Скеля

Грудень. За рік до основних подій.

— Анют! В Музей авіації “Дугласа” затягнули. Пішли дивитись!

— Тварино! Десята ранку! Ти чого галасуєш?

— Ти ж не зі зміни. Ми ж разом спати лягти...

— І я ще не виспалась.

— Добре-добре. Вибач.

— Та яке “вибач”? — Анаїт розвернулась і накрила голову подушкою. — Чаю зроби, якщо вже розбудила.

Оля лягла біля подруги і запустила свої руки під ковдру.

— Маю щось трохи краще за чай. Чи ти і для цього надто сонна?

За годину дівчата все ж вибрались з ліжка. За кухонним столом Анаїт жувала бутерброд, а Оля заливала молоком сухі сніданки.

— Оль, сонц, принеси мій ноут, будь ласочкою.

Оля відставила пакет і пішла з кухні.

— Наче сама не могла сходити, — собі під ніс пробурмотіла вона, але до дитячого “тобі ж ближче” вирішила не опускатись.

Анаїт заглибились в соціальні мережі.

— Анют, то підемо в музей? “Дуглас” же.

— А? Що ще за “Дуглас”?

— В Музеї авіації на Медовій новий експонат. MD-83, “МакДонел-Дуглас”, він невдало сів в Жулянах, викотився за смугу, жертв не було...

— Коротше!

— ... страхувальник відмовився оплачувати вивезення, власник від літака відмовився...

— І що?

— І літак перетягнули в Музей. Зараз відновлюють. Сходимо? Сто гривень за вхід.

— Не хочу. Дві чи три години слухати тебе-зануду біля кожної залізячки. Що у нас інших розваг нема?

— Добре, сама поїду.

Анаїт не відривалась від ноута.

— Дорогою до дому пива купи. І глянь по шафках що у нас ще закінчується.

На щастя, від їхньої найманої квартири до Музею ходив прямий автобус. Їхати було довго, але без пересадок. Оля швидко зібралась, поплескала себе по кишеням джинсів — перевірка наявності телефону і гаманця, на відміну від справжньої леді Анаїт, сумочки Оля не носила, пройшлась пальцями по сідничках — ключі в задній кишені.

— Анют, я пішла!

— Коли будеш?

До Музею була десь година дороги, стільки ж в зворотній бік. Це якщо не утвориться якого незапланованого затору. В самому Музеї менше двох-трьох годин не було чого робити. Ще й хотілось в пабі посидіти.

— До вечора ближче повернусь. То я пішла?

— Стій!

— Що?

— А цьомнути?

MD-83 ще не виставили на експозицію. Літак стояв на дальньому кінці Музею біля воріт на льотне поле Жулян. Крила літакові відрізали, певно не змогли втягнути через вузькі ворота, а розбирати сітчастий паркан полінувались. Капот лівого двигуна було відірвано, аварійний вихід “на крило” і багажний відсік лишались відкритими, шасі наполовину загрузли в грудневу багнюку — серйозних морозів цього року ще не було. Поранений птах мав жахливий вигляд, може навіть трохи моторошний. Але і неживе має певну естетику. Оля витягла смартфон і почала обходити літак шукаючи найкращого ракурсу.

— Дівчину цікавлять літаки? Дивно!

До літака підійшов парубок в “тундровому” камуфляжі.

— Дівчину не цікавлять знайомства. Дивно, чи не так?

— Вибачте, я зовсім не хотів...

— Пусте, просто не заважайте.

— А якщо я заведу всередину? Тоді познайомимось?

— Ви тут працюєте?

— Не зовсім, волонтерю між сезонами. Люблю авіацію, от і допомагаю Музею усілякою некваліфікованою працею.

— І як? Цікаво?

— Не скаржусь. То як? Полізли всередину?

Оля вже пошкодувала, що не взяла із собою цифрову камеру з нормальним спалахом. Чи багато в сутінках салону на телефон назнімаєш? Проте від такого шансу не можна було відмовлятись.

— Полізли!

— От і добре. Я — Дмитро, тільки зазвичай мене називають Дімичем.

— Оля.

— От і познайомились. А ти казала “не цікавлять”.

В літак вони зайшли через “сервісний люк” в задній частині фюзеляжу, просто біля двигуна.

За пару годин вони з Дімичем вже сиділи в пабі.

— І все ж, Олю, повірити не можу, що жінка... Пробач: дівчина! Дівчина стільки знає про авіацію.

— В Музеї ти справив на мене гарне враження. А зараз, бачу, усіма силами намагаєшся це враження зіпсувати. Не треба!

— Ні, ну справді. Хлопці змалечку бавляться паперовими літачками, кораблики з горіхової шкарлупи і пластиліну роблять, потім йдуть в модельні гуртки. А дівчата — в модельні агенції. А ти і симпатична, і на техніці розумієшся.

— Досить про мене, я думаю.

“Шкода, здається хлопець говорить щиро, — подумала Ольга. — Наче молодий і симпатичний, а такий атавізм в голові, треба спробувати його перемкнути”.

— Дімичу, розкажи краще про себе. Крім волонтерства в Музеї чим займаєшся? Яка основна у тебе робота?

— Робота нудна і, певно, тобі як дівчині буде незрозумілою...

“Ну от знову він,” — подумала Оля.

— Пишемо софт для мікроконтролерів у промисловому виробництві. Софт специфічний, інтерфейс там не потрібен, тож і дизайнерів у нас нема. Відповідно працюють самі лише хлопці. Софт купують по всій Україні, частенько доводиться їздити для усілякого “пуск-налаштування”. От... Та це нецікаво, краще розповім про “позароботу”.

— Давай.

— До війни я сезонно працював в Гірничо-рятувальному загоні.

— Карпати?

— Ні, Крим. А зараз я ще на фронт волонтерю. Тричі вже туди їздив. З Харкова в Краматорськ “бусик” водив і трохи по блок-постах коробки розвозив. На “нулі” само собою не їздив, але і з краєчку роботи чимало. Одного разу...

“А хлопець мені знову подобається. Не наганяє на себе значимості, мовляв, зубами гриз колючий дріт і паракордом ворогів душив”.

— Олько! — почулось і іншого боку зали. До їхнього столика підбігла Анаїт.

— А я дивлюсь — ти чи ні. Тут в напівтемряві і не побачиш нічого. По волоссю тебе впізнала.

— Привіт, Анют.

— Привіт-привіт, — Анаїт нахилилась і поцілувала Олю в губи.

Дімич трохи закляк.

— Дівчата, то ви?..

— Кохана, то ти не тільки літачки знімала, а ще й хлопця нам зняла... Тобто, добула.

Дімич підвівся, подивився на погашений екран смартфону:

— Вибачте, Ольго. Мушу бігти. Скільки я випив? Три кухлі? Ось гроші, має вистачити.

І прожогом вилетів з пабу, ледь не зіткнувшись з вішаком для одягу.

— Слабак! Дімич, ти слабак.

Анаїт подивилась на повний кухоль пива на столі:

— За це пиво він теж заплатив?

Вечір того ж дня

Кохались вони недовго. Алкоголь притупив відчуття. Дівчата просто лежали обійнявшись.

— Анют, тут така справа...

— Що? Тільки не кажи, що вирішила замутити з тим хлопцем. Хоча, я і не проти.

— Ні, не те. Сьогодні раптом відчула, що я скоріше хлопець, а дівчина...

— Та я помітила.

Оля посміхнулась.

— Ні, я не про секс. Не лише про секс... Ці всі модельки, літачки. Джинси з повним набором кишень. А знаєш скільки разів мене питали, чому я не ношу сумочку? Я хочу деякий час побути хлопцем — спробувати це смак.

— Добре, спробуй. Тільки май на увазі, я лишаю за собою право трахати тебе. А що саме зміниться?

— Для початку ім’я. Не хочу бути Ольгою! Ольга... Ольга...

— Олег?.. Ай, не кусайся!

— Та ні — Олексій.

Олексій вивів на монітор мапу України. Небо було все ще чистим, за винятком однієї червоної позначки на півдні Криму. 7700 — аварійний код. Швидкість нульова, висота незмінна — трохи менше трьох тисяч футів. Олексій десь з хвилину дивився на монітор, позначка не рухалась. Потім він перемкнувся на кримські приймачі “діректом”, тобто напряму, на щастя мобільний зв’язок на півострові все ще працював і був доступ до кількох “антенок”. Не тих чотирьох десятків на весь Крим, а лише до п’яти. Сигнал літака приймала лише один з “антенок”, та що на метеостанції Ангарського перевалу.

Олексій спробував через Skype викликати Смугастого Зайця, може він зможе повідомити надзвичайників чи хто там зараз в них за головних в сфері катастроф. Не вийшло, інтернету в Сімферополі не було. А зайцевого мобільного номера Олексій не знав. Лишалось тільки поставити на запис сигнали з літака: координати (Олексій звірився з мапою: Південний Крим, десь недалеко від узбережжя в районі Сонячногірського та Малоріченського), висота, позивний і сквок — 7700. Записані дані можна буде передати в нашу Службу з надзвичайних ситуацій. І це буде вже їхній клопіт.

З ванни почувся невдоволений голос Анаїт:

— То ти йдеш? Чи мені тут все самій робити?

Мало хто знає, але Північно-Кримський канал не працює увесь рік. Вода каналом іде лише з квітня по листопад. Взимку ремонтують антифільтраційні екрани, чистять річище каналу і проводять регламентні роботи на насосно-підйомних станціях. Так, ще менше людей знають, що вода по Криму йде нагору — проти гравітації. Самопливом вода іде лише від Дніпра до перешийка, далі на каналі — від Джанкоя до Керчі — розміщено чотири насосно-підйомні станції.

На станції в містечку Ічкі Дімич і встановлював нове обладнання. Вже за два тижні каналом мала піти вода. З боку Дімича якихось проблем чи затримок не було. Обладнання — півтора десятки контролерів — він привіз із собою, підключив їх в перший день. За два дні провів усі налаштування і вже готовий був здати роботу “під ключ”, як замовник повідомив, що представник виконавця — сам Дімич — має залишитись на час проведення передпускових випробувань і на сам пуск станції. Дімич запропонував був просто повернутись у день запуску каналу, а до цього спостерігати за своєю технікою віддалено, та не пропозицію не було прийнято. Дирекція каналу наполягала щоб “спеціаліст був під рукою”. Пояснити, що контролери і встановлюються для віддаленого керування, щоб не було необхідності “тримати спеціаліста під рукою” так і не вдалось. А контора Дімича радо підняла загальну вартість контракту “в зв’язку з відрядженням співробітника”.

Коротше кажучи, Дімич застряг. І добре було б застрягнути влітку, так ні — березень. Через два дні вимушеного сидіння Дімич орендував автівку і катався спершу околицями Ічкі, а потім все далі і далі. З’їздив в Керч і там полазив фортом Тотлебен, поїхав в Балаклаву, але тамтешній музей було закрито. Ще за пару днів йому зателефонував знайомий хлопець зі “сто двадцять восьмої” — гірсько-штурмової бригади, бійцям якої Дімич колись возив волонтерську допомогу. Хлопець, як він сказав, “на кілька тижнів спустився з Карпат до моря” і тепер волонтерив у Гірничо-рятувальній службі, з соціальних мереж дізнався, що Дімич в Криму і тепер ось запрошує в гості на базу рятувальної служби “Узень”. Дімич “провісив” маршрут в навігаторі і просто серед ночі виїхав на південь. За Білою Скелею, десь о третій ночі, він обігнав колону броньованої техніки — кілька БТР, танки та БМП на тягачах. “Певно, знову десь навчання,” — подумав Дімич і продовжив свій шлях на південь. А за Зеленогіррям чомусь зникла радіотрансляція і Дімич перемкнув магнітолу на флешку.

— Доброї но... — Шкловський поглянув на годинник. — Доброго ранку.

— Доброго. Майор юстиції Марченко, СБУ. А ви?

— Шкловський Олег Сергійович, старший зміни. Чому СБУ? Подіями з цивільними літаками займається НБРЦА.

— Є ознаки теракту. Якщо буде потрібно, ми залучимо спеціалістів Бюро цивільної авіації.

— Добре. Хоча чого ж тут доброго? А чому тут двоє моїх спеціалістів? Цей, — Шкловський кивнув на Андрія, — вів інший борт. “Лютецію”.

— І “Лютеція” теж пропала. Ми поки що об’єднали ці справи.

— Справа ваша. Хоча було б краще нам говорити зі слідчими однією мовою...

— Так, ви маєте рацію. Я майже нічого не знаю про цивільну авіацію, моя спеціальність — вибухотехніка. Та, повірте, випадок надзвичайний і ми не можемо проводити розслідування за звичайною схемою через Бюро цивільної авіації.

— Та що воно в біса сталось?

— Полковнику, — озвався Сергій. — Вони думають, що кіпріота збили.

— “Полковник”? — перепитав слідчий. — Ви військовий?

— Ні, це лише прізвисько. Робоче псевдо, так би мовити.

— Шкода, ми б порозумілись.

Слідчий переклав кілька папірців на столі, щось надписав на одному з них.

— Робимо так. Зараз ми просто поговоримо. Я ставитиму дурні питання, а ви на них будете відповідати зрозумілою мовою. Я поки нічого не записую. Потім ми повторимо ті самі питання вже під протокол допиту. І головне: вас ніхто не звинувачує. Наша задача — зрозуміти що взагалі сталось. Зрозуміло?

— Слідчий, ви ж казали, що у нас мало часу.

— Так, і такий допит буде найшвидшим, за інших рівних.

— Добре, починайте.

— Питання перше до всіх: на ваших радарах можна побачити зенітну ракету?

Вже в кілометрі від Сонячногірського дорога зникала. Починався напрямок. Дімич вже пошкодував, що орендував седан — немолодий вже Ford Focus — а не який-небудь УАЗік чи “Ніву”. Ще й низенький ліс і вранішній присмерк не давав нормально оцінювати відстань, величезні каменюки здавалось виростають просто з-під землі. До бази “Узень” треба було їхати вздовж старого річища, час від часу перетинаючи його. Влітку це, певно, не створювало проблем, але зараз по розмоклому снігу ще й без повного приводу було важкувато.

“Може варто було дочекатись світанку у містечку на узбережжі?” Та Дімич заспокоював себе, що коли застрягне, то його обов’язково витягнуть. Рятувальники ж! Та й, на щастя, обійшлось — автівка кожного разу знаходила колесами цупкий ґрунт під снігом і продовжувала рух угору.

Нарешті автівка видерлась на невеличку галявину. Фари освітили п’ять невеличких щитових будиночків. Біля найближчого до краю лісу стояла щогла антени. Дімич глянув на екран закріпленого на лобовому склі смартфону, потужність сигналу — лише одна позначка. Шкода буде, якщо в Ічкі щось станеться і до нього не зможуть достукатись. Дімич покрутив налаштування FM-радіоприймача — теж тиша, хоча від узбережжя наче і не так далеко.

З будинку біля радіощогли вийшов чоловік в камуфльованому однострої з величезним ліхтариком в руках. Дімич примружив очі проти світла ліхтаря:

— Слава Україні, друже солдате. Ти чого з Карпат спустився? Вони ж вищі?

— Героям слава. Зате тут десь є море. До речі, Дімичу, ти — ідіот.

— Що таке?

— Ти не міг ранку дочекатись? Чи може зателефонувати з узбережжя? Якого біса ти цією коробкою сюди поліз?

— Євгене, я теж тебе радий бачити. “Коробку” куди поставити?

— Давай туди, під навіс. І пішли в будинок. Група все одно не спить.

Дімич загнав машину під дерев’яний навіс з дровами. За навісом стояв “санітарний” УАЗ-452, який зазвичай називають “буханкою”. За звичкою, Дімич клацнув сигналізацією, потім посміхнувся сам до себе, але сигналізацію залишив.

Разом з Євгеном вони зайшли в будиночок. Всередині той мав лише одну кімнату з великим столом. Вздовж стін стояли дві походні газові плитки, холодильник і... книжкова поличка, котрій здавалось тут не місце. По стінах були розвішані мапи — роздруківки збільшених у редакторі зображень “генштабівських зеленок”. За столом сиділа дівчина років двадцяти п’яти і двоє кремезних дядьків, всі в камуфляжі.

— Знайомся, Дімичу. Це наш особистий склад. Крім мене, всі місцеві.

Один з чоловіків за столом повернувся до дівчини:

— Лєночко, дай тарілку нашому гостеві, може він снідати хоче.

— Сам візьме. І мене звуть Ленара! Прошу пам’ятати.

— Не будемо сваритись, — заспокійливо промовив Євген. — Сніданок гостю я сам подам, я ж його запросив.

Дімич кивнув на знак подяки, а Євген продовжив:

— Це мій добрий друг Дімич. І хоча він не служив, але дядько моцний. Такими шляхами нам усілякий шмот з Харкова возив... Так, а одного разу зрізав шлях через зайняті сєпарами позиції і сам того не помітив...

— Це був не я.

— Хіба? Ну, пробач, переплутав.

— Та він сюди на Focus’і дістався, — вигукнув один з чоловіків, — точно божевільний водій.

— Окей, — продовжив Євген, — давай я тут всіх представлю. Отже, Дімичу, дівчину звуть Ленара.

— Приємно, — вклонився Дімич. — Мені здається, я вас вже десь бачив.

— Точно бачив, — сказав Євген. — Вона музика — кельтська арфа, варган, сопілка...

— І учасниця минулої зимової Олімпіади, — додала дівчина. — Тільки про це постійно тут забувають. Зате як на гітарі пограти, то це до мене...

— Ленаро, я не забуваю, — перервав її Євген. — З хлопцями простіше, їх легко запам’ятати: обидва Олександри.

— А як їх розрізняти?

— Цей, котрий більший на зріст, — Великий, і він тут старший, а інший — Другий.

— Тобто, Олександр Великий і Олександр Другий? — здивувався Дімич.

— Саме так, — посміхнувся Євген. — Тільки зазвичай просто “Великий” і просто “Другий”.

— Для економії часу в комунікації, — озвався Великий.

Євген тим часом набрав з казанка на плиті вівсянки і поставив тарілку на стіл.

— Сідай, друже Дімичу. Підживись. Ізюм на столі, можеш сипати в кашу скільки завгодно.

— Дякую, а руки помити?

— За дверима рукомийник.

Коли Дімич повернувся і почав їсти, Другий запитав його:

— А що там нині в світі коїться?

— Та наче все як завжди. SpaceX позавчора нові супутники вивела на орбіти, поки найбільш масовий запуск...

— Та це ми чули.

— Тоді про що ти?

— Та десь пару годин тому замовкли FM-станції. Мобільний зв’язок майже не працює: мережа наче є, але з’єднання не відбувається.

— А мобільний інтернет?

— Та його сюди і в кращі часи лише іноді вітром на кілька хвилин заносило. Ні, нема мобільного інтернету.

— І що цікаво, — перервала його Ленара, — вхідний дзвінок проходить, мені телефонували з дому, з Джанкою, зв’язок, звичайно, поганий, але був. А я перетелефонувати не змогла.

— То нам цікаво, — промовив Великий, — дорогою сюди дивного нічого не бачив?

— Та наче, ні. Але FM-радіо теж було пропало. Коли — не знаю, пробачте, не засік. Та я думав це через гори.

— Тоді, — зітхнув Великий, — чекаємо на накази в частині що нас стосується.

— Там з півночі, — Євген махнув рукою кудись у бік вікна, — з пару годин тому якійсь гуркіт долинав. Добре було б подивитись, але нас тут і без того — мінімум. А одному ходити не можна. Інструкція. Та й наказу висуватись не було. Чортівня якась.

— Та то просто сніг з кромки плато зійшов, — сказав Другий. — Навряд там щось таке значне. Та й заявок туристичних груп не було...

— Бо який ідіот заявить похід у березні-місяці? — перервав його Великий.

Дімич доїв вівсянку, взяв тарілку і попрямував на вулицю до рукомийника.

— Та сиди вже. Ти ж гість, — зупинив його Євген. — Я помию.

— І без заявлених походів бувають випадки, — сказав Другий. — Пам’ятаєте Новий рік?

— О, так, — посміхнувся Великий, — був випадок. Тоді одна родина з... З Сотери вони були?

— Здається, так, — відповів Другий.

— Так ось, одна родина — двоє дорослих і двоє дітей — вирішила, що ялинку рубати чи купляти — це погано.

— І в цьому я їх підтримую, — втрутилась Ленара.

— То вони набрали ялинкових іграшок і пішли в гори, — продовжив Великий. — Якось пішки по снігу видерлись на якусь гірку і навіть знайшли та нарядили ялинку. А от як спускатись — забули. Не змогли знайти шлях назад. Добре, що були мобілки, так вони Гірничо-рятувальну в Сімферополі викликали, ті зв’язались з нами. Ми їх знайшли. Спустили в місто десь о шостій ранку першого січня. На диво, батьки було тверезі. Та й діти не постраждали.

— А далі? — поцікавився Дімич.

— Відігрілись в приймальному покої лікарні і відправились додому. Штраф ще якійсь заплатили, судячи з того, що в січні нам була премія. А десь, на одному з уступів лишилась ялинка прикрашена скляними кульками і цукерками.

З вулиці повернувся Євген з мокрою тарілкою в руках.

— Що байки травите? А я розповідав як ми ось його, — Євген кивнув на Дімича, — з його бусиком БТРом з рівчака витягали? Добре, що на зворотньому шляху і він вже роздав увесь шмот. Мокнути не було чому.

— А чого він в рівчак поліз? — спитала Ленара.

— Обстріл був, — буркнув Дімич.

— Так, тоді по розв’язці на дорозі повний пакет “Градів” розрядили. Для чого — біс його знає. Техніки, окрім ось нього, там не було. Наш блокпост в кілометрі... Не знаю, може у навідника з математикою глухо було, щось з синусом не туди пішло, але факт лишається. Я саме з ЛЕПівської опори цей балет спостерігав. Їде бусик і — аж раптом — по обидва боки від нього розриви. На асфальті, причому, — жодного.

Дімич кивнув, мовляв, так і було.

— І тут це диво в пір’ячку, — продовжив Євген, — вивертає кермо і з'їжджає з дорожнього насипу. Просто на мінне, а колись картопляне, поле, до якого у нас ніяк руки не доходили. І тулить ґрунтом по прямій. Аж до якоїсь калюжі...

— ... куди і входить двома передніми колесами, — підхопив Дімич.

— Так і було. А обстріл продовжується, в асфальт жодного влучання. І в нас в сотні метрів від траси стирчить металева ду... е-е-е, корма автофургона.

— Євгене, дівчина знає слово “дупа”, — посміхнулась Ленара, і вже звертаючись до Дімича. — А ти що тим часом робив?

— Сидів і дрижав, — відповів Дімич. — Навіть двигун не заглушив. Він сам заглух як води наковтався.

— От, а як обстріл закінчився, — продовжив Євген, — ми сіли думати як це диво з поля витягати. Так щоб одним шматком. Покричали йому щоб з машини не виходив...

— Я тоді вже на дах фургону виліз, — додав Дімич.

— Ага, так і було. І вирішили ми до фургону прокласти “тропу”. Або говорячи мовою технічною — “застосувати заряд переносний для розмінування”.

— Так, сиджу я на даху, а у мене свої ж якоюсь гидотою, що схожа на гранатомет станковий...

— І геть не схоже, — перебив хтось з Олександрів.

—... ціляться. І кричать, щоб я ліз в кабіну і рота відкритим тримав.

— Так, — продовжив Євген. — Там вистрілюється спеціальний вибуховий шнур, котрий власне і робить “тропу” — доріжку до пів метра шириною. Достатньо для проходу людини. Кілька мін шнур все ж зачепив. З мінного поля Дімич вже на своїх ногах вийшов. А машину потім БТР’ом витягли. Вздовж тієї ж тропи, на щастя так на нові міни не нарвались. І сушили фургон потім дві доби.

— І зламався двигун вже тільки у Харкові, — закінчив Дімич.

У Дімича задзвонив телефон, він подивився на екран і встав з-за столу. Це ж треба, є зв’язок. Хоча, тут казали, що вхідні ловляться. Вийшов на вулицю, вже там натиснув на зелену іконку.

— Так, Олексію. Слухаю?

Новини з півострова надходили абсолютно різноманітні і часто протиречили одна одній. Воно й не дивно — криза тривала лише кілька годин і мало хто розумів що насправді відбувається. Найбільш помірковані (як вони самі про себе думали) пропонували дочекатись інформаційних повідомлень від Deutsche Welle, BBC, CNN чи “Голосу Америки”. Мовляв, західні журналісти незалежні і саме тому їм краще знати, що у нас відбувається. По соціальних мережах ширились історії від “місцевих”, котрі або щойно створили акаунт, або щойно змінили місце проживання на “Крим”, про гуркіт вночі. Дехто навіть бачив як злітала зенітна ракета. Місце старту ракети, щоправда, не було єдиним. Найбільш “зрячі” навіть бачили з території Криму момент влучання ракети у літак, хоча навіть просто побачити літак вночі на ешелоні непросто, не кажучи вже про те, що впав літак більше ніж в півтори сотні кілометрів — біля протилежного берега Азову. Таким дописувачам намагались пояснювати, що неможливо побачити літак за сто п’ятдесят кілометрів на висоті в десять тисяч метрів, але вони або відмовчувались, переносячи свої дописи до інших спільнот чи форумів, або ж просто відповідали “ну я ж бачив”.

Близько сьомої ранку з’явився офіційний, але непідписаний, реліз від Ради національної безпеки і оборони: так — на нас напали, ні — війну не оголошено, кількість жертв уточнюється, роззброєні наші прикордонні пункти, заблоковано Керченську протоку — з південного боку протоки чергує ракетний крейсер Чорноморського флоту РФ, уточнюємо, працюємо по дипломатичним каналам. З російського боку про оголошення війни теж нічого не було, називалось це операцією з забезпечення безпеки польотів цивільної авіації в Азово-Чорноморському регіоні. Мовляв, Росія силами Чорноморського флоту РФ, котрий і так базується в Криму, проводить заходи з убезпечення авіаційного транзиту в регіоні, тобто бере під свій контроль установки ППО на півострові. Брехня, звичайно. Не було у Чорноморського флоту такої кількості БТР’ів, до того ж з наспіх зафарбованими номерами на бортах.

Олексій згорнув вікно браузеру. Читання новин, як не дивно, заспокоювало. Це давало якесь відчуття контролю за подіями. Хибне відчуття, звичайно. Відомості про французький лайнер разом з файлом-звітом приймача на Ангарському перевалі він відправив на чергову адресу ДСНС та продублював коментарем до верхнього запису на фейсбук-сторінці служби. То вже не його клопіт.

Анаїт викликали (“Просто з душу, сволоти такі. Прокляну!”) в Український дім ставити звук, після обіду мала бути якась прес-конференція за поточними подіями. Робити не було чого, тож Олексій ліниво гортав стрічку Фейсбука — те саме, що і на сайтах новин, тільки написано з купою помилок. І що цікаво — в російськомовних дописах помилок було значно більше. Серед репостів і “аналітики” трапилась одна світлина. На світлині був Дімич на фоні якихось електричних шаф, мав дурнувату посмішку та бокорізи в лівій руці, і робив вигляд, що перекушує кілька дротів. Підпис свідчив: “Віртуалізуємо Північно-Кримський канал”.

— Холєра! — пробурмотів Олексій. — Він же зараз в Криму.

Хоч Дімич і не служив у війську, проте частенько їздив “волонтерити” на Схід, і особливо не приховував цього. Якщо Крим зараз захоплюють, то хто там буде розбиратись з приїжджим — військовий чи волонтер. Приб’ють чи заґратують просто про всяк випадок.

Олексій подивився геотеги світлини. Так і є: Крим, містечко Ічкі — Насосна-підйомна станція №2 Північно-Кримського каналу. Треба рятувати хлопця. Олексій поглянув на Фейсбучний “пейджер” — Олексій був поза мережею. Мобільна ж мережа наче ще повинна працювати. Може, ще спить? Заради порятунку його ж життя можна і розбудити. Олексій взяв смартфон і обрав серед номерів телефон Дімича, сигнал виклику пішов, отже зв’язок був.

Слідчий СБУ закінчив щось набирати в своєму ноутбуку.

— Дякую, панове. Ви дуже допомогли. Тепер мені лишається спробувати пояснити своєму керівництву все це вже без використання усіляких там ЕПР, вторинний радар та “скок”.

— “Сквок”, — виправив слідчого Полковник. — Я тепер можу пустити до своїх людей психолога? У нас є певна процедура. Ви ж розумієте, що кожен з них втратив літак з пасажирами?

— Так, звичайно. Але, вибачте, не раніше, ніж через, — слідчий поглянув на ручний годинник, — чотири години. До цього часу, прошу не полишати це приміщення і нікого сюди не пускати. Мобільні телефони — здати.

— Телефони ми і без вас здаємо перед зміною, всі вони в шафках з одягом, — відповів Полковник.

— А туалет? — спитав Андрій.

— Туди — можна. Я викличу одного-двух курсантів, вони стоятимуть в коридорі.

— Нас що? Заарештовано? — спитав Полковник.

— В жодному разі. І повірте мені, це для вашої ж безпеки.

— Мені працювати потрібно. На відміну від цих спеціалістів, — Олег Сергійович кивнув на своїх диспетчерів, — мене ніхто не відсторонив.

— Ви ж посадили всі літаки. Можу вас запевнити, ще мінімум добу в небо вони не піднімуться. Зараз ви в диспетчерській не потрібні.

Двері прочинились без стуку. Зайшов один з диспетчерів-стажистів.

— Олеже Сергійовичу!

— Що? Нова еН-Пе? — і подивився на слідчого, мовляв, “це я не потрібний?”

Диспетчер теж поглянув на слідчого, а потім на Полковника. Шкловський кивнув, мовляв, “говори і не звертай уваги на зайву тут людину”.

— Ні, одна зі старих отримала розвиток.

— Кіпріот чи “Лютеція”?

— “Лютеція”. З’явився сигнал “7700”, тільки він не рухається і висота стала.

— Де? Над морем?

— Ні, в горах. Кілометрів п’ятнадцять від узбережжя. Сигнал надійшов через супутник. Наші радари і станції-підсилювачі в Криму все ще недоступні.

— Сигнал постійний?

— Не знаю. Зайдіть в диспетчерську.

Слідчий підвівся:

— Ми підемо разом. А ваші люди поки залишаються тут.

Такою порожньою диспетчерську Шкловський бачив лише під час ремонту, коли їх на два тижні перевели на резервний пункт — в аеропортну вежу. Працював лише один термінал, інший увімкнений монітор транслював канал новин. Полковник зі слідчим підійшли до терміналу.

— Що там у тебе?

— “Лютеція-7332”, висота і координати незмінні. Транслює “7700”.

— А аварійний маяк?

— У нас досі нема доступу до радарів і підсилювачів в Криму. Тож, сказати не можу.

— Слідчий, як думаєте? Це може бути якоюсь приманкою в пастці?

— Це ви мені скажіть.

— Частота передавача ADS-B відома і відкрита. Будь-хто може придбати передавач, налаштувати на тисячу дев’яносто мегагерців і транслювати будь-які позовні на цій частоті. В мирний час — це карний злочин. І вирахувати радіохулігана досить просто. А от зараз — не знаю.

— Навряд це пастка, — промовив слідчий. — Кого в неї заманювати? Там знають розташування всіх наших воєнних частин і можуть просто прийти зі зброєю.

— Де “там”?

— В Росії. І знов таки, цю бесіду прошу тримати при собі найближчі кілька годин.

— Добре. Але знаєте, пане слідчий, що мене непокоїть?

— Що?

— Цей передавач зазвичай працює в польоті. І розміщений він у кабіні літака. Якби літак розбився, то передавач би точно не працював.

— То, думаєте, вони десь сіли на ґрунт?

— Це теж неможливо. Airbus — не кукурузник. Йому злітно-посадкова смуга потрібна.

— Я читав, що Airbus одного разу на воду посадили, — заперечив слідчий.

— Так, на Гудзон. А не на каміння...

— То як ви можете пояснити цей сигнал? — спитав слідчий.

— Не знаю, ніяк. А от, що ми маємо зробити? Це я спитаю у вас, у представника влади. Ви все одно вже розпоряджаєтесь усім на моєму посту.

— А що ви б зробили за інструкцією?

— Маєте на увазі “у мирний час”? Зателефонував в аеропорт Сімферополя, повідомив би про сигнал. Потім до надзвичайників, у них має бути один чи два гелікоптера для спостереження за лісовими пожежами. Попросив би злітати і подивитись.

— Зрозуміло...

— Знов таки, був би “мирний час”, без “Килима”, я б просив літаки, котрі пролітають поблизу дивитись на землю, шукати дим чи полум’я. Далі те саме — надзвичайників чи гірничо-рятувальну, хто там за головних не знаю, наводили б на місце катастрофи. Але зараз з півостровом відсутній оперативний зв’язок. Хіба лише голуба поштового надіслати.

— Зрозумів, — кивнув слідчий. — Нічого робити не треба, ми спробуємо за своїми каналами щось зробити. Продовжуйте спостерігати за сигналом і все фіксуйте. Я потім когось пришлю до вас за копією.

— Зробимо, — відповів Шкловський.

— І прошу нікого не покидати диспетчерський пункт і поза робочою необхідністю не зв’язуватись ні з ким. Новини, — слідчий махнув рукою в бік монітора, — хай працюють. Як тільки почнеться прес-конференція, вважайте наказ скасованим і можете бути вільними... Тобто, працювати в звичайному, наскільки це можливо, режимі.

— Так, зрозумів.

— І, Олеже Сергійовичу...

— Так?

— Дякую за співпрацю. Ви нам дійсно дуже допомогли.

— Пусте.

— Я ще точно не знаю що там сталось, але завдяки вам і вашим спеціалістам нам вже є що сказати.

— І що ж ви скажете?

— Скажемо, що “Гляйвіц” їм схоже не вдався.

У слідчого задзвонив телефон. Незвичний для “чистої” зони диспетчерської телефонний дзвінок вдарив по вухах. Слідчий взяв трубку і відійшов до стіни, просто під знак з перекресленим мобільним телефоном.

“Це ж треба. Вимагає, щоб ми здали телефони, а сам не звертає уваги на знаки заборони, — подумав Полковник. — З іншого боку, зараз диспетчерська майже і не працює, тож кому завадить один дзвінок поза правилами?”

З коротким “Так!”, слідчий подивився на Полковника і дав відбій на телефоні:

— Олеже Сергійовичу, доведеться вам і вашим колегам — Сергій та Андрію — з’їздити в Київ. Дехто з СБУ дуже хоче поговорити з вами усіма.

— Коли треба бути у Києві? Якщо я виїду вечірнім експресом...

— Ні, вас усіх відвезуть туди нашим транспортом. Машина скоро під’їде, кличте ваших підлеглих.

Дімич мав дурну звичку ходити під час розмови по телефону. Просто сидіти чи стояти з трубкою біля вуха (а freehand-гарнітури Дімич не визнавав) він не міг. В конторі з цього сміялись. Варто було задзвонити мобілці, як Дімич підхоплювався і починав ходити коридором. Очевидці жартома стверджували, що за день Дімич проходить “свої десять тисяч” лише за два-три вхідних дзвінки.

Та на базі рятувальників у березні не сильно й походиш — все було засипано снігом. Лишалась лише вузенька стежка між “штабним” будиночком і навісом, під яким Дімич лишив автівку.

— Так... Олексію, — назвати її чоловічим іменем потребувало трохи зусиль.

— Привіт, Дімичу. Ти ще в Криму?

— Так, ще в Криму.

— Тікай звідти! По Арабатці тікай чи через Джанкой і по мосту. Але тікай!

— Та що сталось?

— ...Потягами не користуйся. Краще якоюсь маршруткою чи таксі до Новоолексіївки замов. Ти ж ще в Ічкі?

— Вражений твоїми знаннями географії Криму. Ні, я зараз не в Ічкі, я в горах. Оль... Олексію, ти можеш врешті-решт сказати що сталось?

— Російські війська увійшли в Крим. А як дізнаються, що ти волонтерив на Сході?

— Зачекай... Як “увійшли”? Якісь спільні навчання з Чорноморським флотом?

— Ні, вони стверджують, що ЗСУ збили один чи два літаки над Кримом. І тепер увійшли “примушувати до миру”.

— Як в Сакартвело?

— Так. Захопили переправу, блокують Керченську протоку. Ти де зараз в горах? Виїхати зможеш? Тільки оминай Севастополь і Сімферополь!

— Не тараторь! Дякую, що попередила, буду обережним. Та не думаю, що мені щось загрожує, якихось воєнних об’єктів поблизу нема. Я в Узені, це база рятувальників десь під Карабі...

— Ти сказав “Карабі”?

— Так. Біля Сонячногірського.

— Десь там мав впасти другий літак — “Лютеція”. В усякому разі, звідти йде сигнал. Твої рятувальники пішли до літака?

— Ні, здається, вони не в курсі.

— Дивно, я наших — українських — надзвичайників попередив. Добре, записуй координати. І якщо зможеш, тримай мене в курсі.

— Так і зроблю.

— І ще...

— Що?

— Будь обережним. І краще б ти просто виїхав на материк...

Дімич повернувся в штабний будиночок, і просто з порогу сказав:

— Маю дві новини.

Великий посміхнувся:

— Починай з хорошої.

— Думаю, що обидві новини — так собі. Та маю ще питання. До плато Карабі далеко?

— Кілометрів дванадцять до кромки, — відповіла Ленара.

— Це по прямій, — промовив Другий. — Стежками всі п’ятнадцять. Може й більше. А що?

Дімич проігнорував питання:

— Євгене, ти казав, що з півночі грюкіт якійсь чув.

— Так, було.

— Мені з Києва зателефонували. Спотерка знайома. Каже, що це літак впав. Французький “аеробус”.

— Отакої, а нам досі нічого не сказали...

— А тут друга новина: в Крим увійшли російські війська.

— З цією новиною, друже, ти запізнився, — посміхнувся Великий. — Російські війська тут років і років. Чорноморський флот, називається.

— Не тільки Че-еФ. Війська входять з материка.

— Певно, звичайна ротація, — знизав плечима Великий. — Вони постійно туди-сюди переміщуються. Не жени хвилю!

— Керченську протоку блоковано!

— Це лише твої слова. До того ж, це можуть бути лише навчання.

— Не сперечайтесь, хлопці, — втрутився Євген. — Дімичу, давай краще докладніше про літак.

— Так. Мені надіслали координати його останнього сигналу, — Дімич підійшов до мапи, — це десь тут. Кількасот метрів від, — Дімич придився до дрібного шрифту на карту, — Кара-Тау. Що це за назва?

— Місцева Чорна гора. Та з карпатською Чорною горою не зрівняти, — посміхнувся Євген.

— Що за сигнал? — спитав Великий.

— Транспондер, тисяча дев’яносто мегагерців. Працював в режимі “7700”, це сигнал...

— Я знаю, — перервав його Великий. — Дайте подумати.

Він кілька разів пройшовся вздовж стіни.

— Нам невідомо скільки там людей, скільки з них живих тощо. Нам невідомо чи є там літак взагалі. Дивіться, за офіційними каналами нам нічого не надходило. Тож починати операцію ми не можемо.

— Я спробую зв’язатись з Сімфом, — запропонував Другий.

— Зачекай! Операцію починати ми не можемо, але я не заперечу якщо хтось покаже нашому другові Дімичу місцеві краєвиди. Десь в районі південної кромки плато.

— Так! — вигукнув Євген.

— Йти з ним мають двоє, — продовжив Великий. — Добровольці є? Крім Євгена, зрозуміло. Бачу, що він доброволець, але вас удвох я не відпущу. Це небезпечно.

— Я піду, — промовила Ленара. — Тільки альпіністське спорядження візьму.

— Березень-місяць... Ти впевнена? — спитав Великий.

— Так, впевнена. Може раптом доведеться йти коротким шляхом.

— Добре, тобі цей шмот нести. Даю двадцять хвилин на збори. Ми з Другим лишаємось тут “на господарстві”, може з Сімфу таки щось повідомлять. Зв’язок по уокі-токі. І офіційно, це — просто прогулянка, кути особливо не зрізайте щоб вже вас рятувати не довелось. На кого ж тоді базу лишати? — посміхнувся Великий.

— Та зрозуміли ми, — відповіла Ленара.

— За старшого у групі — Євген.

— Так, — відізвався Євген. — Дімичу, пішли знайдемо тобі комбез.

— Здається, не скоро я висплюсь, — посміхнувся Дімич.

В іншому будиночку Євген швидко підібрав на Дімича помаранчевий комбінезон.

— Екологом буду, — посміхнувся Дімич.

— Влітку пішов би хоч вільним сталкером. Та зараз трохи прохолодно. Ну, і у воду падати в такому трохи приємніше. Зараз ще взуття тобі підберемо.

— Та у мене “Талани” в машині.

— О! Добре, в них і підеш.

Зібрались за п’ятнадцять з наданих двадцяти хвилин. Ленара була теж в комбінезоні, тільки в світло-червоному, майже рожевому. За спиною мала циліндричний рюкзак-транс з мотузками і якимось залізяччям, котре бряцало на кожному кроці. До плеча було припасовано легенький альпіністський шолом, а на лобі був ліхтарик-тіка.

— Ліхтарик для чого? Наче ж світає, — здивувався Дімич.

— На плато купа печер. Можливо доведеться в якусь спускатись...

— Облиш, хлопче, — сказав Євген. — Все вона правильно робить.

— Готові? —запитав Великий.

— Так!

— Євгене, ваш план руху?

— Звідси трасою лісовозів до південного приярку. Там оглянемось і вже за обстановкою — або стінкою на плато, або стежкою в ритмі прогулянки.

— План погоджую. Зв’язок щогодини, позачерговий — як щось знайдете. З богом!

— До біса.

Невеличка група з трьох добровольців вийшла з галявини рятувальників. Розмоклий сніг тримав за ноги, задля кожного кроку доводилось прикладати силу. Хвилин за десять вони дістались до траси лісовозів і йти стало трохи легше. Важкі МАЗи-лісовози пробили в снігу дві колії по яких і йшла команда.

— Дівчино, Ленаро. А як ви пішли в рятувальники? — спитав Дімич.

— Я не рятувальниця. Лише сезонна волонтерка.

— То як ви пішли в сезонні волонтери?

— Бережи дихання. Знадобиться!

— Вона завжди така... Зосереджена? — спитав Дімич у Євгена.

Група тим часом увійшла в сосновий лісок.

— Та майже. Не звертай увагу. То вона так відпочиває.

— Так! Відпочиваю, — озвалась Ленара. — В мене по два десятки концертів на рік, два роки тому я брала участь в Зимовій Олімпіаді від України.

— І від цього треба відпочивати в холодних горах?

— Так, а ще від чоловіка, котрий творча особистість — не працює і дякує усім богам, що у нього є я. Відома і з заробітком. Від нього я теж відпочиваю.

— Оу, то ви заміжня? Вибачте, — промовив Дімич.

— “Заміжня” — то єдине що ти почув? Тож, залицяння скасовується?

— Ні, ще про Олімпіаду почув. Яка дисципліна? Медалі маєте?

— Сноуборд. Останнє місце.

— Вибачте.

— За що? Я не професійна спортсменка і не їхала туди перемагати. Поїздку оплатила сама, жодної гривні з Олімпійського комітету на мене не виділено, тож і зобов’язань не маю.

— Та все одно...

— І на Олімпіаді не місце професійним спортсменам. На мою думку.

З півночі подув вітер і приніс якісь дивні солодкуваті запахи.

— Це гас! — першим зорієнтувався Євген. — Пропоную прискоритись.

— Я ж казала “бережи дихання”.

Трійця перейшла на легкий біг, наскільки це було можливо у вогкій засніженій колії.

За сосновим лісочком відкривався вид на південний приярок. Землею було розкидано купу металевих уламків, якихось дротів. Серед уламків вгадувався лише хвіст з емблемою і пара двигунів майже на схилі. На землі горіло кілька вогнищ.

— Як в кіно... — прошепотів Дімич.

І дійсно картина скидалась на кадр з якогось фільму-катастрофи на кшталт “Міленіум” чи на серію документальної стрічки по National Geographic. Тільки на відміну від фільму тут панували тиша — не бігали рятувальники, не фіксували уламки експерти. Трійця волонтерів не менше хвилини дивились на купу уламків, на схил, на почорніле від полум’я каміння. Першим зі ступору вийшов Євген:

— Такого я навіть на війні не бачив.

— Так, я до останнього сподівався, що це хибний виклик.

— Наші дії, Євгене? — Ленара теж прийшла до тями.

— Я зараз зв’яжусь з базою. А ви обходьте уламки і гукайте живих. До відкритого вогню не підходьте, самі уламки не чіпати, з місця на місце не совати.

— А якщо під уламком хтось буде?

— Тільки якщо там буде хтось живий і ти будеш в цьому переконаний на всі сто відсотків. Не збільшуйте експертам їхньої роботи.

— Так! Може “чорні скриньки” заодно пошукаємо?

Євген похитав головою.

— Ні, не треба. Цим хай теж експерти займаються.

Волонтери розійшлись полем уламків гукаючи “Чи є хтось живий?” українською та англійською. Французької мови ніхто з них не знав. Та відповіді не було. Де-не-де траплялись шматки людських решток: нога в панчосі, чоловічий п’ясток з перснем на пальці, якісь зовсім безформні шматки плоті. Неживе — валізи, спортивні сумки і наплічники, взуття, включно з модельними туфлями на підборах, паспорти і м’які дитячі іграшки — зберіглось краще. Навіть літрова скляна пляшка віскі лишилась цілішою за усіх людей на борту.

— Дивись туди! — Ленара вказала пальцем кудись нагору.

— Що там? — спитав Дімич. — Туман, нічого не бачу.

— Та я вже невпевнена. Здалось, що зверху людина була. Зараз вже не бачу.

Зі світанком Макс вийшов з уламків фюзеляжу. Пройшовся за борозною, яку залишила кабіна, майже до обриву. З гори праворуч, тепер він був впевнений, що це Кара-Тау, в долину лився туман. Десь внизу ще горіло кілька вогнищ уламків.

Влітку він би вже спускався до узбережжя по допомогу. З іншого боку, влітку вони б сідали не на сніг, а на каменюки. І навряд би посадка була б так само м’якою. Та якщо допомоги не буде протягом світлового дня, доведеться думати як їм спуститись. Ніч на плато з однією курткою і трьома ковдрами вони можуть і не пережити. З іншого боку, йти вночі ще більш небезпечно, ніж сидіти і чекати. Може вдасться відірвати пару шматків обшивки літака і використати його як санчата для Мішеля і Клер? Чи може відірвати шматки менших розмірів і зробити снігоступи.

Макс ще раз поглянув на Кара-Тау. Колись давно, років десять тому, а може й більше, він був на тій горі. Однієї серпневої ночі він піднімався “під рюкзаком” від узбережжя. Чомусь захотілось подивитись на Великих Бузулук саме в променях світанку. Здав номер в готельчику біля пляжу і пішов, підсвічуючи собі налобним ліхтариком. Десь дорогою, певно, не туди повернув і серед ночі виявив себе не на плато, а на кілька сотень метрів вище — на вершечку Кара-Тау, просто біля обеліску. Шукати шлях вниз в темряві він не став, а просто зайшов в лісок і спробував поспати з рюкзаком під головою. Не вдалось, навіть у серпні нічна температура на горі наближалась до нуля, добре хоч лісок стримував холодний вітер.

А зараз не серпень. Ні, без допомоги їм не спуститись.

— Максе! — гукала Клер.

— Що сталось?

— Подивіться, будь ласка, до Мішеля. Здається, він не дихає.

Перше, що відчув Макс було полегшення. Потім — докір сумління через полегшення.

— Так, зараз подивлюсь.