Демон для душі

Ермеліс

Дорога до Грота була далекою – добиратися туди довелося ще майже добу. Лише один раз я зробив зупинку, щоб трохи поїсти та хоч пару годин поспати. Я вже не відчував втоми, я лише хотів встигнути туди, де могло ховатися джерело всіх наших бід, де могла бути Аліна. Так, я був певен, що її викрали.

Ліс зустрів мене безмовністю. Лише шелестіли дерева, стрекотіли птахи на гілках. Тут завжди було тихо. У цьому лісі водилися дивовижні види тварин – тому полювання було суворо заборонено. Прогулянки теж не користувалися популярністю – надто багато заповідних стежок, які запросто могли завести в саму хащу або взагалі водити по колу недосвідчених мандрівників.

Я знав стежку, що веде до Грота Вогню. Лісом довелося йти пішки, обережно ступаючи вузькими стежками. Тут всюди був запах пожухлого листя та хвої сосен.

Скільки минуло часу з моменту нашої розлуки з Аліною? Десять днів? Темрява! Це так багато... Я мучив себе, докоряв, не маючи жодної можливості дізнатися, що з нею. Тішило лише те, що встиг надіти їй наш родовий браслет – артефакт, символ любові Імператора до своєї обраниці. Він служив індикатором, показував стан мого здоров'я, давав їй сили та захист від ментального впливу. Ніхто не міг пробратися в її думки, але врятувати її від фізичної розправи йому було не під силу. Крім того, браслет міг відповідати на запитання, тільки ставити їх потрібно було правильно, та й перелік був невеликий.

Ну ось і Грот. Вхід закритий сосновими лапами.

Похмурий, невисокий, що зайти всередину можна лише зігнувшись навпіл. Під стелею пищать кажани, звисають невеликі сталактити. Я спускаюся вузьким лазом. Місцями доводиться повзти на животі.

І ось опиняюся в ядрі Грота – тут невелика криниця, на дні якої не вода – а вогонь, що ніколи не гасне. Багаття горить цілодобово без дров і вугілля. Тут багато вуглекислого газу, не вистачає кисню, але саме тут, якщо вірити легендам, розташований портал до Пекла. Я знайшов на стіні накреслений знак перевернутого трикутника, перекресленого горизонтальною лінією в центрі.

Обережно підношу колбочку з кров'ю та заливаю нею трикутник, шепочучи заклинання відкриття порталу.

Лунає шипіння, скрип, і тут же стіна зникає... Я роблю крок уперед, опинившись у темному тунелі. Здається, вийшло!

***

Аліна.

Я втратила рахунок часу. Скільки я сиджу в цьому дивному місці?

Враховуючи, що я не дуже хочу в туалет, і не так вже й сильно зголодніла – навряд чи більше доби. Але, напевно, не знала. Вода в пляшці виявилася нормальною – я пила її потихеньку, і жодних розладів чи інших неприємних відчуттів не виникало. До мене заглядав ще кілька разів Асмодей, ставлячи одне запитання:

– Браслет віддаси?

І я незмінно відповіла:

– Ні!

Востаннє він приніс плошку з кашею, розв'язав мені ноги і навіть провів у вбиральню, що була навпроти моєї «клітини».

Я насилу дошкандибала – ноги сильно затекли, по тілу бігали мурашки.

– Навіщо я вам, Асмодей? – Запитала свого стражника, повертаючись назад.

– Нам потрібний браслет, – пробасив Чорт.

– Але навіщо?

– Я й сам не знаю, – знизав плечима. – Господиня каже, у ньому є сила. Але це Темна магія, я з нею не знайомий.

– Ясно. Я вже тут довго? – Задала я головне питання.

– Той препарат, яким ти надихалася, присипляє на три доби. За земним часом. А тут зовсім інакше йде час. Одна година тут майже доба на Землі.

– Ого! – свиснула я. – І скільки пройшло з того моменту, як я прийшла до тями?

– Годин п'ять, – відповів Асмодей.

– Тобто я тут вісім днів, – жахнулася я, додавши до трьох несвідомих, можливі п'ять... – Жах! Тьотя Соня, мабуть, уже на вуха всю Одесу та Виворот заодно підняла.

– Приблизно так, – не заперечував Чорт.

– А можна мені назад? – тихо попросила я.

– Ніяк ні. Ольга просила не зводити з тебе очей. Ти – її головний козир, щоб зайняти місце на троні Темної Імперії.

– Навіщо їй це? – ми вже повернулися в камеру, але Асмодей був не проти побалакати, тому зачинивши двері з внутрішнього боку, влаштувався навпроти мене, спостерігаючи, як я їм кашу.

– Дурна... Ти знаєш, що може Імператриця Вивороту?

– Ні, – відповіла я.

– А ще заміж зібралася.

– Вибач, мене не встигли просвітити, та й я поки що не погодилася.

– Неправда, раз браслет на тобі, та ще й цілий, без застібки, – у чорних очах співрозмовника спалахнуло зелене полум'я, – ти дуже навіть погодилася. Це і дратує Ольгу.

Ось воно що! Виявляється, браслетик уже за мене все вирішив! І Ермеліс явно знає! Ну, стережись! Зустрінемось – поговоримо, демон!

– Темрява, – видихнула я.

– Так, Темрява стане твоєю. Ти зможеш наказувати їй, ти зможеш відкривати портали, контролювати кордони та найголовніше – ти зможеш вершити долі підопічних. У твоїй владі буде кара, благословення та відплата.

– Нічого собі! – видихнула я.

– Я не повинен був тобі цього говорити. Але навіть я бачу в тобі Істине Світло. І не посмію піти проти нього. Це спричинить великі неприємності... А вони не потрібні навіть тут, у Пеклі.

– А Ольга?

– Вона найняла мене, щоб я знайшов, поцупив тебе, а потім охороняв. Я виконую своє завдання.

– Ясно. А вбити можеш?

– Ні, – він відсахнувся. А в його очах застиг переляк. – Тепер точно ні.

– Фух! – Видихнула я, розуміючи, що і така можливість не виключалася.

– Що мені робити? Як вибратися звідси? – Тихо запитала я, закінчивши з їжею і сівши, обійнявши руками коліна.

– Звідси є вихід лише у Темну Імперію.

– Можна і туди.

– Там вхід у лісі, ти не виберешся сама, – скрушно зітхнув Чорт.

– І що робити?

– Чекати. Твій лицар прийде сам. Гаразд, заговорився я з тобою, – підводячись сказав Асмодей. – Піду я.

– Спасибі тобі.

– Нема за що, – мені здалося, що Чорт усміхнувся.

О такої. Це ж ким треба бути Ользі, якщо навіть у Чорта залишилися розум та співчуття? Не вкладалося у голові.

***

Ермеліс.

Коридор був темний і холодний. Я висвітлив його магічним світлячком. Я просто йшов уперед: іншої дороги не було все одно. Кудись він мене виведе.

І він справді вивів.

Я опинився перед металевими дверима. Вони зі скрипом відчинилася, і я опинився в круглому приміщенні, з якого вели гвинтові сходи на нижній ярус, такий же круглий, а далі ще один, і ще... Мабуть, їх було дев'ять, як записано в літописі.

На першому ярусі було кілька дверей, але всі були замкнені, на другому двері було більше, але й там усі зачинені.

Мені пощастило на п'ятому. Тут одна з дверей була відчинена навстіж. Темна постать стояла в кінці кімнати, освітленої лише світлом смолоскипів. Тут не було вікон. Воно й не дивно. У підземеллі вони ні до чого.

– Я чекала на тебе, Ермелісе! – Фігура різко повернулася. І попрямувала до мене.

– Ольга? – впізнав я дівчину, яка зараз виглядала немов справжнісінька відьма. Скуйовджене волосся, що стирчить з-під капюшона, безформний балахон чорного кольору.

– Добре, що ти прийшов, – солодким голосом промовила вона і поклала руку на моє плече. Я одразу скинув її, роблячи крок назад.

– Що ти задумала? Де Аліна? – суворо запитав я.

– А ти ще не зрозумів? – засміялася вона.

– А що я маю зрозуміти? Кордони Виворта із Землею – твоїх рук справа?

– Не зовсім, це спільна творчість. Допоміг один із вартових переходів. Сержіо із Нью-Йорка. Знаєш такого? У нього були види на твою сестру. А вона йому відмовила. Ось він і вирішив помститися. І так вчасно... Прямо, коли Асмодей Алінку твою в пекло вивозив.

– Темрява! Ви хоч розумієте, чим це загрожує всьому світу?

– Та заспокойся ти. Переживе світ тимчасову зупинку подорожей. І люди від ваших автомобілів відпочинять, – вона посміхалася.

– Це може спричинити катастрофу! – нагадав я. – Але обговоримо це після. Де Аліна?

– На дев'ятці вона. Але входу та виходу звідти непосвяченим немає!

– Знайдемо! – озвався я.

– Не так швидко, демоне! Ти забув про мене…

– Ольга, припини! У мене немає часу, він занадто дорогий, щоб затримуватись. Поки ми розмовляємо, зверху пройде кілька годин!

– Один поцілунок, – вона наблизилася, – і ти вільний! – Ще крок до мене.

– Стій, Ольго! – я виставив руку вперед, не дозволяючи їй наблизитись. Занадто підступна вона виявилася. – Я не наївний молодик, я не ведуся на такі примітивні штучки. – Що ти задумала?

– Я хочу бути твоєю! Я маю бути поруч, а не вона! Поцілунок підпорядкування.

Я похитав головою. Шалена!

Ольга намагалася робити паси руками, шепотіти заклинання, але вони зрикошетили в стіну.

– Що відбувається? – Запитувала вона, оглядаючи пробоїни на стінах.

Я стояв нерухомо, спостерігаючи за тим, як спливає її сила та магія.

Мій вірний меч, що висів на поясі, розпалився до білого.

Я вихопив його, викликаючи на поєдинок ту, яку колись любив, ту, що дозволила собі зв'язатися з Чорною Магією та використати її для маніпуляції та розбрату.

– Ти хочеш бою, демоне? Будь по твоєму! – Вона теж витягла меч зі складок свого балахона. – Це особливе місце. У цьому бою виживе лише один! Іншого не дано!

– Я приймаю правила, – посміхнувся я, надаючи їй право першого удару.

***

Аліна.

Браслет розжарився, обпалюючи руку. Я прокинулася від болю і закричала. Двері відразу відчинилися і просунулась голова Асмодея.

– Аліна, що трапилося?

– Браслет палить шкіру. Він став темно-синім, – ошелешено відповіла я.

– Твій демон тут. І йому загрожує небезпека, – рівним голосом повідомив Чорт.

– Що? – Не повірила я. – Пусти мене до нього!

– Не можу! Ми на дев'ятому ярусі, ти не знайдеш дороги!

– Але ж ти знаходиш! – Заперечила я.

– Я живу тут, – спокійно відповів Асмодей.

– Так проведи мене! – крикнула я. – Будь ласка, – вже тихіше додала.

– Ех, – зітхнув він. – Це порушення договору…

– Тобі це чимось загрожує?

– Вічним підпорядкуванням Господарю...

– А хто твій Господар? – Я вже була на межі істерики. В голові шуміло, а ще з'явилося стійке відчуття небезпеки. І воно наростало з кожною секундою.

– Ольга…

– Забудь про цю клятву. Вона не посміє! Я не дозволю, з собою заберу, хапаючи його за руку пообіцяла я. – Веди мене!

– Гаразд, ходімо, – нарешті зважився Чорт.

Ми вийшли з камери і опинилися у великому круглому коридорі, з якого починалися гвинтові сходи нагору.

Дев'ять…

Вісім…

Сім…

Шість…

На шостому ярусі ми почули металеві звуки. Ішов бій.

– Ця битва буде останньою для когось, – тихо промовив Асмодей.

– І я навіть знаю для кого, – впевнено відповіла я, поглянувши на браслет. Він уже не палив руку, колір змінився на темно-зелений.

Ми піднялися на п'ятий ярус. Тут одні двері були відчинені. Всередині йшов запеклий бій.

Темрява! Мечі іскрилися, пускали сині блискавки, в очах Ермеліса спалахував вогонь, у Ольги ж вони налилися кров'ю. Але вона віртуозно відбивала атаки.

– Вона продала душу Пеклу, – шепнув мені Асмодей. – Вона ніколи не вибереться звідси. Я бачу, як її покидають сили. Її чорна душа буде закрита тут назавжди за все, що вона накоїла. Твій демон-каратель навіть тут чинить кару. Сам того не знаючи, з кожним ударом він лише посилює її покарання та муки. Вона відповість за все, будь упевнена.

Я як заворожена дивилася на цей бій: бій демона та чорної постаті. Ось і ще один сон став дійсністю. Моя біла сукня – це Справжнє Світло, а зброя – це Асмодей. Ось і вся розшифровка.

Ермеліс зробив ще один випад і Ольга грузно осіла на земляну підлогу, тонким струмком потекла кров.

– Ти переміг, Ермелісе, – ледь чутно промовила вона... – Ти... – вона не домовила фразу, обм'якла, і тут же чорний потік відокремився від її тіла і попрямував у мій бік:

– Аліна, ні! – закричав демон, кидаючись на допомогу, але його випередив Асмодей, затуливши мене своїм сильним тілом. Він викинув руку вперед, випускаючи сітки, і потік влетів чітко в них.

– Все! Відставити паніку, – Чорт усміхався, – вона тепер у мене. – Асмодей розглядав кульку у своїх руках. – Тепер вона за все відповість, – насвистуючи собі під ніс якусь мелодію, Чорт відійшов убік, дозволяючи застиглому за крок від нас Ермелісу підійти.

– Аліна, кохана, – він відразу обійняв мене, міцно притиснувши до грудей. – Вибач…

– Ермі, – видихнула я. – Я не злюся, я все знаю. Мені було страшно… Я боялася, що ти кинув мене, потім боялася, що ти загинеш і мене не знайдеш…

– Все закінчилося, рідна моя, – цілуючи мене в губи, відповів він. – Ідемо нагору, тут не можна довго перебувати!

– Так, ти правий. Тут сиро і похмуро.

– Ідіть–ідіть, поспішайте, – підтримав Асмодей. – Тут будь-якої миті може стати спекотно. Караючий вогонь нікого не пощадить.

– Дякую, Асмодей! Я не забуду твоєї доброти! І ти завжди можеш розраховувати на мою допомогу! – я підійшла та обійняла Чорта.

– Тобі дякую, Світла. Іди вже. Твій наречений недобро дивиться у мій бік, – він усміхнувся.

Я повернулася до Ермеліса, і ми побігли вгору сходами, покидаючи Пекло.

Демон висвітлював наш шлях, допоміг мені вибратися з вузького грота. І ось ми стоїмо в лісі, оточені високими соснами, верхівки яких залиті променями ранкового сонця.

Невже все скінчилося? Я не вірила, що ми знову разом, що заздрість і бажання панувати могло не лише розлучити нас, а й занапастити…

– Як ти? – притискаючи до себе, спитав Ермеліс.

– В порядку, – я поправила пасмо волосся демона. Як же він змарнів, зблід! – А ти?

– Тепер все добре, – цілуючи моє волосся відповів демон. – Ці дні були вічністю… Я мало не збожеволів…

– Скільки часу минуло з моменту нашої розлуки?

– Днів десять-дванадцять.

– Дуже багато, – погодилася я і сама потяглася за поцілунком.

– Ніколи тебе нікуди не відпущу, – шепотів Ермеліс.

– А я нікуди і не піду, – притулившись до його грудей, відповіла я.

– Я можу розраховувати це зізнання як відповідь на свою пропозицію? – уточнив він.

– Так, – сказала я, розуміючи, про що він запитує.

– Алінко, я кохаю тебе! – прокричав він, розправляючи крила, підхоплюючи мене і несучи вгору.

– Я теж тебе кохаю, більше за життя! – відповіла йому, сильніше притискаючись до його сильного тіла.

А браслет на моїй руці переливався яскраво-червоним світлом.