Ой, сивая тая зозуленька

Павло Калинський пам’ятає Кирила Лук’яненка ще з першого гімназійного класу. Сей хлопчина був чи не єдиним селянином, чиї батьки були достатньо заможними, аби відправити сина на навчання. Юнаки швидко знайшли спільну мову й се стало початком нової міцної дружби. Вони робили усе разом: залицялись до дівчат, недосипали ночей над книгами та разом ходили на снідання, обідання й вечерю. Пізніше до їхньої дружби приєднався Адам Новак, який надиво не гидувався від русинської мови й думок. Ся терцетна дружба тривала аж до завершення навчання. Пізніше товаришів занесло у різні місця: Павло разом з Адамом посилились в одному з небагатьох міст Галичини, яке мало статус вільного міста, а Кирило повернувся в провінцію коло свого села. Там він провадив справи хлопів та щодуху намагався показати істинний шлях до свободи своєму знедоленому народу. Та не судилось йому стати провідником русинської громади, хвороба ще візьме своє, поборе й доконає.

Довгий час чоловіки зі своїми дружинами та дітьми бачились лиш влітку, коли на роботах давали урльопи*. Візити їхні були зазвичай в Кирила й тривали декілька днів. Адам та Павло також радо приймали гостей, але у них було недостатньо покоїків** в житлах, аби розмістити усіх прибулих на ніч. Отак кожного року декілька літніх днів гостювали вони в просторому будинку на околиці провінції, а в інші пори доводилось обмежуватись одним лише листуванням. 

Та після років візитів і листування їхній терцет став дуетом.   Сьогоднішній день відзначився достоту сумною новиною. Павло отримав лист від Кирилового сина, в якому повідомлялось, що його батько помер. В могилу старшого Лук’яненка звели сухоти, з якими чоловік безрезультатно боровся все життя. А найбільше горе було для його Марка́, адже ж матір сконала рік тому, а дядько та тітка лиш носом крутили, коли їх просили оплачувати навчання небожа.

Після довголітньої дружби, коли у сім’ї  Кирила трапилось таке горе, Павло не міг залишити малого Лук’яненка без піклування, тому він без вагань прийняв рішення. На диво для Софії її батько зразу ж взявся писати лист у відповідь, в якому повідомляв, що радий прийняти Марка, як рідного, на знак давньої дружби їхніх сімей.

— То той Марко буде жити у вас? — перепитав Войцех.

— Очевидно, що так, — Софія стенула плечима й продовжила переказувати історію. — батько сказали, що поселять його у покоїку, де жили моя ненька. Там уже кілька років лиш пил назбирується та пустота гуляє, варт уже розганяти мертвий дух.

— Я думав, що ти не захочеш, аби з вами жив хлопський син.

— Пан Кирило, хай з Богом спочиває, був гідним чоловіком. Так, зі сільської сім’ї, але се не робить його менш гідним, скажімо, за тебе. Я впевнена, що Марко такий же інтеліґентний, як і його батечко. І не варт тобі розкидатись такими гучними образами про талановитих, тим паче мертвих, меценасів***.

— Зосю, я інколи забуваю наскільки благородною натурою ти є. Не буду перечити тобі, хоч залишусь при своїй думці.

— Чи ж по-твоєму всі русини лиш нещасні хлопи?

— Я такого не казав, — скривився юнак.

— Але хотів сказати?

— Ні, Зосю, не хотів. Пан Калинський і ти, його прекрасна донечка, такі ж русини, як Лук’яненки, але вас я поважаю. Мені надзвичайно неприємно чути такі підлі звинувачення, мовляв, я можу зневажливо ставитись до моєї любої подруги та її батька.

— Он як, — Софія поправила свій капелюшок, аби той не заважав заглянути Войцеху в очі. — се була палка промова, Войцю. Нехай буде по-твоєму, забудемо сю розмову. Проте надалі попрошу не ділитись думками, які бодай одна людина зможе зрозуміти неправильно.

Хлопець зиркнув на обличчя подруги й, не побачивши там приємної усмішки, поспішно відвернувся. Тепер він старанно уникав погляду Софії, а та не наполягала. Вона знає наскільки Войцех дратується, коли його повчають, але ж хтось повинен вказувати йому на помилки. Всім людям властиво помилятись, у цьому немає нічого ганебного, та гордий Войцех не хотів ні помічати, ні виправляти свої недоліки. Йому було легше забутись про них самому й змусити інших зробити те ж саме. Та й де правди діти, у нього се вийшло. Проте лиш одна вперта русинка, як він любить казати про Софію, без крихти ласки завжди докоряла бідному юнаку.

— Чи не бажають пані завітати до реставрації****? Уже час для снідання.

— Із задоволенням, — відказала Софія, нарешті усміхаючись. Їй вже давно кортіло заховатись від пелени снігу, що вчора вкрила міські вулиці, десь у теплі з філіжанкою кави.

У реставрації лунали жива мелодія піаніно й грайливі голоси панянок. О цій порі лиш вони могли бути настільки щасливими розмовам та компанії.

До Войцеха тим часом підійшов худорлявий кельнер*****, чия зачіска ледь не виблискувала від олій для вкладання волосся. Навіть щедро посипаної пудри було недостатньо, аби приховати блиск. Накрохмалений комірець виблискував чепурною білосніжністю, а обличчя юнака випромінювало повну байдужість, без краплини уваги до відвідувачів.

— Пані бажають окремий покоїк? — навмисно урочисто мовив Войцех.

— Якщо ж ваша ласка, то я буду щаслива такому рішенню.

— Отже, проведіть нас, куди забажала пані.

Лискучий кельнер вправно крутнувся на підборах і повів двійко відвідувачів через столи вглиб зали. Там він попросив гостей присісти й прийняв замовлення.

— Ну то що пані знають про цього провінціала Лук’яненка?

— Та не багато насправді. Я пам’ятаю його ще малим жвавим хлопчаком, яким він став юнаком мені не відомо.

— Не бере страх, що він виявиться поганцем?

— А чому б він має ним бути?

— Та хіба ж я знаю? Всяке у цьому житті трапляється, — стенув плечима Войцех. — та буду сподіватись, що пані пощастить не зазнати такого горя.

— Ти занадто перебільшуєш, любий.

— Їй-богу, аби тільки твоя правда була, Зосю. У таких справах я ладен і визнати свою помилку, аби тільки мав можливість.

— Доста, Войцю, — скривилась Софія, соваючись на кріслі. — ти мені краще скажи, коли знову завітаєш до мене? Чи наша компанія тобі вже нецікава?

— Як ти можеш такі думки плекати? Звісно ж я завітаю до тебе, звісно я бажаю знову побачитись з любими Майєю та Яїром, але батько кажуть, що перед Різдвом варт приділити час сім’ї. І я згоден з ним, але час для друзів також знайду.

— Тоді чекатиму твого візиту, Майї вже не терпиться знову сісти за гру в шахи. Цього разу я вболіватиму за тебе.

— Адже ж чому? — зацікавлено видихнув хлопець.

— Я люблю нашу Майю, але варт їй уже програти, чує моє серце, що далебі зарозуміється.

Войцех лукаво зиркнув на подругу, очевидно шукаючи в її погляді заздрість, та натомість знайшов лиш щире співчуття, а пригледівшись помітив ще й докір. Так, цей погляд Софії з нею завжди. Здавалось, що вона ніколи не розслаблялась, її голова невтомно шукала чужі помилки, недоліки. Усі знають, що Софія робить се з доброти своєї, але ж не годиться думати лиш про інших, забуваючи про себе.

Глядівши у вічі Войцеха, Софія бачила його бажання завести палку промову про її прискіпливість, але ж той стримався. Хтозна, можливо не хотів псувати своє снідання сварками, або ж бажання сперечатись було занадто дрібним.

— Я завітаю до тебе, Зосю, — продовжив Войцех. — якщо не сьогодні, то завтра.

— Але ж завтра приїжджають пан Лук’яненко.

— Тож познайомимось.

— Ні, Войцю, не варт так робити. Мені відомо, як ти зустрічаєш новачків. Я не хочу, що пан Марко відчували себе засоромленим. Нехай наш візит відбудеться через три дні.

— У четвер? — задумливо пробурмотів юнак. — Гаразд, ваша воля, пані. Та щось мені підказує, що було б краще, якби ми з паном Марком познайомились раніше.

— Сьогодні на диво магічна днина для тебе, одні лихі чуття. Ось тобі й причина, чому моя правда. Не будемо спішити, ще знайдеться час ґратулювати******.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Виноски:

*відпустка

**мала кімната

***адвокат

****ресторан

*****офіціант

******вітатись або вітати