Дзеркальна пастка

У мене багато прихильників. Ой, у будь-якої дівчини у сімнадцять років багато прихильників. Легко бути гарною в юності.

Втім, я збираюся зберегти свою красу надовго.

І оскільки у мене багато прихильників, я ніскільки не здивувалася, коли слуги принесли до моєї кімнати черговий подарунок.

Цікаво, що це?

Пакунок був чималенький – у людський зріст.

Я обережно зняла обгортку та побачила… себе.

Хтось надіслав мені старовинне гарне дзеркало у дубовій рамі.

І оскільки воно було у повний зріст, мені захотілося побачити у ньому себе всю – без одягу та прикрас.

Я вже почала розстібати сукню, як зрозуміла, що це – не моє бажання. Хтось намагався управляти мною через дзеркало. Мабуть, хтось дуже збочений. Що ж, я зняла сукню та кинула її на дзеркало. Чудово, а тепер і простирадло туди. Все. Так мене вже точно ніхто у те дзеркало не побачить.

Я обійшла дзеркало, обережно намагаючися розгадати його чари, щоби не виказати себе. Нічого не розумію...

Звертатися за допомогою до матері не хотілось. Я і сама вже – доросла відьма, і сама впораюсь.

І я придумала.

Я створила для себе костюм максимально тілесного кольору, а вже на нього вдягла звичайний одяг і, запаливши вночі свічки, відкрила дзеркало.

Я сама демонструвала хтивість: глибока ніч, юна діва запалює свічки, щоби відкрити дзеркало та розгледіти себе у ньому, як слід.

Я відчула наказ роздягтись і, блокуючи його, при цьому дійсно зняла одяг, наче виконувала наказ, а не блокувала його.

Сигнал був не голосовим, скоріше, якийсь шерех, але з чіткими візуальними картинками у голові.

Подивимося, що буде далі.

А далі був сигнал почати пестити себе. Хто же за ним стоїть?

Я зробила вигляд, що зрозуміла сигнал по-своєму, тобто почала мацати дзеркало.

О, це не дуже сподобалося тому, хто керував дзеркалом, адже це – геть не так цікаво, як хотілося йому чи їй.

То хай прийде сюди та зробить все, що хоче, якщо зможе, збоченець.

Дзеркало почало йти хвилями. Ну, давай, покажися вже, та поговоримо, як дорослі люди.

Та не хтось перейшов до мене, а мене потягло у дзеркало. Страшно, та це я теж передбачала.

Втім, оскільки я продовжувала грати роль жертви, то закричала якомога більш голосно та знервовано.

Закричала та… гепнулася на м’яке ліжко. На якому нікого не було. Нічого не розумію.

Я здивовано здійняла голову. Так, інше дзеркало, через яке я сюди потрапила, було на стелі. Що ж, добре, що тут – ліжко, я не забилася. Хоч, як подумати, для чого воно тут, то стає трохи зле.

Де ж господар чи господиня цього місця?

Я обережно підійнялася й озирнулася.

Навпроти ліжка, хтиво облизуючися, стояв сивий чаклун хтозна скількох років.

Звісно, йому потрібні були чари, щоби заманювати дівчат, бо звичайними людськими методами тут вже нічого не доб’єшся.

- Не бійся, крихітко, – промовив він солодким голосом.

Та чого тут боятися-то?

- Я тебе не скривджу. – (А оце вже не точно).

- Де я?! Хто Ви?! – простогнала я якомога більш перелякано та тихо, ніби забилася при падінні.

- У моєму замку. – Об’єктивна географія, нічого не скажеш.

- А… як я сюди потрапила?! – я все ще робила вигляд, що нічого не розумію.

- Сюди потрапляють всі збочені дівчатка, які надто довго дивляться на голих себе у дзеркало, – чаклун припинив бути чемним і підійшов ближче.

- Я – не збоченка, – простогнала я так, ніби не захищалась, а боялася визнати правду. – Я не робила нічого поганого. Відпустіть мене, будь ласка, додому.

- Ще й яка збоченка – замість знайти собі чоловіка, граєшся сама з собою. Та я навчу тебе правильній поведінці. – Чаклун зробив ще один крок і накинувся на мене.

Я активувала дзеркало та ми опинилися знову на моїй території. При виході із дзеркала я штовхнула його ногою. Воно впало та розбилося.

Розбилось із шумом, на який зараз збіжаться всі слуги, та і від маминої допомоги я не відмовлюся.

Адже чаклун, коли здивувався через перехід, послабив свої міцні обійми, якщо можна це так назвати, та коли дзеркало розбилося, у гніві вирішив мене придушити.

Я намагалася пручатися, та це було важко.

- Прибери руки від моєї дівчинки, мерзото! – почула я вже ніби крізь сон.

- Мамо, не вбивай його, раптом у нього у полоні хтось є? – тепер я стогнала не удавано, а цілком природно.

- Ти права. – Мама з шумом відкинула чаклуна до стіни та знерухомила його.

Доведеться робити ремонт у кімнаті. Як тільки жодна свіча не впала та не сталося пожежі. Магія.

- Що тут сталось? Як він сюди потрапив? Як йому вдалося роздягнути тебе? – Мама не може задати одне питання, а завжди тараторить все, що її хвилює.

- Мамо, я – не гола, – я відгорнула рукав захисного костюму.

Мама розсміялася: «Моя дівчинко, потім розкажеш».

І вона почала допитувати чаклуна.

Я не могла його чути, бо це – окремий магічний канал зв’язку, в який не треба втручатися стороннім.

Тому я пішла та перевдяглася по-людські. Годинник у вітальні пробив опівніч. А коли я повернулася до своєї кімнати, чаклун був вже мертвий.

- Мамо!

- Він мені все сказав, а у його житті жодного сенсу немає, – заперечила мати, хоча я ще нічого не встигла сказати. – Я зараз зв’яжусь із поліцією й анонімно все повідомлю. Нам у цій історії вже нема, що робити.

- А дзеркало?

- Ти його розбила. Воно одне кочувало від жертви до жертви, поки не трапилося тобі. А без цього дзеркала друге не становить загрози.

- Дякую, мамо! – тільки і могла сказати я.

- Тобі дякую, доню! Ти вже стала геть досвідченою відьмою.

- Та не впоралася би без тебе, – заперечила я.

- В екстремальних ситуаціях завжди важко самій, – мама, певно, знала, що каже, вона вже багато через що пройшла. – Що ж, давай позбудемося трупу та знешкодимо залишки дзеркала, а тоді я повідомлю поліції про замок із полонянками, – мама може як тараторити, так і говорити у справі.

Так ми і зробили.

А ввечері прочитали у газеті новину про те, як поліцейські врятували полонених у загадковому похмурому замку дівчат.

І що би ця поліція робила без нас із мамою?