1
В одній богом забутій місцині від покоління до покоління крізь віки переповідали легенду про парубка, що знайшов омріяний скарб. Але до бабці моєї прабабці та легенда дійшла лише як казка для дітей. Тож і я вам розповім цю казку.
В часи, коли величні дерева Пралісу вкривали майже всі гори навкруги, нечисленні племена не будували міст і, навіть, городищ, а знай жили собі поруч зі звірями та чарівними істотами. І древні боги блукали цим світом, нерідко втручались в життя смертних, чи то граючи долями, чи то маючи таємний задум.
На північному схилі Вовчої гори тоді було поселення. Люд в тому селі був грізний, але працьовитий. І жив в там Орест, парубок ставний, мисливець умілий, воїн вишколений. І хоч здобув він славу звитяжну та пошану в людей, та не мав щастя: жодна дівчина з поселення не хотіла пов’язати своє життя з вовкулакою. Знали всі, що перевертництво парубка то дарунок та благословення Хорса-Місяцеликого, але боялися відданиці Ореста, бо був він запальний і норов мав дикий. А тому всіма правдами і неправдами уникали його уваги: хто заміж піде за першого ліпшого, хто у відьми випросить зілля, щоб відвадити парубка, а були й такі, що з урвища кидались, аби тільки не довелось з нелюбом жити.
Знав про все це Орест, і злість у ньому мінилася розпачем й журбою. От і надумав він, що як такий не милий жодній дівці, то розбагатіє будь-що, а тоді й знайдеться охоча. Час йшов, парубок плекав цю думку і докладав всіх зусиль, щоб нажити багатство: роботи не цурався, торгував впольованою дичиною, службу справно ніс. Та нічого не змінилося – заможнішим він не став і далі ходив самотою, тільки жага до багатства поселилась в його душі.
Спостерігав за ним сяйливий Хорс, і шкода було йому молодого воїна. Особливо коли той у подобі величезного сірого вовка тікав у Праліс, блукав там подовгу, все більше забуваючи людське в собі, а потім співав Місяцю тужливу пісню, що розносилась схилами Вовчої гори. Хорс мав намір зарадити журбі парубка, але не відав, як саме, і шукав порадника.
Шалений вихор давно стишився, не ламав більше віття прадавніх дерев. Ніч була тепла, тиха й зоряна, срібне сяйво повного місяця заливало лісову галявину. Перед багаттям на поваленому дереві сидів чугайстер і нетерпляче ворушив кігтистою лапою рожен, на якому смажилась частина нещодавно спійманої нявки. Вже хотів поласувати нею, але зупинився і стурбовано поглянув на Ореста, що сидів поруч. Нині вони добре пополювали, доказом чого були залишки нявок та ще дві молоді сарни, звалені купою коло багаття. Та радість полювання не на довго розвіяла смуток парубка, і той знов поринув в свої думи. Чугайстер задумливо почухав кудлату бороду, роздумуючи, чи не захопити знов свого товариша в шалений танець, щоб він забув журитися. Але згадалася йому нещодавня зустріч, і здійнявши очі до неба він ухвально кивнув, потім голосно прокашлявся, привертаючи увагу, і заговорив:
— А чого ти, хлопче, такий задумливий? — В синяві хитро примружених очей велетня блиснуло місячне сяйво. — Знайшов свою любку, а вона не така вже й лагідна?
Громоподібний сміх сколихнув нічну тишу в лісі. Та парубок не підхопив його веселощів:
— Немає ніякої любки, — скрушно зітхнув у відповідь, а потім сердито додав: — Бо й досі статку не маю! От якби мені срібло-злото віднайти, то й найгарніша дівчина стала б моєю!
— Срібло-злото кажеш… То слухай сюди. На тій стороні Вовчої гори, у підніжжя розкинулася діброва, а за нею на березі річки — гай Срібних верб. В тому гаю скарб. А чи срібло-злото, чи каміння коштовне, чи ще щось — того не відаю. Та як знайдеш той скарб, тоді здійсниться задумане тобою.
Та й взявся чугайстер нявку їсти, потай поглядаючи на Ореста. А той зацікавився почутим так сильно, що всю ніч думав про скарб і вже вранці вирушив в дорогу.
Довгим та небезпечним був шлях через Праліс, і завдяки своїм силі та кмітливості здолав парубок всі труднощі. Але майже на самому краю прадавнього лісу сталася біда — обдурили його нявки та сильно поранили. Вдалося йому уникнути смерті, але закривавлений й знесилений ледь дійшов до гаю. І перш ніж впав без тями під срібнолистими деревами, почув він тихий спів:
«Ой, у гаю, гаю
Скарб тебе чекає…»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!