Скеля

Червень. За два роки до основних подій.

— Коли припиняється зліт?

— За твоєю командою!

— Так?

— За сигналом “Конфігурація не для зльоту” і за командою диспетчера.

— Добре, та ти не сказав головного: зліт припиняється виключно до набору швидкості прийняття рішення — V-один. Після набору такої швидкості, тільки злітаємо і пробуємо вирішити проблему в повітрі. Зрозумів?

— Так, зрозумів.

— Тоді пройдемось ще раз по чек-листу обов’язкових перевірок перед зльотом. Віртуально пройдемось. Я читаю параметр — ти називаєш поточний показник. Потім міняємось.

Літак стояв на пероні новенького терміналу аеропорту Бориспіль. Колись тут приймали пасажирів тільки на злітному полі — підводили трапи, до літаків під'їжджали автобуси і забирали пасажирів. Взимку одна така висадка псувала увесь настрій від польоту. А зараз побудували термінал з десятком телескопічних трапів. Небагато, звичайно, та для провінційного, нехай і найбільшого в своїй країні, аеропорту більше і не треба. Київ розміщувався рівно посередині між двома великими європейськими авіаційними центрами — Стамбулом і Москвою, тому в нього не було шансів стати великим пересадковим вузлом. Та й інфраструктура бажала кращого.

Столиця України мала приймати кілька матчів чемпіонату Європи з футболу. Інші міста-господарі — Харків, Львів і Донецьк — теж мали аеропорти. І вони теж були модернізовані до великої футбольної події. Та раптом виявилось, що приймати великі магістральні літаки здатен тільки Київ-Бориспіль. А за день до першого матчу виявилось, що і Київ не може приймати більше шести широкофюзеляжних літаків на добу. Компанія довелось терміново тасувати слоти і намагатись розподілити пасажирів по літаках менших розмірів. З усієї Європи до Києва летів флот Airbus A320, Boeing-737 та 757, ATR’ів, Embraer’ів і навіть регіональних Saab’ів. Кількість літаків, а відповідно час обслуговування і очікування збільшились.

І от зараз Кріс у своєму Airbus A320 чекав на дозвіл вилетіти з Борисполя до Ліону за новою партією вболівальників. Рейс мав пройти без пасажирів, навіть стюардеси лишались на добу в Києві. Точніше, в аеропортному готелі — грошей на готелі в самому місті у компанії б не вистачило. Та ще й під час чемпіонату, коли одну кімнатку у радіусі трьох кілометрів від стадіону чи вуличної фан-зони здавали за ціною місячної оренди невеличкого шато на півдні Франції. Виліт вже двічі переносили, пріоритетними були посадки. До того ж диспетчерська служба віддавала перевагу своїм постійним клієнтам — авіалініям Туреччини, яким за дивним збігом обставин і дісталось п’ять з шести “широкофюзеляжних” слотів. Чимало європейських вболівальників потрапляли у Україну саме через Стамбул. З боку Москви вболівальники прибували автобусами і залізницею.

Airbus A320 “Лютеції” лишався на стоянці без дозволу на запуск двигунів. А в Ліоні тим часом повідомляли про затримку рейсу і намагались розподілити пасажирів по інших літаках. А ще ж треба буде заправитись — теж час. Шкода, що неможливо було заправитись зараз, поки час іде на чекання. Хоча, на заправку теж, певно, черга. А ще й баз “Лютеції” в Україні не було, тож вартість заправки становитиме... Чи не підкинути цю задачку стажисту? Нехай розрахує параметри заправки. Та ні, це ж справа командира повітряного судна, а хлопець зараз проходить курс на другого пілота. Поганенько проходить — двічі завалив тренажер, теорія теж — так собі. І взагалі якійсь він переляканий, постійно намагається бути непомітним, до стюардес звертається на “ви” і французькою, хоча постійно йому кажуть, що в кабіні — тільки англійська. Навіть з постійним дефіцитом льотного складу хлопцеві нічого не світило. Так і буде написано у звіті з підготовки. Проте, власне враження не скасовувало сумлінного підходу до навчання.

— Розкажи-но мені про виліт з цього аеропорту за схемою “хотел-кіло”.

— Виліт зі смуги “вісімнадцять-ліва”, набір висоти до чотирьох тисяч футів...

Проте стажиста перервав диспетчер:

— “Лютеція”, дозволяю запуск двигунів. Далі рухайтесь через доріжку “Чарлі-чотири” на смугу вісімнадцять-ліва. Ви п’яті у черзі на виліт. Як зрозуміли?

— “Лютеція” — запуск двигунів. Через “Чарлі-чотири” на ліву вісімнадцяту. Вас зрозумів.

Кріс відключив радіозв’язок.

— Виліт на тобі, зв’язок мій. Кожну свою дію коментуєш. Зрозуміло?

— Так!

— Добре. Лист обов’язкових перевірок для запуску двигунів і руління на головний екран. Хутко!

Смуг в Борисполі було дві, але на комерційну авіацію працювала чомусь лише одна — 18L-36R. Навіть в пікові дні прийому вболівальників замість повітряних воріт лишалась якась повітряна хвіртка.

Літак підійшов до кромки смуги, перед ним лишалось ще два борти на виліт.

— Наступний чек-лист на головний екран, — скомандував Кріс.

— Пункти про оголошення “екіпажу зайняти місця” і “паски” пропустити?

— Це ще чому?

— Пасажирів нема...

— А в тебе тренувальний політ! Все робимо за інструкцією. До останньої літери. Зрозумів?

— Зрозумів!

Тепер хлопець мав ще більш переляканий вигляд. Може не треба так нього тиснути? Та ні — треба. Він пробачити може, а от літак ніколи не пробачить.

В прильотах певно утворилось “вікно”, тож черга на виліт рухалась досить жваво. Інтервал між вильотами був мінімальний — дві хвилини. Цього було достатньо для того щоб “хвости” турбулентності встигли розсіятись і не заважали наступному літаку. А ось і наша черга. Стажист керував, а Кріс лишався на зв’язку:

— “Бориспіль-підхід”, це “Лютеція”. На виконавчому.

— “Лютеція”, виліт дозволяю. Після підйому дійте за схемою “хотел-кіло” і перемкніться на “сто двадцять і дев’ять”.

— Бориспіль, вас зрозумів. Схема “хотел-кіло”, перемкнутись на “один-два-нуль-крапка-дев’ять”. Schastlivo!

Літак покотився смугою. Кріс слідкував за приладами:

— Ве-один. Рішення?

— Злітаємо.

Швидкість прийняття рішення набралась швидко, літак був порожній — навіть пошту не завантажували.

— Ве-ер... Ве-два. Ай!!!

Ззаду почувся металевий скрегіт і негучний удар. Але в тиші порожнього літака удар пролунав як вибух.

— Управління прийняв, — крикнув Кріс. Невже на щось напоролись на смузі?

Ожила радіостанція:

— “Лютеція”! Маєте тейлстрайк, займіть коло очікування в третій зоні, висота шість тисяч футів. І чекайте.

— “Лютеція” — коло в третій зоні, шість тисяч. Вас зрозумів.

Отже, не “щось на смузі”, а їхня провина. Так саме їхня: скидати всю провину на самого лише стажиста Кріс не збирався, — удар хвостом літака по бетону злітно-посадкової смуги. Тепер якщо смуга пошкоджена, то аеропорт можуть і закрити. А це грубі збитки аеропорту, а потім і “Лютеції” в якості регресів від страхувальників.

— Чув? Тейлстрайк. І як так вийшло? Твої версії?

— Я не розрахував, що літак порожній і надто сильно взяв сайдстік на себе, ніс задрався і — ось.

— Приймаємо за робочу версію. Добре, що розумієш свою помилку.

За три хвилини знову викликав Бориспіль:

— “Лютеція”, смуга у нас не пошкоджена...

— Щаслива наша зірка, — пробурмотів Кріс не у мікрофон.

— ... уламків фюзеляжу не знайдено. Претензій не маємо. Але з вежі було видно іскри під час зльоту. Бажаєте повернутись?

— Ні, дякую. Проте ми внесемо зміни у план польоту. Не будемо підніматись вище ешелону “сто сорок”.

— “Лютеція”, вас зрозумів. Повертайте праворуч, курс “два-вісім-нуль”, висота — чотирнадцять тисяч футів.

Кріс відключив мікрофон:

— А ти зв’яжись з компанією та повідом як все було. Цей літак піде на технічний огляд, нехай скасовують рейс з Ліону.

Та стажист лише подивився на нього переляканими очима. Здається, сміливість у хлопця закінчилась на визнанні своєї провини.

— Добре, я зв’яжусь. Та не бійся ти так!

— Не боятимусь.

— Добре, тоді до Ліона і посадку веду я, на тобі радіозв’язок.

Політ до Ліону і посадка пройшли без жодних зауважень. Відразу про прильоту, літак відігнали до ангару на технічний огляд.

Пілотом “Лютеції” стажист так і не став. Після приземлення і короткого розслідування (Кріс отримав невеликий штраф і усну догану), хлопець перевівся на роботу в технічний відділ. За пів року піднявся від простого робітника до старшого контролера зміни, був запрошений в інженерний відділ “Лютеції”. Погодився. Запропонував кілька поліпшень в конструкції та програмному забезпеченні бортового комп’ютера. Був запрошений в Airbus. Відмовився і залишився в “Лютеції” на посаді заступника директора одного з технічних відділів. Та з того літа він піднімав в повітря лише невеличкий приватний літак Cessna-172.

В Ліоні Airbus оглянули. В задній частині знайшлись дві довгі подряпини, у другій був наскрізний розрив, але поза герметичною зоною. На фюзеляж наклали алюмінієву латку і дали гарантію на п’ять тисяч льотних годин.

Через чотири тисячі триста льотних годин латка частково відірвалась на висоті в тридцять шість тисяч футів. Уламками перебило одну гідравлічну лінію, пошкодило стабілізатор та рулі напрямку. В ту ніч в кокпіті знову були Кріс та стажист — вже інший — на ім’я Мішель. І надзвичайна подія знову в небі України.

Слідчий з СБУ з комфортом розмістився в кабінеті чергового офіцера.

— За вашим наказом прибув!

— Сідай, лейтенанте. Сідай. Новини не хочеш подивитися?

— Ні...

— А доведеться. Тут спеціально для тебе записали.

СБУшник розвернув ноутбук і запустив перегляд відео. На моніторі з’явилась заставка одного з центральних російських каналів.

“... прямував з аеропорту Латакія до Таллінну. На борту перебував відомий український бізнесмен російського походження... Літак ймовірно було обстріляно ЗРК з території Криму... Коли на місце поспішили катери МНС та прикордонних служб... З українських катерів і гелікоптерів вівся вогонь по воді... Російські катери змушені були застосувати навал, аби витіснити українські катери з акваторії катастрофи... Наш кореспондент на місці подій повідомляє...”

СБУшник поставив відео на паузу:

— Коментарі, лейтенанте?

— Маячня. Гелікоптери теж навалом виштовхували?

— До речі, я не в курсі. А що таке цей “навал”?

— Велика легенда кінця вісімдесятих. Тоді в Чорному морі два радянських сторожовики виштовхували два штатівських кораблі — крейсер і есмінець — з начебто територіальних вод СРСР.

— Таранили?

— Майже. Таран це коли носом, а там лише боками потерлись. Зброю використовувати не хотіла жодна зі сторін... Фактично, кожен лишився зі своїм. Але відтоді частенько кажуть, мовляв, “навал застосовували”, не давали увійти в територіальні води.

— Цікаво... І якби цей навал був, то сліди на “Скадовську” лишилися б?

— Так, звичайно.

— А їх немає? Це вже добре, — СБУшник щось записав собі в блокнотик.

— Більше того, стріляти я нічим не міг. Гелікоптери теж.

— Чому? Наказу не було?

— Наказ був “діяти за обставинами”...

— О! Моя улюблена директива, — посміхнувся слідчий.

— ...Але мені набої не завантажили. Це була аварійно-пошукова операція. Більш того, ми пішли неповним екіпажом — нас було по двоє на борту, замість штатної кількості у десять.

— Чому?

— Офіційно, щоб було місце для врятованих... Якщо такі будуть.

— А неофіційно?

— А неофіційно — людей у нас мало. А хоч трохи підготовлених людей — ще менше.

— Гелікоптери теж не стріляли?

— У них не встановлені гармати. На одному сонар і прожектор, на іншому тільки прожектор. Чим стріляти?

Ще одна позначка в блокнотику.

— Так, цілком сходиться.

— З чим сходиться?

Та СБУшник його проігнорував:

— А тепер що ми маємо: менше години тому Росія зайняла і роззброїла прикордонні пункти Тузла і Керч. Наскільки нам відомо, серйозного опору прикордонники не чинили. Та це може й добре... Переправу блоковано. Інші воєнні частини також роззброюються.

— Холєра...

— Саме вона, ріднесенька. Об’єкти цивільної авіації — обидва аеропорти — також блоковано. Там взагалі якась маячня. І хочеш знати як це все називається?

— Як?

— Примус до миру.

— Як в Сакартвело?

— Точно! Їхня версія така: з території Криму ми стрельнули по цивільному лайнеру з метою прибити певну особу, а ви пане лейтенанте підійшли на місце подій замести сліди і добити цю особу.

— А “особа”?

— Та бізнесмен якійсь, про нього ж у випуску новин казали. Так ось, в Крим вони увійшли щоб взяти під контроль зенітно-ракетний комплекс з якого начебто був збитий лайнер. А тепер ще вимагають доступу на базу в Маріуполі — оглянути катери...

— І ще чого?

— І видачі екіпажів катерів і гелікоптерів для їхнього суду звичайно.

— Чудово...

— Та не хвилюйся, лейтенанте. Нікого видавати не будуть. Вас всіх просто заарештують і відконвоюють до Києва.

— Заарештують?

— Пробач, інакше не можна.

СБУшник взяв з принтеру кілька віддрукованих папірців.

— Так... Це підозра... А це постанова про твій арешт. Ознайомся. Підозру підпиши.

Щось надто зимно як на березень-місяць. І сніг лежить. Чому сніг лежить у проході? І чому відсутня більша частина літака за спиною? Залишки літака нагадували тренажер для відпрацювання контртерористичних заходів. На такому вони працювали під Вітою, окремо “захоплювали” хвіст, окремо салон, окремо пілотську кабіну. Для цього списаний літак без крил було спеціально розпиляно на три частини, аби комісія могла спостерігати за діями вояк. Давно це було. Роки за два до війни, так саме під “Єврокубок” хтось вирішив показати силу і міць українських контртерористичних підрозділів. На щастя, все так і залишилось лише тренуваннями.

Макс відстібнувся від крісла. Поглянув назад — за уламками салону починалась зимова рівнина, а десь далі і нижче світились помаранчеві спалахи. Літак вдарився об кромку плато, носова частина відломилась і лишилась на плато, більша ж його частина зараз догоряла під плато.

В сусідньому кріслі сиділа стюардеса. Як там її звали? Макс поглянув на дівчину, беджика і більшої частини блузки на ній було — лише якесь заплямоване лахміття, котре ледь прикривало білий бюстгальтер. Стюардеса наче дихала, Макс легенько поплескав її по щоці:

— Дівчино... Як вас там, — і раптом згадав. — Клер!

Вона відкрила очі:

— Курва, зимно.

Макс отетерів:

— Ти і польську знаєш?

— Ні, не знаю. Де ми?

— Це треба в пілотів спитати. Якщо вони ще живі...

Клер потягнулась до паску.

— Клер, зачекайте. Не поспішайте вставати.

— Так?

— Перше: як ти себе почуваєш? Голова не паморочиться? Ноги відчуваються?

— Якщо ногам холодно, то я певно їх відчуваю.

— Холодно? Ой, пробачте!

Макс відкрив багажну комірку над своїм кріслом і витяг камуфльовану куртку:

— Візьміть, не зимовий варіант однострою, але краще ніж нічого.

Стюардеса повільно встала, тримаючись за крісло. Теж озирнулась і побачила сніг та заграву за уламками фюзеляжу.

— Тіша... — ледь чутно прошепотіла Клер.

— Дівчино... Вибачте, Клер. Вам не боляче стояти? Як себе почуваєте?

— Та наче все нормально.

— Знаємо ми це нормально. У мене один боєць у викладці десять кілометрів біг. А на біваку виявилось, що у нього два переломи... Щоправда, на одній нозі.

Клер посміхнулась.

— Чесно, зі мною все добре, — не до кінця правда, в голові все ж паморочились. — Давайте оглянемо кокпіт. Може, пілоти ще живі.

— Так, якщо кабіну не відірвало, як от нас від усього літака.

Клер накинула на плечі камуфльовану куртку.

— Та застебніться, бо ж змерзнете!

— А ти як?

Макс лишався в джинсах і футболці.

— Мені поки не холодно.

— Оу! А зараз буде історія про зимовий марш-кидок.

— Ні, не буде. Я сподіваюсь розграбувати чийсь багаж з одягом. Під нами є багажне відділення?

— Я навіть і не знаю.

Клер нарешті впоралась з ґудзиками. Вигляд це мало доволі кумедний. Куртка перекривала коротку спідницю і була їй майже до колін, далі — босі ноги в світлих панчохах. Після того як вона сіла і пристебнулась, Клер встигла скинути туфлі на підборах. Де ті були зараз — невідомо.

— Ну, що? Пішли?

На щастя, якихось гострих уламків на підлозі не валялось. Проте було холодно. Треба буде десь терміново знайти хоч якесь взуття.

Клер постукала в двері кабіни пілотів. Наче і за інструкцією, але наразі зовсім непотрібний жест. Насправді, вона просто намагалась відтягнути мить відкриття дверей. А раптом там замість кабіни така сама біла рівнина як і за спиною? Та Клер все ж потягнула двері. Кабіна була на місці, горіло тм’яне “чергове” освітлення, потріскане лобове скло все заліпило снігом. З правого крісла намагався підвестись чолов’яга в білій сорочці.

— Крісе!

— Клер? Жива? Що з Тішею?

— Не знаю...

— Як “не знаю”. Ви хіба не разом? І хто цей пасажир? Пане, сюди не можна!

Кріс таки підвівся і глянув за спину стюардеси у прочинені двері. Та побачив лише сніг і туман, а може й дим — зараз не розібрати.

— Merde. А де весь інший літак? Добре, потім.

Пілот поглянув на ліве крісло. Мішель був без свідомості, схоже перед ударом йому вдалось трохи послабити паски і це його ледь не вбило.

— Клер, дівчинко. Допоможи мені його витягти з крісла. А ви, пане, вийдіть, будь ласка, тут затісно.

— Вибачте, капітане...

— Мене звуть Кріс, так буде коротше.

— Крісе, я б не став переміщати вашого колегу. Я б навіть не відстібав його від крісла.

— Ти медик?

— Ні, військовий.

— Хм, цікаво. Легіон?

— Ні, Збройні сили України. Дозволите мені оглянути вашого колегу?

— Так, звичайно. Клер, пропусти пана військового...

— Макс. Так буде коротше, — посміхнувся хлопець.

— Добре. Він втратив свідомість ще у польоті, — сказав Кріс. — Не на ешелоні, а коли ми вдруге провалились.

Макс поглянув на хлопця у кріслі. Зовсім молодий, певно і двадцяти п’яти нема. Очі відкриті. Макс спробував подивитись його зіниці, проте було надто темно:

— Світло якесь є? Ліхтарик там?

Клер простягнула йому смартфон з увімкненою підсвіткою. Так і є — ліва зіниця розширена на всю радужку, друга наче нормальна, але на світло реагувала повільно. Макс розстібнув пілоту комірець сорочки і кілька верхніх ґудзиків. Під шиєю розповзалась велика гематома, у світлі смартфону вона мала зловісний бузковий колір. Макс продовжив огляд — приклав палець до шиї і спробував порахувати пульс. Проте зміг сказати лише одне: пульс був, хоч і вбіса слабкий. Посвітив нижче: штани були мокрі.

— Крісе, боюсь в мене не надто гарні новини.

— Що з ним?

— Мінімум — струс мозку, можливо крововилив чи внутрішня гематома. Це вже не скажу. Також зламана ключиця, можливо є переломи ребер. Та я б здивувався, якби їх не було. І найнеприємніше: пошкоджений хребет чи тазові кістки. Дивно, що він без свідомості... Біль має бути диким.

— Може розібрати крісла і покласти його на подушки? — подала голос Клер.

— Ні, переміщати його зараз не можна. Абсолютно. Ми його просто вб’ємо. Нехай цим медики займаються.

— Ми можемо щось для нього зробити? — спитав Кріс.

— Я б увігнав йому дозу промедолу, зайвим не буде.

— Що то є?

— Знеболювальне.

— Клер, подивись, будь ласка, в аптечці.

— Це опіат, навряд він є у вас в аптечці.

— Та й аптечка на камбузі. А де зараз камбуз я не знаю, — Клер нервово посміхнулась.

— Ще треба його чимось укрити. Все ж доволі холодно. Але ковдри певно теж в іншій частині літака. Клер?

— Кілька є у тут.

Клер вийшла у невеличкий тамбур між кокпітом та першим класом. Повернулась вона вже з трьома акуратно згорнутими ковдрами.

— Чарівниця ти наша! — промовив Макс. — Це всі? Чи є ще?

— Усі. Тут їх було лише три штуки.

— Тоді нашому другові...

— Мішелю, — перебив капітан.

— Так, Мішелю. Дістанеться лише один плед.

— А два інших? — спитала Клер.

— Два інших — нам з Крісом, — сказав Макс, закутуючи молодого пілота у ковдру. — Бо ти в куртці, а ми мерзнемо. Та якщо в цій частині літака лишився віскі, бренді, горілка чи щось подібне, то я готовий принести свій плед у жертву.

— Все жартуєте? — промовив Кріс забираючи одну ковдру у Клер.

— А що ще пропонуєте робити? Так йому має бути тепліше.

Макс закінчив закутувати Мішеля у ковдру і розвернувся до виходу з кокпіту:

— Дійсно, тут тісно. Давайте вийдемо у салон.

В салоні тим часом намело снігу. Клер смішно зойкнула, як тільки вступила у сніг.

— Проблема, — пробурмотів Макс. — Крісе, маєте щось гостре? Ніж, ножиці?

— Ні, ця заборона і для екіпажу також.

— А ти, Клер? Хоч пилочку для нігтів?

— Ні, а для чого?

Макс мовчки пройшов до розриву у фюзеляжі і зачепив ковдру за якійсь гострий виступ, потягнув — тканина з тріском розійшлась.

— Що ти робиш?

Макс відірвав від своєї ковдри дві широкі смужки.

— Про... Біс його знає, як то буде англійською... Про onuchi колись чули?

— Що?

— Клер, присядьте у крісло і дозвольте мені ваші чарівні ніжки. По одній.

Швидко, в кілька рухів, Макс забинтував шматками ковдри ступні дівчини.

— Ось так! По глибокому снігу не пройдеш, але тут і зараз не змерзнеш.

— Симпатично. Але — ненавиджу уггі.

— Це не уггі, це — onuchi.

Залишки ковдри Макс накинув на плечі.

— Тепер можна спробувати провести нараду. Капітане, як старший за званням не заперечуєте проти створення оперативного штабу з наших трьох осіб?

— Жодним чином! Навіть готовий визнати вас головою цього штабу. Тим більше, що ми в Україні.

— Серйозно? А я думав ще на Кавказі.

Останній літак — старенький Як-40 місцевої авіакомпанії, рейс з Мінська — зайшов на посадку в Запоріжжя. Оперативний план “Килим” було виконано за сорок хвилин. Вдвічі більше, ніж на тренажері. Та й це можна було пояснити — двічі в аеропорту Дніпра доводилось відводити літаки на коло очікування через вильоти військово-транспортних. Воєнні сповіщали про виліт буквально за кілька хвилин до нього і доводилось змінювати схеми заходів буквально “на льоту” — заплановані до посадки в Дніпрі перекидали на і без того перезавантажене Запоріжжя. Проте обійшлось без втрат і надзвичайних випадків. Треба буде подумати як до тренажеру завести ще фактор військових літаків. Хоча ні — занадто там все хаотично і важко піддається оцифровці.

— Добре! Всі молодці! — похвалив диспетчерську групу Олег Сергійович. — Залишається один черговий. Так, я теж лишаюсь. Зміна чергового — одна година. Про всі виклики, включно з аварійними, черговий має повідомити мені. Там зверху бояться, що під виглядом пасажирського літака нам можуть закинути десант в якійсь з аеропортів. Зрозуміло?

— Так! — кивнув черговий.

— Андрію, ти теж поки залишся. Всім іншим — відпочивати.

Диспетчери знімали гарнітури і вставали від терміналів.

— Відпочивати, але не розслаблятись! Нам ще усі ці літаки назад у небо піднімати.

Полковник підійшов до Андрієвого терміналу:

— Що там у тебе?

— Сигналів з “Лютеції” так і не надходило. Взагалі над Кримом самі лише перешкоди.

— Так, Аерорух повідомив, що аеропорти захоплені, почалась наземна операція.

— Позначка “Лютеції” зникла над Судаком. Якщо літак не змінював курс і ще в повітрі, то він зараз десь над морем. В Сакській затоці чи ще далі.

— А якщо не в повітрі?

— Та де завгодно! Він міг впасти в горах, розвернутись і впасти на південь від узбережжя... Та навіть на Сімферополь міг впасти.

— Якби він впав на місто, думаю ми б почули. Ти ACARS у “Лютеції” запитував?

— Так. Вони підняли звіти, але при вході в нашу диспетчерську зону замість даних почала надходити “лапша”. Можливо перешкоди у супутниковому зв’язку. Відомості перестали надходити, судячи з часу, коли літак пройшов Судак.

— Добре. Ти — молодець. Іди відпочивай. І готуйся до допиту.

— Так!

— Запиши всі свої дії. Знадобиться. Не намагайся брехати чи якось себе вигороджувати — ти все робив правильно. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Добре, йди. І не хвилюйся. Я на допиті теж буду. Щоправда, не думаю, що допит буде скоро. Ігоря з тим кіпріотом досі не опитали. Та, сам бачиш, таких еН-Пе у нас ще не було.

Андрій встав, відійшов від терміналу, напівжартівливо козирнув, мовляв, “Слухаюсь, пане Полковнику” і попрямував до виходу. Сам Олег Сергійович підійшов до терміналу з увімкненими новинами. Журналісти вже звідкись дізнались про втрачений борт “Лютеції” і сипали версіями. Про кіпріота версій не було — просто повторювали включення російських новин про літак збитий з ЗРК, котрий базується у Криму. Та втрата двох літаків за чверть години, може навіть менше, без зіткнення в повітрі такого ще не було. Полковник перемкнув гарнітуру на внутрішній зв’язок:

— Технічний відділ?.. Так, це Шкловський. Зробіть мені копії звітів всіх радарів в нашій зоні за останні... Так, за останні шість годин... І первинних — обов’язково. Звичайно, в сирцях. Дякую! І будьте готові, скоро слідчі попросять вас зробити приблизно те саме.

В диспетчерську зайшов один із спеціалістів:

— Олеже Сергійовичу!

— Я ж наказав вам відпочивати!

— Так, ми вже. Там прийшли з СБУ. Запрошують вас до першої переговорної.

— Це там де Ігор зараз?

— Так.

— Зрозумів. Іду. Черговий!

— Я!

— За будь-якого руху чи радіосигналу відразу інформуєш мене. Зрозумів?

— Так.

— За будь-якого! Гарнітуру, — Полковник показав пальцем на своє вухо, — я не знімаю.

Макс визирнув з уламків. Десь унизу досі горіли залишки літака — піднімалась заграва змішана з туманом, ліворуч в була лише рівнина, праворуч в напівтемряві виднівся невисокий — метрів триста-чотириста, але в сутінках можна й помилитись — засніжений схил. Ще б трохи і врізались б у той схил. І горіли б усі разом.

— Добре, капітане. Пробач, Крісе. Питання перше: де ми?

— Точно не скажу. У нас пропав сигнал GPS, якійсь час ми шли за інерціально-навігаційною системою і командами з землі...

— Так?

— Остання точка про яку нам повідомляли був “Sudak” — не знаю що це. Таких навігаційних маяків у нас нема.

— Я знаю де Судак. Далі.

— Нам дали прямий курс в аеропорт Сімферополя, висота була вісім тисяч футів — вище Кримських гір. Але ми чомусь врізались в цю гору. Коли я побачив скелю, то взяв стік на себе, та певно все ж не достатньо швидко.

— Добре, що сталось — будемо вирішувати трохи згодом і в більш теплому місці. Друге питання: в цій частині літака — під нами — є багажне відділення?

— Ні, тут тільки бортова електроніка. Багажне відділення мало б починатись трохи далі.

— Шкода...

— А для чого тобі багаж? — спитала Клер.

— Та хотів трохи помародерити.

— Помародерити? Звучить погано.

— У нас на всіх одна куртка і три пледи. Чи... Крісе, у тебе є верхній одяг під рукою?

— Ні, в Єревані було тепло. Весь свій одяг, крім того що на мені, я залишив в багажу у валізі.

— Отже, нічого нема. До ранку лишилось недовго, якось протягнемо, а от день ми можемо не пережити — замерзнемо.

— Але ж скоро мають прибути рятувальники, — заперечила Клер.

— Не факт, що вони прийдуть до нас. Чорні скриньки, якщо вони вцілили, — в хвості літака, тож і сигнал буде йти звідти, — відповів Кріс.

— І що?

— Рятувальники прибудуть туди, — Кріс махнув рукою в бік прірви. — Вони і не шукатимуть когось за кілометр-півтора від основної маси уламків. Пізніше, звичайно, вони помітять відсутність носу і кабіни, але ми на той час вже замерзнемо.

— Можна спробувати розвести сигнальне вогнище, знизу його побачать, а ми біля нього зможемо зігрітись, — не заспокоювалась Клер. Макс поки ж слухав і не втручався у бесіду.

— Що палитимемо? — спитав Кріс. — Всі матеріали, включно з оббивкою крісел і стін, тут вогнетривкі, палива, яке ми б все одно не змогли підпалити, в цій частині літака нема та й навряд нам вдасться розпалити вогнище на снігу. І нарешті, у тебе є запальничка?

— Іскру можна видобути з акумулятора смартфону. Я десь таке бачила.

— Це ми залишимо на крайній випадок, — посміхнувся Макс. — До речі, сховай смартфон і тримай його ближче до тіла. На морозі він швидше розряджається.

— А може ми викличемо допомогу телефоном? — запропонував Кріс.

— Не вийде, — Маск витягнув з кишені джинсів древній кнопковий телефон. — Я перевірив, тут жодної мобільної мережі.

— Ой, — зойкнула Клер. — В мене ж на смартфоні GPS є! Зараз гляну де ми!

— Облиш, — зупинив її Макс. — Якщо в тебе не завантажена карта саме цього району, то нічого ти не побачиш. Мережі ж, а відповідно — і інтернету, нема.

— Точно. Вибач, забула що мережі нема.

— А де ми є я і так можу приблизно сказати. Ми або на Карабі-яйлі, або на Демерджі. Та судячи з тієї гірки, — Макс махнув кудись в сторону, — це Карабі. Точніше скажу вже коли зійде сонце.

— Карабі і Демерджі це назва гір? Яка їхня висота? — спитав Кріс.

— Не зовсім гір. Це “yayla”, плоскогір'я. Як Столові гори.

— І яка висота цих “yayla”?

— Тисяча... Може, тисяча двісті метрів над рівнем моря. Точно не знаю, я тут вже багато років не бував, тож якось і не цікавився.

— Тобто, до чотирьох тисяч футів. А ми були значно вище і все ж врізались у неї... І диспетчери нам нічого не сказали.

— З питанням “чому ми тут?” будемо розбиратись згодом.

— Так, Максе, вірно. А до якихось населених пунктів тут далеко?

— Вздовж усього узбережжя Чорного моря є села, маленькі містечка ще й купа санаторіїв і будинків відпочинку. Це туди, — Макс показав у бік отвору в фюзеляжі, — десь кілометрів п’ятнадцять чи двадцять. І що зручно — весь час спускатись під гірку — не втомишся. В той бік, — Макс махнув в бік кабіни, — у нас траса на Сімферополь. І теж наче не дуже далеко.

— То може вдень спробуємо спуститись? П’ятнадцять кілометрів — наче не дуже багато.

— З таким снігом і в нашому одязі... Ми і кілометра не пройдемо. Доріжки в горах взимку не чистять, — посміхнувся Макс, — а провалитись в якусь воронку притрушену снігом тут досить просто.

— До того ж ми не зможемо транспортувати Мішеля. Не кидати ж його тут, — додала Клер.

— Ми могли б розділитись, — запропонував Кріс.

— Ось це вже точно зайве. До того ж і небезпечно.

Макс походжав салоном завівши руки за спину.

— Крісе, ти казав під нами сама лише електроніка?

— Так.

— А якійсь аварійний передавач ми зможемо з тієї електроніки зібрати?

— Аварійний передавач та і звичайна радіостанція у нас є. Плюс до того транспондер.

— То це ж добре!

— Не добре. Антена радіостанції в хвості. Хвіст відламаний.

— А аварійний і цей... Транспондер?

— У транспондера антена менша, вона в носі. Та все одно — живлення ж нема. Все електроніка живиться від двигунів і допоміжної силової установки в хвості. І двигуни, і хвіст далеченько від нас.

— Проблема... І жодних акумуляторів?

— Хіба лише в смартфоні, — посміхнулась Клер.

— Смартфон не чіпай, ще може знадобитися. Так... Зазвичай батареї смартфонів з напругою “три і сім вольта”. Крісе, яка напруга в бортовій мережі?

— Дванадцять вольт. То ви не лише медик, а ще й інженер?

— Ким я тільки не був до війни... Навіть солдатом, — пробурмотів Макс відкриваючи одну за одною багажні комірки. — Капітане, а у вас нема... Ну, я не знаю — електричної бритви... чи блоку від вейпу? Чогось де мінімум три акумулятори типорозміру 18650? Це дасть нам майже дванадцять вольт.

— Ні, на жаль, не димлю. Але в кокпіті є ноутбук.

— І ви мовчали?

— В усіх “аеробусах” є ноутбук зі спеціальним програмним забезпеченням. Не на лінійці ж об’єми заправки рахувати. Тільки я не знаю який там акумулятор. Ми цей ноут і від бортової мережі жодного разу не відключали.

— Сподіваюсь, це дійсно ноутбук, а не якійсь планшет-переросток з незйомною батареєю. Показуй, Крісе.

Ноутбук було закріплено в спеціальній ніші біля відкидних сидінь. Кріс від’єднав комп’ютер від блоку живлення і передав Максові.

— Ого, важкенький. П’ятнадцять дюймів, — Макс розвернув ноутбук денцем доори. — І батарея знімається. Просто відмінно.

Макс відсунув два повзунки і зняв батарею:

— Одинадцять і дев’ять вольта. Має вистачити.

— Щаслива наша зірка, — промовив Кріс. — Якщо батарея не зіпсувалась звичайно. Ми ж ноут ніколи з зарядки не знімали.

— Сплюнь.

— Е-е-е-е? Навіщо?

— Не зважай, то прикмета така. Пішли, спробуємо дати живлення аварійному передавачеві.

— А пристрій наш ми назвемо “оскар-с’єрра”, — посміхнувся Кріс.

— Не зрозуміла. Поясните жарт?

На форумах тільки і розмов було про втрату двох літаків над Україною. Про перший, кіпріота з випуску новин, згадували частіше. Він був на слуху. Про другий — француза — відомостей, чуток і згадок в новинах було менше. Відповідно, і на авіаційних форумах дописів про нього майже не було. Сімдесят з лишком людей — пасажири і екіпаж — зникли в тіні якогось бізнесмена, що летів з Кіпру.

Олексій ще раз оновив форумну сторінку, але окрім “хохли збили, згадайте як вони кілька років тому рейс 1812 над Чорним морем, а це майже в тому ж місці” нового нічого не з’явилось. Ага, “майже те саме місце” — більше двохсот п'ятдесяти кілометрів від Опука до місця падіння літака з Кіпру. Олексій почав був відповідати під записом, але видалив половину написаного коментаря — ще тролів годувати.

На сервісі відслідковування рейсів комерційних літаків, Україна перетворилась на безлюдний острів. Жодного літака. Те саме показував і його персональний “радар” — цифровий радіоприймач, що був під’єднаний до одноплатної “малинки” Raspberry Pi. В радіусі двохсот кілометрів від його будинку в центрі Києва — жодного літака з увімкненим ADS-B. Проте в напрочуд чистому, як на березень-місяць, небі з’являлись інверсійні смуги — на патруль повиходили літаки-винищувачі.

Окрім технічного акаунту (прав навіть більше, ніж у преміального, а усього лише потрібно безперервно роздавати відомості зі свого приймача на цей сервіс), Олексій мав прямий доступ до цифрових приймачів ADS-B в інших містах. Стояли ці приймачі у таких самих фанатів авіації по всій Україні. В багатьма він переписувався і його приймач також був “розшарений” для багатьох. Та-а-а-ак, подивимось: Черкаси — чисте небо, Ужгород — лише угорські літаки і кілька словацьких легких приватних бортів, Львів — теж чисто, у місцевого спотера антена занадто низько — літаки в аеропорту Данили Галицького ловить на відмінно, а от шістдесят кілометрів до Польщі “не добиває”, Дніпро, Запоріжжя — чисто, Харків — ловить тільки рейси з Бєлгороду. Диспетчерам якось вдалось посадити всі літаки в Україні, навіть обійшлось без аварій і видимих накладок. З іншого боку: все і почалось саме з аварії, може навіть з двох. По “Лютеції” відомостей не було.

Олексій спробував під’єднатись до “радарів” в Криму. Із інтернетом на півострові було щось незрозуміле. Звичайні провайдери масово “відвалювались”, але якість мобільного 3G лишалась прийнятною. Половина Криму зараз сиділа у форумах зі смартфонів, сплачуючи за інтернет помегабайтно. Більшість “радарів” була під’єднана через звичайний “дротовий” інтернет, а тому Крим зараз мовчав, майже повністю. Працював тільки ADS-B приймач на метеорологічній станції Ангарського перевалу. Там цифровий приймач через кілька адаптерів було хитро під’єднано до давнього комунікатора на базі ще Windows Mobile. Як це диво працювало, певно, лишалось загадкою і для його творця. Смугастий Заєць (нікнейм, або як він сам казав, “позивний” маніяка-радіолюбителя і “мисливця на лис” з Сімферополя) регулярно поповнював рахунок на сім-картці комунікатора і раз на рік їздив до перевалу перезавантажити систему. Сам “пакет” — приймач і комунікатор — розмістились в розподільчій коробці місцевої лінії електропередачі.

Олексій вибрав з переліку приймачів “Ангарський перевал”. Приймач працював. І так само, як і більшість приймачів України, показував лише чисте небо.

Почувся стук ключів в замку, проте Олексій не відволікався від комп’ютера. До кімнати увійшла висока дівчина і по-хазяйські кинула коротку куртку просто на ліжко:

— Олю, чому тут так темно? І ти коли востаннє кімнату провітрювала?

— Сотню ж разів просив: “Олексій”, а не “Оля”. В чоловічому... Так важко?

— Ну-ну, не бурчи. Я ж думала, коли ми самі...

— І це я теж сотню разів казав. Анаїт, кохана, я потребую підтримки не лише на людях.

— Добре-добре. Я не спеціально, я звикаю. Вибач-вибач-вибач!

— Пробачаю. Сніданок в мікрохвильовці.

— Хоч би розвернулась... вся... Розвернувся до мене коли я з тобою розмовляю.

— Я зайнятий, але скоро закінчую.

— Ну і добре! Я — на кухні. Знову щось з літаками пов’язане?

— Так, знову.

У Олексія, а за паспортом Ольги Корнік, більша частина однокімнатної квартири була заставлена моделями літаків. Пластикові, металеві, збірні моделі винищувачів і демонстраційні макети пасажирських лайнерів, на підвіконні стояли моделі ракет від Saturn-V до BFR, зі стелі на металевих волосінях звисали два Space Shuttle і Буран. У двох книжкових шафах стояло порівну фантастики і дорогезних фотоальбомів з літаками.

— Сонце! — пролунало з кухні.

“Зуміла таки підібрати нейтральне звернення”, — подумки посміхнувся Олексій.

— Що?

Перегукуватись через стінку, звичайно, неправильно, але треба було перевірити ще кілька поштових скриньок. Після подібних випадків його інколи запрошували до інформаційних агенцій. Не експертом, на жаль, але людиною, котра готує питання експертові. В титрах ім’я не з’являлось — і добре, але трохи грошей такі одноразові замовлення приносили.

— А ось зараз новини читаю. В Криму два літаки впали, один наче наші збили, а може й обидва. Ти тому працюєш?

Скриньки виявились порожніми. Певно, редактори ще не прокинулись. Ну так, ще й сьомої ранку нема. Анаїт приїхала, як завжди, першим потягом метро, відповідно зараз... От дурне! На моніторі ж годинник. Запрацювався. Час і собі поснідати з кавою.

— Так, тому працюю, — промовив Олексій заходячи в кухню. — Тільки впевнений, що наші нічого не збивали.

— Ти завжди так! Мовляв, наші безгрішні, але ж і вони...

— Анют, не зараз, — Олексій взяв зі столу чашку і вилив залишки кави у мийку. — Мені цього і на форумах вистачає. Вгадай скільки постів з порівнянням цієї ночі і подіями жовтня дві тисячі першого.

— А що тоді було?

— Літак збили, рейс з Тель-Авіву в Новосибірськ.

— Наші збили?

— І ти туди ж. Ні, не наші. Проте кому це тепер доведеш?

Олексій поставив чашку під кавоварку.

— А ось ще пишуть, що Росія роззброює військові частини в Криму щоб не було нових жертв.

— Росія і пише. А нормальною мовою це називається окупацією і збройним захопленням.

— Але ж не стріляють! Нових загиблих нема, нехай російські експерти перевірять чи не стріляли у нас по цивільному літаку.

— Анют! Я все це вже читав. В інтернеті росіян більше, ніж ти думаєш. Та все одно — це окупація, як її не називай.

— Але...

— Давай поки припинимо. Бо маю таку підозру, якщо ми продовжимо цю розмову, то хтось з нас лишиться без сексу...

— Можливо, навіть обидва, — в тон йому закінчила Анаїт.

— Саме так, моя ж ти зіронька.

Олексій поцілував Анаїт. Кавоварка і мікрохвильовка тренькнули одночасно.

— Добре, погоджуюсь, — муркнула Анаїт. — За столом жодної політоти. Але міг, — Анаїт наголосила на “міг”, — хоча б поцікавитись як там у мене на роботі.

— Вибач. Тобі чаю?

— Так, є ж заварений?

— Звичайно. То як там у тебе на роботі?

— Бардак! Уявляєш, просто під час ефіру Windows попросив активації. З характерним таким звуком.

Анаїт працювала нічним звукорежисером на легендарному колись радіо “Хрещатик-26”. Там вони і познайомились, Ольгу запросили відредагувати питання для ефіру — так щоб і в таймінг поміститись, і слова були не надто складними для ведучих. Запрошений експерт тоді добряче був налажав.

— Тобто, на обладнання вони не жмуться! — продовжила Анаїт.

— Обладнання, на відміну від Windows можна помацати.

— Але ж на Sound Forge і на купу іншого випускового софту — не жмуться. А на вінду з офісом... Ну просто не розумію. Підскочиш ввечері, активуєш?

— Так, звичайно.

— Тільки вдягни що-небудь пристойне, будь ласка.

— Слухай, у вас там радіо чи телебачення? Яка різниця в чому я? І я ж не в ефірі.

— Будь ласка, ну будь котиком.

— Добре, котиком — буду!

— От і добре.

Анаїт потягнулась за бутербродом, взяла його, вкусила і скривилась. Лагідно-прохальна інтонація кудись зникла:

— Скажи мені, що так важко нормально масло на хліб намазати? Ти бухнула товстий шмат посередині, а на краях нічого нема. І ковбасу можна було так відрізати щоб вона з країв не звисала?

— Вибач, масло з морозилки.

— То й що? — Анаїт поклала надкушений бутерброд на стіл. — Так, це доїдай сама. Я собі зараз нормальний зроблю.

— Ну, то треба було відразу собі готувати, — пробурчав під ніс Олексій.

— Треба. Хто ж знав що ти така нездара.

Анаїт вправно відрізала шматок батону — нарізних і в упаковці вона не визнавала — і акуратно намастила його маслом. Вийшло дійсно рівномірно, масло покривало увесь зріз батону і ніде не було бугрів. Завершальним етапом на хліб лягли кілька кружалець салямі.

— Ну? Хіба важко? Два роки ми зустрічаємось, пів року живемо разом, а бутерброди...

З кімнати пролунав сигнал схожий на сирену “швидкої”.

— Що це в біса мене перериває?

— Вибач, Анют. Сигнал “сім-сім-нуль-нуль” над Україною! Повідомлення типу “SOS” для комерційних літаків, але...

— ... Але у нас жодного цивільного літака в повітрі.

— Так, маєш рацію. Певно якась помилка. Піду гляну.

— Давай, біжи до своїх літачків. Посуд я не митиму. Поїм і піду в ванну, як хочеш — приєднуйся.

— Так-так, — долинуло вже з кімнати.

На щастя все обладнання на борту літака побудовано за модульним принципом. Так його легше обслуговувати і ремонтувати. Зняли паливомір, альтиметр чи радіостанцію, ось як зараз, — швидко замінили на таку саму, а проблемну відправили у ремонт чи на списання.

Діяти в кабіні доводилось обережно, щоб не потурбувати Мішеля у пілотському кріслі. Хлопець все ще не рухався.

— Так, Крісе, що з цього транспондер? І як його скрутити?

— Ось тут.

— Ага, бачу. Чотири гвинти з прямим шліцем. У вас викрутки в кабіні випадково нема?

— Ні.

— І у мене нема. І ніж в багажі. О! А дайте мені ваші “крильця”.

Кріс відчепив від кишені сорочки заколку-емблему з назвою компанії. Макс ребром значка поволі відкручував гвинти. На чотири штуки пішло хвилин двадцять, вже світало.

— Уф, наче й мороз, а я впрів.

Макс обережно потягнув блок на себе, за транспондером тягнулись дроти.

— Так, Максе, спершу від’єднай дроти. Просто натисни на конектори, вони самі відстібнуться. Цей жовтий не чіпай — то антена.

— Є! Від’єднав.

— Добре. Тепер на місце червоного дроту треба приєднати плюс, а до чорного — мінус від батареї. Чим будемо приєднувати? Чи ти можеш з значка не лише викрутку, але й паяльник зробити?

— Ні, значком я ізоляцію на дроті зачищу. А паяти будемо жуйкою. Маю якраз м’ятну.

Макс витяг з задньої кишені джинсів пластинку Wrigley's і кинув її собі до рота. Підключення мало дивний вигляд і трималось, як то кажуть, на соплях — батарея лежала на консолі перед правим кріслом пілота, до неї двома шматочками жуйки приліплено дроти, котрі йшли під консоль.

З першими променями сонця прилад запрацював. На його рідкокристалічній передній панелі засвітились цифри “7700”, а в ефір кожні пів секунди пішов сигнал літака, котрого вже не було. Першим сигнал зафіксував любительський приймач на Ангарському перевалі, а через п’ятнадцять хвилин один з багатофункціональних супутників, який саме проходив над Кримом. Ще за хвилину позначка з’явилась на мапах сервісів з відслідковування літаків.