Невдалий приз

Трамвай смикнувся, від чого Ніна, тридцятирічна красуня в стильному сірому брючному костюмі, мало не впала. У вагоні було з десяток вільних місць, але молода жінка гидувала на них сідати, тому й стояла, ледь тримаючись лівицею за жовтий затертий поручень, а правицею притискаючи до себе маленьку чорну шкіряну дамську сумочку. Поглядаючи у вікно на вже густі травневі сутінки, карталася, що засиділася в Тетяни. Обіцяла ж чоловікові бути вдома, коли він приїде з роботи! Саме тому й сіла в цей задрипаний трамвай. Якби не поспішала, пішла б від подружки пішки, прогулялася б проспектом дві зупинки, подихала б свіжим повітрям. Вірніше, вечірнім, бо яке ж воно свіже – на проспекті?

Трамвай проїхав ще трохи й зупинився, розчахнувши двері. Ніна граціозно зійшла зі сходинок на своїх високих підборах. Обминувши зупинковий комплекс, перейшла дорогу й ступила на тротуар. Скосила погляд на урну, в яку мала б викинути трамвайний талончик, але до неї потрібно було зробити кілька кроків. Хмикнувши, жінка просто шпурнула зіжмаканий папірець на асфальт. І відразу ж почула у своїх вухах:

– Приз! – прошелестіло.

– Приз! – пробулькотіло.

– Приз! – прогуркотіло.

Ніна рвучко обернулася, скрикнувши:

– Хто тут???

Але позаду неї нікого не було. Двоє чоловіків на тролейбусній зупинці спокійно розмовляли, не звертаючи ні на кого уваги. Зграйка дівчаток, сміючись, вибігла з магазину, що недалечко виблискував рекламою. Одна за одною мчали дорогою автівки. «Невже почулося? – повела плечем Ніна. – Чи я сп’яніла від фужеру вина?» Вона пришвидшила хід і майже вбігла в арку між будинками, намагаючись скоріш опинитися в освітленому рідному дворі. Поважний великий ліхтар, який уже було видно з арки, обіцяв надійний спокій. Раптом він блимнув і згас… Тієї ж миті в повній темряві здійнялася курява, яка кинула в обличчя переляканої жінки пил і сміття. Ніна зойкнула, а у відповідь пролунали регіт і слова, знову в три голоси:

– Наш приз! Засиплемо!!!

Сповнена жаху, жінка кинулася до двору. Налетіла на стіну й по ній майже доповзла до кінця арки, відпльовуючись і витираючи обличчя. Ліхтар спалахнув і винувато полив світло на високі тополі, п’ятиповерхівку буквою «г» з сяючими вікнами, дитячий майданчик з різнокольоровою хаткою і сусідку з четвертого поверху, яка, безсоромна, вигулювала свою вівчарку на тому майданчику. Полегшено зітхнувши, Ніна подибала до під’їзду.

Їй вдалося зробити кілька кроків, а потім нога за щось затнулась, і жінка гепнулася на асфальт, мало не вціливши обличчям у ляду каналізаційного люка. Але ляда якимось дивом від’їхала вбік, і на Ніну дихнув такий сморід, що аж очі запекло. Намагаючись підвестися, вона закричала:

– Допоможіть!!!

Але сусідка й голови не повернула. Лише собака загарчав, а потім заскавчав і прожогом кинувся до будинку.

– Тебе не чують! – прошелестіло біля вуха.

– І не бачать! – пробулькотіло.

– І не допоможуть! – прогуркотіло.

І в три голоси регіт:

– Ти – наш приз!

Підібравши брудну сумочку й подумки заприсягнувшись більше ніколи в житті не пити вина, жінка, як могла швидко, побігла до під’їзду, в який щойно зайшла й сусідка – слідом за своїм собакою. На щастя, коли Ніна наблизилася до дверей, з них виходив сусід з трикімнатної на першому поверсі, тож не довелося шукати в сумочці ключі. Дядько пройшов повз жінку, ніби її й не було. Дівуючись, Ніна притримала двері й спробувала зайти. Саме спробувала… На голову їй посипалися штукатурка й уламки цегли, а дорогу до сходів перетнула гора будівельного сміття, що виросла за мить. Лампочка на першому поверсі вибухнула й згасла. Ошелешена жінка вибігла у двір і закричала:

– Люди!!! Хто-небудь!!! Люди!!!

– Тебе не чують! – прошелестіло у вусі.

– Хіба не зрозуміла? – пробулькотіло.

– Вона тупа! – прогуркотіло.

Ніна все ще тинялася попід вікнами, панічно намагаючись догукатися хоч когось, коли у двір заїхала знайома машина. Зрадівши, жінка кинулася назустріч, але коли вона пробігала біля сміттєвого контейнера, той, ніби живий, підстрибнув і викинув свій гидкий вміст просто на Ніну, збивши її з ніг. Знесилено підвівши голову, крізь картопляне лушпиння, що звисло з волосся, жінка побачила, як її чоловік, сердито поглянувши на темні вікна на другому поверсі, пройшов крізь двір і зник у під’їзді, причому – в освітленому… Ніна сіла, притулившись спиною до контейнера, і заплакала. Враз згадала про смартфон, можливість подзвонити чоловікові. Схлипуючи, почала шукати свою сумочку. Не знайшла. Завила:

– Що це??? Що коїться???

– Пояснимо? – прошелестіло.

– Пояснимо! – пробулькотіло.

– Хай знає! – прогуркотіло.

Біля жінки з’явилися три чорні плями, немов три м’яча. Вона з острахом підібрала ноги під себе, а плями, здригаючись, зареготали. Потім одна з них прошелестіла:

– Талончик викинула? Ай-я-яй! І носить тепер його вітер! Отак і ми тебе носитимемо!

– Аж до світанку! – пробулькотіло.

– Якщо доживеш! – прогуркотіло. – Або знайдеш щось чисте.

– Талончик??? – від обурення в Ніни навіть сльози зникли. – Вся оця фігня через якийсь талончик? Чиї це дурні жарти???

– Наші жарти, – прошелестіло. – Ти нам випала, як у лотереї. Тепер розважимося!

– Кому це «вам»? – жінка підвелася.

– Бруд-сутям, – прошелестіло. – Я – повітряна.

– Я – водяна, – пробулькотіло.

– Я – земляна, – прогуркотіло.

– Та невже? – зі злістю промовила Ніна. – То саме ви мені за все й заплатите: і за зіпсований одяг, і за сумочку, і за взуття! Ще й моральні збитки відшкодуєте! Поліція розбереться! А я підкажу! Крім Семена з дванадцятої, ніхто б до таких фокусів не додумався! Тож, малий злодюго, начувайся, разом зі своєю бандою! Я тобі покажу «бруд-суті»! – вона помахала кулаком у сторону вікон капосника-Семена й рушила до будинку.

– Вона не повірила! – прошелестіло позаду.

– Я ж кажу – тупа! – прогуркотіло.

– То розважаймося! – пробулькотіло.

Курява наздогнала жінку, вдарила в спину, збила з ніг. Ніна закричала, але пилюка забила подих, потрапивши в горлянку. Відкашлюючись, поповзла до під’їзду. Добралася до стіни, застогнала:

– Припиніть! Негайно!

– Чи ти не чула? На світанку! – прошелестіло.

– Бо чистого однаково не знайдеш, – прогуркотіло.

– Місто – це наша територія! – зареготало, булькаючи.

Три бруд-суті знову оточили жінку, яка схлипнула:

– Це квест? Чи десь захована камера? Може, це Тетяна вигадала забаву? Чи вона щось підмішала в те вино?

– Точно – тупа, – зітхнула повітряна бруд-суть.

– Досить уже! – роздратовано промовила Ніна. – Я програла, здаюся! Чи що ви хочете почути? Все! Відчепіться від мене!

– Тобі все розтлумачили, людино! – погрозливо прогуркотіла земляна. – А тепер – біжи, бо засиплемо!

Пилюка, немов зібрана з усього двору, кинулася в обличчя нещасної жінки. Закриваючись руками, вона підвелася й побігла до арки, щоб вискочити на проспект, до людей. Позаду зчинився регіт, перешіптування й задоволені зойки. Радіючи, що їй не чинять опору, Ніна проминула арку й мало не налетіла на літнього чоловіка, що повільно шкандибав, дивлячись собі під ноги.

– Допоможіть! – вигукнула, хапаючи дядька за плече.

Але доторкнутися не змогла, рука натикнулася на якесь пружне поле. А чоловік навіть не поглянув у її сторону.

– Дарма не віриш! – прошелестіло у вухо.

– Так не буває!!! – розпачливо вигукнула жінка. – Припиніть ці фокуси!

– Тупа! – зітхнуло, булькаючи.

Ніна підскочила до дороги й підняла руку, щоб зупинити якусь автівку.

– Дурна! Вони тебе не бачать! – прогуркотіло майже співчутливо. – Зійдеш з тротуару – зіб’ють.

– І зійду! – втратила терпець жінка.

Але не встигла утнути це безглуздя, бо під’їхав тролейбус. Зрадівши, Ніна кинулась у розчахнути двері й упала на перше-ліпше місце майже порожнього салону. Тієї ж миті з-під усіх сидінь почало збиратися сміття. Немов брудна гадюка, воно оповило її ноги й підібралося до живота. Жінка підхопилася з криком:

– Зупиніться! Випустіть мене!!!

Ніхто не відреагував. Старенький тролейбус їхав за своїм маршрутом. Ніна знову впала на порепане сидіння, безпорадно дивлячись на сміття, яке миттєво обплелося навколо ніг. І пригадала, що ті шибайголови (вона була впевнена, що це – чиясь зла гра, високотехнологічна людська гра) говорили щось про пошуки чистого. Замислилася: «Що в місті може бути чистим? Сквери? Ні, бо власноруч колись викинула пляшку просто в траву… Вулиці – однозначно ні… Навіть повітря зі смогом… Річка? Річка!!!» Тролейбус саме зупинився, і можна було вийти, щоб за два квартали опинитися біля порту. Жінка підвелась, але передумала, пригадавши райдужні розводи води, які бачила з пристані перед прогулянкою катером. «Ні, порт не зарадить… – засмутилась. І враз мало не зойкнула: – Пляж! З півночі тим пляжем місто й починається. Водичка чиста-чиста, всі камінчики на дні видно!» Вмостилася зручніше, майже не реагуючи на сміття, що ніби аж лащилося, як кіт. Дивилась у вікно на вогні реклами, на освітлені вікна. За кожним вікном – чиясь доля, чиїсь надії й розчарування… Ні, не схожі багатоповерхівки на мурашники, бо мурахи живуть однією сім’єю, а люди – кожен окремо у своїй чарунці, ніби у власному всесвіті.

Проїхали мовчазну о цій порі міську бібліотеку, величний театр з жовтим ліхтарем над афішами, яскравий розважально-торгівельний центр. Покружлявши приватним сектором, тролейбус розчахнув двері на кінцевій зупинці. Оповита сміттям, Ніна вийшла на тротуар. Звідси до пляжу вела алея – високі кущі з обох боків широкої асфальтованої стежини, яку старанно освітлювали ліхтарі на стовпах. Жінка вже не здивувалася й навіть не злякалася, коли ті ліхтарі ображено блимнули й згасли. Без вагань скинула туфлі, щоб не заважали високі підбори, і побігла до річки.

Курява наздогнала майже відразу.

– Не відпустимо! – прошелестіло у вусі.

– Відпустите! – огризнулася Ніна крізь зуби.

Від сильного поштовху в спину вона ледве не впала, але втрималася на ногах. В темряві шубовснула в кущі, які боляче подряпали руки й обличчя. Хапаючись за гілки, настирливо просувалася вперед, аж доки не побачила місячний відблиск на воді. Зраділа, але даремно, бо пісок здійнявся стіною їй назустріч. Розгубилася на мить, а потім з лайкою пробилася крізь ту стіну й кинулася до води. Останні кілька метрів довелося повзти, бо курява збивала з ніг.

У річку просто впала, пірнула з головою. Холодна вода обпалила. Ніна підвелася, витерлася брудним рукавом і засміялася: курява стрибала берегом, але, вочевидь, перетнути межу річки не могла. Потім пісок осів, з нього випірнули три бруд-суті. Водяна пробулькотіла:

– Ти до нас повернешся!

– Чого б це? – все ще сміючись, удавано здивувалася жінка.

– Бо річка має своє нічне життя.

Ніби підтверджуючи це, праву ногу Ніни щось ухопило й потягнуло. З переляканим вереском жінка висмикнула кінцівку й вискочила на берег, де курява відразу ж атакувала її, під задоволений регіт бридких сутностей. Тим часом хмара наповзла на місяць, зануривши все навколо в цілковиту темряву. Ніна побігла навмання, падала, піднімалась, аж доки боляче не вдарилась об щось велике. Намагаючись обминути перепону, раптом здогадалася, що це – човен. Зраділа. Обламуючи нігті, потягнула знахідку в сторону річки. Курява стогнала й заважала, але жінка, зціпивши зуби, таки дісталася води. Влізла в човен і полегшено видихнула, бо курява зітхнула востаннє на березі й затихла. Тримаючись лівицею за край човна, Ніна, змучена до нестями, заплющила очі. Човен легенько похитувався. «Мабуть, пливе… – майнула думка. – Куди?.. Байдуже…»

Раптом човен смикнувся, і жінка відкрила очі. Мало не впала, бо… стояла в трамваї, тримаючись рукою за жовтий затертий поручень. Ошелешено озирнулася, оглянула себе. Ледве не проґавила свою зупинку. Ще нічого не розуміючи, вийшла, перейшла дорогу й ступила на тротуар. Подивилася на зіжмаканий талончик у долоні. Підійшла до урни й викинула його.

– Ох!.. – прошелестіло на вухо.

Здригнувшись, Ніна чимдуж побігла в арку. «Що зі мною таке??? Я заснула в трамваї?» – билося в голові.

– Ні… – пробулькотіло на інше вухо.

– Ми існуємо! – прогуркотіло й зареготало: – І зміцнюємося!

«Але не біля мене! – подумала сердито, влітаючи у двір. – Я вам завдам клопоту! Пожалкуєте, що мене зачепили!» Великий ліхтар старанно освітлював будинок і територію біля нього. Сусідка з четвертого поверху вигулювала вівчарку на дитячому майданчику. Ніна впевнено підійшла до літньої жінки, привіталася й промовила:

– Приберіть за собакою, – відкрила сумочку, дістала пакетик з-під цукерок і простягнула сусідці: – Візьміть і приберіть негайно.

– А ти хто така, щоб мені вказувати? – набундючилася бабця.

– Відповідальна, – бовкнула мимоволі й додала: – Стежитиму за чистотою.

– А коли це тебе обрали? – підозріло запитала сусідка, беручи пакетик і нахиляючись за «подарунком» вівчарки.

– Нещодавно, – і пішла до свого під’їзду. Від дверей, з яких саме виходив дядько з першого поверху, обернулась: – І викиньте в контейнер!

– Без тебе розберуся! – гримнула стара.

Ніна розвернулася й знову підійшла до жінки:

– Викиньте, щоб я бачила! – пригрозила: – За порушення моїх наказів – штраф!

– Де це таке написано? – обурилася сусідка.

– Де треба, – Ніна не зрушила з місця, доки бабця не опустила пакетик у контейнер. – Майте на увазі, я перевірятиму щодня.

Сусідка щось невдоволено пробурмотіла, а молода жінка швидко пішла додому, розмірковуючи над тим, як умовити розбишаку Семена з дванадцятої квартири встановити чергування біля дитячого майданчика. Дорослі чи підтримають, а от підліткам – з їхньою невгамовною енергією – ідея може сподобатися. Відімкнула квартиру, скинула туфлі, пройшла на кухню й натиснула на вимикач. Люстра весело блимнула своїми трьома лампочками. Визирнувши у вікно, Ніна побачила, як у двір заїхала знайома машина. Жінка зітхнула полегшено: встигла! Чоловік не сердитиметься. Тож, можливо, допоможе скласти план ретельного прибирання будинку й двору. Замріяно зітхнула: «Потім – кварталу, вулиці, міста, країни, Землі, прилеглого Космосу… – відкрилися вхідні двері. – Але почну з квартири! Завтра ж!» – і вона вийшла з кухні назустріч чоловікові:

– Котику, я вдома!

А під вікном в цей час зависли три бруд-суті. Повітряна стривожено прошелестіла:

– Невдалий приз. Може зашкодити!

– Від думок до дії – далеко, – заспокоїла, булькаючи, водяна.

– Вона – одна, а ми – могутні! – впевнено прогуркотіла земляна. – Гайда розважатися!

І вони подалися знову розігрувати свою лотерею. Любий читачу, будь уважним до довкілля, щоб не стати їхнім черговим призом!