Казка про Принцесу.

9 частина

Та коли я зі снігу піднімався й опирався

на ліву руку, то нігтями неї зачіплявся,

за ржаву металеву річ — я здивувався.

То ж чисто я автоматично її схопив,

кожний зрозуміє: що тоді я пережив.

То загадку розгадай, ти вже — детектив.

Що це у моїй руці? Іржавий ключ. О, диво!

Це неможливо, але як це тепер справедливо,

й, звичайно, що важливо і почуваюсь сміливо.

Та ось в цій глухій, нічній, морозній тиші —

щось зненацька зашаруділо. Невже миші?

Ні. В цьому я не сумнівався й без мого виші.

Я озирнувся на якісь м'які котячі звуки.

Боже, мені ще не хватає якоїсь тварюки,

й машинально обтрусив від снігу брюки.

І ось з-за рогу однієї сірої замерзлої будівлі

появилась біла мордочка, явно не для торгівлі,

й наочно що не з пропозицією моєї ночівлі.

А то була маленька біла, полярна лисиця,

чи песець. Усміхнувся — не триндець для Гриця.

Та, стояла, мовчала й уважно зорила, як, птиця.

Тоді вона, принюхуючись, обережно пішла —

прямо до мене. Я стояв, дрижав — тепло з тіла

відлітало швидко, без жодного на то крила.

А песець? Хай йому грець! Він мене обійшов

кругом, обнюхав й зоні лівої руки — без умов,

щось для себе знайшов. Агов — загуділа кров!

Песець своїм холодним носом ткнувся в руку

з іржавим ключем. Я не готовий до цього трюку.

Що це тут так цікавить цю файну звірюку?

А вона — подивившись в мої зацікавлені очі,

вильнула своїм шикарним хвостом серед ночі.

Що за ці пропозиції німі й мабуть, якісь урочі.

Лисичка тихо ступала від мене й очима заохочуючи

почала кудись бігти — дії мої цим позолочуючи.

Я, не задумуючись, кинувся за нею — даль скорочуючи.