Зворотний відлік

Леа плакала. Стівен завмер, не наважуючись підійти. Зі сторони Леа завжди здавалася красивою і нестерпно холодною принаймні для нього. Він не хотів представляти, якою вона буває, коли залишається з чоловіком наодинці.

Дівчина явно відчула його присутність і обернулася, підіймаючи на нього почервонілі очі. Опускаючи руки вниз, відкриваючи обличчя. Він вперше бачив її такою, з червоними плямами на припухлому обличчі, застиглими сльозинками на віях. Леа – дружина його брата, в який раз нагадав собі Стівен. Він підійшов ближче і запитав:

– Вас хтось засмутив?

Її губи стиснулися. Він бачив, як сіпнулася її рука в захисному жесті та з яким зусиллям Леа змусила її залишитися на місці. Тепер здавалося, що руки зібрані в молитовному жесті. Тільки пальці продовжували тремтіти.

– Я вагітна, владико, – голос Леа був тихим, але зовсім не тремтів. Ніби й не вона плакала всього кілька хвилин тому. Йому хотілося підняти руку і відвести пасма волосся з її обличчя, стерти сльози з її щік...

І поцілувати.

Стівен давно вмів справлятися зі своїми бажаннями. Зрештою, Леа відмовила йому. Обрала брата. Як колись брата обрав легендарний меч Айтера.

Можливо, Богам сподобалося, якби він зовсім не народжувався на світ.

– Вас це засмучує?

Губи Леа здригнулися, але вона не встигла нічого сказати.

– Леа? Ваше... Стівене? – почувся розгублений голос Родеріка. Владика різко відвернувся від дівчини й пройшов повз брата, мало не зачепивши його плечем. Але той, як завжди, передбачив його бажання і вчасно відсторонився.

Родерік проводив поглядом владику і тільки потім кинувся до Леа. Нерішуче обійняв її, притискаючи до себе. Леа тремтіла. Він вперше бачив її в такому стані.

– Що сталося?

– Я вагітна. Не хвилюйся, я про все подбаю...

– Про що ти? – обережно запитав він. Леа прикусила губу, трохи відсторонилася і подивилася на нього крізь сльози. Погляд був прямий і жорсткий. За крихким жіночим тілом ховалася сильна душа.

– Твій син не повинен народитися першим, ніж спадкоємець владики, – в її голосі звучала дивна впертість. І страх.

Родерік здригнувся, а потім подивився в ту сторону, в яку пішов брат. Якщо Леа була в такому стані після розмови з ним...

Стівен буквально влетів у свою кімнату. І в першу чергу, знявши перев'язь, кинув меч на ліжко. Застиг на місці. Повільно перевів погляд на праву руку. Там, де його долонь торкнулася меча, щільну шкіру рукавиці пропалило наскрізь.

Біль прийшла із запізненням.

– Ваша величносте, обережніше, як же ви так? – лікар обережно, але впевнено, обробив місце опіку якоюсь напівпрозорою маззю. Потім так само акуратно обмотав його долоню білою пов'язкою. Поруч валялася розрізана рукавиця.

Стівен мовчав. Виправдовування владиці не личили.

Коли брат офіційно попросив його руки Леа, він навіть не думав відмовити. Так, чисто номінальний титул лорда Сойми перетворився б у цілком фактичного герцога Гензберийського. А за титулом герцога стояли не тільки гербовий папір і навіть землі, а й гроші, чим не всі нинішні аристократи могли похвалитися. У такому випадку його навряд чи хто наважився б назвати бастардом в обличчя.

Але це Стівена не лякало. А, можливо, і радувало.

Владика не збирався відмовляти, навіть якщо сам планував приєднати ці землі до корони. Тільки до тих пір, поки не побачив Леа. Вдовам дістається менше почестей, ніж юним дівам. Їй не довелося приховувати обличчя фатою й одягати білий колір – як символ невинності. Зате до вінця Леа повинен був вести сам владика як опікун. Тільки Стівену зовсім не хотілося випускати її долоню з руки, передаючи братові. Виконуючи свою обіцянку.

Стівен не був навіженим владикою. Весілля відбулося без видимих ​​подій.

Меч гнівним докором продовжував лежати на ліжку, там, де Стівен його і залишив. Він нерішуче ступив до нього. Стівен не боявся, вперше беручи його в руки. Владика не боявся, коли приймав чужі клятви, продовжуючи стискати меч в руці, хоча той обпікав його рукавицю. Він брав його в руки день за днем.

Але не сьогодні.

Стівен взявся за два куточки покривала і стягнув його вниз, на підлогу. Вперше він відчував себе так ніяково. Неначе займався роботою слуг. Але цю справу він не міг нікому довірити.

Довірити. Довіри не було.

Владика якось невпевнено потягнув край покривала, пов'язуючи його навколо меча. Згорток вийшов досить об'ємний і недбалий. Стівен дотягнув його до великої скрині біля дальньої стіни, зупинився, підняв кришку. На дні лежали його старі сорочки та кілька книг. Ще з минулого життя, до того часу, як він став королем. Стівен схилився над згортком і, обережно піднявши його, закинув у скриню.

Кришка опустилася з якимось приреченим звуком. Прощальним. Ключ зайняв своє місце на поясі. Тільки тепер він зміг видихнути з полегшенням.

Стівен розвернувся і вийшов з кімнати. Королівська збройова чекала його. Як і його вірний меч.

Це була остання крапля. У низці довгих поглядів, мовчань і непорозумінь. Чужих злих слів і відсутності виправдань.

Стівен точно б не викликав брата через герцогиню.

Він не хотів більше чекати. У розмові з Родеріком Стівен дав йому рівно півгодини, щоб спуститися вниз. У тренувальний зал, особистий, тільки для наближених короля. Цього разу зі справжньою зброєю.

Стівену не потрібні були свідки. Він навіть не знав, нащо влаштовує цю дурну дуель. Він міг би просто звинуватити брата в зраді. Попри весь цей фарс з легендарним мечем. Але все ж таки й не наважився стратити брата.

А зараз стояв, стискаючи свій меч, і чекав. Неначе це очікування могло що-небудь вирішити.

Родерік з'явився рівно через півгодини. У простому одязі та своїм мечем. Він не міг не помітити, який меч вибрав його брат. І на секунду завмер, розглядаючи чужу зброю. Перший справжній меч, який колись вручили Стівену. Не меч Айтера з легенд. Зрештою, правитель збирався розвернути зброю проти справжнього власника меча. Господаря. Справжнього владики.

Поки Родерік стояв і заздрив, напевно. Стівен сам на себе розсердився на ці думки. Заздрості між ними не було. Тоді.

– Почнемо? – невпевнено запитав Родерік. І його пальці нервово стиснулися на мечі. Владика тільки кивнув. І першим ступив до супротивника.

Мечі зійшлися.

Стівен бився краще, вони обидва знали це. Його вчили – бастард лише спостерігав і повторював за ним. Але перші миті бою вони ще трималися нарівні. Потім Родерік почав повільно відступати, доки не вперся спиною в колону.

Все ж вивернувся, відскочив убік і тут же впав на землю. Стівен холоднокровно притиснув меч до жилки на горлі, що нервово билася.

Брат лежав, розкинувши руки. Меч відлетів убік, і від правої руки його відділяло всього трохи. Але пальці могли схопити тільки повітря.

– Досить, – хрипко видихнув Стівен. Вони обидва важко дихали, і на кожному видиху брата, йому здавалося, що ось-ось проллється кров. Очі у Родеріка були світлі і ясні.

Стівен на секунду закрив свої.

– Іди за мною, – брат піднявся і навіть не смикнувся в сторону меча. Просто пішов за ним. Як завжди. Як тоді, коли Стівен все ж зважився вирушити за троном. Коли вони спустилися в таємне сховище до меча з легенд.

Коли пальці Стівена не змогли схопити просте, без зайвих прикрас руків’я. Ковзнули вниз, наткнувшись на невидиму перешкоду.

Тоді Стівен обернувся і кивнув братові. Бастард нерішуче ступив уперед і простягнув руки до підставки. Пальці тремтіли, як зараз. Але, зібравшись навколо ефеса, впевнено витягли меч з піхов.

На секунду Стівен здригнувся, переживаючи ці спогади.

Він пам'ятав, як злякався брата. А той перехопив меч і простягнув Стівену, законному спадкоємцю захопленого престолу. Кров обагряла лезо. А в його вухах звучав голос брата:

– Мого ворога спалить на місці, мого друга всього лише обпече.

Стівен рішуче взяв меч. І тримав, навіть коли відчув, як захисна магія пропалює йому шкіру. Спалює дотла.

Про рукавиці вони згадали пізніше. І навіть наставник, побачивши опіки на руках спадкоємця і подряпини на долоні його незаконного брата, нічого не запитав. Деяким таємницям варто було залишатися таємницями.

Куди все це поділося?

Стівен йшов до своєї кімнати, так і продовжуючи тримати меч. Йому здавалося, що з леза продовжує капати кров, залишаючи сліди. А бастард йшов за ним. Беззбройний.

Він ще не знав, що збирався зробити.

Брехня.

Здогадувався.

Стівен вперше слідував своєму серцю. Навіть коли він взяв легендарний меч вперше, він виконував свій обов'язок. Всупереч можливій смерті.

У кімнаті він спокійно витягнув меч зі скрині, тепер вже не дотримуючись запобіжних заходів. Не звертаючи уваги на дивні погляди брата. Старий меч – тільки усвідомивши, що він все ще залишався у нього в руці, – кинув на ліжко.

Меч лежав на покривалі. Схожий на всі інші. Тільки в'язь на лезі, недоторкана часом, і єдиний камінь у гарді нагадували про його вік. У камені невідома сила вималювала око, яке здавалося спостерігало за всім, що відбувається в кімнаті.

Стівен зітхнув. Потім обернувся до брата і наказав:

– Папір і чорнило.

– Що ти хочеш зробити? – Родерік не зводив з нього напруженого погляду.

– Наказ твого владики, – процідив крізь зуби. Нічого не чекаючи. Родерік послухався і приніс писальний прилад із сусідньої кімнати.

Стівен сперся об тумбу і почав писати, продовжуючи дивитися на меч.

Букви лягали неохоче.

Перш ніж поставити свій підпис, він малодушно зачекав. А потім повільно вималював все завитки.

Папір залишився лежати на тумбі, коли він потягнувся до меча.

– Не голою ж рукою! – скрикнув брат. Стівен обернувся до нього, здивований. Яка вже різниця. Його час закінчився. Рука стиснулася навколо руків’я, й він підійняв меч, спостерігаючи як по стінах побігли зайчики.

Болю не було. Він завжди приходить пізніше. Але пройшли секунди, і нічого не змінилося. Родерік ступив до нього й обійняв, Стівен тільки встиг опустити меч. Брат тремтів і ніби плакав.

Болю не було.

На папері висихали чорнила на імені Родеріка, законного спадкоємця законного владики. Не єдиного спадкоємця.

– Коли дитина народиться, ми вас покинемо, – спокійно сказав Стівен. Леа схилила голову набік:

– А якщо буде дівчинка?

– Я не наполягаю... – владика перевів погляд на брата. Родерік похитав головою:

– Я впевнений, що ваша донька прекрасно впорається як і з мечем, так і з правлінням, – він нарешті зміг подивитися на дружину. Її холодний погляд більше не спустошував його так, як раніше. – Я повинен подякувати вам за ті кілька ночей, що ви мені подарували. Шкодую, що все склалося так, як склалося. Я бажав і бажаю вам тільки щастя.

Леа хмикнула, зовсім не як належить леді:

– Не треба ваших гучних слів. Ще півроку і ви відправитесь у вашу велику пригоду. А я, як і належить добрій дружині, залишуся вдома, – і посміхнулася, – регентом на троні.

– Радники спочатку не братимуть вас до уваги, але, я думаю, ви доведете їм, що вони гірко помиляються. Як мінімум у вас буде підтримка вашого батька. І я поговорю з лордом Баєром, він догляне за вами.

Посмішка Леа стала абсолютно крижаною:

– Вам варто зрозуміти, що мені не потрібен догляд. Підтримкою людей, які дбають про благо держави, я заручуся і без вашої допомоги.

– Бережіть себе, у вас ще мають бути пологи, – Стівен ледь стримав ніжність, яка намагалася прорватися в голосі.

– Не турбуйтеся, я їх переживу. На ці півроку я беззаперечно вручаю себе в руки королівських лікарів – кращих з кращих.

Родерік не зводив з Леа погляду. Інакше він би помітив, що Стівен дивиться на неї теж. І зовсім не так, як належить дивитися на дружину брата.

Вікно було закрито. А щілини ретельно закладені ватою. У кімнаті цілу добу горів камін. Але Леа все одно вважала за краще дивитися не на вогонь, а на сірі хмари над містом.

Наближалася осінь, а разом з ними й вітри, які надують вітрила і віднесуть її чоловіка і повелителя в небачені краї. Назустріч небезпекам, бійкам та іншим дрібницям, які так хвилюють чоловіків. Можливо, вона буде сумувати.

Леа хвилювали господарська діяльність в державі, якість вироблених товарів та рівень життя. Доцільність деяких королівських витрат, система оподаткування та рівень злочинності.

Останнє, може, і передбачало бійки, але, на щастя, без її участі.

Живіт відчутно штовхнули. Леа тут же притиснула до нього руку, намагаючись заспокоїти сина, який розбушувався. Або доньку.

У грудях розливалося дивне тепло.

Вона перевела погляд на папери, дбайливо надані Стівеном. На підвіконні розмістилися книги, систематично розташовані Леа і розкриті на потрібних сторінках. З різнобарвними закладками по всьому вмісту. Записну книжку – з дорогим, лінійованим папером – теж приніс Стівен.

Леа бачила, як він дивився на неї. Тільки нічого з цим не могла вдіяти.

Родерік відвідував її кілька разів в день. Владика такого собі дозволити не міг. Тільки дати можливість майбутньої матері владики вивчити всілякі папери.

Дитина ще раз штовхнулася.

Леа трохи посміхнулася, посмішка в цей раз вийшла теплою.