П'ятий поцілунок - прощання?

Не хотів вірити у її смерть. Це пригнічувало. Роза повинна була поговорити зі мною… Розповісти про свою страшну історію з минулого життя…

- Так хлопці, я втомився. До завтра!

Поїхав додому. Самотня квартира чекала на мене. Кинув ключі на стіл та помітив на ліжку конверт… Від Рози…

"…Спершу хотіла віддати тобі всі матеріали, що назбирала на своїх жертв протягом п'яти років. За всі ті злочини, вони б довічно сиділи! Оприлюдниш, чи ні, буде на твоїй совісті.

Також маю розповісти про Христину Сонце… Те, що сталося п’ять років тому...

То був чудовий день, думала собі. Справи у власному котеджі процвітали. Запропонувала прогулятися багатим гостям, за своїм маршрутом. Ті погодилися, ідея сподобалася. Понапихавши повні рюкзаки харчами, фотоапаратами, одягом – відправилися у дорогу. На мені була легка сукня, кольору жовтого цитрину та зручні кросівки. Адже йти довгенько.

Час летів швидко, нам було весело. Всі посміхалися, жартували, обливалися водою, склалося враження, наче ми давні приятелі, а не чужі незнайомці.

На останній зупинці сіли відпочити. Руслан запропонував розпалити вогнище і приготувати сосиски. За цим ділом накрили стіл в альтанці, я наробила бутербродів і розваги продовжилися. Сонце повільно опускалося, варто було повертатися. Якщо ніч застане тут, то вже легше переночувати на місці, ніж дістатися котеджу. Це й сказала їм. Та гості не хотіли йти. Залишити їх тут, надто небезпечно. Дороги назад вони не знайдуть, а чекати мені не хотілося. Відчуття тривоги шкребло зсередини. Врешті-решт, надто переймалася іншими, аби повернутися самій.. Отож, вмостилася біля багаття та грілася. Чоловіки почали вживати спиртне, яке всю дорогу мали у сумках, а я й не знала. Чарка за чаркою, голоси ставали все гучніші, жарти образливіші, вони неадекватнішими.

При такій ситуації – спати не збиралася! Мовчки відсиджувалася, підкидала дрова в багаття і нікого не чіпала. В якийсь момент ззаду підійшов Каміль. Смикнув за волосся і намагався поцілувати, за що отримав ляпаса. Якби був тверезим, може б дозволила, але з п'яницею – ні в якому разі!

Його моя відповідь не влаштувала, він накинувся зверху, притискаючи мене до сирої землі та продовжував знущатися. Я злякалася. Кричала, брикалася, просила відпустити. На шум підійшли інші. Крістіан, навіть, дав у пику тому та відтягнув від мене.

- Відвали! Чого причепився?!

- Тихо, Камілю, ти п'яний. - почав Богдан.

- Ти теж! Я її хочу!

- Я теж! - Приєднався Руслан.

- Тоді вперед, що нам заважає?

- Камілю, це ж зґвалтування? - намагався достукатися Кріс.

- А хто дізнається?

Вже розуміла, байдуже що буде з ними, потрібно вшиватися і негайно! Різко піднялася, та не встигла й кроку зробити, як Богдан своїми клешнями схопив за шию. Повітря катастрофічно забракло, а ноги не тримали. Чудово розуміла, що зі мною буде, якщо не втечу.

- Куди зібралася, мала? - облизав пересохлі губи гвалтівник.

- Я – перший! - грізним тоном, наче наказ, промовив Каміль.

Ніхто й не заперечував. А далі… почався фільм жахів. Один тримає, другий гвалтує, інші дивляться і так по кругу. Раз за разом. Чим більше опиралася, тим більше били. Біль пронизував кожну ділянку тіла. Я плакала, кричала, молила, аби відпустили та вони не слухали. В якусь мить, Бог змилостився і дав мені знепритомніти… А коли отямилася, це божевілля не припинилося...

Вгамувавши свою хіть, чоловіки стали гадати, що ж зі мною робити. Залишити живою, жодному з них не спало на думку, все навпаки:

- Що тепер? Ми ж не можемо її відпустити. Якщо про це дізнаються, мій татусь мене вб'є! - почухав голову Богдан.

- Раніше треба було думати, - вліз Кріс.

- То вб'ємо її. Нема людини – нема проблеми, - виніс вирок покидьок Каміль.

- Переріжемо вени, наче нещасний випадок, - запропонував Руслан і витягнув ніж.

- Краще вже наркотою накачаємо, влаштуємо передоз, - ідея Крістіана.

- Стій! - зупинив Каміль. - З такими побоями ніхто не повірить у самогубство.

- Може, просто спалимо? Слідів не буде.

- Бодь, ти сама доброта! Краще буде, просто закопати, тоді ще не скоро її знайдуть. Але це довго…

Всі плани я чудово чула, та навіть поворухнутися не могла. Після кожного слова, фрази, ставало дедалі моторошніше. О, Господи! Кого я прихистила?! Як люди можуть бути такими чудовиськами?!

Аби не гратися, мене просто скинули з обриву по каміннях вниз, прямісінько у лоно гірської ріки.. Саме так закінчилося життя 17-річної Христини Сонце, що зникла безвісти, за словами місцевих, і виїхала закордон, за офіційною версією.. Проте, народилася – Роза, з гострими колючками. Котра всі ці 5 років була в'язнем помсти! Вичікувала, прораховувала, слідкувала за ними. Я стала журналісткою, оскільки це полегшило мені шлях до цілі й відчиняло купу дверей. Щодня працювала, як проклята, створюючи репутацію та знищуючи конкурентів. А коли все було готово, почала мстити!

Яне, я не змогла їх пробачити, не змогла забути... З цими гріхами нестиму свій хрест. Вибач, що обманювала тебе. Вибач, що більше не зможу бути поруч…"

В кінці листа, замість підпису - її останній цитриновий поцілунок…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.