Свідома збірка

Світ — він реальний, а не вигаданий. У ньому треба жити, а не існувати, й не боятися складнощів. Адже тільки так можна знайти своє й бути щасливим.

Т. В. (невідома авторка) 11.06

Боже, як же холодно! Ще зарано для зими! Листя, хоч і жовте, проте ще є на деревах — попри те, що його вже небагато. Руслана сильніше загортається у свій теплий шарф і тугіше обмотує шию, бо не любить, коли вітер задуває.

Прогорнувши чергову сторіс із цитатою в Інстаграмі, вона вимикає телефон, вирішивши сховати руки в кишені й дочекатись свою подругу Світлану біля входу в театр. Сьогодні у Франка показують “Конотопську відьму“ театральну постановку за однойменним твором Григорія Квітки-Основ'яненка. Так важко було подругам дістати квитки на цю виставу! Хочь і полювали на них ще до початку сезону, і от — не одразу, але вийшло. Причому вдалося це саме Світлані, бо з вдачею Руслани це геть нереально.

Дістає з кишені телефон, щоб подивитись, котра година. До початку залишилось п’ять хвилин. Ну де ж вона?.. Час уже заходити. І ось, із чергового потоку людей, що рухається, вона вловлює знайомі кольори одягу подруги.

Потроху почало сутеніти. Восени час доби зовсім інший, ніж улітку. Особливо це відчутно на початку листопада завжди так холодно й раніше починає смеркатися. Вкотре Руслана смикає свій шарф.

— Привіт, привіт! Вибач, будь ласка, — посміхнулась подруга, міцно обійняла й хутко потягла її до входу. — Ніколи не здогадаєшся, чого я затрималась… Я тобі все розкажу, а зараз давай всередину — будемо дивитись виставу!

У залі було тепло. Верхній одяг вони не здавали до гардеробу, бо під час вистави може статися повітряна тривога, і треба буде швидко бігти до укриття.

Як добре, що нарешті немає цього вітру, який пронизує до кісток. Тут, усередині, так чарівно: неймовірна ліпнина, візерунки на самій стелі, чарівне, злегка приглушене освітлення. Світлана щось розповідала, та Руслана її майже не чула — вона насолоджувалась атмосферою, що її оточувала.

І ось вони в ложі Бенуар по лівий бік сцени, недалеко від центрального входу до зали. Нарешті присіли. Пролунав перший дзвоник, потім другий, за ним — третій. Світло повільно згасло, завіса піднялася. Вистава розпочалась.

Так спокійно стало на душі у Руслани… Її повністю поглинула вистава, вона переглядала кожну сцену із затамованим подихом.

Настає фінал: завіса опускається, закриваючи сцену й акторів. Світло вимикається повністю — і так само різко спалахує знову. По всій залі лунають шалені оплески й вигуки: «Браво!». Завіса знову піднімається — актори виходять на уклін. Оплески не вщухають. Актори виходять удруге — по одному, а потім усі разом. І ось уже глядачі, які прийшли з квітами, підіймаються на сцену, щоб подарувати їх улюбленим виконавцям.

Світлана смикає за рукав Руслану, і вони чимчикують до виходу. Дівчина ж іще думками перебуває у виставі — їй зовсім не хочеться полишати ці чари. Та година пізня, і треба їхати додому — годувати Черчілля, висловухого британця.

Всю дорогу до метро Світлана торохтіла без угаву, але Руслана у відповідь лише кивала й угукала. Її подруга розповідає про те чому запізнилась і кого зустріла.

На ключовій станції вони попрощались, і кожна сіла в потяг, що віз у різні кінці міста… додому.

***

Наступного ранку на телефон Руслани прийшло повідомлення від Світлани:

— Привіт, подружко! То ми йдемо на виставу, про яку я тобі вчора говорила? Бо ти так і не відповіла мені.

— Ти про яку виставу? — відписала Руслана, замислюючись, про що йдеться. Вона зрозуміла, що вчора геть не слухала Світлану і не запам’ятала нічого з розмови. Відтак додала:

— Вибач, я була дуже втомлена, а ще змерзла, поки чекала тебе біля театру. Я не запам’ятала.

Наступне повідомлення:

— Та нічого страшного, розумію. Сама винна, що запізнилась. Але ж я тобі говорила, що зустріла одного хлопця — він актор і грає в театрі. Він порадив сходити на виставу, де гратиме незабаром.

— І коли вона буде? — написала Руслана у відповідь.

Поки Руслана переписувалася зі Світланою та уточнювала деталі, вона встигла поснідати, випити каву і навіть вирушити на роботу.

У результаті вона дізналася, що вистава відбудеться десь аж напередодні Різдва, а можливо, й раніше. Точну дату Світлана мала повідомити згодом. Ще вона розповіла, що той хлопець дуже симпатичний і має друга, який попри те, що не є актором, теж буде на виставі.

Руслана не любила, коли її знайомили заочно з кимось, особливо з хлопцем, про якого вона й не чула. Але подітися було нікуди — надто вже сильно Світлана благала її піти разом.

***

З того вечора підморозило сильніше: всі навколо змінили свій одяг з осіннього на зимовий, ще й, здавалося, передчасно. Навіть теплий шарф уже не рятував Руслану від холоду.

Якось, повертаючись увечері після відвідин театру в сольному форматі, вона проходила повз кав’ярню, з-за дверей якої раптом почула знайому новорічну мелодію — Carol of the Bells. Довго не вагаючись, зайшла всередину.

Заклад був святково прикрашений. Поки лунала пісня, дівчина встигла замовити обліпиховий чай із собою і вже прямувала до виходу, коли у дверях на неї наштовхнувся чоловік у чорному капелюсі й довгому темно-сірому твідовому пальті. Те виглядало так, ніби його поспіхом накинули — наче незнайомець щойно вискочив з машини або від когось тікав.

— Перепрошую, чарівна панно. Чи можу я пройти? — озвався він до неї.

— Так, звісно. Але ж це ви мені перегородили дорогу й не даєте вийти, — відповіла Руслана. — Ай! — цієї миті трохи чаю вилилося їй на руку. Стало боляче.

— О, панно, вибачте. Давайте я відійду... Ось, тримайте, — і чоловік простягнув їй невеличку хустинку темно-синього кольору. Вона була приємною на дотик і виглядала дещо старомодно — несподівано для молодика, який явно був частиною сучасного світу.

Беручи хустинку, Руслана поглянула йому в обличчя. Перше, що вона побачила, — його виразні карі очі. Зніяковівши, перевела погляд на руку, яка трохи почервоніла.

— Дякую. А як я зможу вам її повернути?.. — почала вона, та не встигла договорити: чоловік уже пройшов повз неї і зник за іншими дверима, що вели на сусідню вулицю.

Руслана ще кілька секунд стояла розгублено перед дверима, тримаючи хустинку. Але, почувши гучну компанію, що проходила повз кав’ярню, вийшла із заціпеніння й рушила далі вуличками міста. Хустинка залишилась лежати в кишені її пальта.

День за днем наближалися відвідини театру зі Світланою та другом актора, який запросив їх на виставу. Подруга дедалі частіше писала Руслані, нагадуючи про подію та про те, що слід прийти завчасно — щоб спокійно познайомитися й сісти на свої місця.

І водночас усе частіше в місті починали лунати новорічні пісні.

Нарешті настав день вистави. Зустрівшись на станції, подруги вирушили до театру Франка.

Руслана вже знала, що вони йдуть на одну з передноворічних вистав, які ставить відомий режисер Дмитро Богомазов у межах циклу Morituri te salutant. В основі цих вистав лежали твори Василя Стефаника.

Театр ніби тільки на них і чекав. І от уже до них підходить чоловік, який здається Руслані знайомим.

— О, вітаю! Ви, мабуть, Мар’ян? — випередивши його, першою запитала Світлана. — Мені В’ячеслав показував ваше фото і багато про вас розповідав!

Руслана з неприхованим здивуванням глянула на подругу, яка просто сяяла усмішкою до знайомого незнайомця.

— Так, Світлано, це я. Мені теж В’ячеслав показував ваше фото і передав квитки на виставу. На жаль, він сьогодні не зможе зустрітися з нами після вистави, але просив передати, що напише вам. І попередньо запрошує на святкування Різдва у нього вдома.

— Ооо... Дякую! Тоді чекатиму, — підхопила Світлана.

Настала коротка пауза. Подруга продовжувала посміхатися чоловікові, аж тут злегка підскочила, наче злякалася, і ближче притягла до себе Руслану.

— Перепрошую, я трошки розхвилювалась. Отож, Мар’яне, знайомтесь — моя подруга Руслана. Вона велика поціновувачка театру.

Руслана не зрозуміла, як це сталося — оговталась лише тоді, коли на своїй змерзлій від холоду руці відчула тепле дихання й поцілунок Мар’яна. Він не зводив з неї погляду. Вона з нього — також.

— Що ж, — голосно сказала Світлана і плеснула в долоні, — нам час іти на виставу, бо дивіться, скільки вже людей зібралося!

І вони рушили у фойє.

Усередині Руслани вирували емоції: вона була здивована, щаслива, ошелешена й розгублена водночас.

Зайнявши свої місця й прослухавши три дзвоники, вони занурилися у нову виставу. Цього разу Руслані було складно зосередитися, і вона навіть не помітила, як подруга штурхнула її й показала очима на актора, що був на сцені — того самого В’ячеслава. Весь цей час Мар’ян сидів поряд, по інший бік від неї.

Вистава закінчилась. Світло, як і минулого разу, на мить згасло, а потім знову ввімкнулося. Глядачі встали й почали аплодувати акторам, які вийшли на уклін. Згодом усі, глядачі почали виходити із зали.

— Вибачте, мушу вас залишити, хочу записати голосове В’ячеславу. Можете мене не чекати, була рада познайомитися з вами, — сказала Світлана, крутнувшись на підборах, і залишила Руслану й Мар’яна самих.

— Добре, ми тоді підемо, — відповіла Руслана, махнула подрузі рукою й пішла разом із новим знайомим у бік метро.

— Тож вас звати Руслана…. — трохи помовчавши, озвався чоловік. — Це дуже гарне й рідкісне ім’я. Як вам вистава? Чесно кажучи, я не великий прихильник театру й на цьому знаюся погано. Але Світлана казала, що ви — поціновувачка й на різні вистави ходите часто. Поділитесь враженнями?

— Я б не сказала, що дуже часто ходжу... І моє ім’я, мабуть, не таке вже й рідкісне. Але дякую вам за такі слова. Я цього театрального сезону відвідала приблизно п’ять вистав тож не така я вже й поціновувачка. На деякі хотіла ще з минулого сезону. Це моя третя вистава тут у Франка ще я ходила до Молодого та театру ім. Лесі Українки хоча планую піти ще на декілька.

Та ні Руслано мені здається ви таки поціновувачка якщо відвідали стільки та й плануєте ще йти. А яка вистава ваша найулюбленіша чи може є рейтинг ? Що вам сподобалось в цій?

Увесь подальший шлях, аж до спуску на платформу метро, Руслана ділилася своїми враженнями від вистави, самого театру та розповідала про враження від постановок на яких вона була. Про режисерів та їх бачення твору.

А вже внизу, коли вони їхали ескалатором, раптово залунав Щедрик у багатоголоссі. Це був вертеп тобто “Сценарний” учасники якого одягаються відповідно до ролі наприклад янгола, кози, пастуха чи пастухів а ще дівчат які несуть дідух як символ добробуту. Руслана замовкла. Мар’ян теж мовчав, але порушив тишу, щойно мелодія стихла:

— Добре, що твоя рука в нормі... І що ми знову чуємо цю пісню. Я її люблю, бо вона має своє маленьке диво. Вона лунала тоді, коли я вперше тебе побачив — і так засмутився, що не запитав ні ім'я ні твого номера. Поспішав за В’ячеславом, щоб забрати свій капелюх і повернути йому

— Так от чому в тебе був чорний, а не сірий… — тихо мовила Руслана й здивувалася власним словам.

— Так, — щиро посміхнувся він.

Вони прикипіли поглядами одне до одного — і вже тоді обоє зрозуміли що така їх доля...

***

Тихий літній вечір. Дві постаті прогулюються пляжем, тримаючись за руки, на яких сяють обручки — знак того, що їх об’єднано святим таїнством.

В іншій, у вільній руці чоловік несе не лише своє та її взуття, а й маленьке фото, що засвідчує: у їхньому союзі буде поповнення…

...2025