Втеча

— Ти не помітив, коли час зупинився? — спитав Безіменний.

Джамата похитав головою. Він втупився у багаття та уникав дивитися співбесіднику в очі, наче боявся, що все знов стане так, як раніше.

— Загаси, — попросив Безіменний, і Джамата все ж зиркнув на нього, а потім кивнув та просто поклав руки у вогонь. Наче притиснув його долонями до землі, і той послухався та вщух, довірливий, як пес, якому веліли прилягти на секундочку. І справді, потім Джамата здійняв руки, і жовті спалахи потяглися за ними, ще більше підросли та набралися сили.

Безіменний спостерігав із кам’яним обличчям, наче ніщо не могло його здивувати. А й справді, для того, щоб вразити Наглядача, знадобиться щось цікавіше, ніж просте управління вогнем.

— Скільки вже ми знайомі? — спитав він.

Джамата неохоче знизав плечима. Відчуття часу зникло надто давно, а тепер навколо них застигла чорна ніч, замотуючи їх обох у свій кокон. Здавалося, вони сидять тут вже цілі роки. Двоє мандрівників по різні сторони багаття, без минулого і без майбутнього.

Та й хіба це можна назвати знайомством. Просто в’язень у камері з крихітним віконцем зустрів свого Наглядача — якщо так можна назвати функцію, яку виконував Безіменний та йому подібні.

— Рік тому я не знав про твоє існування.

Джамата усміхнувся. Він, нарешті, відкрив рота та відповів:

— Тобі це не завадило мучити мене.

Вираз Безіменного не змінився — чи майже не змінився.

— Це моя робота, — холодно відповів він, але у світлі багаття Джамата помітив, що в нього почервоніли вуха.

Це справді була його робота. Те, чого його навчали, за що обрали, що він вмів робити краще за все. Дар Наглядача — рідкісний дар, але, кажуть, він не приносить щастя.

— Як ти це робиш? — спитав Джамата.

Безіменний мовчав. Він і хотів би пояснити, але раптом забракло слів. Бо як описати відчуття, коли ти, наче ляльковод, знаєш, за які ниточки треба смикнути, щоб твій в’язень бачив найгірші у житті нескінченні кошмари? І був би радий прокинутися, але замість цього спав би й спав, потроху втрачаючи розум. Ніхто не вмів катувати так витончено та безжально, як Наглядачі, а Безіменний досконало вивчив цю науку.

— Пам’ятайте, — казали їм. — Це не люди. Вони схожі на людей, але їх сутність інакша. Це істоти з пекла. Вони небезпечні. Використовуйте свій дар на благо людям.

Тепер Безіменний знав, що їм брехали.

Бо час і справді зупинився та пішов назад.

Ще сьогодні вранці все йшло, як завжди. Туман підіймався з низини, пухнастою білою пліснявою огортав замкові стіни з темно-рудої цегли, побиті часом та повиті плющем. Навколо було так тихо, що здавалося: нікого більше не лишилося у цілому світі.

Тут, нагорі, було зовсім не так, як в підземеллі, де зазвичай знаходився підопічний Наглядача, в минулому — князь Джамата, а тепер — просто в’язень кутової камери, кам’яного мішка, з якого навіть не видно було похмурого неба.

У снах в’язня завжди було небо. Іноді синє, наче зроблене із кобальтового скла, як у вітражному вікні в кімнаті, яка колись була у Безіменного. Він пам’ятав його й досі, хоча в нього не було дома вже багато років.

Іноді небо у видіннях в’язня було тьмяне, як сьогодні.

А ще там був маленький хлопчик, який дивився спідлоба та щулився, наче налякане звіря.

— Не бійся.

Голос Джамати був лагідним. Він навіть сів поруч прямо на траву, не звертаючи уваги на те, що вдягнений у світлий камзол.

— Я чув про твоїх батьків. Мені дуже шкода.

Хлопчик не відповів, тільки уп’явся у нього поглядом.

— Я розумію, що зовсім чужий тобі. Але, може, в мене тобі сподобається більше, ніж у сиротинці?

Джамата простяг руку. Хлопчик довго вдивлявся йому в обличчя і, певно, зрештою побачив у ньому те, що шукав, бо без подальших коливань вклав свої пальці у його.

В Безіменного перед очима і досі стояло це видіння: дитяча рука, що хапається за руку з легкими слідами сажі. Саме через цю дитину підопічного було так легко катувати — варто лише змусити його згадувати знов і знов про названого сина.

Дивно лише, що Безіменний так і не зрозумів, як саме хлопчик загинув. Ця частина спогадів була від нього закрита наглухо. Певно, Джамата і сам того не знав.

Та й взагалі останнім часом Безіменний не міг себе змусити виконувати роботу так сумлінно, як раніше. Він розумів, що працює упівсили, але нічого не міг і не хотів з цим поробити.

Мабуть, саме тому цього ранку він не знайшов Джамату в підземеллі. Безіменний звинувачував себе та своє небажання як слід вкладатися — найменшої поблажливості було досить, щоб сили почали повертатися до в’язня. Коли Безіменний спустився гвинтовими сходами до камери, його зустріла купа крихкої опаленої цегли та діра у стіні.

Він уявив потужний вогняний удар, а за ним — різке охолодження, та раптом усвідомив, що посміхається. Важко не захоплюватися міццю, яка зруйнувала товсту тюремну стіну!

Безіменний заплющив очі та повільно повернув голову, наче прислухаючись. За секунду він точно знав, куди йти.

Невже Джамата вважав, що зможе так просто від нього втекти? Йому стало гаряче, і кров почала рухатися швидше по жилах — то був мисливський азарт. Безіменний відчував себе майже такою ж істотою, як той, на кого він полював.

Втікач стояв посеред галявини з опущеними руками.

Хоча він був геть знесилений та ледь міг пересуватися, йому вдалося дістатися далі, ніж Безіменний очікував.

— В тебе немає шансів, — сказав Безіменний, підходячи обережно, наче до дикого звіра. І справді, Джамата швидко обернувся та напружився, як хижак, що потрапив у капкан — без надії, але готуючись дорого продати своє життя.

— Я не повернуся, — сказав він, і Безіменний гмикнув та зробив ще крок до нього. Хто ж тебе питатиме?

Той вперто мотнув головою. Починався дощ, і великі краплі поволі падали на опале листя, на волосся втікача та на плечі, ледь вкриті рваною сорочкою. Він підняв очі та завмер, як скам’янів, і Безіменний мимоволі відступив, виймаючи клинок із піхв: у чорних зіницях Джамати жевріли червоні крапки, схожі на шматочки вугілля.

Видіння, що майнуло перед очима Безіменного, заскочило його зненацька. Зазвичай ці видіння траплялися лише тоді, коли душі підопічних були цілком під його контролем, уві сні.

— Вас заарештовано за порушення закону «Про людей та істот»… — промовляв монотонний, бездушний голос імператорського оповісника, але його перервав дитячий крик.

Той самий хлопчик, але тепер старший та вдягнений, наче маленький принц — в оксамитові штанці та білу шовкову сорочку — з усіх своїх сил пручався, намагаючись вирватися з рук гвардійця.

— Джамато! — кричав він. — Не йди! Відпустіть його!

Пролунав звук, схожий на свист батога. Видіння перервалося, але Безіменний знав, що саме так звучить паралізуючий клинок Наглядача — тобто, іншого Наглядача, який займався його в’язнем від початку.

— Я не повернуся, — повторив утікач та похитнувся, наче в нього від слабкості підгиналися коліна, але встояв. Тепер від його тіла у холодне повітря підіймалася пара. Краплі розбивалися об кістляві плечі, але майже миттєво з шипінням щезали, перетворюючись на білуваті язички, наче падали не на людську плоть, а на розпечену жаровню.

Він підняв руки, направляючи долоні на свого переслідувача. Від нього пашіло теплом, а між пальців спалахнуло та почало розгоратися полум’я.

Безіменний дивився на нього, як зачарований, опустивши зброю.

Вогняний клубок виріс до розмірів гарматного ядра. Полум’я вирувало, замкнене у невидиму сферу і, здавалося, ледь-ледь стримувалося, щоб не відірватися від пальців та не полетіти в його, Безіменного, бік.

— Пам’ятайте, — казали їм. — Це холоднокровні вбивці. Вони не мають серця, не мають сумління. Людське життя для них — ніщо.

Безіменний раптом подумав, що, може, й непогано було б закінчити свою кар’єру саме так. Може, якщо його дух звільниться від тіла, не треба буде більше…

Але на що ж він чекає?

Руки втікача затремтіли, а потім трохи опустилися і знов піднялися, наче він коливався. Невже Джамата його жаліє? Ніхто ніколи не жалів Безіменного.

Сміховинно — в’язень жаліє Наглядача.

— Я не можу… — вирвалося у Джамати. — Прокляття!

Він стис кулаки та притис до грудей, розчавлюючи вогняний шар, наче намагався повернути його назад, туди, звідки він з’явився — всередину своєї нелюдської душі. Адже в істот теж є душа. Навіть ті, хто тренували Наглядачів, цього не заперечували.

Полум’я радо кинулося на лахміття, заграло, торкнулося розпатланого волосся. Втікач дивився на свого ката крізь вогонь із болем таким само пекучим, як і його дар.

Безіменному лишалося трохи почекати — і він просто перетвориться на факел та спалить сам себе. Здавалося б, що може бути простіше? Авжеж, керівництво не подякує Наглядачеві за втрату істоти, але це чомусь зовсім його не хвилювало.

Та натомість Безіменний спитав:

— Ти думаєш, твій хлопчик ще живий?

Брови в’язня підскочили — він не чекав на таке питання. Вогонь згас раптово, наче його задув порив холодного вітру. Тепер перед Безіменним знов була звичайна людина — тонкий, виснажений чоловік з довгими срібно-чорними пасмами та сторожким поглядом. Якби не руки та обличчя, вимазані сажею, ніхто б і не здогадався, що з ним щось не так.

— Я піду з тобою, — сказав Безіменний.

В’язень навіть засміявся з несподіванки, але Безіменний спокійно чекав, і той, нарешті, зрозумів, що це не жарт.

— Ти не знаєш шляху. Сам ти нізащо не виберешся звідси.

Безіменний знав всі ходи замкового лісу, мабуть, краще, ніж власний дім — тобто, той дім, що був у нього колись, до того, як він із людини перетворився на Наглядача.

Він постояв трохи, зволікаючи, а потім пішов стежкою, не обертаючись, щоб перевірити, чи Джамата йде слідом. Але той йшов, трохи задихаючись від втоми, підтягуючи ноги по ковдрі з вологого кленового листя, яке сповнювало повітря гірким та тривожним ароматом.

Потроху сутеніло, і Безіменний сказав:

— Треба розвести багаття.

Та коли під долонею Джамати зайнялося павутиння ялинових гілочок, яке вони зібрали для розпалення, від різкого та знайомого запаху смоли в Безіменного запаморочилося в голові. Світ віддалився та став схожий на малюнок на рисовому зернятку, який потрібно розглядати у збільшувальне скло. І навіть його власний голос, здавалося, долинав звідкись здалека:

— Як звали твого хлопчика?

Джамата відповів не одразу.

— Сула… — нарешті, почув Безіменний. — Мого сина звати Сула.

Ось тоді й зупинився час. Тріснув та розсипався, а потім почав складатися наново, уламок до уламка.

У вікні спальні було нерівне, пузирчасте скло з вітражним візерунком-квіткою, в середині якої — кругле синє скельце, крізь яке можна дивитися на сад.

— Джамато! — вигукнув Сула та помахав рукою названому батьку, коли той підняв голову та посміхнувся. Він вибіг з кімнати та підстрибом спустився сходами, летів стрімголов, а коли долетів — охопив Джамату обома руками та зарився носом у камзол із ледь помітним ароматом хвої та диму.

На голову йому лягла тепла рука.

— Виспався? Снідати?

Сула закивав і попросив:

— Тільки спочатку… покажи?

Джамата зміряв його поглядом, наче перевіряючи, а потім нахилив голову.

— Дивись.

В нього на долоні блиснула іскра та потроху розгорілася, перетворюючись на крихітного вогняного чоловічка, який танцював, вклоняючись направо і наліво. Хлопчик ахнув, затуляючи рота руками, та радісно засміявся.

— Але — т-с-с! — сказав Джамата, і вогняний чоловічок на його долоні теж зашипів та приклав до вуст палець. — Ніхто не повинен про це дізнатися. Так?

— Так.

Сула дотримав свою обіцянку: тим, хто його допитували, не вдалося витягнути з нього жодного слова — він наче онімів. Слідчі врешті-решт вирішили, що хлопець зовсім дурник, та дали йому спокій.

Спогади поверталися, і було незрозуміло, що з ними робити, тому Безіменний говорив відсторонено, наче про когось чужого.

— Коли тебе заарештували, Сула знов потрапив у сиротинець.

Але потім виправився:

— Я знов потрапив у сиротинець. Там я став Безіменним.

Джамата слухав, дивлячись у вогонь.

— Вони змусили тебе забути?

— Так. Стандартна процедура.

Той, хто це зробив, пообіцяв, що він нічого не відчує, і сказав правду. Навіть краще: разом із пам’яттю щез біль — наче нікого і нічого в житті не було, крім сірих стін сиротинця.

— А потім в тебе виявили дар.

Безіменний провів рукою по обличчю та здивувався: виявилося, що в нього мокрі щоки.

— Нічого, — сказав Джамата, — Тепер все буде гаразд.

Час здригнувся, гримнув та поволі пішов далі, зі скреготом та скрипом, наче почали крутитися коліщатка годинника, який не заводили багато років.

За ніч вони обидва прокидалися кілька разів та з недовірою вглядалися в обличчя супутника по інший бік багаття. І один, і другий очікували, що це — чергове видіння, що тендітне відчуття щастя от-от зникне.

Безіменний вперше за довгий час відчував страх — такий, що боліло всередині. Він боявся, що все це — його власних рук справа, і він настільки захопився роботою, що створив надто складну містифікацію, в яку сам повірив. І от-от виявиться, що в нього так само немає імені та минулого, а Джамата і досі замкнений у кам’яному мішку — повільно згасає у страшному сні, зраджений та обдурений своїм Наглядачем.

Але після ночі настав ранок, а навколо нічого не змінилося. Тому вони зібралися та пішли далі — туди, де їх не знайдуть доти, доки вони самі не захочуть бути знайденими.

Кінець