І постала Імперія

Зробивши ковток трав’яного чаю, дуже старий чоловік щиро усміхнувся учневі. Він відкинувся на своєму кріслі й безтурботно посміюючись, мовив:

- Знаєш, про що мені нагадало твоє питання? - голос його оживився задоволеністю, відганяючи колишню слабкість. Очі чоловіка м’яко світилися щастям. - Батько мій зі слів свого діда розказував, як Перші люди воювали з демонами. - учень уважно слухав чоловіка. - Уяви собі, як давно то було! Мені стосім, а прапрадідові, певно, й одинадцяти не було, як він бачив ту борню. - старий засміявся, певно, із того, наскільки давню історію згадав - то було, виходить, ледь не двісті років назад. - Я й не думав тоді, що сам колись опинюсь у битві - при облозі Деракела.

Сказати, що то були цілковито мирні часи, було б не зовсім вірно. Люди куди меньше мали речей, заради яких варто жити, куди більше злидарювали і хворіли. Закону поза стінами Корангода було ще меньше, ніж у самому місті - було страшно вийти! А люди виходили. Але твій дід вийшов так, як ніхто до нього не виходив. Не моє то було діло воювати - я стояв на пагорбі, але діда твого бачив добре. Підійшов він із тараном до стін Деракела, викликав індонгона, що містом тоді управляв, але той виходити відмовився. “Тоді, - грізно, як справжній імператор, сказав. - Я розіб’ю ворота і дістану вашого вусатого сцикуна” - прямо так і сказав, кажу тобі! - чоловік залився сміхом, що аж закашлявся, і учень заусміхався йому. - Ну, деракельців ці слова образили і вони почали обстрілювати твого діда з луків. Але той виставив щита і лишився неуражений. Рагнаван засурмив у ріг, дружина здійнялася - отут-то й почалася битва. Стріляли деракельці як навіжені - одна стріла, пам’ятаю, аж біля ноги у мене впала. Лягло немало парубків од вражих стріл, але таки розбили ми ворота. Твій дід боровся у перших рядах, розказував мені, як зі списом проривався до палацу індонгона. Серце калатало, що аж не чув нічого, дрижав, боявся - дивина - а йшов! Казав, “роблю те, що треба, бо нема дороги назад”. І люди його, як бачили, самі рвалися вперед, захищали твого діда. Добре що, як він казав, у місті ополчення із холодною зброєю було меньше, ніж його людей - але лучників немало. Від одного у твого діда лишилася згадка - шрам на стегні. Казав, що й не помітив у запалі бою - і стріли тої самої не знайшов. Але, стікаючи кров’ю, усіх на шляху розкидував, аж поки не дійшов до того вусаня. Вусань був дядьком товстим - я сам як його побачив, ненароком подумав словами твого діда - у такого гроші із капшука аж вивалюються. Але гроші, коли відповідаєш за діла, не уберігають - ти це й сам знаєш. - на ці слова учень задоволено кивнув чоловікові. - До кінця життя Іс - таке в індонгона прізвище було - сидів у Фьолберлозі. Твій дід тоді іще не став героєм - але початок було покладено. У нього з’явилося те, що було в тебе від народження. Розумієш, про що я?

- Про владу? - запитав учень, не будучи сам певен у відповіді.

- Ні-і, аж ніяк. - чоловік нахилився до нього. - Довіра людей. Не забувай, Деракел тоді був столицею рабства. Якби не довіра, не було б справжньої влади. Але перед цим ти маєш усвідомити своє місце у цьому житті, не побоятися визначитися, у чому твоє призначення. Почати довіряти самому собі. Куди б ти не йшов, якщо знатимеш напевно свій шлях, знайдуться люди, що підуть за тобою. Дарма, що шлях то поле - коли знаєш, куди йдеш, для тебе й в полі стежка. Визначитися - оце і є найскладніше. І не раз ти будеш повертатися до цього моменту.

- Шкода, що я не мій дід. - промовив учень, знизуючи плечима. - Було б, певно, легше самому пройти такий шлях, ніж слухати про нього.

- Може й так. - сказав чоловік після того, як зробив ковток чаю. - Але навідміну від учасника подій, тобі буде легше підвести підсумки. Можеш послухати про те, що передувало тій облозі і що було після неї. А ще краще - “побачити” це з моїх згадок. - чоловік виставив у сторону учня великого пальця, і той притис до нього свого середнього. - Так ти і отримаєш відповідь на своє питання.