Цілюще чудодійне зілля любові

Цілюще чудодійне зілля любові

Жила в далекому гірському селі одна проста, незаможна, але дуже добра сім`я Матроняків. Чоловік Митрофан і жінка Пелагея. Вони дуже любили один одного. Чоловік працював лісничим, вирощував різноманітну садовину та городину,вичавлював соки, а жінка варила джеми і робила пастилу. Проте сумували, що нема кому ласувати їхніми заготовками. Вони не могли мати дітей. Тому Митрофан,щоб не пропадало добро – розносив його бідним людям,а Пелагея пригощала солодощами діток у церкві, куди пара ходила щонеділі, вимолюючи дитятко.

Минуло п`ять років. Осінь. Останніми подихами дмухав теплий вітерець, дрібні краплинки дощу падали на пожовкле листя, а сонечко гладило ніжними легкими промінцями. Матроняки зібрали весь врожай і готувалися до зими.

Митрофан вирішив піти до лісу, оглянути, чи бува, немає зрубаних незаконно дерев та назбирати березових чи смерекових гілок ,щоб зробити віників на зиму. Він обходив звичну територію і прийшовши до своєї улюбленої галявини, сів перепочити. Раптом його погляд привернуло сяйво. Він підійшов до пишної ялини, гілки якої спадали до землі , нахилився і онімів. Там була маленька чарівна дівчинка. Оченятка її були блакитні, немов морозне небо,губки, як червоні вишні, а волоссячко, немов пушок у маленького курчатка. Митрофан декілька хвилин розглядав її і не тямив звідки вона взялася. Зрозумівши що тут вона одна-однісінька – вирішив взяти її додому.

Принісши її до хати, показав дружині. Назвали вони дівчинку Богданкою, міркуючи, що це Бог її надіслав із неба. Пелагея була найщасливішою в світі. Доглядала за донею, купала. Одного разу,переодягаючи дівчинку, вона помітила, що її ніжки якісь деформовані. Порадилась із чоловіком і поїхала до міста, до лікарів. Ті оглянули крихітку і ошелешили рідних звісткою ─ у неї невиліковна генетична хвороба, допомогти їй може лише чудо.

Батьки засумували, але не опускали руки: молилися , робили масажі, годували дівчинку свіжими овочами та соками із фруктів. Дівчинка підростала, але не могла ходити, її м`язи ніг відмирали. Мати возила її у візочку на дитячі майданчики . Проте дівчинці було сумно дивитися на дітей, які бігають і розуміти, що вона ніколи не буде такою.

Настала зима. Дівчинка майже не була на вулиці, а спостерігала за ровесниками з вікна. Вона навчилася читати у п`ять років, гралася з мамою у розвиваючі ігри, була дуже розумною і кмітливою. Але їй дуже бракувало уваги діток. Вона мріяла про друзів. Бо до школи не ходила, ─ була прикута до візка.

Настала десята весна її життя, до їхнього села в сусідство переїхала сім`я: мама із сином Тимофієм, якому виповнилося дванадцять років та його бабця. Батько хлопця помер і вони були змушені повернутися до бабусиної хати, бо в місті жити було дорого: а тут і город,і сад,і худібку можна завести.

Тимофій грався з місцевою дітворою і помітив чарівну дівчинку біля вікна. Він підбіг до неї, познайомився,кликав гратися. Та дівчинка відмовляла, боялася, що він її не сприйме. Вона сподобалася юнаку своєю скромністю і мудрістю,розповідала йому цікаві історії та написані вірші. Цілий червень вони майже не розлучалися. Тимофій приносив Богданці гостинці,від яких вона оживала,мама пригощала його чаєм, а тато навіть поставив крісло-хиталку під вікном для гостя.

Одного дощового ранку Тимофій підбіг до вікна Богданки,хотів пригостити її улюбленими млинцями із джемом. Та воно було зачинене. Хлопчик забіг до кімнати і побачив дівчинку на візочку. Бідолашна красуня знітилась, прикрила лице руками, вона боялася, що він її не сприйме і не товаришуватиме з нею. Та хлопець зробив вигляд, що нічого не помітив,піднісши гостинця промовив:

─ Спробуй, Данко(так він називав Богдану)!Я сам напік млинці. І ягідки на варення збирав.

─Спасибі,Тьомко( лагідно називала Богдана хлопця),я за це пригощу тебе теплим чаєм і заворожуючими історіями.

Послухавши її, хлопчик зрозумів, що попередні історії про хвору дівчинку були саме про неї. Попрощавшись, пішов.

Тимофій у задумах повернувся додому і розпитував рідних:

« Невже нічим не можна допомогти?!».Коли від бабусі почув, що їй допоможе лише чудо і любов, то розпитав , що саме та має на увазі.

Бабуня розповіла, що лише у ніч на Івана- Купала розцвітає папороть, її дуже важко знайти, багато людей, хто її шукав не повернулися. До того ж, квітки цієї рослини, змішані із любов`ю можуть зробити чудо , навіть воскресити.

Липень. Якраз наближалося це свято, Тимофій вирішив не втратити шансу і свято вірив, що бабусина легенда, то правда. Та бабуся із мамою його не відпускали самого. Він із чоловіків знав лише тата Богдани і запропонував піти з ним. Митрофан не дуже вірив у той цвіт,але все-таки, не хотів щоб його донька каралася, то вирішив спробувати. Разом вони вирушили рано-вранці перед святом Купала високо у гори. Йшли ,зупинившись лиш перепочити, щоб їсти і пити.

Надвечір вони дібралися до полонин і не втрачаючи надії почали шукати рятівні квіти. Ніч була напрочуд ясною. Довго блукали, але знаходили папороті без цвіту.

Та раптом Тимофій побачив якесь сяйво десь у далині. Вони побігли стрімголов униз і помітили галявину із кущами папороті,на яких розкинулися смарагдові квіточки. Батько із радості заплакав і збирав цвіт дбайливо, щоб не зронити жодної квіточки.

Тимофій також вправно збирав диво-квіти і заспокоював себе, що вони допоможуть.

Чоловіки стомлені, але щасливі на другий день повернулися додому.

Тимофій смажив млинці, добавляючи у тісто трохи цвіту папороті. А мама заварювала чай із цих квіток. Батьки помічали,що дівчинка розцвітає, вона частіше посміхається і виглядає здоровішою. І здогадувалися від чого. Богданка відчувала підтримку рідних і друга. Він приходив, грався з нею, виконував фізичні вправи, переставляв ніжки,дівчина, тримаючись за руку Тимофія робила впевнені кроки. М`язи міцнішали і її хода виглядала все стійкішою і стійкішою.

За літо дівчину важко було відрізнити від інших дівчат, хіба що вродою. Тимофій і Богданка разом ходили до школи,росли.

Через декілька років вони одружилися і довели, що чудеса існують, а любов і підтримка рідних ─ запорука щастя. І жили вони довго і щасливо, Богдана народила двійко дітей. Їх нащадки також прищеплюють своїм діткам найкращі риси людяності, які успадкували від своїх батьків.