Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 2

    Стара відьма з Орішної гори передбачила: негода не завадить зимовим святам. Тому Таона прокинулася з упевненістю в тому, що ранкове сонце допоможе прогнати нудьгу, яка не відпускала її останніми днями. Але в кімнаті панував морок, і вилазити із теплого ліжка зовсім не хотілося.

    – Знову сніг… Це радує лише перші тридцять разів. – Вона потягнулась і звичним жестом відсунула фіранку. – Ой… Дивно.

    Прозоро-блакитне зимове небо вражало чистотою, сніг на деревах іскрився, сліпив очі.

    «Тато дотримав обіцянку і наказав забити моє східне вікно?» – від цієї думки мурашки пішли по шкірі.

    Тепло і затишок, без сумніву, варті деяких жертв, проте Таона воліла б залишити незручності, тим паче до весни зовсім недовго. Та й стукіт молотка неодмінно її розбудив би.

    Вона примружилася, розглядаючи бічну стіну. Тьмяна картина, глиняна статуетка, шафа… Стривайте-но, який дурень пересунув шафу до вікна? І, головне, яким дивом її переміщення минуло непоміченим?!

    «Це не моя шафа», – після першого обурення з’явилися і практичні міркування.

    У замку меблі витончені і гарні. Старенькі, хто ж сперечається, але в них відчувається стиль. А новий предмет інтер’єру нагадував звичайний дерев’яний ящик заввишки з кремезного чоловіка. Коричнево-чорний, без стулок і ручок, з двома довгими важелями приблизно на рівні плечей людини, він був наче реквізит якогось спектаклю про далеке майбутнє.

    – Подивимось! – Таона вискочила босими ногами на крижану підлогу і, кутаючись у облямовану поріділим хутром ковдру, підбігла до «шафи». – Зараз розберемося, чиї це дурні жарти!

    Але вся войовничість зникла після погляду на широку сіру стрічку зі сріблястим написом: «Власність Т. Орніс. Не дарувати, не продавати, не ставити на кін», що охоплювала ящик. Строгий бантик додавався.

    Таона застрибала від радості як дівчинка, що вперше приміряла бальне плаття. Вона не знала, що це за штуковина, однак розуміла: така махина з’явилася в її спальні не без допомоги магії.

    – Арис? – вимовила питальним тоном. – Де ти? Це твій багаж, правда ж?

    Рипнули двері, які давно вже потрібно було змастити.

    – Пані Та... А-а-а!

    Покоївка не встигла й поріг переступити – скрикнула і помчала по замку, волаючи, що довгоочікуване диво нарешті сталося.

    – Тихіше, Уло! – Таона вибігла слідом, але зупиняти служницю було пізно. – От же ж людина… Немає ще жодного дива! Тільки намічається!

    Ула підняла на ноги всіх. Першими на незрозумілий «дар» прийшли помилуватися заспані батьки, за ними пришкандибала нянечка Жозелін і старенький підсліпуватий дворецький. Покоївка, сопучи, прибігла наступною, а гувернантка так поспішала, що забула надіти окуляри і переплутала чарівний ящик зі справжньою шафою.

    На той час, коли Таона одяглась і причесалася, блага вість досягла кухні і двору. Кухарка з посудомийкою і рознощиця в покої вриватися не посміли, незважаючи на цікавість, і лише боязко заглядали всередину з коридору. Ледачі охоронці, вони ж – різноробочі, сприйняли повідомлення як привід не ремонтувати комору і почати святкування на кілька днів раніше. До них приєдналися конюх і його помічник, а ось служитель Єдиного, який заночував у замку, поставився до «чуда» вельми скептично.

    – Язичницькі забобони потрібно викорінювати вогнем! – презирливо виплюнув він і потопав геть, не забувши прихопити повну сумку їжі.

    В роду Орніс, як і всюди на північ від столиці, до релігії ставилися з повагою, не більше. Слова людини культу забулися раніше, ніж його худа згорблена фігура зникла за горизонтом.

    Таємничий подарунок став головною темою дня. Його спробували перемістити до іншої кімнати, проте, незважаючи на докладені зусилля, він не зрушив з місця. Кожен дотик сторонніх змушував сріблясті літери на стрічці спалахувати і повільно гаснути, що налякало нянечку до напівсмерті.

    – Недобра це річ. Не принесе вона щастя, – казкарка Жозелін була єдиною, кому магічна штука не сподобалася з першого погляду.

    «Коли ж з’явиться арис?» – години йшли, і Таона знову почала хвилюватись.

    Увечері батько довго шушукався з матір’ю, а потім показав улюбленій доньці тонку книжечку, заповнену рівним акуратним почерком.

    – Щоденник Офанни Орніс, – сказав з легким благоговінням. – Вона заповіла його наступній власниці ариса. Вітаю, мила моя. Ти – її спадкоємиця!

    – Але ариса в мене поки немає, – Таона не могла не нагадати гірку правду.

    – Тобі прислали чарівний… Е… Хм… Агрегат. Каюсь, я гортав записи бабусі… Судячи з усього, ця штука і є… Ну… Розумієш… Загалом…

    Їй стало страшно.

    – Таточку, не зволікай! Що це? Пристрій для зв’язку з арисом?

    Батько ніяково відвів погляд.

    – Сама прочитай, мила. Добре? Знаю, молоді не личить практицизм, але… Ти ж не дитина, правда?

    Таона вирвала книгу з його рук і кинулася до своєї кімнати. Що ще за ухильність? Вона доросла і сама може визначити, що їй личить, а що ні!

    – Йди звідси! – крикнула покоївці, якій подобалось зачіпати ящик і стежити за реакцією магічних букв на стрічці. – Знайшла іграшку!

    Ула ображено надулась і шмигнула скаржитися на нестерпні умови праці економці, але це не мало значення.

    – Що ж ти таке, га? Звідки з’явилося?

    «Шафа» мовчала.

    Таона підсунула до неї столик, поставила свічник у небезпечній близькості від стрічки і розгорнула щоденник, який дістався у спадок від Офанни.

    «Я щаслива! – писала прабабуся. – Сьогодні вночі мені прислали ариса».

    «А мені – потворну шафу», – просилося на язик.

    На другій сторінці почуття Офанни описувались докладніше, на третій зовсім недоречно красувалася невміло намальована цеглина з тріщиною.

    «Він був прекрасний, – віщали рядки четвертої. – Я дивилась на нього і не вірила, що в цьому світі може з’явитися щось настільки чудове. Мені хотілося торкнутись його. Притиснутися до нього і провести рукою по твердому гладкому…».

    – Спокійно, бабусю, – Таона трохи зніяковіла і відвела очі. – Ти ж моя прабабця, а не авторка любовних романів.

    Потім до неї дійшло, що Офанна говорить «щось», а не «хтось».

    – О ні! – дикий здогад пронизав мозок. – Серйозно? Це ж… Це… Неправильно!

    Таона повернулася на попередню сторінку.

    «Мій ідеальний арис», – свідчив підпис під «цеглиною».

    А як же легенди?! Арис – міфічна істота, яка бере вигляд звабливого хлопця і виконує бажання. Він може закрутити господині голову і уникнути своєї долі, але жінки роду Орніс більше ніколи не спіймаються на цей прийом!

    Таона не раз уявляла зустріч із арисом і підготувала десятки фраз, щоб відбити у нього бажання обманювати. Але… Ящик? Її арис – лиш ящик?!

    – Зате я стовідсотково в нього не закохаюся, – хоч один плюс у ситуації був. – Гаразд, що там далі?

    Сторінка з шурхотом перегорнулась.

    Прабабуся, вдосталь натішившись подарунком від народу Півночі, запевняла, що треба доторкнутися до ариса і підтвердити свої права на власність.

    – Здрастуй, чудо. – Таону дратувала стрічка, і вона потягнула її, розшукуючи вузол. – Не таким ти мені марилося… Ну й добре.

    «Це ж арис! Справжній! Рішення всіх проблем мого роду. Не важливо, який він! І взагалі, я можу наказати йому стати ким або чим завгодно – хоч жабою, хоч блакитнооким принцом», – перший шок пройшов, і до Таони повернулася здатність міркувати розсудливо.

    Вона оглянула шафу, дивуючись, яку особливу красу в ній знайшла прабабуся Офанна. Ящик як ящик – прямокутний, добре оброблений, покритий лаком. Чи в минулому ариси був витонченішими, а на цьому невідомі дарувальники вирішили заощадити?

    – Ти ж мене не вкусиш? – Кінчики пальців торкнулись дерев’яної стінки.

    Арис похитнувся, та так сильно, що здригнулась підлога. Стрічка з попереджуючим написом зникла, зате «Т. Орніс» з’явилося на рівні очей Таони. Важелі теж змінились. Лівий став довшим, на ньому проступило слово «Примхи», правий вкоротивсь і обзавівся назвою «Бажання».

    – А довідника нема, послужливий ти наш? Мені б точно знати, що в твоєму розумінні примха, а що – бажання. Ой, бажання? Одне?!

    Щоденник прабабусі запевняв, що новий арис здатний виконати до десяти примх на добу, проте з часом його сила відновлюється все повільніше. Коли його вистачає тільки на дві-три примхи в день, потрібно не чекати, поки він видихається повністю, а швидше загадувати бажання. Одне, так. І стосуватись воно має певної людини або події.

    «Арис не може відновити мир між ворогуючими державами або позбавити людство від віспи, – писала Офанна, – але він може змусити завойовника бути милосерднішим, допомогти в битві або наштовхнути вченого на ідею про добрі ліки. Це забирає всі його сили. Виконавши бажання, арис зникає».

    Таона обережно помацала обидва важелі. Масивні і міцні – такі не смикнеш випадково.

    – Виходить, повернути колишню славу роду Орніс ти не в змозі? – промовила розчаровано. – Бажання повинно звучати як: «Накажи королю наблизити до двору мого батька» чи щось подібне? Ну-ну… Не сумнівайся, я придумаю ідеальний варіант.

    Сильний порив хуртовини вдарив у вікно. Скло дзенькнуло, і Таона підскочила від несподіванки, махнула рукавом. Піднятий широкою тканиною вітер колихнув вогник свічки. На мить у кімнаті стало темно, і в непроглядній пітьмі виразно пролунав подих. Потім світло повернулось, але навіть із ним було моторошно до нестями.

    – Ти – просто магічна штукенція. Я – твоя господиня. Не смій мене лякати.

    Арис мовчав. Ймовірно, розмови не входили до його чарівних особливостей.

    – Я обіцяла, що загадаю перше баж… тобто примху, в присутності батьків. Це буде завтра. Не зганьби мене, добре?

    «Примха – бажання, яке не впливає на інших людей і не впливає на хід історії, – прабабуся вирішила, що спадкоємиці не завадять і ці знання. – Сніданок у ліжко, прикраса, монета, сукня – арис дістане це за мить. Одну річ за один раз! Якщо попросити скриню з одягом, його сила витратиться даремно».

    – Забагато умов, як гадаєш? – Таона майже звикла до махини, що загородила східне вікно. – Втім, магія того варта! Знаєш, яким буде мій перший каприз? Щоб ти забрався у куток і не муляв очі. Ох, ну як же хочеться перевірити, на що ти здатний!

    Неймовірним зусиллям волі вона змусила себе прочитати ще кілька сторінок зі щоденника, потім пішла спати.

    Щоб зняти повсякденну сукню, допомога покоївки не була потрібна. Таона залізла під холодну ковдру, провела поглядом місяць, що пірнув за хмару, і опустила повіки.

    «У мене є арис», – подумки усміхнулася всьому світу і приготувалась до приємного сну.

    Але світ чомусь не усміхнувся у відповідь.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.