Монахиня

- А ось сюди ніколи не ходи, особливо на Ґелловін, - розповідала мені Лілі, дівчина з величезними карими очима.

Вона була єдиним позитивним моментом у нашому з родиною переїзді зі Штатів у маленьке ірландське містечко. Мій батько прагнув дослідити наше європейське коріння, а от я, тоді у далекому 1956 році лише підліток, просто нудився в цій забутій Богом місцині.

- Чому?- запитав я.

- Бо тут, на руїнах монастиря, живе привид монахині Луїзи! Це сталося багато сторіч тому. У цьому монастирі жила молода монахиня. Одного разу вона завагітніла і коли про це стало відомо, її хотіли вигнати на вулицю. Але одна стара черниця зжалилася над Луїзою та дозволила їй просидіти до весни у тій високій вежі, що зараз ще й досі стоїть. У тих холодних стінах молода дівчина народила в ніч на Ґелловін дитину, але немовля покинуло цей світ вже вранці. З горя монахиня викинулася з цієї вежі та померла. Але до нині у ніч на Ґелловін вона ходить своїм останнім притулком і шукає свою мертву дитину. А коли не знаходить, то вбиває живу, що туди прийшла у цей час. Ну таке мені дідусь розповідав, - закінчила свою розповідь Лілі.

- Моторошненько, - відповів я.

- Та це все дурниці, а ти просто перелякана американська дупа! - перебив мене місцевий задира Джо.

- Що? Та я не боюся, я можу піти туди завтра на Ґелловін і довести це! - обурився я.

Після цих слів, вертатися назад вже було не можна, тому за 10 хвилин до опівночі я стояв на вершині вежі й сподівався, що це й справді просто стара ірландська байка. За огорожею руїн монастиря чекали інші підлітки разом з Лілі, тому я не міг показати свій страх.

Та ось міський годинник пробив 12, а привид так і не з'явився. Не пам'ятаючи себе від щастя, я почав швиденько спускатися сходами вежі, як раптом відчув неприродний холод. Моєю спиною побігли мурахи, а серце закалатало швидше ніж будь-коли.

Невже це правда?

Я вирішив бігти та не озиратися. Але до моїх вух вже почали доноситися чиїсь неспішні кроки. Тоді я не витримав та заволав в усе горло. Я розумів, що прирікаю себе на довічне цькування нових однокласників, але вмерти тут у вежі було б все одно страшніше.

І я біг. Біг нестримно та несамовито й зміг заспокоїтися лише за огорожею монастиря. Нарешті я опинився в умовній безпеці, але моя ганьба не залишилася без уваги.

Весь натовп сміявся з мене, а коли я нарешті озирнувся до вежі, то побачив, що там не має привида. Є лише Джо, що показує мені звідти непристойні жести.

Мені здавалося, що від цієї ганьби я ніколи не відмиюся.

Але раптом мій кривдник припинив реготати та розмахувати середнім пальцем. Ми навіть з доволі далекої відстані та у поганому світла ліхтаря побачили як він зблід, а за декілька секунд почав кричати, як навіжений.

Тоді й ми всі почули лагідний приспів колискової та наполегливий жіночий голос: "Дитя, дитятко моє, а ось і ти! Йди до своєї матусі"

Цей жахливий пронизливий, льодяний голос ми всі ще довго не могли забути. Усі, крім Джо. Йому вже не судилося нічого ні запам'ятати, ні забути.