Чудасія

Шкільний дзвінок луною пронісся великою старою будівлею. За якусь мить весь простір заполонили вигуки, сміх і тупотіння сотень ніг. Школярі різнобарвним потоком висипались на засніжене подвір’я.

П’ятикласниця Оленка, щільніше закутуючись теплим бордовим шарфом, хутко закинула портфель на спину та поспішила додому. Сніг під ногами голосно хрустів, а морозне повітря легенько щипало щоки та носа. Дівча, милуючись поодинокими пухнастими сніжинками, що де-не-де пролітали повз, зачаровано виставила руку догори. На дитячу долоньку ніжно приземлилась одна крихітна зірочка-сніжинка і швидко розтанула, залишивши прохолодну крапельку води. Оленка всміхнулась і поспішила одягти в’язані рукавички, аж раптом за спиною почулось голосне: “Агов, зубрилко!”

Від несподіванки дівчинка ледь не впустила одну рукавичку додолу і голосно зойкнула. Її наздогнали однокласники й обступили з усіх боків, голосно сміючись та вигукуючи різноманітні дражнилки. Одне хлопчисько з силою штурхнуло дівчину плечем та вправно зняло з її голови завелику шапку з кумедним балабоном.

— А ну віддай! — Олена спробувала вихопити шапку, проте хлопець перекинув її просто у дівчини над головою до рук свого товариша.

— Ей, ботанша, де ти береш такі лахи? Певно, в бабці забрала? — розбишаки голосно засміялись, а щоки Оленки залились рясним рум’янцем.

— Денисе, віддай, мені холодно! — сказала вона якомога рівнішим голосом.

— А ти думаєш ця прекраааасна шапка мені так треба? — протягнув хлопець, підходячи до дерева, що росло обабіч дороги.

Трійко його друзів, передчуваючи останню капость, зловтішно загомоніли. Денис поправив чорного чуба, що вибився з-під капюшона, і закинув відібрану шапку на дерево. Діти голосно засміялись, а Олена розгублено дивилась то на однокласників, то на завислу серед гілля малинову шапку. Дівча з останніх сил стримувалось, аби не розплакатись. Завжди з неї сміялась ця четвірка! То одяг у неї не такий, то телефон старенький та з затертим екраном, то букет вчительці принесла не з дорогих купованих квітів, а з тих, котрі вона з бабусею сама виростила. Аби заспокоїтись, вона на хвилинку закрила очі та глибоко вдихнула.

В цю мить Оленці здалось, що вона почула шурхіт крил. Цей випадковий тихий оксамитовий звук настільки несподівано пролунав, що дівчина навіть забула і про свою шапку, і про однокласників. Різко відкрила очі та обернулась на звук.

До гурту дітлахів підійшла висока струнка дівчина в довгому сірому кашеміровому пальті. Її пишне хвилясте волосся золотими кучерями розліталось на вітру. Дівчина суворо оглянула своїми ясними синіми очима дітей та запитала:

— Дівчинку ображаєте? Для чого шапку на дерево закинули?

— Хто? Ми? — спробував викрутитись Тарас.

— Та ми прийшли, а вона вже висіла там! — Денис зробив свій коронний безневинний погляд, який завжди допомагав перед вчителями в школі. Хлопець щиро вдавав здивування.

Хлопці на ходу почали виправдовуватись. Лише стиха поглядали на Оленку, що стояла і розгублено дивилась на чарівну незнайомку та на своїх розбишакуватих однокласників.

— Я думаю, вони випадково, просто хотіли пожартувати, — нарешті майже пошепки промовила дитина, сховавши очі від проникливого погляду дівчини.

Хлопці, не чекаючи, що ж буде далі, просто припустили хто куди, голосно сміючись та вигукуючи «ябеда». Оленка нарешті насмілилась підняти свій погляд знову до незнайомки та аж охнула. Дівчина, широко посміхаючись, тримала в руках її шапочку, що ще секунду тому хиталась десь на гіллі.

— Ось, тримай, одягни, бо ще захворієш!

— Ой, дякую вам! Я вже думала, що її не дістати! — Оленка, щиро радіючи, швидко натягла шапку на вже змерзлі вуха.

— Невже не злишся на них? Ніколи не хотілось їм також напакостити?

— Якщо чесно, то іноді хочеться. Бабуся каже, що, звісно, треба вміти постояти за себе, але відповідати, роблячи якусь підлість, не варто. Вона сказала, що так тільки зла більше у світі буде, і ніхто нічого не навчиться.

Незнайомка посміхнулась ще ширше і, присівши навпопічки біля дитини, тихо сказала:

— А твоя бабуся дуже мудро каже, і ти велика молодець, що прислухаєшся!

— Та я… ще раз дякую вам за шапку, — зашарівшись, швидко протараторило дівча.

— Не варто дякувати, — усміхнулась незнайомка і запитала: — Оленко, а тобі далеко додому йти?

— Ні, тут зовсім близенько! — Дівчинка повернулась та вказала на охайну вулицю, що виднілась попереду за перехрестям, і здивовано вигукнула: — А звідки ви знаєте моє ім’я?

Та у відповідь вона почула тільки легенький шурхіт великих крил, а на місці, де щойно стояла чарівна незнайомка, нікого вже не було.

— Дивина… — тільки й мовила Оленка і поспішила додому. З неба повільно пішов густий лапатий сніг.

Денис нарешті припинив бігти і, важко відсапуючись, почав нишпорити в кишенях, шукаючи свій телефон. Треба написати друзякам, аби визначити місце, де вони зустрінуться. Це все та Олена винна! Вони взагалі йшли в торговельно-розважальний центр, аж тут вона трапилася. А ще та жінка, може, вчителька яка. Проблем не хотілось в кінці семестру, тому йому з друзями довелось швидко накивати п’ятами.

— Гав!

Хлопчак ледь телефон в замет не впустив. До нього, виляючи хвостом на всі боки, підбігло кволе бруднюще собача. Його довге чорне хутро, вкрите льодяними бурульками та ковтунами, нагадувало вивернутий старий кожух, як на малюнках колядників в шкільних підручниках.

Денис відразливо скривився і махнув ногою по кучугурі снігу, відганяючи непроханого гостя. Щеня злякано заскавуліло і побігло геть. Десь за спиною легенько шурхотіли чиїсь здоровенні крила…

— Ти, як я бачу, часу дарма не гаєш! — Якимось незбагненним дивом біля Дениса знову стояла та загадкова красива незнайомка, котра за Олену заступилась.

— Та воно ж страшне яке! Точно мені руку відкусило б! А ще воно блохасте!

— І звідки в тебе стільки злості та пихи? А якби тебе так оцінювали, як ти інших?

— А я ніколи б не був на місці тих інших з дурнуватими шапками й отаким бруднючим!

Очі незнайомки дивились холодно й різко. Піднявся вітер, а лапатий сніг вмить став дрібним та колючим, мов маленькі голочки. Сіре пальто дівчини перетворилось на величезні крила, що, здавалось, закрили собою все небо і гучно лопотіли пір’ям. Янгол із золотистими локонами в довгій льняній сорочці востаннє глянув на Дениса і зник в неймовірно яскравому спалаху.

Хлопець отямився в кучугурі снігу на тому ж місці. Загадкова хуртовина зникла, немов нічого й не було. Тихо падав лапатий сніг, і скоро мало вечоріти. «Це ж треба такому привидітись! Я що, підсковзнувся і головою вдарився?», — промайнуло в голові. Денис спробував підвестись, і… не зміг. Він опустив свої очі та подивився туди, де мали б бути його руки, проте він не бачив нічого, окрім куцих чорних лапок зі збитим хутром.

— Гав-гав-гав-гав! — Денис закричав від жаху, проте з горла виривалося дзвінке собаче дзявкання. Не може цього бути! Це, певно, якийсь страшний сон! От зараз він себе вщипне і все минеться, правда, як тут вщипнути?

Хлопець закрутився дзиґою на місці та, вхопивши з усієї сили свого хвоста, замість пробудження відчув тільки сильний біль. Був би людиною, певно, і сльози б покотились, настільки боляче вчепився в нову частину тіла. Серце охопив справжній жах. Як же він? Що робити? «Рятуйте!», — заголосив хлопчик і побіг, раз по раз спотикаючись, вулицею в напрямку до торговельно-розважального центру.

Зовсім скоро Денис побачив знайомі фігури. Попереду йшли його друзі! Вони, як завжди, показували один одному смішні відео з телефону і мало дивились по сторонах. От вони-то точно йому допоможуть, все, вважай врятований!

— Гав-гав! — хлопець підбіг до своїх друзів і почав кружляти поміж них, плутаючись під ногами й намагаючись виляти хвостом, котрий досі болів.

— Фуууу, глянь який страшний! — вигукнув Назар.

— Так, ще й дзявкотить так противно, як Денис, — засміявся Тарас.

— Ага, і хутро, як у Дена волосся, так само сторчма, — підсумував Андрій, а потім лукаво підморгнув друзям. — А знаєте, в мене декілька петард лишилось і сірники!

Денис закляк на місці. Що вони кажуть? Як це волосся сторчма, які ще петарди? Вони ж разом з самого першого класу, грали у нього вдома на приставці, сміялись з однакових жартів, і … БАБАХ!

Андрій таки кинув петарду ледь не до лап Денису. Від голосного вибуху і короткого яскравого спалаху хлопцю і вуха заклало, і в очах потемніло на якусь мить. Підібгавши хвоста та голосно скавучачи, Денис накивав лапами від своїх найкращих друзів та заховався поміж сміттєвих баків. Скільки він там просидів, тремтячи від кінчика носа до кінчика хвоста та заплющивши оченята, хлопець не знав. Коли нарешті наважився висунути голову зі сміття, на вулиці вже зовсім звечоріло. В шлунку голосно забурлило. Хотілось їсти, а ще він дуже сильно замерз.

Денис, все ще озираючись, несміливо побрів до багатоповерхового будинку, де він мешкав у квартирі з мамою та батьком. Дорогою від нього відвертали погляди люди, дехто сміявся з того, як він незграбно човгає куцими лапками засніженими вулицями. Майже зовсім поблизу з його будинком Денису довелось втікати від здоровенного рудого кота, котрий, примітивши песика, грізно зашипів, вигнувши спину.

Хлопець сподівався, що дістанеться додому, і його батьки точно впізнають свого сина! Зігріють його, нагодують смачною вечерею, він засне, а на ранок прокинеться і виявиться, що все це просто якийсь дурнуватий страшний сон. Повторно кусати себе за хвоста Денис не наважився. Сильно вже болів він йому ще після першого разу.

Замаячив паркан закритого житлового комплексу. Денис побіг так швидко, як тільки міг. Нарешті він вдома!

Поблизу воріт його зустрів охоронець, що так само як нещодавно і сам хлопець відразливо скривився, побачивши щеня. Денис, як міг, намагався пробігти всередину, але єдине, що отримав – сніжкою в бік.

Ще чого, в них хороший житловий комплекс, котрий славиться порядком. Не потрібні їм ніякі блохасті щенята!

Денис похнюпив носа та побрів геть. Сам незчувся, як заснув замучений під лавою у парку. На жаль, дива не сталось, і він таки залишився тим самим собакою. Весь день промайнув в пошуках недоїдків та спробах ухилитись від петард, сніжків та копняків від людей. Спочатку він злився на ту жінку з крилами, на своїх друзів, а потім і на Олену. Точно вона винна, адже він постійно її дражнив і ображав.

Минали дні, і його гнів змінився невимовним смутком та соромом. Денис справді пошкодував про все, що наробив в останній рік. Дивлячись на яскраві новорічні вогники у вікнах, він сів і голосно заскавулів.

— Т-тобі допомогти?

Денис розплющив очі й різко звівся на ноги. Від такого підйому в нього аж у голові запаморочилось, проте він відчув, що знову людина! Немає дурнуватого хвоста, і його більше не гризуть блохи. Хлопець недовірливо обмацав своє обличчя, подивився на руки, ноги…так, точно, людина!

— Урраааа! — Закричав Денис і з усієї сили обійняв Оленку, що розгублено оглядала свого вкрай дивного однокласника.

— Щ-що сталось? З тобою все добре? — Олена шоковано вирячилась на Дениса, а той, ледь не підстрибуючи, вигукував всі можливі й неможливі слова вдячності, дивлячись кудись в сіре зимове небо.

— Олено, вибач мені!

Дівча насторожено обернулось. Щоб Денис та вибачався? Бути такого не може, можливо, знову якусь витівку надумав? Проте вона все ж заспокоїлась і стримано промовила:

— Все гаразд, всі ми іноді дурість вчиняємо.

— Я справді дуже завинив перед тобою, і не тільки сьогодні, — хлопець присоромлено похилив голову, а потім запитав: — Ти тут не бачила чорного щеняти?

— Так, бачила, я його іноді підгодовую, коли зі школи вертаюсь, а що таке?

— Покажи мені, де його знайти, я давно хотів собаку, і батьки дозволили, правда я тепер передумав купувати щеня, краще врятую цього.

Діти, сміючись, побігли за щеням, а поруч літав та посміхався сизокрилий Янгол.