Сталеві дерева

Дивлячись у небо, я часто ловлю себе за тугою по деревах, величних та спокійних, котрі тихо спочивають у глибоких та вогких лісах, оповиті туманами, наче казковий зелений палац, що не відає турбот. Але тих лісів більше нема. Зосталися тільки Ми.

Тіло неймовірно свербить під багатьма шарами полімерної шкаралупки, що люди називають скафандром — одягом, відповідним до цієї подорожі. Намагаюсь знайти прихисток біля вантажних контейнерів, хоча від моросі та мряки так просто не втекти. Поки в транспортні та вантажні катери закладають останні багажі, а екіпаж проходить фінальні передпольотні приготування та перевірки — повітря бринить від напруги.

Нас тримають на дальньому злітно-посадковому майданчику зорепорту, в оточенні озброєної охорони та якомога далі від людських очей. Рідко якому мирянину не забракне духу подивитись у вічі ціні, що людство платить тепер за свій стрімкий успіх великої експансії. Тому ми очікуємо осторонь від звичайного персоналу, аж до останніх передстартових митей.

Після того, як нас заводять до вантажного катера, більшість потрапляє в холодні срібні кайдани, що чекають уздовж металевих стін. Ланцюги оповиті символами чарів, котрі одразу пригнічують своїх невільників. Але мені таких прикрас не дістається, бо людство не вбачає в моєму роді жодної загрози для себе. Від того несу на собі тягар важких поглядів, доки пробираюся до місць для звичайних пасажирів. Але я розумію їх, попри те, що мене розуміти вони відмовляються.

Так починається шлях до лінкору «Богун», одного з десятків космічних суден супроводження, що оберігатиме чергову хвилю флоту розширення. В ілюмінатор можна споглядати нашу домівку, і ця візія повертає мене до часів Викриття. Важкі повіки потроху рятують від картини планети, що потроху віддаляється за округлим віконцем. Планети, до котрої більше не буде вороття

Сотні й тисячі років ми існували біля смертного люду, однак наш світ хоч і був поряд, проте для людства був недосяжним, і ключ від дверей поміж цими реальностями був тільки в нас. Ця безтурботність та вікова дрімота залишала нас сліпими до життя і будь-яких успіхів дочок та синів Адамових. Поглибилися вони в пізнанні своєму так далеко, що, не відаючи того, подолали прадавній уклад. Молодій крові не була дана сила будівників, котру вони нерозумно кликали чарами чи магією. Проте вони змогли віднайти інший шлях до можливостей, до котрих відкривала двері та сила — науку. Попри безліч інших див, було створене те, що згодом назвуть Квантовим Оком. І того самого дня було покладено край нашим сховкам та безпеці. Люди запалали ненавистю, бо жодне дитя старої крові не існувало само собою, а фактично паразитувало на сліпому людстві впродовж усього його буття. До їхньої дійсності постали казки, повір’я та найпотаємніші нічні жахіття. Тому за ненавистю запалали вже гори, за ними степи, ліси, наші поселення, наші домівки, наші життя. У променях нейтринних списів та незримих спалахах омнімембранних m-бомб наш світ палав, а ми так і не спромоглися бодай щось відповісти.

— Ану на ноги! — несамовитий хриплий голос вибухає буквально біля мого обличчя.

Погано. Не помітив, як задрімав. Це привітання могло означати тільки одне: «Богун» уже підібрав свій останній вантаж. Не встигнувши навіть обміркувати цю думку, опиняюсь на ногах, бо муштра академії зоряного флоту смикає рефлекси швидше за свідомість. Переді мною з виряченими очима та націленою в мій бік зброєю стоїть доглядач корабельної варти.

— Якого біса ти не в кайданах, покручу?! На коліна! — напругу недосвідченого військового можна бачити навіть крізь патрульні лати.

Цей пан точно не силував себе ознайомленням із новим положенням про надзвичайних рекрутів. Але його палець на спусковому гачку табельного карабіну не надає місця для можливості вказівок на його службові вади.

— Ідентифікаційний номер ПСБ-Б1–1033, приписаний до виконавчого персоналу Служби Безпеки лінійного крейсеру «Богун» від Академії при Міністерстві Зоряного Флоту, — металева підлога неприємно врізається в коліна, навіть попри декілька шарів скафандру.

Його очі скляніють, видаючи звернення до внутрішньої службової корабельної мережі для перевірки моїх слів.

— Не уявляв, що побачу таке на власні очі, — обличчя офіцера не могло приховати затятої огиди. — Від самої думки про це нудить! Забирайся звідси!

Я рухаюсь шляхом, що підказує мапа, котра транслюється одразу в мої зорові нерви за допомогою імплантів. Мені важко від цих металево-полімерних пейзажів. Жодна психокорекція не в змозі повністю стерти домівку з душ та сердець потойбичів. Але натомість ми досі живі, хоча багато братів та сестер не погоджуються з цією втіхою. Десь на задвірках свідомості я радий тому, що вони позбавлені будь-якого вибору, це дає час на переміну думок.

Моя каюта мало чим відрізняється від комірчини для брудної білизни. Та й черговий не в захваті від нового призначенця в його сектор. Проте й це було набагато більше за те, на що міг розраховувати будь-який потойбич на цьому кораблі.

Я йду крізь чорні цехи, котрі пухлинами розрослися в череві металевого левіафану, який покірно несе нас до нового світу. Зазвичай служба безпеки не веде патрулювання в цих глибинах, віддаючи нагляд за ницими прислужниками корабельних нутрощів на відкуп системам автоматичного контролю. Але хоч я і член СБ, але все ще пойбич. Тому, всупереч традиціям, моя варта проходить тут, якнайдалі від людських очей.

Від того поява кремезної фігури у формі служби безпеки, що перевищувала зростом звичайну людину на декілька голів, завжди спричиняла в майстернях та цехах важку і гнітючу напругу, котру приправляла западаюча в такі моменти тиша. Не стає винятком і синтез-кузня, куди завів мій сьогоднішній обхід.

Я неспішно проходжу поміж механічних верстатів та жертовних вівтарів, котрі подекуди дуже важко розрізнити поміж собою. У цих залах наука працює обабіч із магією. Чи, точніше, магія працює на науку. Мої очі обпікає яскрава вогняна куля, що левітує посеред виробничого приміщення, підтримувана магнітними пастками, наче мініатюрне сонце. Серце місцевого виробництва. Навколо нього пульсує потужна машинерія. Але якщо дати очам звикнути, то можна потроху помітити, що деякі деталі устаткування виконані з почорнілих кісток, оповитих дротами та сенсорами, а платформа під згустком пекельної плазми оточена великим магічним колом, що обкладене нарисами палаючих рун. У його центрі чадіють ритуальні куріння. Ціла армія годованців, тільця котрих незграбно хитаються від важких грубих інструментів та робочих пристроїв, що хірургічно вживлені прямо в плоть, старанно наводять тьм’яніючі символи навколо кола, обпікаючи свої тоненькі руки та катуючи змучені душі. Біси, закуті в термолати та обвішані оберегами, невпинно шепчуть захисних слів, подаючи до обробки тим сонцем сирих матеріалів та сумішей.

Споглядаючи ці картини, мимоволі мушу нагадувати собі, до чого у всій тій технологічній величі людям здалася вся ця чортівня? Проте, все просто. Можна звести на судні титанічний науково-інженерний кампус, що забезпечуватиме помірний синтез сферміонного палива та θ-матерії, необхідних для дальніх перельотів. І ці виробництва поглинуть усю доступну енергію та окупують усю наявну площу, не залишаючи місця для корисного вантажу та переселенців. Прийнятний план для судна-розвідника, але невтішний для зорельотів грандіозної космічної експансії. Або ж можна запхнути до темної комірчини трійку чортів, та змусити їх випалювати собі мізки розгортанням зморшок одинадцятивимірної дійсності, провидячи трансвимірні координати реальностей із багатими покладами необхідної сировини. А потім зобов’язати наступну трійку пектися заживо, відчиняючи й утримуючи просторові брами до тих родовищ за допомогою темних ритуалів і заклять. Й ось ви вже маєте сталу процедуру видобутку корму для прожерливих міжзоряних двигунів. Заощаджене вільне місце гарно прикрасьте, розбийте численні сади з важкими гронами капсул гіперсну та сховайте все необхідне для комфортного переселення в колосальні комори, щоби не муляло очі. І ціна тут усього-на-всього агонія, плоть, життя й душі ваших колишніх кривдників: мерзенного нелюду та потойбичей. Наскільки справедлива така помста одного світу іншому? Доки це є фундаментом успіху космічної експансії, таких питань ніхто не ставить.

З дрімоти далеких дум мене висмикує усвідомлення різкої зміни в ритмі та поведінці кузнярів. Потроху робота спиняється, доки не стає взагалі. Годованці не зводять із мене крихітних очей, не спроможних приховати сильний неспокій. Біси дивно переглядаються поміж собою. Здається, повітря густішає з кожним ударом серця.

Однак це вмить втрачає будь-яку вагу, коли внутрішня мережа служби безпеки передає червоний код готовності та вибухає негайними вимогами з’явитися до відповідних постів спеціалістів корпусу тауматургічної оборони. Це окреслює надзвичайний стан, де я маю свою визначену та важливу роль. Тому мене і приписано до екіпажу «Богуна», майже як рівного людині, незважаючи на походження.

— ПСБ-Б1–1033 з’явитися до Спіральної Зали сектору спеціальних операцій, — гримить у мою свідомість синтетичний голос штучного оператора — Ситуація 3.114.10, клас ОМЕГА.

Ще не минула фантомна луна цього повідомлення, як я вже торую шлях крізь звивисті службові тунелі інженерного сектору до місця призначення. Часу обмаль, дорога довга.

Приміщення Спіральної Зали схоже на печеру: пусте, велике, темне. Стіни оповиті суцільним непроглядним шаром ебонітових кабелів, котрі, плутаючись поміж собою, тягнуться спіраллю вздовж усіх площин. У центрі порожнечі стоїть велика пласка чаша чорного кольору, що по вінця заповнена прозорою водою. А довкола посудини, обличчями до неї і спинами до похмурих стін, височіють три масивних кам’яних трони.

Група техніків напружено працює навколо двох уже зайнятих місць. За мить опісля контакту тіло заковує холод стародавньої брили, що до кінця обряду позбавляє від будь-якого шансу на визволення. Служителі машин, виконуючи свою частину підготовки, розпочинають процес під’єднання мого нерухомого тіла до систем Зали, налагоджуючи синаптичний зв’язок із чорним корінням та поміж учасниками.

Зібралися ми тут для вирішення досить серйозної проблеми — наше угруповання зорельотів раптово втратило розуміння поточного місцезнаходження та напрямку подальшого руху. Навігаційні системи видавали взаємовиключні дані, і жодна автоматична система не впізнавала навколишніх пейзажів, незалежно від вектору руху та пройденої відстані. Не вдавалося налагодити зовнішній зв’язок навіть потужними тахіонними каналами. Автоматичні зонди-розвідники безслідно зникали за невизначених обставин одразу після відльоту на незначну відстань від групи флоту. Уся ця ситуація виявлялася неможливою. Проте, колись люди вже потрапляли в схожі обставини, і вирішення такого типу проблем входить до моєї спеціалізації.

Коли останні приготування закінчені, весь персонал полишає нас наодинці. Важко уявити собі обставини, у яких представники мого роду опинилися би в такій близькості один з одним із власної волі. Проте, це виняткові обставини, що примушують виконувати цю роботу пліч-о-пліч. Тиша. Погляди починають неспішно блукати прозорою гладінню води, думки потроху розчиняються в плині старих слів, і навіть не встигаєш відчути, як розум поринає до улоговини чорної чаші. Зала тоне в пітьмі.

Ми є некліпаючі очі у світі, зітканому із шовкових ниток, споглядаємо спотворений стрій у срібному полотнищі дійсності. Ми є чутливий дотик, котрий слідує вздовж сплутаних вузлів понівеченого прядива, знайомим та недолугим візерунком. Троє карикатурних павуків в осередку останніх петель паплюжать красу сталих зв’язків, що пов’язують причини та наслідки. Ми є терплячі хижаки поміж перекручених ліній, що очікують у своїх засідках. Ми є найвдаліший час для блискавичного удару!

Я — біль. Не чекав такого опору. Не знав такої відчайдушності. Останній ворог втікає, розчиняючись поміж шпарин. Однак шлях його не таємний, рясно відзначений печатками поранень. Я слухаю відгук, зачіпаючи нитки його відступу.

У голосінні струн, що звільняються з розпущених вузлів, лину назад.

Повернення завжди важкі, бо першими по прибуттю тебе зустрічають старі добрі забуття, втома та дезорієнтація. Однак цього разу до них доєднується гострий біль у всьому тілі.

Опісля взаємних привітань зі старими та новими друзями з групи зустрічі, до себе привертає увагу світло, котрого явно забагато. Мружачись і долаючи сліпучу завісу, намагаюсь розгледіти навколишній світ. Неподалік від мене, щільно скупчившись, группа людей проводить інтенсивні дії біля підлоги. Спроба концентруватися на цій картині не приносить жодного задоволення, тому погляд починає вільно линути в протилежну сторону, у надії споглядання менш метушливої реальності.

Позір зупиняється на кам’яному троні й нерухомій масивній фігурі, котра воссідає на ньому. Однак щось і тут спричиняє тривогу — голова фігури бентежно відкинута на бік, а очі… очей немає. Тільки чорні та глибокі провалля, оточені темними плямами, наче в них розводили багаття. Його одяг перейняв відтінок бурої крові, котра продовжує рясно цідити крізь перекошені вуста, розтікаючись густою кучерявою бородою кольору темного дубового листя.

Усвідомлення, що я сиджу на такому ж місці та в такому ж одязі змушує мене здригнутися, та нарешті, почати звертати увагу й на себе. Двоє техніків відділяють мене від зв’язків із машинерією, і ще одна стурбована людина чіпає мене та щось постійно запитує. Голова болить та носом точиться кров.

— Ви мене чуєте? Вам потрібна допомога? — усе не заспокоюється допитливий чоловік.

— Пане, всі показники приходять до норми, але реакції ще зовсім не упорядковані. Ми не маємо поняття, як зарадити в такій ситуації у випадку його фізіології, — став доповідати любитель питань, дивлячись кудись ліворуч від мене.

Простеживши за напрямком погляду, наштовхуюсь на кремезну постать людини, кожна деталь якої видає її рішучість та безкомпромісність. Його погляд зустрічається з моїм. Я знаю цього чоловіка… голова служби безпеки, контрадмірал Залізняк! Тоді я… Павуки… Свідомість накриває величезною хвилею усвідомлення себе, свого місця в теперішнім світі та спогадів про події останніх годин, днів, століть. Та те, що незважаючи на втечу останнього нападника, розташування його сховку закарбувалось у моїй пам’яті.

Вишкіл вкотре бере своє, і я одразу опиняюсь на ногах. Світ сильно хитає, підступає нудота, але це вдається пересилювати.

— Пане контрадмірале, — салютую та намагаюсь не видавати свого нікчемного стану, — Був виявлений та нейтралізований осередок, котрий спричиняв це потужне викривлення. Дозвольте запитати про наслідки операції. Чи повернувся флот до нормального руху?

Декілька секунд Залізняк оцінюючи оглядає мене. І на мить мені здається, що в очах промайнуло щось, що можна було б назвати співчуттям.

— Так. Флот уже слідує передбаченим маршрутом, — залунав низький басистий голос,— але доки ви працювали над цією проблемою, на більшість кораблів було скоєно напади, вчинені диверсії та, подекуди, навіть підняті бунти.

Останні слова були виказані з нотами холодної сталі, та супроводжені важким оцінюючим поглядом.

— Якщо ви в змозі виконувати свої обов’язки, то не баріться негайно взятися за них. Ситуація досі критична, тож необхідно ретельно контролювати та перевіряти поточну ситуацію на судні. Кожен безпековець на вагу золота. Опісля патрулю наказую з’явитися до вашого керівного офіцера та зробити ретельну доповідь про проведену операцію протидії.

— Слухаюсь, пане!

— Однак, без подробиць, я хочу вже зараз почути, якого характеру було це викривлення? — видає, трохи замислившись, контрадмірал.

— Дуже старий спосіб заплутати стежки, пане. Проте виведений на абсолютно новий масштаб.

— Буду очікувати на доповідь. Вільний!

Відчуваю поступове повернення сил та самоконтролю, тому одразу прямую до виходу зі Спіральної Зали. Минаючи той самий метушливий натовп, встигаю розгледіти над чим вони не покладають рук — відчайдушні спроби реанімації іншого мого брата. Однак не дано їм чути пісень чорних сурм, що вже супроводили його шлях до наступного життя. Мені ж не дано сумувати за мертвими, але я їх не забуваю. Павук відповість за це, щойно я до нього дістанусь.

Сховок розташовується в сусідньому приміщені тої самої синтез-кузні, котра була на шляху мого сьогоднішнього маршруту патрулювання. Не знаю, чи виявив би я це самостійно під час звичайного огляду, однак цей збіг змушує почуватися недолугим та розгніваним. Тільки один біс наважується перешкодити на вході до тої комори. Однак особливий стан накладає й особливі зобов’язання, тому його життя обривається тої самої миті, як він встає поміж мною і шлюзом.

Очам відкривається темне смердюче приміщення, заповнене ящиками для зберігання робочих матеріалів та якогось приладдя. У дальній частині, за прихистом контейнерів, складених суцільним муром, чується приглушений гуркіт. Не можна втрачати переваги несподіваності, тому ігнорую будь-яку спробу розвідки та миттєво опиняюсь біля входу до імпровізованого лігва.

Спершись спиною на дальню стіну, нерухомо сидить те, що можна описати як величезний людський скелет, кістки якого суцільно обросли товстою темною покрученою корою та лозинням, подекуди вкритим шпичаками. Плечі й голову покривають хаотично порослі гілки з блідим та пожухлим листям. Лице майже повністю ховає крива лозяна борода. Усе в ньому деформоване та непропорційне — явний наслідок зростання в середовищі без гравітації. Однак навіть у цьому вигляді я з легкістю розпізнаю лісовика, рід котрих, за офіційною версією, був знищений століття тому. Місця, де колись були його очі, точаться густою смолою.

Дві кволі фігури, що ховаються в закритих скафандрах, намагаються надавати йому допомогу. І хоча ніхто не очікував гостей, реакція на мене виявилася миттєва.

Одним рухом, наче білка, дострибує до мене перша фігура, з одночасною спробою завдати мені удару. Проте це створіння, хто б там не ховався, не було створене для достойного двобою. На витонченість бракує часу, тому перехопивши тіло нападника обома руками, я просто розриваю його навпіл, розкидаючи дві частини до протилежних стін.

Повітря швидко наповнюють пахощі, від яких починається легке та дивне запаморочення. Але ось і друга фігура приготувалася до свого останнього стрибка, у якому ясно читається відчай. Але могутній скрипучий голос, що наповнює рокотом усе приміщення, присікає цей самовбивчий акт.

— Ні! — прогримів лісун, — Тобі його не здолати, дитя, краще допоможи мені з очима.

Фігура швидко та покірно нахиляється до древня, і, підібравши ганчірку, починає витирати його понівечене обличчя.

— Ти кат власного ж народу, зраднику, — розміряно промовляє лісовик.

— Ні, старче, — тяжко промовляю. — Я єдиний шлях до його рятунку. І ми вже вчимося співпраці.

— Твоя співпраця… це щось схоже на співпрацю поміж людьми та худобою. Наївний дурню! Ти і є худоба, запроданцю, і ведеш на це ярмо цілий народ! — крик лунає, наче тріскіт сотень переломлених дерев.

— Однак, — спокійно мовлю я, — уся худоба, котра була корисна людям, перемогла саму матір природу. Де були люди — були і вони, маючи прихист та успіх, котрий і не сновиділи інші тварини. Чи ми знаходимо спосіб бути корисними поміж людей, чи линемо до вічності! Я обираю життя.

Випадково мій погляд ковзає вздовж тулубу розірваного тіла, що розкинулося обличчям до підлоги. Частина скафандру, котра прикривала його плечі та спину, невдало відірвавшись під час розділення, зосталась із його іншою половиною. Збентеження. Оголена спина небіжчика не вкрита шкірою, не оповита м’язами та навіть не захищена кістками — органи та нутрощі виставлені на позір без жодної перепони між ними та світом. Здогадка б’є, як молот по ковадлу. Я не чую більше слів. Коли силою зриваю шолом з іншої фігури, плечі білого скафандру заливає потоками довгого зеленого волосся. Її очі наповнені жахом, бо тільки одна доля може чекати на цю мавку. Мою свідомість застилає чорний та непроглядний гнів.

Отямлююся від давно забутого солодкого смаку. Руки повні проклятою плоттю, зірваної з пошматованих тіл. Краєм усвідомлення ледь уловлюється плач панахидних сурм.

— Будь ти проклятий, чугайстре! Ти і весь твій занепалий рід! — востаннє шелестить із дальньої сторони приміщення, і западає тиша.

Я знову залишаюсь на самоті.