Місячний Ґудзик і лісові чари

Одного разу вночі, на галявині густого лісу, сидів вовчисько та протяжно вив на місяць. Сіроманець підіймав голову вгору, заплющував очі та дарував небу свої сумні звуки. Місяць був кругленьким, біленьким і зовсім байдужим до великого вовчого смутку. Сіроманець продовжував свій концерт із заплющеними очима, тому й не помітив яскравої цяточки, що з'явилася в небі та почала наближатися до Землі. Потім в якусь мить це небесне тільце боляче вдарило ніс вовчиська та впало десь неподалік. Сіроманець від такої несподіванки аж відскочив у бік. Трохи заспокоївшись, він роззирнувся.

— Вибач мені, — сказав вовкові хтось невидимий.

Голос чувся з трави. Сіроманець опустив очі та побачив якесь дивне сяйво. Вовк дуже обережно розсунув лапою травичку, і звідти йому усміхнувся променистий ґудзик. Він був схожий на маленьку копію місяця, тільки з веселим личком. Ґудзик мав очі, ніс і ротик.

— Звідки ти такий взявся? — здивовано запитав вовк.

— Я Місячний Ґудзик. Може ти й не повіриш, але у космосі весь час холодно, і Місяць завжди носить пальто. Просто пальта не видно із Землі й ґудзиків теж, бо ми не дуже яскраві.

Сьогодні, коли Місяць ішов на роботу, щоб усю ніч освітлювати землю, комета, яка пролітала близько від нього, зачепила мене своїм носом і відірвала від пальта. Таке іноді трапляється, і це псує Місяцю настрій.

— І як тепер Місяць без тебе?

— Віддасть своє пальто в зіркове ательє, а там гуманоїди пришиють новий ґудзик.

— А як же ти?

— А я вже не зможу бути поруч з Місяцем, бо назад мені не повернутися.

Ніхто мене не буде тут шукати.

— Місяць такий великий, а ти такий маленький, як ти міг бути його ґудзиком?

— Коли я дістався Землі, то дуже зменшився, як метерит, що падає з неба.

— І що ти тепер робитимеш?

— Буду радіти життю, бо воно прекрасне! Не важливо хто ти й де ти, головне, що ти є. І Всесвіт такий цікавий та загадковий! А ти чому хнюпишся, вовчику? Чого заводиш сумні пісні?

— Та насправді я не вовк.

— Як це, не вовк? А хто ж ти тоді?

— Я студент Музичної Академії.

— Студент у вовчій шкірі?

— Так. Це магія. Звичайна магія — чаклунство, чари.

— Але таке ж лише у казках буває. Я теж умію складати казки. Ось послухай.

Перетворила відьма Снігову Королеву на холодильник і давай у неї пхати різні наїдки: ковбаси, овочі, яйця. А тут мишка неподалік пробігала, побачила все це, хвостиком махнула й слиною вдавилася. Викликали добрі люди Кощія Безсмертного, що працював у реанімації. Кощій повернув мишку до життя. Вона відкрила очі, осяяла його своїм вдячним поглядом, а він запропонував їй руку та голку. Через три дні мишка народила йому гарбуза й вийшла заміж за патологоанатома.

— А ти й справді веселун, — усміхнувся сіроманець, — а мене Деном звуть, тобто звали, поки я не став вовком.

— Розкажи, що з тобою трапилося?

— Якщо цікаво, тоді слухай.

Позавчора ввечері я грав на саксофоні на міській площі. Я іноді так підробляю. До мене підійшла неймовірно приваблива дівчина: її зелені очі сяяли, як смарагди, вони заворожували, а голос лунав, як пісня. Хотілося піти за нею, хоч на край світу.

— І ти пішов?

— Ні, я швидко побіг додому та вимив там тричі підлогу.

— Навіщо?

— Та пожартував я. Звісно ж пішов. Дівчина спитала, чи не міг би я зіграти у неї на вечірці. Пропонувала гроші, але я відповів, що на вечірку прийду, але грошей не візьму. Вона сказала, що її звуть Лясоль, і що в неї є особистий водій, який наступного вечора за мною приїде.

Так і сталося. Великий позашляховик повіз мене за місто. Водій був неговіркий і трохи дивний. Усю дорогу їв моркву. Коли ми опинилися на галявині посеред лісу, він вийшов з авто, відчинив мені двері, потім перетворився на зайця та втік.

При світлі фар я побачив, як поруч з машиною рухається земля. Так, наче з неї от-от вилізе здоровенний кріт. Мене це дуже налякало, я хотів утекти якомога далі від цього дивного місця, та ноги не рухалися, наче приклеєні.

Потім із землі почала рости вежа. Вона ставала все вищою та вищою, і нарешті застигла на місці. У неї були двері. Вони відчинилися, і на галявині з'явилась Лясоль.

— Привіт, — сказала вона, — налякала тебе?

У цей момент ноги мої відпустило та я зміг вийти з машини.

— Ти чаклунка чи мій сон? — запитав я.

— У цій вежі зачинена моя душа,— відповіла Лясоль, — вона завжди була відкритою та щирою, тягнулася до неба, до сонця, але старі образи заточили її у кам'яну в'язницю, зробили черствою та жорстокою.

Я народилася в цьому лісі багато років тому зі смарагда, що був у каблучці. Її хотів подарувати своїй нареченій один парубок, але вона не прийняла цього подарунка, бо покохала іншого. І тоді засмучений хлопець просто викинув каблучку, коли йшов через цей ліс додому.

Каблучка довго лежала у кущах. Її поливав дощ, укривав сніг. Одного разу на неї потрапив яскравий сонячний промінь, що пробився крізь густу крону дерева. Смарагд почав нагріватися, з'явився димок. Коли він розвіявся, на траві вже лежало маленьке дитятко із зеленими оченятами. Це була я — смарагдова дівчинка. Мене виростив лісовик, якого вважала татом.

Коли я подорослішала, він розказав мені цю історію. Потім тато знайшов собі пару та переїхав жити до іншого лісу.

Я теж мріяла мати свою половинку. Мені подобався хлопець, на ім'я Іноф Оскас. Він крутезно грав на саксофоні та був напівлюдиною-напівцвіркуном. У цьому лісі всі істоти були напівлюдьми. Іноф заворожував своєю мелодією, грав, наче Аполлон. А я йому співала. У мене з дитинства був гарний голос. Тому татко й назвав мене Лясоль, як дві нотки.

Ми з Інофом вирішили одружитися й вже планували весілля, але хлопець зрадив мене — злигався з дівчиною-гусінню. Вона перетворювалася на метелика і нахабно пурхала у нього перед носом, а Іноф не міг відвести від неї погляд, як кролик від удава.

Вони стали подружжям, а я залишилася сама. Лісові жителі шепотітися за моєю спиною й називали невдахою.

Я була у розпачі й вирішила звернулася до лісової відьми, чия хатинка стояла на околиці лісу. Відьма була дуже стара — їй виповнилося тисячу років. Бабця сказала, що через рік її не стане, і вона хоче передати свої знання мені, бо в мене є здібності до чаклунства.

Я погодилася та переїхала жити до відьми. Старенька навчила мене магії, а коли померла, ще й залишила у спадок свою хатинку, кота та скриню із чарівними речами. Серед них було дві скатертини — для друзів і для ворогів.

На скатертині для друзів з'являлися корисні та смачні страви, а на тій, що для ворогів — отруйні.

Кіт померлої відьми теж був не простим і виконував різні завдання. Я наказала йому перетворитися на торговця та продати небезпечну скатертину родині Інофа. Його дружині так вона сподобалася, що та вирішила влаштувати бенкет і запросила всіх мешканців лісу.

Скатертина з отруйними стравами зробила свою справу. Там були наїдки на будь-який смак. У лісі залишилися лише я та один заєць, що під час бенкету був на побаченні далеко звідси. Ти його знаєш — це мій водій.

Давно це було. Сумно з того часу в лісі, усі його обходять стороною. Тому я іноді вибираюся в місто, гуляю там, слухаю вуличних музикантів і навіть співаю з ними.

Я обираю хлопців, які грають на саксофоні, заманюю до себе і змушую залишитися. Але звичайні люди не живуть довго. І я шукаю нових.

Сьогодні ось пощастило тобі. Тепер ти станеш моїм чоловіком.

Мені вже багато років, а я й досі молода, бо камені не старіють. А я коштовний камінь.

— А якщо не погоджуся бути твоїм чоловіком? — запитав я.

Лясоль підняла руку, і в ній з'явилася чарівна паличка. Дівчина змахнула нею, і я опинився в довгій сорочці. Вона була дивна, з капюшоном. Сорочка почала міцно здавлювати тіло та голову. Я втратив свідомість, а отямився у шкірі вовка.

Позашляховика вже не було, галявину освітлював ясний місяць, а поруч стояла Лясоль та тримала склянку з якоюсь рідиною.

— Я даю тобі до ранку час на роздуми. Погодишся бути моїм чоловіком, знову станеш людиною, а як ні — усе життя витимеш на місяць.

Поки думатимеш, я піду відпочину. Вип'ю снодійного. Давно без нього не сплю.

Лясоль зробила кілька ковтків зі склянки, зайшла у свою вежу та зарилася разом з нею в землю.

........

Місячний Ґудзик, дослухавши історію до кінця, навіть перестав усміхатися.

— І ти погодишся бути з нею, Дене?

— Ні, Ґудзику, Я не хочу тут залишатися. Краще бути вільним вовком, ніж поневоленою людиною.

Візьмеш мене із собою? — запитав Ґудзик.

— Звичайно ж, — відповів сіроманець, — тікаймо звідси, поки Лясоль не прокинулася. Не хочу цю відьму бачити.

Вовк нахилився до Ґудзика та взяв його зубами. Як тільки він це зробив, Ґудзик почав яскраво-яскраво світитися, після чого вовче тіло хлопця вмить перетворилося на людське.

Ден не міг у таке повірити.

— Я знову став людиною! Ґудзику, це ж ти зробив. Я знаю, це ти!

— Виходить, що я сильніший за магію, — усміхнувся Ґудзик.

.....

Хлопець біг, не розбираючи шляху. У кишені лежав Місячний Ґудзик.

Попереду постало широке поле, над яким у небі раптом з'явилося щось велике та блискуче.

— Мабуть, Лясоль нас наздоганяє, — подумав Ден.

Але це була летюча тарілка, і коли вона приземлилася, з неї вийшли три гуманоїди.

— Ми по Місячний Ґудзик, — сказали вони Денові.

Хлопець недовірливо дивився на незнайомців.

— Це свої,— пропищав Ґудзик, і Ден дістав його з кишені.

— Я вже й не думав, що зможу почути знайомі гуманоїдні голоси. Як ви мене знайшли? — здивувався Ґудзик.

— Місяць зібрав пошукову команду з космічними тепловізорами. Ми носилися, як скажені по всіх планетах, поки не вловили твоє слабеньке тепло. Місяць не хотів утрачати свого найрозумнішого Ґудзика. Хто ж йому веселі казки складатиме?

— Та я ж тепер маленький, навіщо я йому такий здався?

— Нічого. Ми тебе збільшимо. У нас є такі технології. А зараз поквапся, нам уже час.

— Дене, може й ти з нами? Погостюєш у Місяця, а як сподобається, то й залишишся, — сказав Ґудзик.

— А Місяць любить джаз? - запитав Ден і усміхнувся.