Оповідання про Морену

Ліси, річки,озера, поля з пшеницею та житом, палати, які складали чи не половину князівства, базари з усякою всячиною, - Київ буяв і збільшував свої володіння на Русі.

Йшли своїми зеленими володіннями старий лісовик з мавками, які були в довгих білих сорочках з вишивкою, з розплетеним волоссям, вінками на голові, з квітами та гілками, та раптом побачили щось дивне. Посеред літа лежав біля дерева сніг! Пригледівшись, вони зрозуміли, що на ньому був якийсь дивний клунок.

— От тобі на!

— Що це? Що це? — почувся голос мавок позаду нього.

— А ну цить! — звелів лісовик.

Підійшовши ближче, взявши пакунок, він побачив, що це дитина.

— Ось, яке ти диво-дивне! — спантеличено сказав лісовик.

Мавки хутко підбігли до нього і дивилися на дитину.

— Ой, дядечку, дозвольте нам його залоскотати! — почувся голос однієї з мавок.

— Може ми його віднесемо до Яги? — почувся другий голос мавки.

— А ну брись звідси! — сердито наказав лісовик.

Щось собі зметикувавши, він пішов з дитиною вглиб лісу, де жила Яга. Здалеку, побачивши тин з черепами і хату на курячих ногах, він пошкандибав прямісінько туди. Одразу відчув запах трав у світлиці. Посеред дерев’яної хатинки була піч, розмальована квітами. Лісовик поглянув на жінку з чорним волоссям, наче смола, яка стояла біля столу з травами, вбрана у вишиту сорочку та гаптовану шовковими нитками спідницю. Коли вона його помітила, то промовила:

— Батеньки! Лісовик! Чого приперся і що це в тебе в руках? — уважно подивившись на пакунок своїми темно-карими очима.

— Тьху ти стара, хіба не бачиш, що це дитина? Я її в лісі знайшов. — він підійшов ближче до Яги та дав їй маля, загорнуте в хутро.

— Навіщо ти її взяв, старий пень? — сказала вона, колихаючи дитину, яка почала голосно плакати, прокинувшись від їхньої гучної розмови

— Звірі! Хто її міг залишити в лісі?

— Я що на всезнаючого схожий?

— Цить, бач вона плаче, краще скажи як її назвемо?

— Сніжок, я її в снігу знайшов або Моховичка.

— У снігу?

— Так.

— Зрозуміло, її будуть звати Марією, і це не обговорюється!

— Це ще чому, бабо?

— Чуєш ти, пень проклятий, ще одне слово – і вилетиш із хати!

— Все мовчу, мовчу.

— Ось і мовчи, старий.

Тут в хату зайшов парубок високий, з багряними, ніби вогонь, вустами та синіми, наче озера, очима, вбраний у вишиту сорочку, червоні шаровари та високі шкіряні чоботи.

— Ох, Вогнерадушка, вже повернувся! Багато трави назбирав?

— Багато-багато! А це що таке? Це що дитина?Звідки?

— Сестриця твоя тепер, Марія.

Вогнерад поклав кошик з травами на лавку та підійшов подивитись на дівчинку. Він одразу помітив її темно-карі очі та коротке, біле волосся, схоже на перший сніг. Глянувши на лісовика, запитав його:

— Лісовику, де ти її знайшов?

— У лісі.

— Зрозуміло, а моя сестриця – справжня красуня. — усміхаючись сказав Вогнерад, знаючи, що с бабкою не посперечаєшся, а з маленькою веселіше жити буде.

— Так, а ну цить! Нам потрібна люлька! Ану, лісовик, ти по дерево, а Вогнерад за квітами та вінком із пшениці. Та глядить мені швидко.

— Добре! — в один голос сказали Вогнерад та лісовик.

Дерево та квіти з пшеницею принесли через кілька годин. Яга передала дитину Вогнераду,

Взявши з полички якесь зілля, вона підійшла до дров та квітів з пшеницею, капнула на них зілля із маленького горщика. Краплина почала сяяти та розповзатися, як ліана, вимальовувати різні візерунки. Світло стало яскравим потім поступово згасло.

Посеред хати висіла на ланцюжках люлька із дерева, на якій були намальовані маки, соняшники, чорнобривці та колоски пшениці. Поклала Марію в м'якеньку постіль, а вона дивилася на них своїми темно-карими очима, тягнулася своїми маленькими рученятами до мальованих квітів.

Та ось, в якусь мить з'явився серп, який просто застиг на одному місці, над ручками Марії.

— Батеньки...

— Бабко, це ж...

— Так, це Морена, але боятися нема чого. Ми про це нікому не скажемо, а серп нехай буде з нею! Ви мене зрозуміли? Виховаємо дівчинку так, щоб вона змалечку вміла контролювати свої надзвичайні сили.

Усі погодились з Ягою, стали біля колиски та почали забавляти маля...

Із того часу пройшло п'ятнадцять літ. Марія росла як справжня царівна лісу та зими, вчилася чарам у Яги, і навіть сама княгиня Ольги стала їй вірною подругою.

Якось Вогнерад біг по полю за дівчинкою в чорній спідничці, вишитій сорочці, з темним вінком на голові та серпом на боці. Догнавши її, він повалив на землю дівча – вони вдвох покотились із невеличкого пагорбу, яким закінчувалось поле.

— Ай! Братець, так нечесно! — біловолоса дівчинка дивилася на нього ображено.

— Все чесно, Маріє! Хто з нас швидше бігає?— з посмішкою промовив Вогнерад. – Мала, ходімо, ти ж хотіла з Мелашкою зустрітися.

Маша підвелася, сказала Вогнерадові, що зустрінеться з ним вже вдома ввечері та побігла по стежці вбік лісу. Заходячи вглиб, ближче до лісової галявини, де зазвичай збиралися всі мавки, хухи та потерчата, вона наспівувала пісеньку.

— Ой, Машо, куди ідеш? — підбігла до неї ззаду зеленокоса мавка.

— До Мелашки.

— А вона зараз із Володарем.

— А, це той учень Кощія?

— То ти його ще не бачила? Він такий красень! Усі мавки червоніють, як тільки побачуть!

— Ні, ми ще не знайомі!Я поспішаю! Бувай!

Марійка покрокувала далі, а її щічки чомусь зашарілися. На галявині вона побачила біля Мелашки молодого парубка, з довгим, аж до плечей чорним волоссям, вбраного в темну сорочку та шаровари. Цей хлопець наче вколов її поглядом своїх сірих очей, з-під довгих темних вій .

— Добрий день, Марійко.

— І ти не хворій, Володаре! Мелашко, а ходімо зі мною по трави?

Мавка тільки підморгнула у відповідь.

— Дівчата, може вам поміч потрібна?

— Так! — в один голос сказали вони.

Володар із дівчатами пішли по трави разом. Сон-трава, чебрець, полин, м’ята, ромашка та багато всякої всячини – за декілька годин вони назбирали повні кошики. Дівчата багато сміялися й жартували, наввипередки загравали з Володарем. Непомітно промайнуло багато часу, сонце стало ховатися за ліс…

— Мені пора вже повертатися, дякую вам за допомогу! – сказала Маша.

Дівчата попрощалися, а Володар стояв осторонь, засоромившись.

Коли Марія прийшла до хати з травою, побачила заплакану княгиню Ольгу, Ягу та лісовика.

— Бабо, я уже все. – сказав Лісовик, допиваючи зілля.

— Та цить! Поклади на місце посуд і не заважай нам!

— Що мені робити? Я сама зосталася! — сказала Ольга та продовжувала плакати.

— Ех, шкода князя Ігоря!

— Увесь ліс тільки про це й говорить!

— Княгине, перестаньте горювати! Ви не бідна селянка, а княгиня! У вас на руках син. Вам потрібно про князівство дбати, а не сльози лити. Вибачте, якщо я вам щось не так сказала…

Усі здивовано подивилися на Машу, а вона взяла горщик і трави та начала все змішувати так, як її вчила Яга.

— Яга, вона точно дитина?

— Та дитина, дитина, проте розум у неї не дитячий.

— Я знаю, що я розумна народилась. – промовила дівчина.

Марія додала ромашку в горщик і зілля почало світитися. Вона подала його княгині.

— Випийте це, воно вам допоможе заспокоїтись та додасть ясності розуму.

— Дякую, моя дівчинко!

Яга підійшла до Марії, дивилася на трави і схвально махала головою.

Взявши борошно, Маша просто капнула в нього трошки зілля. Краплинка перетворилася на ліану, яка яскраво світилася. Раптом борошно почало перетворюватися на тісто, яке зростало просто на очах. У хаті запахло свіжим хлібом.

— Машо, що ти робиш? Чарами не можна користуватися для своїх цілей!

— Так-так пам'ятаю.

Промайнула осінь, зима, весна втрачала свою владу, а нове літо чекало на порозі. Марія допомогла княгині Ользі помститися за смерть свого чоловіка. З Володарем вона бачилася все частіше. Якось хлопець запропонував дівчині зустрітися.

— Володаре, ти пришов? То про що ж ти захотів поговорити?

— Я хочу зізнатися Мелашці в своїх почуттях! Підкажи, як краще це можна зробити?

Дівчина скам'яніла… Вона навіть слова не могла промовити. Невже її милий закоханий у найкращу подружку?

— Ти чого так на мене дивишся, неначе я тобі ворог? Так, це щира правда, я кохаю Мелашку!

Дівчині стало зле, Марія не чула ні шуму гілок, ні звуків свого серця, воно наче перестало битися.

— Маш?

Сніг почав пролітати і з часом ще більше посилювався.

• Сніг… Але звідки?

Серп на боку у Марії засяяв, потім світло ставало яскравішим, поки не охопило все тіло Маші. Враз його очі здалися їй пустими , хоча залишалися такими ж темно-карими.

— Ти закохався у мавку, але не забувай що я княжна цього лісу

— І, що з того? Ти ж не забереш її життя?

— Звичайно ні… Я б ніколи… Вона моя подружка, але ти її не потрібен!

— Що ти таке верзеш?!

Сніг сипав все дужче й дужче. До них підбігла Мелашка.

— Ви таке бачили: справжній сніг наприкінці весни? Машо, що це з тобою? Чому ти так сяєш?

— Мелашко, моя люба подружко, скажи кого ти кохаєш?

— Звичайно, що Івана. Він мене хоче до себе забрати!

Володар міцно схопив мавку за руку, не повіривши в те, що почув.

— Чорта бісового, ти що збожеволів?

Володар мовчки відпустив її та пішов стежкою. Сніг поступово припинився, а Марія вже не світитилася, а шкіра її стала темно-сірого кольору.

Дівчата ще довго розмовляли, жалілися одна одній, аж поки не виплакали всі сльози та не стало смеркати.

Маша увійшла до хатини. Побачивши, Вогнерада, мовчки підійшла до нього, обняла брата й знову розплакалася.

Потім розповіла йому про все, що сталося на лісовій галявині.

Марійка подивилася на нього своїми глибокими очима:

— Братику, я стану першою справжньою княжною яка буде чарувати.

— Ти хочеш стати не тільки княжною лісу, але і всієї Нави?

— Який же ти розумний, братику!

Марія підійшла до полички, на якій було багато вузликів із травами та почала ретельно шукати одне зілля, яке навчилась готувати самостійно.

— Сестрице, зупинись! Та він просто телепень, якщо не закохався в тебе.

— Так, так...

Зробивши зілля, вона кинула склянку з ним собі під ноги, вмить рідина розтеклась по підлозі. Яскраве світло охопило юну дівчину, поки не поглинуло повністю. Наступної миті вона опинилася біля великих палат Кощія. Марія зайшла в темну кімнату із маленькими заокругленими вікнами. Стіни та стеля помешкання Кощія були розписані квітами та звивистою зеленню, вздовж гострих кутів — червоний орнамент, схожий на сплетіння рун. Біля дверей — двоє стражників у шкіряних обладунках. Несподівано вона зустріла Володаря. Побачивши її, він боляче схопив дівчину за руку й притулив до стіни.

— Що ти тут робиш? Тобі не місце тут.

— Тоді, де моє місце, де?

— Точно не тут! Тікай хутко через потаємний хід! Я потім прийду до тебе поговорити.

— А як не піду, то що?

— Що за крики?! – почувся чийсь гучний голос.

До них підійшов високий молодий хлопець з чорним волоссям, одне око в нього було чорне, а друге – каламутне, біле. Одягнений в чорні шати, обшиті срібними нитками, на плечах – накидка з хутра а на голові – корона зі срібними кісточками, прикрашеними дорогоцінним камінням.

— Відпусти мене, Володаре. – мовила Марія. Він мовчки відійшов від неї.

— Що ти за дівчина?

— Я Марія, дочка Яги, княжна лісів на Русі.

— Княжна? Не сміши! На княжну зовсім не схожа!

Його погляд натрапив на серп дівчини. Кощій дуже здивувався.

— Морена? Я думав таких вже немає на землі!

— Що? Богиня? Вона не може бути нею. Це ж Марійка, ми давно знайомі!

— Цить, Володаре!

Кощій все розповів їм про останню Морену, яку йому довелося бачити.

Потім він запропонував Марії келих вина, в який непомітно додав сонне зілля. Зробивши ковток, дівчина раптово втратила свідомість, її поглинув міцний сон. Володар ледве встиг підхопити її в свої обійми.

— Що ти накоїв?Морено, Марійко, люба прокинься!

• Хороших тобі снів, юна Марено! Колись ти мені знадобишся.

Марія вже не чула слів Кощія...

Минають віки, зими змінюють одна одну. Русь перетворилась у держави, а юна Морена, хоча й змогла розтопити серце Володаря, проте міцно спить, поки не настане її час.

Одного разу настане мить, коли кохані зможуть возз'єднатися. Скільки повинно пройти віків? Два, три, може п'ять? Невідомо…

Але красень Володар та чарівна Морена Марія неодмінно будуть разом!