І постала Імперія

Ця історія почалася вісімдесят один рік назад у тісній кімнатці, при вогнику єдиної свічки. Вісімнадцятирічний хлопець схилився над клаптиком паперу. Він раз за разом перечитував слова, написані часом незвичайними формами знайомих йому літер. До того хлопець бачив письмо тільки на шкурах чи пергаментах. Але, окрім дивного походження, цей папірець був єдиною спадщиною, що лишилася йому від батька-крамаря. Перед смертю він сказав хлопцеві, щоби той обов’язково став героєм. Рокор Арх старший, певно, розглядав свого сина як потенційно успішнішу версію себе самого. Можливо, так воно і сталося б, якби батько не зізнався, що сам ніколи не був героєм. В останній вечір він сказав, що більшу частину життя, яку описував сповненою подвигами, був рабом у багатої сім’ї.

Після такої безглуздої брехні Рокор молодший відчув себе зрадженим. Замість виконати останню волю батька він кинув свою школу фехтування й відхрещувався від будь-якої ідеї бути героєм. Його нудило від думки, що батько, який розповідав про геройства, виявився брехливим невдахою. Юнак волів забувати про його існування, кожного дня утікаючи з дому за місто. Аж поки не знайшов цей клаптик паперу.

“Ти маєш багато дізнатися, і я певен, що якщо ти це читаєш, інструкції в надійних руках - я про це потурбувався. Мене звати Ро’Монінг і я Перший - так ви звикли нас називати. Я не знаю, скільки часу сплине після написання цих рядків і ким ти будеш, Дитя Пророцтва. Але сьогодні тебе обрали боги. Сьогодні й... Дуже багато років назад, можливо.

Якщо тобі довелося побачити знак, який подали боги, знак, який говорить про те, що прийшов час... Значить, ти маєш піднятися на найвищу з гір у цих землях. Можливо, вона відома тобі під назвою Монлоднал, а може, ви назвали її якось інакше. На вершині цієї гори буде храм, захищений моєю мантрою. Це дуже потужні слова, які обов’язково треба вимовляти чітко, інакше нічого не вийде”.

Далі слідувало три речення, складених із упорядкованих наборів літер. Певно, це була транскрипція невідомої Рокорові мови.

“Тобі потрібно вимовити їх у протилежному порядку. Якщо ти дійсно Дитя, у Храмі знайдеш скрижаль Чотирьох Забутих Слів. Саме на ній буде Пророцтво. Його записав я, але навіть я не знаю істинного значення цих слів. Вони для тебе - ти їх зрозумієш.

Скрижалей чотири. Якщо у Храмі ти не знайдеш інші три - значить, іще не прийшов для них час. Боги обіцяли подати знак і вказати їх місцезнаходження. Ти маєш добре слідкувати за тим, що відбувається у світі, я запевняю тебе - це дуже важливо.

Вони назвали тебе Істинним Героєм, “потенціалом сучасних людей”. Я певен, що ти врятуєш світ, бо слова ці звучать воістину страшно. Ми, пращури, покладаємо на тебе усі свої надії, і віримо, що ти виправдаєш їх. Нехай буде завжди із тобою удача”.

День у день Рокор перечитував ці слова. Мати сказала йому, що ця записка була в батька від народження. Хто її дав йому, Рокор не знав. Його більше турбував зміст інструкцій. Цей папірець здавався хлопцеві цілком справжнім. Дивний матеріал, чудернацькі літери, транскрипція невідомої мови і почерк, зовсім не схожий на батьків чи материн. Із того моменту, як Рокор знайшов цю записку, слова його батька набули іншого сенсу. “Бути героєм - не його бажання” - думав Рокор, - “це мета нашої сім’ї. Напевно, він не був упевнений у собі достатньо, щоби відповідати вимогам Пророцтва... Але я маю бути, допоки не отримав знак. Навіть якщо не я Дитя, маю змінювати світ на краще. Заради нашого майбутнього”.

У якийсь момент Рокор піймав себе на думці, що не знає, як стати героєм. Що він має робити для цього? З якого моменту вважати себе героєм? Може, коли боги подадуть знак, тоді стане ясніше, що робити? Усі ці питання бентежили хлопця і він усе більшою мірою концентрувався на тому, як підготувати ґрунт, щоби врятувати світ. Як зробити його краще?..

Ловлячи рибу в річці, що протікала через місто, він вирішив поговорити про це зі своїм найкращим другом - Мідмусом. Хоча Мідмус був сиротою, працював кур’єром і займався дрібним продажем, він любив пригоди й героїзм. Працюючи, хлопець один з небагатьох з натхненням виходив за межі міста, і повертався, розказуючи про те, що бачив. Іноді Рокор і сам виходив, але не настільки далеко - на тихий пагорб неподалік від передмість, де вдавався до роздумів. Але все ж, це не була робота з ризиком для життя, як у друга. Для Рокора він був своєрідним прикладом героя. Мідмус, чорнявий жилавий хлопець у старій залатаній сорочці, сидів, комічно напружившись, слідкуючи за поплавцем. Сильно нахмуривши брови й стиснувши губи, він чекав якихось рухів. Більшу частину зловленої риби він, скоріше за все, продасть, і лише трохи з’їсть сам. Задумливо дивлячись на поплавець, Рокор звернувся до друга:

- Як думаєш, що треба для того, щоб стати героєм?

У відповідь Мідмус розслабився і усміхнувся, повертаючись до нього:

- Певно, зробити щось таке, за що люди будуть тобі вдячні. Наприклад, вбити вовка, що ледь не загриз мене позаминулого разу. - хлопець реготнув, показавши ліву руку, на якій було видно шрам від укусу.

- Ти ж сам визнав, що йти через ліс було поганою ідеєю. - сказав Рокор, легко усміхаючись.

- Ага, але справедливості все одно хочеться. - безтурботно знизнув плечима Мідмус. - Можна і не вбивати вовка, а просто покращити життя людей. Найпростіше було б якось вплинути на рішення індонгона - він все ж управляє містом. Люди не знатимуть, що це ти, але якщо нам стане краще жити, я зрозумію, кому дякувати. - щиро усміхнувся юнак, хлопаючи Рокора по плечу. - І розказуватиму про це іншим.

Йому стало трохи ніяково. На похоронах батька він познайомився з Аркгейром Веєм - своїм дядьком по материній лінії. У той день він ховав одну зі своїх старших сестер. Аркгейр був його ровесником, а найголовніше - індонгоном Корангоду. Місто належало йому і його рідним. Спостерігаючи за ним на тих подвійних похоронах, Рокор помітив, як він оглядає своїх родичів. Усі інші Веї більшою мірою були стариганами - минулим, яким і самим пора лягати в могили. Він - єдина молода людина, і схоже, Аркгейр теж це зрозумів. Пізніше дядько сказав Рокорові, що йому, як главі правлячого роду Корангоду, варто поглиблювати коріння. Саме тому дядько і взяв племінника під крило, показуючи йому, що таке бути правлячою династією. Досі юнак просто насолоджувався життям у компанії дядька, але поговоривши з другом, згадав про ті його слова про поглиблення коріння. Тепер, не бажаючи самому собі зізнаватися в такій наївності, він сподівався, що Аркгейр хоче зробити з нього свого спадкоємця. Хтозна, може саме для цього йому був потрібен молодий родич? Але просто так цього ніколи не станеться - дядько був одружений, а його дружина вагітна. І навіть якщо Арх ніколи не стане спадкоємцем, у нього залишалася надія, що він працює на власне майбутнє. Чим більше він зробить зараз, тим більше можливостей буде в нього і його нащадків.

Буквально через пару днів, як Рокор знайшов інструкції Ро’Монінга, сталося дещо дивне. При ясному небі, як казали селяни, біля Лисячого лісу вдарила блискавка, лишивши по собі випалену землю. Виходити за палісад передмість, щоб упевнитися в почутому, люди боялися - нерідко такі походи закінчувалися зустіччю з бандитами. Бранців могли продати рабовласникам у Деракелі, і це найкраще, на що могли сподіватися селяни. Усе частіше до них доходили чутки, що бандити могли залишити людей собі - щоби катувати для розваги або злигатися з жінками і дітьми. Хоча робочих у полі і на шахтах захищало ополчення, далі цих місць селяни воліли не заходити. І все ж їм хотілося, аби хтось вирішив їхню суперечку, з’їздив перевірити, чи справді там, як сказав “очевидець”, лишився слід від удару, чи все це просто бабські оповідки. Почувши новину про блискавку, Рокор захотів за всяку ціну дістатися Лисячого лісу. Щось ніби казало йому - ти маєш бути там. “Це знак, - був упевнений хлопець. - І в темряву тих бандитів!”. Він переконував дядька поїхати до лісу. Дякувати богам, це було не важко - ополчення усього міста слухало його і захищало, а славу першості він любив. Просто розказати містянам про те, що він там, єдиний, бачив, уже принесе йому задоволення. Тим більш, що останні дні життя в місті пливло досить спокійно і доволі довго не ставалося нічого особливо примітного. Аркгейр був не проти розім’ятися.

Тож, цього ранку Рокор їхав на коні поряд із дядьком. Обидва були одягнені у гарні блакитні туніки, підперезані чорними шкіряними ременями. Селяни проводжали їх із передмість поглядами, сповненими захоплення - власних коней могли дозволити собі лише багаті люди, не говорячи вже про привілейований блакитний одяг. Хоча було тепло, часом налітав холодний вітер, як це і буває навесні. Вітер шелестів чимось у глибині Лисячого лісу. У хлопця перехоплювало подих в очікуванні того, що він може побачити. Дядько не знав справжню причину бажання небожа з’їздити до лісу - йому було важливо лише те, що краще для нього. Тим не менш, Рокор захоплювався ним, як і всі у місті. Дядько був статним, чисто голеним, із ямкою на підборідді й акуратним каре. Темно-коричневе волосся і відкрите лице робило його справжнім красенем, за яким зомлівали дівчата і на якого рівнялися парубки. Від нього віяло свіжістю й упевненістю, поряд із якими Рокорові хотілося досягати більшого. Щоби не мовчати у дорозі, потрібно було про щось говорити. Хлопець дивився на нього і не знав, із чого почати розмову.

- Аркгейре, - дядько-ровесник наполягав на тому, щоби Рокор звертався до нього по імені. - Я хочу обговорити історію Веїв. - Може, поки вони не досягли місця удару блискавки, Рокор набереться від індонгона політичного досвіду. Попутно він поправляв неслухняне волосся й намагався при цьому не впасти з коня. Обидва почали їздити одночасно - коли Аркгейр отримав у спадок від бездітної померлої сестри табун коней, але верхи Рокор все ще відчував себе не так упевнено.

- Звичайно, небоже, питай. - відповів Аркгейр, тримаючи узду одною рукою. Він майже не дивився на дорогу.

Деякий час Рокор підбирав слова. Цей момент був для нього важливим. Це наче крок до іншого життя, сповненого відповідальності за долю світу. Матір не радувало його спілкування з Веями, але їй можна було подякувати, що вона вчила сина вести з ними розмови. Завжди говорити до аристократів із повагою. Не казати нічого, що могло б порушити їх чи його власну гідність. Виставляти їх інтереси на перший план.

- Можливо, це питання може здатися неповажним до сім’ї Веїв, - почав хлопець, намагаючись згладити можливі необережності стриманим тоном. - Але навідміну від інших індонгонів, про яких я чув, ви утримуєте владу в Корангоді ось уже третє покоління і маєте під управлінням цілих два інших міста. Із чого починався шлях Веїв?

- Тобто, - сказав Аркгейр, посміхнувшись. - Ти хочеш знати, яким чином Веї прийшли до влади і утримуються досі? Що ж, напевно ти чув легенду про те, що наша сім’я - нащадки Перших людей, які колись правили усіма навколишніми землями. Але походження - це ще не все. Як бачиш - я ще маю немало роботи, аби відновити велич своїх земель. Найбільшою мірою, я гадаю, треба дякувати нашому умінню спілкуватися з іншими впливовими людьми. Військові, священники, купці й ремісники - це все основа, без якої не буде повноцінної держави. Священники дають людям надію у безнадійні часи, ремісники виробляють усе - від бочок до стремен, що не дають тобі впасти з коня, купці допомогають цим речам перетворитися на гроші, а військові захистять усе це від ворогів. Лише коли усі вони, - Вей стис кулака перед собою, дивлячись на нього, - підкоряються тобі, слідують за тобою - можна говорити про досягнення мети. А коли тебе слухається одна половина світу - інша дослухатиметься, і можна говорити про те, щоби змінювати світ.

Рокор слухав дядька і ці слова сповнювали його бажання отримати таку владу. Він підходив до думки, що іншого способу підготувати світ до Пророцтва, окрім як тримати все під своїм контролем, немає. Його злило те, що через батька-торговця і матір, яка за нього вийшла, він навіть не розглядається Веями як запасний варіант. І чого його мати вийшла за батька?.. Чого старша сестра правителя міста управляє крамницею?! Має бути спосіб усе змінити...

Поряд із ними пішки йшло п’ятеро чи шестеро ополченців. Чоловіки були одягнені по різному - хто в сорочку, хто у плащ, у деяких одяг був зашитий. Їх зброя була грубого кування, різною й різної якості, але не сказати, що серед неї було щось дуже погане. Єдине, з чого можна було судити, що ця купка людей заодно - блакитні пов’язки на руках. У народі їх так і звуть - “блакитні пов’язки”. Синій - колір Веїв, і якщо управитель міста - це закон, то “пов’язки” - його представники. Ці вояки були насторожі: поглядали у бік лісу, з якого час від часу долинав шелест - певно, звіриний. Їх охоронці виглядали дещо пошарпаними, хоча у такій зовнішності було щось грізне.

- Значить, у твоїх планах підкорити світ? - спитав Рокор, не відводячи очей від ополченців.

- Ні, небоже, є тонкіші засоби, ніж звичайна груба сила. - відповів дядько, помітивши, як Рокор дивиться на військо. - Завдяки таким, наприклад, ми гуляємо у лісі не боячись, що на нас нападуть бандити. - Аркгейр подивився кудись удаль, хитро примруживши очі.

Чого б він там не зробив, але це справді працювало - за увесь час їх прогулянки бандитів не було й на обрії. З рік тому назад їх можна було помітити здалеку. Навіть на великій відстані відчувалося, як їм хотілося б позривати з багатих пальців персні, чи захопити індонгона у полон за нечуваний викуп. Одначе ополчення, самою своєю набагато більшою, ніж зараз, кількістю, не давало цим мріям збутися. За такої кількості озброєної охорони грабіжники навіть не намагалися вступати в бій. Певно, якщо зараз Аркгейр узяв із собою так мало “пов’язок”, щось дійсно змінилося.

- То як ти цього домігся? - все ще дещо задумливо спитав юнак. Чи була сміливість Мідмуса виходити за стіни просто вимушеною? Звичайно, Рокор захоплювався його стійкістю, але ходити за стіни з охороною набагато безпечніше. Одного дня Мідмус може просто не повернутися. Щоб цього не сталося, Архові треба знати, як можна домогтися убезпечення навколишніх земель.

Аркгейр перевів погляд на Рокора, і, витримавши невелику паузу, з посмішкою мовив:

- Нехай це лишиться секретом.

“Можливо, варто тримати у таємниці ті інструкції... - подумав Рокор. - А можливо, секрет можна обміняти на секрет. Якщо я хочу знати всі тонкощі політики, бути готовим перейняти пост індонгона, мені треба хапатися за будь-яку можливість їх дізнатися... Очікувано, що деякі з них можна отримати, лише заплативши. Аби це було того варте...”. Через хвилину вагань і виважень рішення, хлопець дістав з-за туніки папірця і простягнув його дядькові.

- Глянь на це. Можливо, коли ти побачиш це послання, то поділишся зі мною своєю таємницею.

Аркгейр взяв до рук інструкції Ро’Монінга і почав читати. Із кожним рядком вираз його обличчя змінювався на все більш здивований. Брови підіймалися, а в очах з’являвся шок. На секунду Рокорові здалося, що він побачив в них обурення.

- Ці слова... Я чув про них! Батько розповідав мені. Це ж...

Але не встиг він договорити, як з лісу почувся крик і вибігло декілька озброєних людей. Вони кинулися на Аркгейра й Рокора, їх коні заіржали, й налякані, понесли вершників геть від того місця. Рокор вчепився у повіддя, притулився до коня й лише чув, як позаду брязкотіла зброя. Певно, ополченці затулили нападникам дорогу. Його серце несамовито калатало. Аби ж вони перемогли... Тільки коли коні перейшли з галопу на рись, хлопець зумів повернути голову в бік лісу: було видно, як четверо ополченців оточили одного кремезного бородатого чоловіка. В того в руках була дебела закривавлена сокира. Навколо чоловіків лежали вбиті та поранені. Схоже, ополченці перейняли ініціативу. Сва-Тін, ці “пов’язки”, певно, найкращі з кращих! Один із Веєвих вояків, з каре і бородою, сіпнувся до бандита, щоби відволікти його. Другий, лисий, спробував наблизитися до чоловіка, але той наніс йому сильного удару плазом, що аж здалося, було чути хрускіт ребер. Спритний парубок, не втрачаючи ні секунди, підскочив збоку й увігнав списа сокирнику в коліно. Чоловік здавлено скрикнув і упав. Командир ополченців, низький мужичок із вусами, вибив у чоловіка з рук сокиру й приставив йому до шиї меча. Аркгейр, невдоволено видихнувши, хльоснув кобилу й наблизився до полоненого. Рокор під’їхав слідом. Придивившись ближче до чоловіка, хлопець побачив, що той із ніг до голови був брудний. Від нього несло потом, а на шиї висів шмат якоїсь тканини, смугасто пофарбованої чорним і жовтим. На щоці, не заплямований брудом, виділявся короткий шрам. “Бандит?..” - подумав Рокор. Юнак чув про так званих Придорожніх Ос, одних з найбільших місцевих работорговців. Міщани в Корангоді казали, що ці виродки не пропускають жодної людини на дорозі. Мідмус розповідав, як одного разу втікав від бандита, схожого на цього - добре, що бігає він дуже швидко. Знаходячись так близько до справжнього бандита, хоч він і був полонений, у Рокора неочікувано стало пересихати в горлі. Він ще ніколи не був так близько до реального джерела загрози. Ця людина випромінювала небезпеку, і в очах бандита наче читалося, що він здатен зтягнути хлопця з коня. Рокор пожалкував, що не має із собою зброї. Кинджал, подарований дядьком, він поспіхом забув удома. Його п’яти поколювало від напруги, і він намагався триматися осторонь від бандита. Все ж, згадавши свою мету, подумавши про те, що йому доведеться мати справу з такими людьми, Рокор стиснув зуби і потроху починав оговтуватися. Дядько, перш ніж говорити, сковтнув слину.

- Темрява тебе забери, хто послав?

Перевівши подих, бандит відповів:

- Бугай Монінг...

- Що це має значити? - спитав Аркгейр більш упевнено.

- Що з Ісом вигідніше. - чоловік підвів голову й нахабно посміхнувся, оголюючи криві жовті зуби.

Аркгейр широко розкрив очі й обурено закричав:

- От дурень!.. - а потім у його словах почулася справжня, погано стримувана лють. Він стис повіддя так, що почувся характерний шкіряний хруст. - Він пожалкує про це. Я завжди отримую те, чого хочу. І зараз я хочу бачити його пику на палі! - дядько розвернув кобилу й закінчив. - Цього вбити.

Низький мужичок стрепенувся, натис на рукоятку меча і бандит, схопившись за горло, почав захлинатися кров’ю. Рокор стояв, як вкопаний, змушуючи себе дивитися на це. “Якщо доведеться мати справу з такими людьми, значить, доведеться мати справу і зі смертю” - подумав хлопець. Він підняв голову і дивився, стримуючи подих, як чоловік падає на землю в неприродній позі, спершись на підборіддя. Дивився, як гасне життя в його очах і колись живий погляд скляніє. Як із під шиї неочікувано швидко шириться калюжа крові. Рокор за звичкою, забувши, що сидить на коні, відсахнувся від цієї калюжі. “Я маю відчувати зневагу... До крові бандита”. Аж тут йому на плече впала долоня.

- Їдьмо, небоже. Нам тепер тут робити нічого.

Він бачив, як умирає батько. Підступна хвороба, через яку той кашляв кров’ю, вбила його. Але справжнє вбивство він бачив уперше. Буквально за хвилину Рокор оговтався і відносно успішно відганяв нав’язливі думки про долю того чоловіка, про його можливу сім’ю і про природу життя та смерті. Так уже люди влаштовані - коли вони бачать вбивство, то шукають виправдання тому, чого це погано. Емоціями Рокор не хотів смерті навіть цього бандита, але розум підказував йому, чому це необхідно. Злодій не молив про прощення, інакше було б важче звикнути до того, що його вбили. Натомість хлопець повторював сам собі: “Такі ж падлюки полонили колись мого батька. Цей виродок заслужив на смерть. І якщо те, що лякає, можна вбити, значить, його не можна боятися”. Вони з дядьком виїхали на пустуючий тракт посеред степу, прямуючи назад у Корангод. Поряд, шкутильгаючи, ішли ополченці - командир повісив меча за пояс і підтримував стогнучого лисого дядька, спритний парубок крокував поряд, спираючись на спис. Чоловік із каре і бородою постійно оглядався, вишукуючи нових ворогів.

- Я візьму із собою ці інструкції, - хлопця відволік дядьків голос. - Якщо ти не проти.

Рокор перевів погляд з ополченців на Аркгейра. Той витрушував пилюку з папірця. Певно, інструкції впали на землю під час втечі.

- Вибачте, дядьку. - хлопець поважно схилив голову. - Я не можу їх віддати. Цей листок - єдине, що лишив мені батько.

- Добре. - Аркгейр простягнув аркуша назад небожеві. - Зайдеш до мене, я маю дещо переписати звідти. - сказавши це, індонгон трохи перегнав процесію і зупинив її, піднявши долоню над собою. Ополченці вирівнялися перед ним. Лисий дядько спробував зробити те ж саме, але біль зігнув його назад. Аркгейр, не звернувши уваги на це, заговорив. - Мої вірні воїни! Ви показали себе справді достойними захищати мене. За цим я нагороджую вас правом зватися моїм постійним загоном тілоохоронців. Ви отримаєте особисту зброю і обладунки, які я дарую вам на знак своєї щедрості. Дейріде Ройтал, тебе я призначаю командиром цього загону.

- Аркгейре Вей-дін, - Дейрід, низький мужичок із вусами, схилив голову перед індонгоном, все ще тримаючи лисого дядька. - Від імені Вашого Загону Тілоохоронців, я дякую Вам.

Вей схвально кивнув йому і рушив трактом далі. Деякий час у дорозі вони з племінником мовчали. Уже повністю оговтавшись, Рокор зрозумів що, схоже, сьогодні вони не будуть більше шукати місця удару блискавки. Він дивився назад, оглядаючи поле бою, в надії, що побачить щось незвичайне. Одначе, нічого не було. Лише тіла і дорога віддалялися від нього під мірний цокіт копит. Рокор знаходився в похмурому настрої, наче в нього відбирають шанс бути героєм. Зненацька, наче хмара, його почала накривати байдужість. “Ну, вдарила блискавка, і що?.. Те, що серед ясного неба, не робить її особливою. А то може й селяни вигадали...”. Щоби якось відволіктися, Рокор посилено згадував, про що була розмова, поки на них не напали. Скоро їх із дядьком прогулянка дійде кінця: на небокраї можна було розгледіти палісад передмістя, який мав захищати його від нападів работорговців. Люди, тим не менш, все одно час від часу зникали. Тут він і згадав останні слова бандита. “З Ісом краще”, чи щось таке.

- Хто такий той Іс, і чому бандит згадав про нього? - спитав Рокор у дядька, примруживши очі.

Аркгейр тихо видихнув.

- Елалат Іс, індонгон Деракела. Він рабовласник і багатій. - дядько насупив брови. - Певно, перекупив у мене Придорожніх Ос.

“Перекупив... Перекупив?!” - через неясність думок, що вирували у Рокоровій голові, став проступати куди чіткіший гнів. У гніві все простіше, є лише зло і бажання його зупинити. Образ дядька, якого він поважав і яким надихався, поступово, але точно ставав для нього відразливим. “Мій батько, Аркгейре...” - думав Рокор, нахиляючись до кінської шиї. - “Через Придорожніх Ос... Чотирнадцять років був рабом. Вони зруйнували мою долю, а ти користуєшся ними, наче не знаєш, які вони покидьки!”. Говорити цього вголос неможна. Це все одно що вказати пихатому дядькові на те, що Рокор - син раба. “Работорговці... Я знищу їх усіх”.

- Чи не надто нерозважливо було наймати бандитів? Люди бояться їх. І вірність, певно, останнє, про що вони чули... - як би не намагався хлопець, стримувати гнів йому було нелегко, і він важко дихав через ніс.

Вей дивився на нього зі здивуванням. Він відповів не зразу.

- Ти, небоже, певно не бачиш усієї картини, я не можу тебе звинувачувати, бо й сам частково винен у цьому. - Аркгейр говорив швидко, але розважливо. - Ці, так звані, Придорожні Оси... Не більш як найманці, яких багаті люди використовують у своїх... Необхідних цілях. Вони - лише нікчемна тінь тих работорговців, що були сорок років назад. Колись може вони й мали право на власні дії, з якими варто було рахуватися... Але тепер ці злодюжки тиняються від міста до міста в пошуках брудної роботи. Що їм іще робити? - рот індонгона скривився у відразі. - І найобразливіше те, що цих волоцюг Іс посмів послати вбити мене. Найвеличнішого - не боюся цього слова, із правителів навколишніх земель, убити таким низосним способом! Цей Іс боїться мене. Боїться Веїв! - Сказав Аркгейр, указавши долонею в бік міста. У його словах мав би відчуватися тріумф, але чулася лише агресія. Далі він почав говорити ніби до себе. - Зараз же зберу людей, щоби... Поспілкуватися з тим Бугайом. Треба обговорити з купцями зміни в торгових планах - із Деракелом більше не торгуємо. Ти маєш продовжити свої навчання фехтуванню, небоже - скоро це може знадобитися. І не забудь зайти до мене в палац із тими інструкціями якомога скоріше. Я скажу вартовим, щоб вони чекали твоєї появи на моїй особистій раді.

Він говорив так швидко і упевнено, що Рокорові не вдалося вставити ні слова. Очевидно, дядько уникав інших питань. Тим не менш, Рокор не забуде, що хотів спитати, скільки коштували ті найманці. І не менш важливе питання - навіщо вони були потрібні.

- Добре... - лише сказав він, із повагою схиливши голову. Все злило його, але він не міг цього показувати. Лише кілька секунд потому додав: - Мені треба тільки поговорити з матір’ю.

Про батьків не кажуть поганого, але, власне, через неї Рокор син торговця, а не сестри індонгона. Був би він сином сестри індонгона, до нього було би більше поваги, він міг би щось змінити прямо зараз, але мати перестала спілкуватися з сім’єю. Хлопець хотів отримати відповідь, чому було знищено потужний старт, який можна було б отримати від народження. Старт, буквально важливий для майбутнього цього світу. Що це було, як не очевидна дурість людей, які напевно і не думали про подальшу долю своєї дитини?! Якби не вони, Рокор би сам вирішував свою долю і був би впевнений у своєму мабутньому. А тут на нього покладають відповідальність за майбутнє усього Вол-Монкору. Хлопець дедалі більше бачив зла у цьому світі. Дядько, який думає, що він найрозумнішний і співпрацює зі злодіями. Оси, через яких юнак має приховувати своє походження від колишнього раба. Але найбільше зло... Те, через яке його долю скалічено від самого початку. Зло безвідповідальності перед власними дітьми. Зло, на яке ніхто не заслужив.

За десять хвилин Рокор був перед своїм домом. Це була звичайна, нічим не примітна крамниця, місцями пошарпана через брак коштів, але відносно затишна всередині. Парадний вхід для покупців, тож щоби опинитися вдома, заходити треба з чорного входу. Хлопець уже звик, що перш ніж дістатися житлових кімнат, доводиться минати заповнений товарами склад, але сьогодні вигляд цього амбару його дратував. Всі ці мотузки, ножі, шмати мішковини і в’ялене м’ясо на гачках кричали юнакові про його походження, і він щонайшвидше волів дійти до материної кімнати. Коли Рокор відчинив двері, вона сиділа на нехитрому ліжку з дошки і соломи, щось пишучи на клаптику пергаменту. Мати підняла очі на нього, оглянула з голови до ніг і промовчала.

- Скажи мені, мамо... - промовив Рокор з докором, нахиливши голову. - Чому ти вийшла за тата?

Рагнана, певно, не помітивши докору, або проігнорувавши його, подивилася крізь сина і томно зітхнула.

- Він був красивим, ти ж пам’ятаєш. Твій батько з’явився неочікувано, як сніг посеред літа. Він прийшов і сказав моєму батькові, що є тим самим хлопчиком, якого його брат колись забрав із собою, щоби тренувати бути героєм. Він розказав історію, що коли йому було шістнадцять, на їх стоянку напали, а його забрали в рабство в Деракел. А потім, чотирнадцять років потому, коли його визволив місцевий герой, він прийшов сюди. Батько відкупився від нього скринею з грішми і наказав не знатися з Веями. Але знаєш... Він розповідав такі неймовірні речі, що я не могла не розшукати його, аби розпитати про них. Я прийшла сюди, не дивлячись на те, що була вже обіцяна Логарові Зорі в дружини, і закохалася.

- Як дочка колишнього індонгона, старша сестра нинішнього... - Рокор, наче не почув цієї історії, гнув свою лінію. - Опинилася тут, у тісній кімнатці? Чому вона вийшла за продавця похідного спорядження, а не за суддю?..

Рагнана змінила тон. Вона подивилася на нього і тепер говорила серйозніше, не як із сином, а як із дорослою людиною.

- Він розказав мені, що його справжніми батьками були Перші, які й лишили йому записку. Я не вірила, доки він не показав мені ті інструкції. Слова про надію пращурів, про Істинного Героя... Тоді я і зрозуміла, що якщо вийду за Рокора Арха, саме моя дитина врятує світ. Жоден суддя не вартий такої дитини, як ти.

Рокор деякий час стояв у ступорі й тільки витріщався на неї. Він просто не міг знайти, що відповісти на це. Судомно бігаючи очима, хлопець заїкався, поки не кинув на матір злий погляд.

- Для тебе-то це добре, а для мене... В темряву таку долю! - він стис зуби і гучно вдарив кулаком одвірок. - Чому, щоби врятувати світ, я маю народитися від колишнього раба?!

Відповіді Рокор не чекав - схопився і вибіг надвір.