Сни Полум'я: Воскресіння

Мундін, 2800 рік по літочисленню цивілізації Акарна

Ліс палав. До неба тягнулися величезні стовпи сизого диму. Ненажерливий вогонь з ревінням кидався на кору дерев, на хащі та траву, залишаючи по собі тільки чорні купи попелу. Налякані звірі намагалися втекти з цього пекла, яке розгорнулося на землі, але вогонь ширився з неймовірною швидкістю, наздоганяючи все живе та знищуючи його в своїй червоній пащеці. Зі сторони здавалося, що в цьому лісі панує звичайна природна пожежа, яка зайнялася через надмірну спеку, сонячне проміння, яке могло потрапити на якусь суху траву або просмолену кору старої трухлявої сосни. Але ця пожежа запанувала не просто так. Повсюди в лісі чулися крики болю, запах спаленої плоті, звуки боротьби, постріли та загадкове ревіння.

Невдовзі з вогню поміж стовбурами дерев виринули силуети тих, хто боровся. Це були високі худорляві фігури, одягнені у дивовижні обладунки, які облягали їхні тіла, немов були другою шкірою цих таємничих істот. Голову істот вкривали міцні шоломи, які скидалися на скафандри з приєднаними до рота трубками для дихання. Саме скло шоломів було міцним та непрозорим, в ньому відбивався лише вогонь пожежі, яка вирувала повсюди. Озброєні незнайомці були високотехнологічними пістолетами, автоматами, мечами з вогняної сталі та загадковими браслетами. Вся ця зброя стріляла лазерними кулями, випускала на волю руйнівний вогонь та кінетичну енергію.

Ці загадкові солдати йшли рівними велетенськими чергами, знищуючи на своєму шляху ліс та звірів, легко долаючи всі перешкоди на своєму шляху. За армією в ліс вривалися велетенські машини у вигляді жахливих міфічних звірів- драконів, гігантів або мінотаврів. В небі з ревінням носилися реактивні літаки, скидаючи на ліс, що лежав внизу, яскраві снаряди, які вибухали, наносячи нещасній землі велетенські рани. Весь ліс страждав від армії Акарна. Ніхто не знав точно ким є цей народ Акарна та звідки він взявся в цьому світі. Одне тільки відомо- вони прибули не з цього світу і є надмогутніми істотами. Але, навіть і наймогутні боги здатні вчиняти помилки в своєму житті. А ця цивілізація не була богами. І зараз народ Акарна розділила жахлива руйнівна громадянська війна, від якої страждав весь світ. Ліс знищували ті, хто бажав відродити колишню славу свого світу та народу, який загинув в сиву давнину.

Але сіяти руйнування без покарання Акарна не могли. Несподівано більша частина лісу захиталася, заколивалася і голограма зникла. Замість неї з'явився велетенський корабель, облаштований під своєрідне житло, який весь час ховався тут від жахіття війни. На кораблі зібралися теж високі фігури в надсучасному обладнанні, але їхні скафандри були з блакитним склом, а обладунки темно-фіолетовими. Поряд з високими фігурами Акарна стояли набагато менші, які власними головами ледве діставали прибульцям до поясів. То були звичайні лісові ельфи, справжні мешканці цих лісів. Їхнє срібне довге волосся майоріло на вітру, ясні очі дивилися зі страхом на пожежу та своїх жахливих ворогів, які невблаганно наближалися до корабля. Ельфи сиділи на конях, їхні стрункі тіла облягав легкий лускатий обладунок із срібла, а в руках вони тримали шаблі, луки та стріли. На кораблі знаходилися Акарна, які воювали за мирне співіснування з цивілізаціями світу Мундіну, та ельфи, які готові були віддати за своїх друзів життя, приймаючи їх за справжніх богів.

Зрозумівши, що їх викрили, добрі Акарна підвели догори власні кулаки та закричали в повітря, даючи знак атакувати. В ту ж мить з іншої сторони лісу вилетіли кораблі сил спротиву, які відкрили у відповідь вогонь по загарбникам, збиваючи їхні літаки. Акарна припали на одне коліно і почали стріляти зі своїх автоматів. Вороги з криками почали падати, коли лазерні кулі пробивали їхні обладунки та розбивали скло шоломів, потрапляючи в обличчя. Кров Акарна була блакитною та ніжно світилася, поки витікала з ран вбитих. Ельфи теж довго не вагалися та кинулися в битву. Але їхні стріли та магія були жалюгідними проти технологій Акарна. Напад ельфів для ворогів скидався на укуси маленьких комариків. І злі Акарна просто відкидали в сторони ельфів, зосереджуючись на рівних супротивниках зі свого власного народу. Одна з високих фігур закричала жіночим голосом, махнувши автоматом в сторону захисників корабля:

-Амара, Вейлас, Сьюн, Зель, здавайтеся! Ви що, не розумієте, що ваш спротив тільки нищить тих, хто вцілів після катастрофи на Зурайме? Ми повинні працювати разом задля захисту нашого власного народу та майбутніх поколінь. Цей світ послали нам самі Архітекти для того, щоб тут ми відродили нашу культуру та наш народ! Ви повинні зрозуміти, що Консулат не довів нас до добра. Тому віддайте Жезл Влади тому, хто буде здатен гідно володіти ним! Віддайте його мені. Віддайте Смарагдову Корону. Разом ми змінимо цей світ, вам не потрібно відмовлятися від мудрості Акарна задля жалюгідних тубільців цієї планети!

З цими словами жінка натиснула щось на своєму шоломі і він зник, відкривши обличчя молодої дівчини із красивою, немов мармуровою, шкірою, лимонного кольору очима, тонким носиком та пухкенькими рожевими губами. Її чорне блискуче волосся було зібране у хвіст, а в одному з вух блищала сережка у формі півмісяця. Очі жінки виражали надію, але в них читалося і лукавство, і приховане презирство до захисників корабля. В свою чергу четверо високих оборонців з народу Акарна теж вимкнули свої шоломи, явивши світу свій зовнішній вигляд. Вейлас був чорнявим чоловіком із серйозним виразом обличчя, глибокими блакитними очима, які ховалися під тонкими чорними бровами. Чоловік мав кістляві вилиці та блідий колір шкіри, немов він хворів на якусь невиліковну хворобу. Його коротке чорне волосся охоплювала легка діадема із дорогоцінним зеленим каменем в центрі. Сьюн та Зель були молодими жінками, схожими одна на одну, як дві краплі води. Це було не дивовижно, адже дві акарнанки були сестрами-близнюками. Вони обидві мали довге каштанове волосся, яскраві сяючі зелені очі, тонкі губи та аристократичний носик. Їхні голови охоплювали маленькі діадеми з тим же самим каменем, що й у Вейласа. Натомість, Амара була самою екзотичною серед всіх акарнійців на кораблі. Вона володіла високим зростом, що робило її надто великою та стрункою, навіть по міркам акарнійців. Її волосся стелилося аж до поясу та було темно-фіолетового кольору. Бурштинові очі палали зсередини праведним гнівом, болем, зневагою та мудрістю нечисленних століть. Саме Амара не витримала слів жінки з ворожих лав Акарна і першою вигукнула гнівні слова:

-Яка незрівнянна пиха та самовпевненість з твоєї сторони, Юйталія! Значить ти легко хочеш перетягнути на свої плечі тягар влади та позбавити нас зайвих турбот? Благородно з твоєї сторони. Але ти не гідна володіти Смарагдовою Короною та Жезлами Влади! Консулат завжди правив народом Акарна, це були представники самих мудріших та відповідальних родів. Твій батько зрадив нас і за це був покараний. Тобі ж ми йшли весь час назустріч, дали шанс почати все спочатку разом з нами. Ти приймала участь у створенні неймовірних технологій, які повинні були створювати, змінювати цей світ на краще, дати надію для нашої цивілізації та не зашкодити місцевим етносам. Але ти не повідомила нам, що заклала в цифровий код технологій свій вірус. Він розповсюдився, перетворив наші знаряддя на нову зброю, здатну лише руйнувати, перетворювати живих істот в рабів, спокушати владою, забороненими знаннями, зводити з розуму нещасних. Смарагдова Корона зіпсована через твоє власне его! Юйталія, ти допомагала нам не тому що розділяла наші погляди, а тому що хотіла владарювати! Ти встановиш свою тиранію та знищиш цей світ так же, як Зурайме загинув через твого батька.

Голос Амари все підвищувався та підвищувався, вона говорила голосно та владно, зверхньо дивлячись на свою супротивницю. Від її слів улеслива посмішка на обличчі Юйталії зникла, змінившись на гримасу гніву та ненависті, лимонні очі дівчини спалахнули вогнем.

-Це ви всі сліпці! - розлючено закричала Юйталія- Через вас загинула наша рідна планета. Через вас мій батько був вимушений виступити проти Консулату. Ви всі перетворилися на зборисько лінивих філософів та мислителів, які не зробили для свого народу нічого корисного. Ви й зараз ладні бути тихенькими, лагідними, грати роль богів для тутешніх гуманоїдів, розповідати їм свої історії, хоча по ним видно, що розум цих дурнів знаходиться на низькому рівні! Який сенс навчати тих, хто ніколи не зрозуміє цінність наших знань та культурного надбання наших предків? Більше того, ви готові жити в співіснуванні з цими істотами, забувши про славетну історію цивілізації Акарна! Ви зневажаєте чистоту нашої крові, змішуючись з цими виродками!

Вейлас заспокійливо підійняв руку догори, змусивши жінку на якусь мить замовчати. Він тяжко зітхнув та розпачливо похитав головою, сказавши:

-Юйталія, в своєму гніві ти не бачиш та не чуєш нічого довкола себе. Лише подивись- ми почали жити спочатку не тому що відкинули історію предків, а тому що ця історія була переповнена помилками та кров'ю. Цілі сторіччя завоювань, знищень планет та вимірів, громадянські війни, небезпечні випробування. І що це нам дало? Наша власна планета померла. Ми стали блукальцями без дому. Щаслива вказівка долі привела нас до нового квітучого світу. І тут ми хотіли почати жити нормальним мирним життям. Відкласти в сторону зброю та почати створювати корисні для цього світу технології. Ми можемо багато чому навчити цих місцевих жителів, а вони вчать нас бути скромними, благородними, відкритими та чесними. В них ми бачимо самих себе, народ Акарна, який колись знав за що він бореться в цьому всесвіті. А ти спотворила наші технології, перетворилася на тирана і сама власними руками готова пролити і нашу кров, і кров народів цього світу. Консулат не допустить цього. Ми дорого віддамо свої життя, але Смарагдову Корону ти ніколи не отримаєш. Ми її розбили на друзки, а Камені Матриці розділили та заховали в недосяжних місцях. Більше ніхто не зможе скористатися небезпечними інструментами задля встановлення своєї влади. Лише з часом прийде та особа, яка знайде гідне застосування нашим технологіям та закінчить розбрат в цілому світі.

-Тоді ви всі помрете, дурні!- гнівно просичала Юйталія, знову увімкнувши свій шолом- А потім я зберу всі Камені Матриці через ваші трупи і ніхто мене не спинить!

-Помиляєшся!- вигукнула Амара і спланувала на реактивних чоботях вниз, порівнявшись зі своєю противницею- Тебе зупинимо раніше ми!

У відповідь Юйталія підвела швидко автомат та вистрілила прямо в обличчя Амарі. Але жінка з фіолетовим волоссям спритно ухилилася від лазерної кулі, вихопила вогняного меча та накинулася на свою суперницю. Та заблокувала удар меча власним нарукавником, від чого іскри посипалися в різні сторони. Відкотившись в сторону, Юйталія вихопила власного меча і дві жінки почали атакувати одна одну. Їхня зброя гучно гуділа над полем бою, сиплячи іскри на різні сторони. Позаду Юйталії з криками почали наступати інші зрадники, відкриваючи вогонь по кораблю добрих акарнійців. У відповідь на постріли ворогів лави захисників корабля теж відкрили вогонь, вбиваючи ворожих солдатів. Ельфи на своїх конях кинулися в самий центр поля бою, стріляючи з луків та кидаючи списи і вогняну магію. Їхні снаряди відскакували від міцних обладунків акарнійців і ті легко збивали маленьких ельфів з коней влучними пострілами та ударами кінетичної енергії.

Тим часом Вейлас повернувся обличчям до сестер Сьюн та Зель, які рвалися прийняти участь в битві та сказав їм:

-Ні, я не хочу бачити вас на полі битви. Можливо сьогодні наш опір буде стояти в останній раз. Для вас в мене є важливіша місія- заберіть з корабля Жезл Влади та втечіть через катакомби.

-Але Вейлас....- насупилася Сьюн, невдоволено похитавши головою.

-Наша допомога потрібна Консулату і тобі теж!- серйозно заперечила Зель, влучним пострілом пістолету вбивши нахабного ворожого солдата, який намагався заскочити до корабельного відсіку.

-Ні, така допомога від вас нічого не варта!- розсердився Вейлас, поклавши свої долоні з тонкими пальцями на плечі сестер- Ви хочете, щоб всі наші жертви були даремними? Ви вже знаєте, скільки вірних акарнійців віддали життя лише за те, щоб ми знищили Смарагдову Корону та укрили Камені Матриці від лихих рук. Тепер для вас є не менш важлива місія. Ви знаєте добре на що здатен Жезл Влади, адже деякі з них ми самі програмували. До нього не повинна дістатися із своїм вірусом Юйталія. В цьому Жезлі, як і в багатьох інших його версіях, криється шанс на відродження цього світу, на те, що наша цивілізація вціліє та збереже свої знання та надбання через століття. Його потрібно винести з-під облоги та надійно укрити. Ви мене зрозуміли? Тому йдіть і не озирайтеся. Зробіть те, про що вас прохаю.

-Добре! Нехай Архітекти збережуть тебе, Вейласе!- відповіла Сьюн та вирушила всередину корабля.

-Бережи себе, Вейласе, благаю! Зроби все правильно!- обійняла міцно свого товариша Зель, яка була більш емоційнішою, ніж її сестра.

-Все буде добре, адже ми стоїмо на захисті цього світу. Наша справа правдива. Нарешті, ми можемо виправити свої помилки, які вчинили на власній батьківщині. Це наша спокута за криваві роки воєн та розбратів. Нехай в цьому світі запанує гармонія та злагода!- лагідно поплескавши по спині свою подругу, відповів Вейлас- А тепер йди за сестрою і зроби все, як треба!

І з грізним криком, Вейлас зістрибнув вниз, очолив загін вірних йому акарнійців та пішов разом з ними на приступ ворожих лав. Останнім поглядом оглянувши поле битви, охоплене вогнем та стражданнями, Зель тяжко зітхнула та поквапилася за своєю сестрою всередину корабля. Тільки-но сестри заглибилися далі по коридору, як галас битви та звуки пострілів лишилися позаду та затихли. Лише зрідка корабель трусився від вибухів так сильно, що сестрам було важко втриматися на ногах.

Зсередини космічний корабель справді здавався велетенським палацом. Його стеля губилася десь у неосяжній височині та освітлювалася довгими неоновими лампами, які кріпилися до неї міцними дротами. Стіни були зроблені зі сталевих пластин, підігнаних одна до одної, що робило їх кремезним панциром для всієї гігантської машини. Підлога була гладенькою, блискучою, холодною і здавалася зробленою з чорного мармуру, хоча насправді це був ще один сплав невідомих металів. Корабель розділявся на велику кількість секцій, більшість з яких була переобладнана в склади, наукові лабораторії, навігаційну, житлову зону та арсенал. Всюди тихо гуділи якісь невідомі механізми та апарати, які складали собою єдине ціле з кораблем.

Насправді цей корабель був єдиним у своєму роді і колись слугував для віддалених експедицій, які здійснювали науковці цивілізації Акарна. І саме він став своєрідним ковчегом для залишків колись великого народу, яким вдалося пережити екологічну катастрофу на своїй рідній планеті. На жаль, більшість систем корабля зазнала значних пошкоджень, що й призвело до того, що цей літальний засіб потерпів аварію на планеті Мундін. Акарнійці зрозуміли, що на планеті немає тих ресурсів, які потрібні їм для налаштування систем, тому всім довелося прийняти свою участь та залишитися жити в новому для себе світі. Але розкол серед вцілілих через різні погляди привів до нової громадянської війни, де тепер на кону стояло не тільки виживання самої цивілізації, а й життя невинних жителів цього світу, які приймали акарнійців за своїх магічних богів.

Сьюн рішучим кроком рухалася через двері секцій, шукаючи проходу до арсеналу. Її довге каштанове волосся підскакувало від кожного кроку, а зелені очі виражали зосередженість та серйозність. За своєю сестрою квапилася Зель, яка весь час тривожно озиралася через плече, намагаючись відчути, що ж діється назовні корабля. Наздогнавши свою сестру, Зель спитала:

-Як думаєш, наші зможуть встояти проти сил зрадників?

-Не знаю, але хочеться вірити, що Вейлас і Амара виявляться здатними стримати амбіції клятої Юйталії!-повела плечима Сьюн, навіть не озирнувшись- Яка шкода, що я сама не змогла залишитися на полю битви. В мене є свої рахунки з цією тиранкою, адже ж ми були з нею подругами! А вона зрадила нашу довіру, зіпсувала наш гідний задум, спотворила все, що ми планували роками, лише доторкнувшись до цього своєю гнилою рукою.

-Я б теж не ухилялася від боротьби!- сміливо заявила Зель, підвівши свою голову та насупившись- Все, що роблять зрадники- то не правильно! Так само на нашій батьківщині вчиняла військова хунта, користуючись із слабкості Консулату та неуважності наших попередників. І до чого це привело? До повного знищення нашої рідної планети, через що ми стали блукальцями без власного дому, без надії на щасливе майбутнє. А тепер через нас страждають і місцеві народи. Вони приймають нас за богів, але чи варті ми їхнього шанування? Ми впали на їхні голови, як кара небесна і принесли із собою свою війну, якій немає кінця й краю.

-Ми не винні, що Юйталія пішла на поводу в своїх амбіцій- гірко зітхнула Сьюн, на цей раз подивившись в очі своєї сестри із співчуттям- Завжди знайдеться паршива вівця у кожній череді. Ти сама знаєш, Зель, що ми всі хотіли почати все з нової сторінки. Ми б могли побудувати нові міста в цьому світі, мирно співіснувати з місцевими жителями, дарувати їм найкращі здобутки нашої цивілізації. Але Юйталія перекреслила всі наші сподівання. Тепер наша цивілізація зазнала розколу і ми нищимо самі себе власними ж руками. Воістину, Архітекти знущаються над нами, якщо бажають побачити наш остаточний занепад. Велика цивілізація Акарна, замість того, щоб працювати разом задля кращого майбутнього, перетворилася на звірів, ладних розтерзати одне одного.

Нарешті, сестри прийшли до арсеналу. Стіни цієї кімнати густо вкривали полички з пістолетами, автоматами, гранатами, мечами та іншою загадковою зброєю. В кутках стояли манекени на яких були одягнені захисні обладунки акарнійців. Але Сьюн пройшла мимо всієї цієї зброї і підійшовши до чорної стіни біля однієї з полиць, приклала до неї свою долоню. Раптом, стіна освітилася зеленим сяйвом і холодний жіночий голос поцікавився:

-Назвіть себе та ціль вашого візиту, будь-ласка.

-Мене звати Сьюн з роду Карґала, я прийшла сюди, слідуючи наказу 3489, який видав Вейлас з роду Рікфал. Це стосується предмету, який ви зберігаєте- чітким голосом відповіла Сьюн

На якусь мить запанувала тиша, але потім той же самий голос знову заговорив:

-База даних підтверджує ваші слова. У вас є всі права забрати цей предмет зі сховища та діяти далі, згідно із наказом 3489. Бажаю вам гарного дня!

Стіна тихо завібрувала та від'їхала в сторону. Перед очима сестер відкрилася простора ніша, на дні якої лежала червона оксамитова подушка, вкрита пилом. На цій подушці, вертикально до стіни, розташовувався красивий посох. Він був тонким, з витонченим наруків'ям, яке вкривали загадкові хвилясті символи. Вершина посоха нагадувала собою візерунок зірки з вісьмома промінцями. Сам посох був зроблений з неймовірно чудового матеріалу- темно-зеленого, прозорого, який ізсередини ніби світився загадковим сяйвом. Благоговійно простягнувши руку, Сьюн зняла з подушки посох та лагідно погладила його вершину.

-Така краса!- прошепотіла з-за плеча сестри Зель, в усі очі дивлячись на чудовий посох - Але й такий небезпечний інструмент. Скажи мені, Сьюн, навіщо ми створювали всі ці інструменти, якщо зараз вони можуть принести із собою зло в цей світ, спотворити душі своїх власників та перетворити всіх у своїх рабів? Чим ми керувалися, коли в нас виникла така ідея?

-Ми хотіли змінити світ на краще!- рішуче відповіла Сьюн із зусиллям відводячи очі від чарівного посоху- Наші інструменти повинні були давати нові знання, створювати неймовірні речі, допомагати кожному у всіх сферах життя, подолати все лихе, що тільки є у цілому всесвіті, щоб ніхто ніколи не зазнав такої долі, яка була у нас. Але Юйталія приклала свою руку до створення Каменів Матриці та Смарагдової Корони. Вона внесла жахливий вірус в технічний код і перетворили інструменти добра на засоби зла. На щастя, Жезлів Влади Юйталія не торкалася, вони були створені ще нашими пращурами задля збереження знань та здобутків нашого народу. В далеких війнах, які охоплювали нашу цивілізацію, Жезли Влади використовувалися для лікування поранених, повернення до життя тих, хто загинув, передбачень всіх дій наших супротивників. Це був могутній засіб для досягнення необмеженої влади.

-Але для чого Жезл Влади знадобився Юйталії? Адже вона й так зіпсувала Камені Матриці. Їй достатньо лише знову заволодіти ними, щоб весь цей світ скорився її волі. Так навіщо ще полювати за Жезлами?- здивовано спитала Зель.

-Ти розумієш, що Смарагдова Корона здатна дати Юйталії все, що завгодно, окрім одного. Лише Жезл Влади зможе подарувати тирану вічне життя, всі рани, хвороби та прокляття уникнути власника цього інструменту. В руках Юйталії Жезл Влади здатен принести століття нещасть всім цим землям. Саме тому ми повинні віднести його до катакомб та заховати в надійному місці. Пішли швидше, поки вороги не встигли прорвати кільце захисту- пояснила Сьюн, чіпляючи посох за спину та виходячи з кімнати.

Дві сестри знову почали пробиратися по заплутаним секціям космічного корабля, а до них весь час долітали звуки вибухів та землетрусів, від яких частина ламп почала відриватися від стелі, а одну частину корабля охопив вогонь, який нещадно псував рідкий метал.

-Швидше, швидше!- закричала Сьюн, прискорюючи власні кроки, майже зриваючись на біг- Скоро вороги проб'ють зовнішню стіну корабля та увірвуться сюди. Здається, що нашим важко їх стримати. Якщо ми не встигнемо віднести Жезл Влади до катакомб, то тоді вся битва буде марною.

Жінки відчайдушно бігли через коридори свого корабля. Час від часу підлога та стеля тряслися від поштовхів. Двічі Зель ледве не потрапляла під обвал, коли частина стелі або одна зі стін починали обвалюватися під дією вибухів. Завжди рятівна рука сестри допомагала дівчині уникнути загибелі. Сестри спускалися все нижче та нижче, дійшовши до самих темних глибоких коридорів, а потім відчинили двері до природних печер, які були вириті акарнійцями після усвідомлення того, що вони залишаться ув'язненими на цій планеті навічно.

Печери були високими, дуже темними, а зі стелі звисали гострі сталактити. Весь час з них на підлогу капала вода і цей звук луною відбивався від кам'яних стін підземелля. Ці катакомби перетворили у своєрідний склеп, де ховали тих акарнійців, які помирали під час перебування на Мундіні. Їхні тіла у захисних скафандрах були всюди у кожній темній ніші, видовбаній у стінах. Раптом, сестри почули, що позаду них ще хтось крокує. Озирнувшись, вони побачили, що в катакомби увірвався загін акарнійців. Здалеку в напівтемряві неможливо було розібрати друзі це чи вороги. Але коли солдати відкрили вогонь із лазерних автоматів по жінкам, одразу стала зрозумілою їхня приналежність.

-Обережно, ухиляйся! Не стій на одному місці!- прокричала Зель, своїй сестрі, а сама трохи вичекала момент, перед тим як кинутися прямо на солдатів.

Дівчина вразила двох з них кулями власного пістолету, а, вихопивши вогняного меча, вона проштрикнула й третього. Але інші солдати кинулися врозтіч та відкрили сильний вогонь із автоматів. Зель почала відступати, відбиваючи деякі з куль своєю зброєю, а потім вихопила з-за поясу гранату та кинула її в стелю, змусивши вибухом осипатися стелю. Частину солдатів засипало одразу, їхні придушені крики стихли під гуркотом каменів. Але інші встигли проскочити вперед та почали наздоганяти Зель. Жінка через плече відчайдушно відстрелювалася від зрадників, але раптом одна із куль влучила її в живіт. Зель скрикнула, похитнулася, але зціпивши зуби, підвела руку з пістолетом та вистрелила двічі, вбивши ще двох солдатів. Зайшовши за поворот, дівчина знову похитнулася та сперлася на стіну. Приклавши долоню до живота, Зель побачила, що обладунок швидко вкривається синьою кров'ю та відчула слабкість. Побачивши скрутне становище Зель, до неї підбігла Сьюн, рішучим жестом віддала в руки сестрі Жезл Влади та сказала:

-Бери! Бери та не вагайся! Він вилікує твої поранення. Я затримаю ворогів. Виконай те, про що нас прохав Вейлас. Віднеси посох до захищеного місця та заховай його надійно.

-Я... Я не можу!- завагалася Зель, не наважуючись прийняти в свої руки Жезл Влади- Адже ж без цього посоху ти можеш померти. Я не можу так ризикувати.

-Досить заперечень!- розгнівано закричала Сьюн, струснувши сестру за плечі- Це мій свідомий вибір! Кожен з нас ладен віддати життя за те, щоб над цим світом не встановилася тиранія Юйталії! Бери жезл і віднеси його якнайдалі звідси. Нехай він ніколи не потрапить до лихих рук. Цей засіб слугує для благородних цілей, а не задля тиранії одного.

-Але ми були з тобою весь час разом від народження!- зніяковіла Зель, приймаючи до рук Жезл Влади- Ми ніколи з тобою не робили чогось окремо. Наш девіз- разом до кінця!

-Так, разом до кінця, сестричко!- міцно обійняла Зель Сьюн- Але на цей раз все по іншому. Цілий наш світ починає руйнуватися вже в другий раз перед нашими очима. Схоже, що й ми з тобою вже ніколи не побачимось в цьому світі. Але не втрачай надії. Пам'ятай, що наші душі могутні, незламні, світлі і ми обов'язково з тобою побачимось в іншому житті. Сподіваюся, що в тому житті наші з тобою дороги ніколи не розійдуться і нам не доведеться приймати таких важких рішень, як зараз. А тепер йди, і нехай Архітекти бережуть тебе.

Дві сестри ще якусь мить стояли, плачучи та обіймаючи одна одну, а потім повільно почали розходитися. Зель, кульгаючи та спираючись на посох, весь час оглядалася через плече. А Сьюн смутно посміхнулася сестрі, приклала долоню до серця, зробила їй прощальний салют мечем, а потім з криком кинулася в коридор, де вже було чутно гомін великої кількості ворожих солдатів, яким вдалося знайти іншу дорогу в катакомби. Плечі Зель здригалися від нестримних сліз, вона не могла повірити в те, що змушена задля місії залишити свою сестру позаду на поталу ворогам. Але в неї не було вибору. Поки дівчина йшла, посох в її руці освітився яскравим зеленим сяйвом, від нього по її тілу розлилося приємне тепло і Зель відчула, як її фізичний біль проходить, рана на животі загоїлася, а кров всмокталася в тіло. Дихати стало легше і жінка випросталася у весь зріст. Але, на жаль, Жезл Влади не був здатний лікувати певний вид ран- ментальних. Біль від розлуки із Сьюн все ще лунав в душі Зель.

Тим часом дівчина дійшла до великого залу, де розташовувалися саркофаги попередніх членів Консулату, які правили задовго до неї та її друзів. Підійшовши до центру зали, Зель піднялася по сходам з білого мармуру. Вона схилилася над великим саркофагом із червоного дерева, торкнулася якогось невідомого знаку, який був зображений на ньому і від її дотику цей знак освітився блакитним сяйвом і саркофаг від'їхав в сторону, відкривши темні сходи кудись в саму глибину. Зель швидко спустилася вниз і опинилася в копії такого ж залу, який був нагорі, але освітленого на цей раз рожевими неоновими лампами. В цьому залі знаходився великий конструкт, схожий на чорного дракона. Коли він побачив дівчину, то його очі спалахнули червоним вогнем, а в роті почала зароджуватися лазерна нищівна хвиля. Але Зель швидко підвела руку догори і голосно сказала:

-Я Зель з роду Карґала! Пароль:113025. Кодове слово: Відроджена Надія. Я тобі не ворог.

І конструкт раптом відступив назад, схиливши голову у покорі, а потім знову влаштувався на підлозі, схрестивши лапи перед мордою та охопивши власне тіло сегментованим механічним хвостом. Його очі згасли і дракон знову став дезактивованим. Зель швидко підійшла до нього, натиснула якусь кнопку на грудях в конструкта і їй відкрився сейф із міцними стінками. Повагавшись ще з якусь мить, Зель поклала Жезл Влади всередину сейфа та тихо прошепотіла:

-Можливо, ти й можеш слугувати для гідних цілей. Але для мене ти залишаєшся небезпечною зброєю, яка здатна показати найогиднішу сторону будь-якого твого власника. Моя воля, так я б тебе хотіла знищити раз і назавжди. Щоб більше ніхто не був у спокусі від вічного життя та необмеженої влади. Але Вейлас сподівається, що ти ще здатен зробити щось хороше для цього світу, коли вся надія буде загубленою. А я вірю Вейласу, адже він рідко коли помиляється!

Зель зачинила сейф та повернула на місце захисну пластину, яка прикривала велетенські груди конструкта. Тепер жінка могла бути спокійною, що дракон буде віками захищати Жезл Влади, аж поки не прийде час цьому інструменту повернутися до світу. Відвернувшись, дівчина почала повертатись по сходам нагору. Зачинивши потаємний прохід, вона вихопила свого меча та кинулася на звуки битви. Коли вона повернулася до коридору, де прощалася із сестрою, то побачила, що вся підлога вкрита тілами солдатів, а поверх них лежить Сьюн. Її волосся все зліпилося від крові, шкіра стала блідою, а очі скляними. Все тіло дівчини вкривали багаточисельні рани, а в грудях були дірки від куль. Сьюн билася гідно, але ворогів набилося в катакомби надто багато для однієї захисниці. Зель закричала від болю втрати та гніву і кинулася до тіла сестри. Але їй завадили наблизитися до нього нові загони ворогів на чолі із Юйталією. Тіло лідерки бунтівників теж було вкрите кров'ю, щоправда ворожою, а не її власною. В руках вона тримала свого довгого меча, освітлюючи ним коридор та тіла загиблих. Побачивши Зель та тіло Сьюн, вона зловісно посміхнулася та жалісним голосом почала говорити:

-Ой, яка шкода! Мені так жаль твою сестру, Зель! Сьюн і для мене була, як сестра. Ми стільки разом працювали над Каменями Матриці. Ми обговорювали майбутнє нашої цивілізації та життя в новому світі. Я справді, щиросердно кажучи, бажала, щоб Сьюн і ти побачили цей світ моїми очима, ми могли б стільки досягти разом. Але ви обрали шлях зради, об'єдналися проти мене з жалюгідними маленькими дикунами. Задля чого? Щоб померти тут? Ну тоді й помріть!- Юйталія злостиво вдарила ногою мертве тіло Сьюн, а потім підвела свої шалені очі на Зель- Але спочатку віддай мені Жезл Влади! Він мій по праву!

-Стули пельку!- розлютилася Зель, дівчину всю трясло від гніву- Ти сама зрадниця власного народу! Лише поглянь, що ти накоїла. Ти принесла із собою війну, руйнацію і смерть для всієї нашої цивілізації. Через тебе моя сестра загинула. А Жезл не належить тобі і не буде належати ніколи. Я його знищила. Назавжди.

-Ні, ти брешеш! Ти брешеш!- осатаніла Юйталія, наближаючись до дівчини- Де ти його сховала? Кажи негайно. Я знайду його і так, і так!

-Ти знайдеш тут тільки свою власну смерть, Юйталія! Більш нічого. Жезл знищений і разом з ним прийде кінець і твоїй тиранії!- зневажливо вигукнула Зель.

Закричавши від гніву, дві жінки зіштовхнулися в битві, їхні мечі сяяли від ударів, вони вміло та майстерно провадили запальний танець смерті. Зель ухилялася від замахів ворожого меча і змогла нанести удари в бедро Юйталії, від чого та похитнулася і з ран бризнула блакитна кров. Але Юйталія була більш спритною, більш досвідченою у вбивствах та війні. І ще жага до влади робила її просто нестримною. Випади її меча розсікли щоку Зель, а потім одним вправним рухом вона відрубала дівчині кисть із мечем. Крик Зель пролунав під склепінням печери, вона впала на коліна, тримаючись за скривавлений обрубок.

Юйталія жорстоко схопила дівчину за шию та зазирнула в її очі, прошипівши:

-Ось справжнє твоє місце. На колінах перед твоєю істинною володаркою. В тебе ще є останній шанс. Хоча б заради пам'яті твоєї сестри, скажи мені куди Вейлас звелів тобі віднести Жезл Влади?

-Я скажу тобі лише одне!- із зусиллям прохрипіла Зель- Гори вічно в Пеклі, зрадниця свого народу! Колись Архітекти ще покарають тебе за всі твої лихі вчинки. А я буду сміятися з твоїх страждань!

З цими словами дівчина плюнула згустком крові в обличчя ненависного ворога. Але розлючена Юйталія здавила сильніше горло Зель і одним рухом скрутила нещасній шию. Кісточки голосно хруснули і страждання дівчини вмить урвалися. Відкинувши тіло Зель в сторону, як непотрібну річ, Юйталія грізно махнула рукою:

-Що ви стоїте? Негайно обшукайте всі катакомби зверху-донизу. Жезл повинен бути в одній із цих печер. Віднайдіть його та принесіть мені!

Солдати кинулися вперед, обшукуючи кожен маленький закуток. Втомлена жінка не відставала від них. Воно перевірили все декілька разів, але їм не вдалося нічого знайти, окрім старих могил та трухлявих кісток. Коли солдати доповіли про марні пошуки Юйталії, та схопила один з саркофагів і з криком його перекинула, розбивши в друзки. Злякавшись гніву своєї володарки, солдати відступили в сторону, не наважуючись підвести на неї очі. Коли Юйталія трохи втамувала свою лють, вона тихим голосом сказала:

-Тоді спаліть тут все. Спаліть весь цей клятий корабель і ці печери. Нехай горять ясно разом із тілами своїх благородних захисників. А я не збираюся тут стояти цілу вічність. Тепер ми вирушимо переслідувати залишки сил Амари та Вейласа. Рано чи пізно вони приведуть мене до Каменів Матриці. А коли я відроджу Смарагдову Корону та знищу моїх ворогів, то знайти Жезл Влади буде не так і важко. Зважаючи на теч що цей інструмент не єдиний в своєму роді!

Божевільно засміявшись, Юйталія пішла геть з катакомб, а за її спиною воїни почали закладати динаміт в кутках печери та корабля. Коли всі вони залишили небезпечне місце, то стався велетенський вибух. Від нього більшість дерев були вирвані з корінням та впали, печери спалахнули та обвалилися, а корабель із стогоном поточився набік і пірнув у темну безодню, яка виникла після того, як склепіння печер провалилося всередину. Вогонь продовжував пожирати цей ліс, знищуючи останні острівці колишньої краси природи. Армія Юйталії марширувала все далі й далі, несучи із собою смерть та руйнування для цієї нещасної планети. Юйталія так і не дізналася, що глибоко під зруйнованими катакомбами залишився цілим дракон-конструкт, який спав міцним сном, вічно зберігаючи в своїх грудях могутній Жезл Влади. Минали цілі століття, нові ліси виростали на місці давньої пожежі, нові війни точилися на цій землі. Цивілізацію Акарна поглинули безжальні віки, імперію ельфів розвалили гноми, а потім ельфів остаточно розбили люди, що вперше з'явилися на цих землях. Знову йшли століття, ліси вирубували, на їх місцях зростали нові королівства, нові республіки, нові держави, будувалися залізні дороги, спалахували нові конфлікти, запроваджувалися нові закони та порядки, змінювалося суспільство та менталітет багатьох народів, зміцнювалася нова цивілізація, яка прагнула прогресу та жадала нових знань. І весь цей час, незважаючи на плин віків, глибоко під руїнами стародавніх катакомб знаходився Жезл Влади, який бажав бути віднайденим. І наша історія розповість про той момент, коли про цей стародавній артефакт знову згадають і почнуть його шукати, але чи для гідних цілей, чи для лихих- це вже стане відомо із самої історії. Тому влаштовуйтеся зручніше та приготуйтеся до нових надзвичайних пригод у світі, де кожного дня точиться боротьба двох секретних орденів- Полум'яної Варти та Містичного Трикутника.