Скарб

Живими їх лишилося троє:

Рікардо, Роберт, і Стоун – людина барона.

Від початку у групі було п’ятеро, але…

Отіс зірвався зі скельного виступу. Його крик швидко обірвало і віднесло крижаним вітром.

Семюеля вони загубили під час хуртовини. Стоун заявив тоді, що мотузка лопнула, і Семюель відбився від групи. Загубився. Рікардо тільки глянув на рівний, наче зрізаний, кінець мотузки, і нічого не сказав.

Троє вцілілих брели по сніговій пустелі. Рікардо часто озирався на захід – сторону звідки вони йшли, і все більше похмурнів.

– Буран, – промовив він, і всі прискорилися. Втомлені чоловіки побігли до лінії льодових торосів, що проступала за п’ятсот ярдів попереду.

Коли їх наздогнав перший доторк бурі, він був м’яким і майже лагідним.

Легкий вітерець змінив напрямок і став зникати за спинами втікачів. За тим колихнулося саме повітря і потекло слідом, оминаючи три постаті у важких хутрах. Здавалося, на заході прокинулось якесь космічне божество і робило довгий вдих, наповнюючи велетенські легені.

Рікардо знав, що станеться згодом. Він відчайдушно поспішав до настовбичених сірих криг, що манили укриттям та порятунком, коли…

Бог видихнув.

Шквальний вітер вдарив з силою тарана. Пласти снігу закрили сонце, запанувала тінь. Людські тіла штовхало й било невимовною злою силою. Безвольними ганчірними ляльками перекотилися вони через льодовий бруствер і попадали у розщілину між кригами. Дивом ніхто не напоровся на гострий кут і не зламав кінцівок. Тут, на дні неглибокої тріщини, вітер був трохи слабшим, але не теплішим. Він пронизливо вив і сипав сліпучою крупою.

Ще більшим дивом, Рікардо не загубив ремені нарт. Всі троє, в міру сил, кинулися ставити каркас заслону.

Стоун скинув з могутніх пліч шубу з вовчих шкур, аби не сковувала рухи. Він вихоплював з поклажі гнучкі жердини і встромляв просто в лід металевими крюками.

На відміну від кремезного велета, Рікардо був більш худорлявим, але жилавим і витривалим. Майже негнучкими пальцями, він зрізав шнури зі згортків і накидав на шести дублені латки.

Роберт… Роберт був вченим. Важко борсаючись у своїх одежах, він намагався прибрати зайве і не плутатися під ногами.

Коли заслон стояв, стримуючи сніг і вітер, Стоун був геть синій від переохолодження. Його били дрижаки, та здоровань спромігся дістатися багаття, розпаленого Робертом і закутатися у свою шубу. На його обличчі і в кудлатій бороді блищали кришталики льоду.

Рікардо і вчений теж всілися якомога ближче до вогню, гріючи мерзлі долоні. Поступово, тепло вичавило холод з їх кісток.

Рікардо витяг пузату флягу. Згвинтивши кришку, він передав баклагу Роберту і фактично змусив того зробити ковток. Вчений крекнув і одразу почервонів від міцного напою. Рікардо забрав самогон і собі припав до шийки. Весь цей час Стоун уважно споглядав за ним своїми бурштиновими очима. Наче замислившись на мить, Рікардо знову зняв кришку, і передав флягу Стоуну. Той вихопив тару міцною рукою. Не зводячи очей з Рікардо, здоровань добряче приклався до вмісту, і лише потім, ліниво, повернув флягу власникові.

– Ти впевнений, що ми йдемо у вірному напрямку? – голос Роберта був ще сиплий від самогону.

– Ми дісталися краю пустелі, – посміхнувся Рікардо, – саме тут ламається льодовик.

Він повів рукою навколо. Грандіозний льодовик, що вкривав собою полярну пустелю, рухався, як течія в океані. Повільно, поступово, але неупинно. Колосальні маси льоду пересувалися під впливом вітру та сонця, прямуючи від заходу до скельних хребтів на сході. Тут, зустрічаючи нездоланну перешкоду, льодовик зупинявся і вмерзав у камінь, а наступні «хвилі», наповзали одна на одну, ламаючись і утворюючі лінію торосів.

– Отже, ми біля підніжжя скелі, – підсумував Рікардо, – завтра я знайду вхід до печери.

Роберт кивнув, задоволений відповіддю. Стоун не відреагував, хоча Рікардо помітив, як той ретельно прислухався.

Рікардо подумки, вкотре, оцінив кожного з них.

Про самого себе він давно і щиро визначився просто – фанатик. Одержимий, що жадав за будь-яку ціну дістатися цілі. Саме він спокусив інших на небезпечну авантюру. Кого обіцянками, кого – брехнею. Всі вони були потрібні йому лише для єдиної мети, і двоє вже позбулися життя через чужу мрію.

Роберт був дослідником. Шукачем нових знань. Рікардо, із властивим йому красномовством, переконав вченого у перспективах нових наукових відкриттів, визнання серед колег і всесвітньої слави. Роберт не зміг відмовився.

Стоун. На Стоуна можна було не зважати, оскільки бородатий велет був лише інструментом. Людиною барона. Той не був захоплений славою науковця, але зацікавився доданням нового експонату до своєї колекції.

Те що мотиви різних членів групи і обіцянки, що їм були роздані, кардинально не співпадали, аж ніяк не бентежило Рікардо. Йому було важливо лише дістатися мети. Життєво важливо.

Барон згодився спонсорувати подорож, але сам не збирався приймати в ній участі. Снігова пустеля і вічний холод були не до смаку вельможі. Замість себе, він послав представника, аби наглядати за виконанням угоди. Свою людину. Хижака. Вбивцю.

Втім, як і подумав Рікардо, на Стоуна можна було не зважати.

Здоровань похилився на бік і виблював кров’ю. Роберт злякано зойкнув, тоді як Рікардо залишився незворушним. Стоун підвів очі, смикнувся, але отрута вже його вбила. Єдине, чого він спромігся, це не впасти обличчям просто у вогонь.

Роберт волав і без ладу розмахував руками. Аж поки не вловив запах від крові Стоуна.

– Крижаний Лотос, – ошелешений вчений подивився на Рікардо, – але…як?!

– Через флягу.

Роберт зблід. Він пив з тієї ж фляги, що і мрець.

– Спокійно! – міцно взяв його за руку Рікардо. – Роберте! Глянь на мене!

– Ні, ні, ні, ні!.. – забурмотів вчений, відсуваючись від компаньйона і важко дихаючи, – ти! Ти…вбив його! І нас!...

– Ми не помремо, Роберте.

Рікардо показав флягу: зайвий оберт кришки на шийці відкривав потаємний резервуар всередині, заповнений отруєним самогоном.

– Але… але… – Роберт все ще блідий і нажаханий, кинув погляд на мертвого Стоуна.

– Я мусив, Роберте. – Рікардо твердо дивився вченому в очі. – Пам’ятаєш Семюеля? Ти був би наступний Роберте! Барон наказав йому вбити всіх нас, аби залишити її собі. Ти розумієш мене, Роберте? Барон хотів забрати її собі і ні з ким більше не ділитися! Не було б твоїх досліджень, не було б гучних відкриттів, а ти сам залишився б тут, у пустелі. Забутий і нікому не відомий.

Роберт ще важко дихав, але потроху приходив до тями.

– А… як же ти?..

– Мене він лишив би на останок. Як провідника.

Вчений відвернув обличчя від трупа. Ця подорож давалася йому важко. Холод, зневоднення, обморожена шкіра… Хронічна втома. Випадкові смерті… Тепер ще й вбивства. І усвідомлення того, що він був для когось лише багажем, якого вирішили позбутися. Чи варто було все це тих ілюзій, якими Рікардо затьмарив його розум?

– Роберте, тепер все буде добре, – спокійно і впевнено промовив провідник. Вчений надто втомився і переніс забагато стресу. Він дозволив собі повірити в наполегливі слова.

Вітер монотонно і нескінченно завивав серед уламків, а в льодовій розщілині двоє живих і одна мертва людина сиділи біля жовтого вогника і чекали коли скінчиться буря.

На ранок Рікардо розштовхав Роберта, що задрімав.

– Вже час.

З-за країв розщілини сяяло чисте біле небо. Вчений глянув на Стоуна і на заслон, що за ніч обріс шаром снігу і міцним льодовим панциром.

– Облиш, – просто сказав Рікардо, – ми вже поруч.

Двоє чоловіків вибралися з тріщини і рушили химерним ландшафтом.

Між виступами старого льоду траплялися ділянки глибокого рихлого снігу, в які можна було провалитися по пояс. В інших місцях тонкий шар лискучого мармурового наносу приховував вузькі провали, в яких застрягали хутрові унти, а в трата рівноваги вела до переламу.

З останніх сил, з молитвами і прокльонами на устах, Рікардо і Роберт здіймалися по крижаних щаблях древньої скелі.

– Тут… – прохрипів Рікардо. Роберт, не розуміючи, повів поглядом навкруги. Він не бачив жодних відмінностей від будь-якого іншого обледенілого виступу, якими вони пройшли за останні дві години. Але Рікардо, з палаючими від гніву очами, підтвердив, що знайшов вхід до печери.

На те, щоб збити решітку з товстих бурульок пішло з півгодини. Нарешті, чоловіки прорубали достатню діру у кризі, аби просунутися всередину гори. З’їхавши похилим пандусом з нанесеного снігу, вони опинилися на дні з ідеально рівною підлогою.

Чоловіки запалили ліхтарі, і промені тепла ковзнули по холодній темряві. У Роберта відняло дар мови. Рікардо тільки зверхньо посміхнувся. Вони стояли біля входу до цілого комплексу печер. З високої нерівної стелі спускалися нарости сталактитів. Зустрічаючись з конусами сталагмітів, вони утворювали величні і зловісні арки між просторовими залами скельного храму.

Зробивши крок, Роберт знову здивувався рівній, наче скло підлозі. Придивившись, він збагнув, що стоїть не на камені, а на замерзлій поверхні озера. Чорний лід, вкритий плямами білого снігу, простягався від одної печерної зали до іншої. Вчений замислився на мить, наскільки він міцний, але його супутник рушив вперед так впевнено, наче точно знав, що озеро промерзло до самісінького дна.

Роберт кинув погляд на вузький лаз, з якого линуло денне світло. Йому подумалося, що через декілька десятків років льодовик остаточно поглине схил і замурує вхід до цього місця. Думка була з нотками жаху і надії. Ці печери були дивовижними з точки зору науки, але чаїли в собі загрозу, яку Роберт відчував і не міг збагнути.

А от Рікардо не виказував жодних лихих передчуттів.

Як тільки вони опинилися всередині, провідник з лихоманковою енергією став нишпорити по всіх залах, вдивляючись в лід під ногами, розмітаючи сніг і направляючі промінь ліхтаря в темні глибини. Він утробно гарчав, наче звір, який чуяв здобич, але ніяк не міг знайти.

Така поведінка трохи налякала Роберта.

– Рікардо, – обережно гукнув він, і дихання вирвалося хмаркою пари з його рота.

Незважаючи на величезні розмірі печер, на вченого раптово накотив приступ клаустрофобії. А ще…його лякав лід. І те, що було в ньому.

Рікардо описав йому мету їх подорожі. Як, мабуть, і всім іншим. От тільки, кожен з п’ятірки уявляв собі цю мету геть по різному. Роберт спокусився можливістю дослідити непізнаний біологічний вид. Рікардо надав йому достатньо попередніх доказів, аби вчений повірив у існування химерної істоти і погодився на участь в експедиції. Як не дивно, його ж ім’я стало певним гарантом для барону, в якого Рікардо просив кошти.

І ось. Мета досягнута. Кінцева точка на мапі. Залишилося зробити декілька кроків, і побачити те, заради чого вчений пережив всі останні події. Витягти на світ Божий і дослідити, як і належить науковцю.

Але Роберт більше не хотів цього… Навпаки, йому майже нестерпно хотілося забратися геть із цих печер. Видертися назовні через ту діру, до крижаного вітру і холодної смерті, що чатувала мандрівників в пустелі, АЛЕ ПОДАЛІ ЗВІДСИ!...

– Рікардо! – позвав він більш твердим голосом. Про себе вчений вирішив, що як провідник не озветься просто зараз, то…

– Ось вона… – долинув звідкись голос Рікардо. ¬– Поглянь на неї, Роберте…

Ці слова зупинили вченого. Жага дослідника змусила завагатися і відступити від рятівного променю. Розуміючи, що робить найстрашнішу помилку, але не в силах чинити опір цікавості, Роберт рушив на голос провідника.

Він знайшов Рікардо в одному із бокових залів. Той стояв на колінах, поклавши долоні на лід. Ліхтар стояв поряд, підкреслюючи золотим абрисом профіль чоловіка. Він був умиротвореним. Натхненним. З безмежною любов’ю дивився він на… щось скуте льодом епохи тому.

Роберт підійшов ближче і заглянув у глибину.

Від жаху в нього підкосило ноги. В золотавих відблисках ліхтаря проступали огидні риси і анатомічні мутації. Так, це було воно. Те, що і обіцяв Рікардо. Неприродній… гріховний гібрид жінки і великої хижої риби.

– Хиба вона не прекрасна?.. – лагідно промовив Рікардо.

Прекрасна?! Ні, ця істота була потворною, страшною! Аналітичною складовою розуму, Роберт розмів, що почвара давно мертва, але лід законсервував її тіло в первісному стані, у всій його жахаючій природі.

Чорні очі, в яких тануло світло, зморшкувата шкіра, розтягнутий зубатий рот…

Майже відсутній вигін атавістичних грудей. Округлий і деформований каркас ребер, між якими зіяли щілини зябер…

Набухле біле черево, не вкрите тьмяною лускою. Жодного натяку на побудову тазу… Тулуб, який переходив у м’язисту основу довгого сильного відростку… плавці якого губилися у темряві поза жовтою плямою світла…

Роберт відчув, як до горла підкочує гіркий ком, але в шлунку було порожньо, і вчений абсурдно зрадів, що блювати йому нічим. Ковтнувши гарячу їдку слину, він спромігся прошепотіти:

– Я вшиваюся звідси…

Вся ця клята подорож була помилкою. Тепер Роберт це збагнув. Майнула думка, що як йому доведеться вибратися з пустелі, він більше ніколи не вийде за двері лабораторії.

Не встиг розчинитися луною шепіт, як Рікардо підхопився на ноги.

– Ні! – запально скрикнув він, – не йди Роберте! Ти потрібен мені! Ти!..

Вчений хотів був відсахнутися від навіженого, але Рікардо блискавично махнув рукою, і Роберт занадто пізно помітив блиск сталі. Схопившись руками за своє горло, він побачив кров. Свою власну.

Болю не було. Лише усвідомлення того, що його використали як і всіх інших. Роберт завалився на лід. Його серце билося як молот, виштовхуючи кров з рани, але вчений залишався живим ще достатньо довго, аби побачити моторошну кульмінацію, задуману схибленим провідником.

– Ти потрібен! Потрібен! Потрібен… – бурмотів Рікардо, поки кров збиралася окремими струмками і бігла по льоду, утворюючі древні символи і письмена. Гліфи і руни спалахували й згасали, але після кожного спалаху, відбувалася невидима оку і нечутна слуху метаморфоза.

Зачарований Рікардо споглядав, як істота в глибині ледь помітно здригнулася. Вздовж її тіла пробігла цівка пухирців. Її в’язниця танула навколо неї, повертаючи можливість руху. Істота повернула голову і подивилася на чоловіка.

Тонкі руки кинулася вгору і гострі пальці прохромили шар льоду на поверхні. Долоні кромсали уламки, і ось, із ополонки винирнула деформована голова і плечі. Істота завмерла на мить, наново звикаючи до смаку повітря, і вирвала струмом слизу. Огидна субстанція хлюпала у воді, в якій ще плавали дрібні крижинки. З тієї води здійнялася кістлява рука, вкрита вторинними і третинними плавцями і простяглася до Рікардо. Провідник замріяно посунувся на зустріч.

Останньою думкою вмираючого Роберта було німе питання:

Невже той навіжений сучий син не бачить що саме манить його до себе?..

Рот потвори розкрився, оголивши ряди дрібних і гострих зубів, перетинчасті долоні лягли на плечі Рікардо. На цьому Роберт закрив очі.

А Рікардо… Рікардо бачив, як його кохана нарешті розбила кулачками лід і винирнула з холодної води. Вона закашлялася і важко дихала, але була жива! Ритуал спрацював, і тепер вона вільна! Він забере її звідси, забере далеко-далеко, подалі від снігу і холоду.

Вона розплющила свої великі зелені очі і побачила його. По щоці побігла одинока сльоза щастя. Повні живи губи усміхнулися коханому.

Вона була прекрасна. Довершена. Ідеальна.

Простягла до нього витончену руку з тендітними пальцями. Він одразу ж кинувся на зустріч. Він збирався витягти її з тої ополонки і закутати в хутра її струнке тіло, але вона поклала долоні йому на плечі. Її вуста розкрилися для поцілунку, і Рікардо, шалений і щасливий, припав до них губами, відчуваючи смак талої води і солі…