Нотатки Мисливця з Павутини

Під ранок вдарив приморозок, вмить позбавивши дерева святкового оздоблення, і тепер стежку з гордою назвою "лісовий тракт" вистилав товстий шар різнокольорового листя. Воно шаруділо під ногами, зводячи нанівець усі спроби пересуватися непомітно. Утім, прозорий, пронизаний золотистими променями холодного осіннього сонця ліс ніяк не міг слугувати укриттям загону з п'яти осіб.

Хоча, крім мене, про скритність ніхто й не турбувався. Рудий Грі травив анекдоти, а всі інші іржали, як... коні. Раз містик тримає завадостійкий щит, значить усе гаразд!

Містик - знахарка і трохи відьма - легкою пташкою скакала попереду загону, час від часу зупиняючись, щоб підібрати черговий яскравий листок. Строкатий осінній букет уже насилу поміщався в маленьких рученятах, але дівчину це не бентежило.

Взагалі, я поки не зрозумів, що ця дитина робить у ватазі мандрівних героїв. Років їй не більше сімнадцяти, манери і мова видають аристократку, хоча в лікарській справі насправді розуміється: сам бачив, як вона опік за один день вилікувала. А так: дитина дитиною, то скаче, то пісні співає. І хлопці в загоні ставляться до неї з батьківською турботою. Зі мною он у перший же день побалакали: не здумай, мовляв! Ой, братці, не смішіть! Я дітьми не харчуюся! Та й не знаю, ким треба бути, щоб образити це диво.

Дівчинка раптом спіткнулася і, замахнувшись руками, спробувала втримати рівновагу. Я підскочив, щоб допомогти... Біля вуха щось свиснуло. Обернувшись, побачив стрілу, що встромилася в стовбур найближчого дерева якраз на рівні грудей. Моїх. Тайші, якби вона не відхилилася вбік, влучило б у горло. Я втиснув нашого містика обличчям у листя, сам упав слідом. Товариші повторили маневр практично одночасно з нами.

- Катилуги? - злякано видихнула Тайша.

- Не знаю...

Та й про те, хто такі ці катилуги, я теж не мав ані найменшого уявлення. Вороги. Не зовсім люди - ось і вся інформація. Два дні замало, щоб пізнати новий світ.

Минула хвилина чи дві - ніхто не стріляв. Мої товариші заворушилися.

- Лежати! - рявкнув я.

Взагалі-то, старшим мене ніхто не призначав, але тут - як не дивно - послухалися.

Чому постріл стався саме тоді, коли дівчина спіткнулася? Збіг? Навряд чи. Я почав нишпорити навколо себе, і дуже швидко пальці натрапили на прикриту опалим листям туго натягнуту мотузку. Зробивши знак Чаке, з яким був знайомий ще по патрулю Павутини, я поповз уздовж мотузки.

Як і передбачалося, незабаром я виявив найпростіший самостріл, розрахований на один єдиний постріл. Від якого, за неймовірно щасливою випадковістю, ніхто не постраждав.

- Усе чисто! - крикнув я і, коли підійшли інші, додав, - Ось тепер вірю, що нас тут чекають. Навіть урочисту зустріч підготували.

- Облиш, Арчі, - Чака впустив руку мені на плече, - барон не став би...

Я фиркнув.

- Тоді хто?

- Хтось з із його ворогів, звісно, - заявив Грі, зробивши відкидний жест рукою, - Ну, чого стали? Уперед!

- Зачекай... - Чака попрямував до стріли, що стирчала з дерева, - Діха, зможеш витягнути?

П'ятий з нашої ватаги - двометровий громила, що дивним чином поєднує шарм троля з незвичайним інтелектом, без особливих зусиль висмикнув стрілу і, після побіжного огляду, видав вердикт:

- Істрійці. Їхнє клеймо!

- Впевнений? - уривчасто кинув Грі.

- У клеймі - упевнений. З іншого боку, на сезонному базарі купити можна що завгодно. Тож жодних гарантій. - Він узявся за трофей двома руками, маючи намір зламати.

- Почекай! - Чака відібрав у нього стрілу. - Зробимо як було.

За кілька хвилин самостріл знову був заряджений, ось тільки приціл зсунувся трохи вгору: так, щоб точно ніхто не постраждав: на цьому наполягла Тайша. Цілителька визнавала виключно чесні методи бою, і я, здебільшого, був із нею згоден. Хоча, звісно, бувають варіанти...

Ще кілька хвилин пішло на замітання слідів, і ми попрямували далі. До маєтку барона, нашого передбачуваного роботодавця, залишалося півдня шляху, тож на місці маємо бути ще до заходу сонця.

***

Сказати правду, я зовсім не командний гравець, і подвиги (а також дурниці) волію здійснювати поодинці. Але так уже збіглося...

"Веселий Рождер" відкрився днів за десять після того, як мені передали гонорар за Валенгрідську справу (дядько струсонув із мене договір про нерозголошення, хоча я й так не збирався молоти язиком: надто вже фантастична історія). Перші дні я посилено допомагав Доро в залі, то розливаючи напої, то виконуючи функції вишибали: набір персоналу, як виявилося, не така вже й проста справа! А ось із відвідувачами, як не дивно, проблем не виникло: кілька вечорів безоплатної випивки, чудова кухня Доро, екзотична для цих місць кава, яку старий бандит дуже швидко навчився варити не гірше за професійного бариста - і народ пішов! Добре так пішов!

Доро радів і підраховував, як скоро все це окупиться і почне приносити прибуток, та й узагалі, почувався як риба у воді. А в мене поступово рвало дах. П'яти свербіли від бажання втекти в Павутину, Самурай припадав пилом на стіні в моїй спальні, а я все працював на благо бізнесу. Ну, не можна ж кидати товариша, коли все ще хитко і не організовано!

Того вечора я працював за стійкою: краще б вишибалою, чесне слово! - і був милий і привітний, як пітбуль, якому віддавили задню лапу. Чергова посмішка давно приклеїлася до обличчя, і куди більше нагадувала звіриний оскал. Зазвичай у такий час на цьому фронті працює особисто Доро, але цього вечора йому щось було недобре, тож віддуватися довелося мені.

І тут з'явився Чака. Він був лейтенантом Патруля Павутини ще коли я, молодий і жовторотий, прийшов на службу одразу після Академії КС (Координаційної Служби), і залишався ним увесь той час, поки я дряпав кар'єрними сходами, і після того, як півтора року тому мене звідти вибили, Чака все ще ходив у лейтенантах. Схоже, він просто не прагнув чогось більшого, не бажаючи брати на себе зайву відповідальність. Мій дядько, незмінний шеф Патруля останні років десять, Чаку цінував і поважав, а це дорогого коштує.

Тож я злегка очманів, побачивши старого товариша у "Веселому Роджері", та ще й без форми. Утім, він виглядав не менш збентеженим. Ми встигли перекинутися кількома фразами, а потім знову повалили відвідувачі, і наступні півгодини я крутився як та білка. Бачив, що Чака підсів до якогось каламутного типу, а коли знову подивився в той бік, обидва вже пішли. Сказати правду, було трохи прикро: я сподівався після закриття посидіти, старі часи згадати... Ну, так - значить, так. І я знову повернувся до роботи.

Чака повернувся наступного дня. Ми щойно відкрилися, і він виявився першим відвідувачем. Щоправда, одразу з'ясувалося, що він прийшов виключно заради мене, але від обіду не відмовився. Тож я з чистою совістю залишив Доро крутитися за стійкою (все одно це в нього виходить набагато краще), а сам на пару з Чакою окупував столик у кутку.

- Я тут порозпитував трохи, - повідомив товариш, тільки-но приступивши до їжі.

- І що?

- Про тебе багато говорять...

Я знизав плечима і промовчав.

- Знаєш, учора, коли побачив тебе за стійкою, я подумав... - він зам'явся, - Але в мене вже була призначена зустріч. Це навіть і добре, що Джайд відмовився.

Я почекав, але продовження не було: Чака посилено налягав на їжу. Гаразд, раз прийшов - розповість.

- Ти ж класний мечник, Арчі. - Заговорив він трохи пізніше, - принаймні, на змаганнях у КС ти завжди брав призові місця.

Я кивнув, чекаючи продовження.

- А вчора мені порозказували про дракона, і ще дещо... І я зрозумів, що помилився щодо тебе.

Я запитально підняв брову.

- Ну... Коли вчора побачив тебе за стійкою, подумав, що ти вже не той: з улюбленців Парцела в бармени. Шкода, і все таке. Вибач...

- То таке. Що там ще думати було?! - відмахнувся я. Зрештою, Чака ніколи не вирізнявся красномовством. - То навіщо я тобі потрібен?

Чака крякнув, прогріб полум'яніючу шевелюру... До речі, звуть його Лис, і я досить довго вважав, що це - прізвисько. Але ж ні, абсолютно нормальне ім'я. Для його світу, природно.

- Нам потрібен мечник, - повідомив він так, ніби це все пояснює.

- Кому - вам? І навіщо?

- Е-е... Давай я по-порядку розповім. Загалом, це... Десь через півроку після того, як ти пішов зі служби, ми банду флібів ганяли. Я трохи захопився, не помітив, що до Тіні впритул підійшли. Зірвався, коротше... Ех, якби не Іган, - він зітхнув. - Усе що пам'ятаю: Темрява і жах. І падаєш, падаєш... - Чака різко перекинув у себе кухоль пива. - Потім медцентр, і вердикт: до польової роботи не придатний. Кажуть, випромінювання там якесь, у тій Тіні, і якось воно на щось там впливає. Не знаю, я в собі змін не відчуваю. Але з медиками не посперечаєшся... Пропонували при штабі залишитися, та який із мене канцелярист?! За мене ж навіть звіти капрал писав, так я ці папірці не люблю! Звільнився, додому повернувся. Городок у нас тихий, провінційний, ні для Координаторів, ні для флібів не цікавий. Воно й на краще, напевно. Отже, повернувся, а чим зайнятися не знаю. Батьки померли давно, у будинку брат із невісткою заправляють. Прийняли, звісно, та тільки потрібен я їм там... Роботу шукати кинувся: нікому моє вміння за флібами ганятися не потрібне. Отак, хоч вовком вий. Помикався-помикався, вирішив у столицю податися. Та не доїхав. На півдорозі ватагу героїв зустрів: хлопці якраз приїхали з лісовими розбійниками розбиратися. Відтоді я з ними. Ось...

- Здорово! - порадів я за знайомця. - Отже, мечник знадобився цим твоїм героям. А раніше як обходилися?

- Шейрі - гарний мечник. Але дурнуватий, коли вип'є. - зітхнув Чака, - Того тижня зі ще одним таким же ідіотом зв'язався. Тепер у того дірка в легені, а в цього два переломи. Не смертельно, але на пару місяців він не боєць.

- Зрозуміло, - кивнув я. - Отже, потрібна тимчасова заміна?

Той кивнув.

- Якась конкретна справа, чи так, про всяк випадок?

- Конкретна... Ми якраз на шляху до барона Ігеля були, коли цей придурок у бійку поліз!

- І що барон?

- Ну, із самим бароном ми поки що не бачилися. Але посланник його каже, нечисть якась на західному кордоні завелася. Люди пропадають, чутки ходять - одна страшніша за іншу. Допомогти треба.

Я покивав.

- Ну, це зрозуміло. Але мечник вам навіщо? У тому сенсі, що нечисть на дуель не викличеш.

- Куди ж без мечника? - здивувався Чака, - То не герої, а блазні якісь виходять! У загоні може лучника не бути, або копейщика - у нас, до речі, його і немає - але без мечника і містика нікуди!

Я не став уточнювати, що за звір такий, цей містик, натомість запитав:

- А сам ти хто?

- Я сокирою орудую, - повідомив Чака з гордістю. - люблю цю справу! Та й старенька не залежується.

"Старенька" - важка бойова сокира на короткій ручці - була мені добре знайома. Чака любив помахати нею ще в Патрулі. Принаймні, на тренуваннях нікому не вдавалося його роззброїти. Тому я не особливо розумів, навіщо їм ще й мечник - з такою-то міццю...

- Гаразд. Одна проблема: я - одинак.

- Сказав той, хто майже рік командував загоном Патруля, - усміхнувся Чака, - Арчі, Ну правда! Ходімо! Усього-то пара місяців! Нудно не буде, присягаюсь!

Я побарабанив пальцями по стільниці, ковзнув поглядом по таверні, затримався на Доро: той якраз виставляв на вітрину нові пляшки. Ото вже реально проблема з проблем: спробуй йому заїкнися, що збираюся злиняти на цілих два місяці. Точнісінько як надтурботлива матуся! З іншого боку, він же не сподівався, що я все кину заради звання найкриворукішого бармена Павутини?

****

Замок барона Ігеля розташувався на високому скельному уступі, біля підніжжя якого текла бурхлива річка, саме в цьому місці роблячи досить крутий вигин. З трьох інших боків замок оточували високі кам'яні мури, перетворюючи споруду на практично неприступну фортецю: зовсім не зайва пересторога у світі, де право власності визначається не стільки законом, скільки силою. Наскільки я встиг зрозуміти, рівень розвитку тут як у ранньому середньовіччі. Без релігійного мракобісся, але з присутністю магії і всього, що до неї додається.

Коли ми дісталися місця, починало сутініти, тож я мало що зміг розгледіти, окрім кам'яної кладки до пари високих веж. Ворота в такий час вже зачинили, але після коротких переговорів, які вів велетень Діха, нас усе-таки пустили на подвір'я.

Ну, теж нічого особливого: праворуч конов'язь (нам, героїчним пішоходам, не знадобилася), ліворуч якісь господарські споруди - це якщо судити за специфічним запахом. Сам замок - похмура, позбавлена якихось архітектурних прикрас будівля, що вже дуже нагадує казарму.

Нас провели в просторий пустельний зал і сказали чекати. Тут було холодніше, ніж зовні, у нічим не прикриті вікна задував вітер, ворушачи розсипану по підлозі солому і раз у раз намагаючись погасити смолоскипи, світла яких катастрофічно не вистачало, щоб розгледіти щось далі, ніж за пару метрів.

Ми чекали. Тайша мерзлякувато куталася в плащ і похмуро озиралася на всі боки: жодного натяку на ту кізоньку, що так жваво скакала дорогою. Потім вона зробила крок до мене і, зробивши знак нахилитися, прошепотіла.

- Скажеш, що я - твоя наречена.

- Кому сказати? - не зрозумів я.

- Барону.

- Е-е...

- Так треба, - наполягала вона і, криво посміхнувшись, додала, - Одружуватися не обов'язково. Просто додаткові заходи безпеки.

- А...

- Не зараз.

Я закрив рота і разом з усіма повернув голову в бік дворецького (або як вони тут називаються), який з'явився з бічного коридору. Тайша так і стояла поруч, її пальці ніби ненароком лягли в мою долоню. Я у відповідь стиснув її руку.

- Герої? - проскрипів дворецький, - барон чекає на вас.

Він розвернувся і зник у тому ж коридорі. Ми поспішили слідом. Піднявшись гвинтовими сходами, опинилися перед важкими, оббитими смугами заліза, дверима. Дворецький відчинив їх із помітним зусиллям і оголосив:

- П'ятірка хоробрих!

- Нехай увійдуть, - відповіли йому.

Кабінет (нехай буде так) виявився несподівано затишним. Вікна закривали важкі віконниці, які не давали морозу і вітру жодного шансу. У каміні жарко горів вогонь, даруючи довгоочікуване тепло. Підлогу встеляли пухнасті шкури, можливо навіть ведмежі. На стінах, між палаючими смолоскипами, розмістилася колекція найрізноманітнішої зброї: луки, стріли, мечі, списи, та інше.

За столом, що зберігав сліди недавнього бенкету, розташувався сам барон. Кремезний, вже немолодий. Поцятковане зморшками і шрамами обличчя зберігало вираз вічного невдоволення, сиве, давно немите волосся спускалося на засмальцьований комір простого домашнього... е-е... камзола? На грудях бовтався важкий золотий ланцюг із підвіскою з темно-червоного каменю. Може, навіть і рубіна - щоб сказати точно, мені потрібно розглянути прикрасу ближче, та хто ж дасть?!

Барон обвів нас важким, втомленим поглядом і, не розмінюючись на привітання, видав:

- Я не бачу Шейрі!

Відкашлявшись, уперед виступив той самий Діха, одвічний парламентер у цій компанії.

- На жаль, Шейрі дістав травму, і тимчасово не здатний на подвиги. Але не турбуйтеся, Арчі люб'язно погодився підмінити його на час, потрібний для одужання.

- Отже, Арчі, - погляд барона перемістився до мене, ковзнув по руках, фігурі, затримався на шрамі... - мечник?

- Мечник, - підтвердив я.

- Звідки ж ти взявся такий?

За моєю спиною завозився Чака, збираючись видати заздалегідь підготовлену історію, але тут уперед виступила Тайша. Вона так і не випустила моєї руки, і мені мимоволі довелося зробити крок слідом.

- Арчі - мій наречений! - заявила вона впевнено, чим ввела в ступор не тільки барона, а й усю компанію героїв. - Коли з Шейрі сталася біда, він погодився нам допомогти.

- Навіть так...- протягнув барон, - А ви - ризикова людина, Арчі. Не кожен візьме в дружини відьму, та ще й із проклятого роду. Може, вона вас чимось напоїла?

Я розсміявся.

- Ми тут, щоб обговорювати моє особисте життя? - перепитав неввічливо. - Як мені сказали, ви потребуєте допомоги.

- Ви, бува, не королівського роду, Арчі? - підняв брову барон, - Стільки гонору! Утім, облишимо. Насправді, все, що мене має цікавити - ваше мистецтво фехтування. Наскільки ви вправні?

- Випробуйте мене.

- Випробувати? Заманливо... - барон підвівся в кріслі, але тут же схопився за поперек і зі стогоном звалився назад. -Клятий поперек! Ех, старість... Сідайте вже! Розмова має бути довгою!

Поки ми підтягували ближче стільці і лавки, барон встиг розпорядитися щодо вечері. Слуги, що з'явилися як за помахом чарівної палички, швидко прибрали зі столу і принесли чисті прибори (що дивно - кожному окремий), підкинули дров у камін і помчали, щоб ще за п'ять хвилин доставити величезний, щойно з вогню, шматок м'яса, сир, хліб і кілька глечиків з вином.

- Так от, - заговорив барон, коли всі сторонні покинули приміщення, - почалося все два місяці тому. На сусіда, віконта Чешида, на полюванні напав звір.

- Який звір? - перепитала Тайша.

- Цього він розповісти не встиг. Сліди від зубів схожі на вовчі, та тільки більші рази в три. Коли віконта знайшли, він ще живий був. Лікарів скликали цілий консиліум - марно. Нічим вони йому допомогти не змогли. Помер віконт через два дні. Якраз син зі столиці приїхав, встиг попрощатися.

- Вибачте, - це вже Чака, - а як син так швидко дістатися встиг? Там не менше семи днів їхати. Не кажучи про те, що й лист іде приблизно стільки ж.

- Так його вже чекали! Віконт якраз до його приїзду і хотів підстрелити косулю. Ну ось, старого поховали... Хоча який там старий - мене років на десять молодшим був! А син вступив у володіння. І перше, що зробив: вирушив полювати на звіра!

- Очікувано...- зауважив я.

- Та ось тільки з усього загону назад він один повернувся. У замку закрився, і більше його ніхто не бачив. До замку не проберешся - все запечатано, а варто наблизитися - такою моторошністю тягне, що волосся на маківці ворушиться! Народ з навколишніх сіл розбігається, такі жахи розповідають, що й вірити не хочеться. І люди пропадають. У мене троє лицарів у тому напрямку пішли - жоден не повернувся.

Грі присвиснув.

- Веселуха, однак... Ви нас за самогубців тримаєте?

- Можете відмовитися, звісно, - роздратовано кинув барон. - Щоправда, мені рекомендували вас як безстрашних героїв, які не знають поразок. Але, можливо, це тому, що ви свідомо не лізете туди, де вам може загрожувати хоч якась небезпека.

- Ризик - наша робота, - відгукнувся Діха, - тож ніхто не відмовляється. Але хотілося б дізнатися більше.

Барон розвів руками.

- На жаль. Ті троє, що зникли, якраз і намагалися добути хоч трохи інформації. Усе, що можу - забезпечити картою і дати провідника - це один із колишніх слуг віконта. Його не було в замку, коли все сталося.

- І то хліб, - зауважив я.

- І до речі, Арчі. Вашій нареченій зовсім не обов'язково лізти до звіра в пащу. Вона цілком може відпочити й дочекатися вашого повернення в моєму замку.

- Уклінно дякую, - тут же встряла "наречена", - але я вважаю за краще "відпочити" з хлопцями. Ти ж не проти, милий?

Я готовий був придушити дівчисько.

- Обговоримо пізніше, люба, - процідив крізь зуби. Ну що за цирк, чорт її забирай?!

***

- І що це було? - запитав я, щойно за нами зачинилися двері спальні.

Як нареченому з нареченою, нам виділили спільну кімнату! Місцева мораль не вимагала від жінки збереження цноти до шлюбу, а якщо вже двоє зібралися одружитися, сам бог велів спати разом.

- Я тебе не зґвалтую, - повідомила Тайша, дивлячись із глузливим прищуром.

- А навпаки? Не боїшся? - поцікавився я.

Вона розсміялася.

- Тебе? Не боюся.

- Навіть так... - я скинув на підлогу рюкзак, відстебнув меч і, сівши на край ліжка, почав стягувати чоботи.

- Я не цікавлю тебе як жінка, - повідомила Тайша, чим остаточно увігнала мене в ступор. - Тож жодного ризику. Зате твоя присутність страхує від барона і його настирливих лицарів. Ті чомусь свято впевнені, що відьма - означає повія.

- Он воно що...- протягнув я. - Ну, для особливо обдарованих, можна й роз'яснити.

Вона розсміялася.

- Дякую, не треба. Обійдемося перевіреними методами. До речі, зазвичай мене прикривав Шейрі. Це, щоб не було непорозумінь. Власне, я могла попросити будь-кого з хлопців, але ти виглядаєш переконливіше.

Ну так. Чака застарий, Грі зі своїми вульгарними жартами навряд чи міг би сподіватись на прихільність Тайші. А Діха, здається, перебуває у віддаленій спорідненості з тролями, і ніхто й нізащо не повірить, що він може зацікавити хоч якусь дівчину.

- Не ображаєшся? - запитала вона.

- А треба? - я влігся на край ліжка, залишивши "нареченій" місце під стіночкою, - іди вже спати, дитино.

Тайша погасила свічку і ковзнула під ковдру.

- Арчі...- покликала вона тихесенько, коли я вже почав дрімати.

- Ммм?

- У тебе є наречена?

- Угу... Крутиться під боком і спати не дає.

- Арчі, я серйозно!

- Серйозно? Ні.

- Чому? - здивувалася вона, - Ти такий гарний.

- Теж мені, досягнення... І взагалі, шрам на пів морди - той ще красень...

- Арчі!

- Ось прилипала! Спи!

Вона тихо хихикнула.

- Ти такий загадковий... Тут неодмінно має бути якась сердечна таємниця!

- Ніяких таємниць... Усе просто й банально... І зовсім не цікаво.

Я розвернувся до неї спиною, і на подальші розпитування не реагував. Зрештою Тайша відстала і заснула. А я ще довго витріщався на вуглинки в каміні, щосили чинячи опір спогадам, які несподівано накотилися.