АРХІТЕКТОР

Мене звуть… Тьма мене забери, але я цього не пам’ятаю! Кумедно звучить: «Тьма мене забери», якщо врахувати те, що вона давно вже мене забрала. Смішно ж, правда? Ні, взагалі-то я пам'ятаю усі свої імена з тих часів, як вперше опинився тут. Я не пам'ятаю першого, справжнього свого імені. Я взагалі не пам’ятаю себе справжнього. Хоч інколи пам'ять підкидує мені якісь образи з минулого, та я й досі не знаю, що з ними робити. Ну ось, наприклад, я пам'ятаю, як рахую срібні монети. Їх тридцять. І що? Чиї вони? Хто мені їх дав? Навіщо? Не пам’ятаю. Чи ще один незрозумілий спогад: ніч, сад, полум'я факелів, я цілую у щоку якогось бороданя… Чому вночі? Хто мені той чоловік? Друг? Ворог? Ну якщо я його цілую, то, мабуть, друг. Ворогів не цілують, еге ж? Тобто, у тому житті в мене був друг! Хоч щось приємне є в тих спогадах. Але є і неприємне. Та ж мотузка, що здавила шию. Звідки вона взялася? Хто її на мене накинув? Хоч вбий, але не можу пригадати. Теж, до речі, смішно звучить: «Хоч вбий», коли я і так мертвий. А ще біль і відчай. Ні, не так. Спершу відчай, а вже потім біль. І паніка від нестачі повітря. І темрява. Довга, густа темрява. Ото й все, що я пам'ятаю про себе справжнього.

А от перше, що я почув, коли випірнув з тієї клятої темряви, був сміх. Оглушливий, могутній, він вдавив мене у пісок, на якому я лежав, виваливши язика й жадібно ковтаючи тепле повітря опухлим горлом. Мені здається, що то в мене через мотузку. Я про горло і язик, якщо що. А потім був Голос. Я, навіть, не встиг втягнути до рота свого синього язика — і досі не второпаю, чого він такий синій? Як той голос змусив мене забути про ці свої проблеми, скочити на ноги й стати струнко, як римський солдат у своїй маніпулі. І досі цікаво, з якого переляку я знаю, як шикуються римські солдати, хто вони такі та що таке маніпула? Скільки часу минуло, а відповідей я й досі не знайшов. Хоча час тут не відчувається. Таке враження, що його тут взагалі немає.

О, знову думки не туди побігли. З чого та Пем свій чай, Анчан здається, заварює, що в голові все плутається? Чи то може в оті свої пундики щось додає? Треба буде потім це з'ясувати. Так от про Голос. Я не бачив його власника, але його могутність, його неперевершеність, його досконалість я відчув кожною клітиною свого тіла.

— Хіба це було складно? — почулося зусібіч.

Переляканий, я дзиґою закрутився навколо себе, але крім пустелі, оповитої багряними сутінками, нічого не побачив.

— Простий поцілунок і відразу скільки можливостей, — віщав далі Голос невідомого. — Він до кінця не вірив, що ти це зробиш. Очікував, звісно, але не вірив. Надіявся. Смішний.

Я розгублено, нічого не розуміючи, слухав небо.

— Людиська порочні від народження. Йому ще Батько про це казав. Не вірив, — сміх знову різонув по вухах, змушуючи мене скривитися від болю й здавити їх долонями — не допомогло. — А я довів! І ти допоміг мені виграти суперечку з Ним. Своїм поцілунком ти відкрив двері в брудні печери людських душ. Випустив на волю їх пристрасті. Темні пристрасті. Я казав Йому, що біле не виглядатиме таким білим, якщо поряд не буде чорного! Я казав Йому, що гарні справи не будуть дійсно гарними, якщо їх ні з чим буде порівняти! Темне й світле. Гаряче й холодне. Хороше й погане. Тільки поряд вони мають якийсь ефект. Доповнюють одне одного. Дають змогу оцінити, що краще. Зробити вибір. Це зветься баланс. Розумієш мене?

Тоді я й половини не второпав з того, що він мені казав, але гаряче закивав у відповідь.

— За перемогу в суперечці я отримав це місце. І тебе. Поглянь, як тут гарно.

Не маючи змоги опиратися, мені залишилося лише підкоритися. Я повів поглядом навкруги, але не побачив нічого нового. Той же пісок до самого небокраю, якщо він тут є, той небокрай. Ті ж сутінки, що тримають все навкруги під багряною ковдрою, і те ж саме чорне, порожнє небо. Ну що тут скажеш — краса неймовірна.

— Для тебе є робота. Відтепер, ти будеш збирати людські пороки. І з цього матеріалу будуватимеш тут дороги та будинки, прокладеш ріки й створиш моря. Піднімеш у гору величезні палаци. Зростиш сади, що своєю красою затьмарять Його творіння. Ти побудуєш мені тут велике місто! Озирнися.

Я, вражений почутим, повільно обернувся. Тепер за спиною, пронизуючи верхівкою небесну темряву, височів обеліск. Навіть при відсутності сонця він сяяв якимось холодним, похмурим, але водночас чарівним, срібним світлом. Звідки він тут!? Мить тому пустеля була голою, без єдиного валуна або, хоча б камінчика!

— Це — наріжний камінь майбутнього міста. Камінь початку. І це ти його заклав.

— А хто я!? — питання, що не давало мені спокою відтоді, як я тут прокинувся, мимоволі злетіло з моїх потрісканих губ.

Воно ще не встигло розвіятися у повітрі, а по моїй спині вже побігли холодні струмені поту. Я злякався! Злякався того, що дозволив собі так нахабно втрутитись зі своєю проблемою, яка водночас перетворилась на піщинку на тлі того, про що віщав Голос.

— Ти той, хто ти є зараз. Хіба цього мало? — гримнуло у відповідь. — Чи тобі потрібно твоє минуле? Пам’ятаючи його, ти постійно будеш порівнювати себе з тим, хто ти був, із тим, хто ти є зараз. Це викличе сумніви, вагання. І це, врешті-решт, зруйнує тебе. Залиш це Його стаду. Нехай вони сумніваються й вагаються у своїх чеснотах. Це послабить їх. Тож відкинь своє минуле, не озирайся на нього й будь тим, хто ти є зараз. А зараз ти той, хто побудує мені місто. Я відповів на твоє питання?

Я швидко закивав головою, розуміючи, що питати ще про щось, напевно, довго не наважуся.

— Місту потрібні мешканці, бо інакше воно буде мертвим, — Голос повів далі свою промову. — І їх тут буде достатньо. Повір мені. Місто саме буде обирати їх. Обрані нестимуть сюди свої гріхи, пристрасті, потаємні смердючі бажання, наслідки своїх брудних справ і втраченої совісті. Ось це і буде тим камінням, з якого ти його будуватимеш. Але пам’ятай — місто не може утримувати нікого насильно. Воно дає право вибору. Якщо обраний зруйнує принесений ним камінь, то може повернутися у своє життя. А ти закладеш порожнечу новим. Я дам тобі змогу їх здобувати. Тобі сподобається. Ти питав мене, хто ти? Так знай — ти Архітектор. Архітектор Міста Спогадів.

***

Чоловік, що зайшов у пекарню, перервав мої спогади. Новенький. Цікаво, який камінь він приніс?

— Мої вітання! — Пем зустріла його привітною усмішкою.

— Добрий день! — відповів гість, сторожко озираючись навкруги.

— Чогось бажаєте? Може підказати?

Поки Пем нахвалювала свої смаколики, а чоловік робив замовлення, я з цікавістю погортав його сторінки в «Життєвій книзі». Непоганий екземпляр. Шейн Макмен. Власник будівельної фірми. Цей факт змусив мене посміхнутися. Чудовий сім’янин. Має люблячу дружину й неповнолітнього сина, який обожнює батька. Щонеділі відвідують церкву у своєму містечку. Скоріш через обов’язок, ніж за вірою. Чому ж ти тут? Ага, ось знайшов. Пан Шейн поставив на перше місце у своєму житті роботу, чим практично викреслив з нього виховання сина. Гарний тато, що тут скажеш! І які ж наслідки ми отримаємо в майбутньому, пане Шейн? Відмінні наслідки, як я подивлюся. У чотирнадцять років Джейк Макмен з помповика розстріляє дев’ятьох учнів та двох вчителів своєї школи! Молодець, хлопець!

Коли чоловік, отримавши свою піцу й пляшку води, вийшов на вулицю, я пішов за ним. Як би затишно не було в пекарні, але треба працювати. Хочу сьогодні доробити «Плащ Совісті», неймовірної краси скульптуру, яку я колись бачив, мандруючи світом людей. А матеріал, що приніс у Місто пан Шейн, був саме той, що потрібен для цього творіння.

— Ви не доїли, пане Труло! — гукнула до мене Пем, коли я вже майже зачинив за собою двері пекарні. — Невже ваше улюблене клафуті сьогодні гірше ніж зазвичай?

— Ні в якому разі, Пем! Воно, як завжди, чудове, — відповів я, розтягнувши губи у ввічливій посмішці. — А ваш Анчан сьогодні має напрочуд виражений, синій колір. Просто згадав про важливі справи, тож вибачайте. Віддайте мої недоїдки вашому гному. Він не відмовиться.

— О, дякую! Захребетник буде у захваті! Заходьте ввечері! Буде…

Що у неї буде ввечері я дослуховувати не став. Мене це не цікавить. Єдине, що мене зараз хвилює, так це те, як гарно «Плащ Совісті» буде виглядати після закінчення моєї роботи над ним. Не стримуючи радісного збудження, я пішов за чоловіком збирати його каміння.

Але мене чекало розчарування. Місто випробувало Макмена переляканою дитиною в будинку, що палав мов смолоскип. Неочікувано, але обраний випробування пройшов.

— До нових зустрічей, пане Шейн Макмен! — просичав я, проводжаючи поглядом його автівку з примарою дитини на пасажирському сидінні. Він поїхав, а мені, замість того, щоб закінчити скульптуру, треба тепер відновлювати згорілий будинок.

Вже почало темніти, коли я закінчив роботу. У цей час в англійському кварталі спалахнув маяк, а це означало, що у Славіка гості. Я трохи попетляв кривими вуличками і вийшов на набережну. Море вирувало, гнало до берега великі чорні хвилі, що з гучним гуркотом розбивалися об кам’яний пірс і розліталися навкруги білою піною. Могутня некерована краса. Коли я створив це? Хто приніс матеріал? Капітан Сміт зі своїм «Титаніком»? Ні, «Титанік» був пізніше. З нього я тоді створив цей маяк. А от море? Не пам’ятаю. Треба перепочити. Всівшись на найближчу лавочку, я з цікавістю почав спостерігати, як у цей час до завіяної снігом маленької пристані (у Славіка, до речі, тут зараз зима) швартувався втомлений штормом кораблик.

Славік. Коли він з’явився в місті я вже й не згадаю, бо давно звик до того, що час тут не відчувається. Правда тоді він мав інше ім'я. Його звали сер Джон Вільямс, і він був відомим лондонським хірургом. Там я й знайшов його. На темних вулицях Уайтчепела. На місці першого, скоєного ним, вбивства.

Темна сутність сера Вільямса була настільки могутньою, що нею я міг би прикрасити Місто Спогадів цілим кварталом, навіть не напружившись при цьому. Тож я став його тінню. Його ментором. Це я ще чотири рази непомітно направляв його руку зі скальпелем у потрібному напрямку. І це я, взявши собі ім'я Джорж Ласк й очоливши «Комітет пильності Уайтчепелу», написав того «Листа з пекла», який начебто мені прислав загадковий вбивця. І це я жартома дав йому те смішне прізвисько Джек-Різник. Інколи й мені хочеться порозважатися.

Коли сер Вільямс опинився в Місті — він був у захваті! А коли за допомогою його матеріалу я почав будівництво, то взагалі зажадав зробити це сам. Неймовірно, та Місто з цим погодилось. Так тут з’явився англійський квартал. Якої Тьми я тут сиджу й згадую про Славіка!? Якої Тьми я взагалі щось згадую? Що...

Ляскання крил не дало мені закінчити думку. Роздратовано озирнувшись на шум, я побачив поряд неочікуваного сусіда. Великий ворон з чорною короною на голові уважно роздивлявся мене своїми чотирма очима, сидячи на спинці уподобаної мною лавки. Знову він. Я помітив, що з того часу, як тут з’явилася Пем зі своєю пекарнею, моя пам’ять почала підкидати дивні сюрпризи. Колись Голос наказав мені відкинути минуле, не озиратися на нього й бути тим, ким він мене призначив — Архітектором цього Міста. І тоді я, не вагаючись, прийняв це. Я робив все, аби Місто ожило, задихало на повні груди, розкрилося як бутон троянди після проливного дощу й постало перед всесвітом у всій своїй надзвичайно похмурій красі. Стало таким, як хотів Голос.

Нескінченним потоком обрані понесли сюди свої гріхи, пороки та збочені пристрасті. Те каміння, з якого я потроху будував усе це. Коли мені не вистачало матеріалу, або мої задуми вимагали більшого, я ненадовго відвідував світ людей і повертався з неймовірною здобиччю. Плинув час. Було сьогодення й було майбутнє. Не було минулого. Було Місто. Була радість. Була ейфорія творення. Був я. Все це було до тих пір, поки в мою голову не почали прориватися спогади. Незрозумілими уривками, вони щось зрушили в моєму спокійному існуванні. Спогади та цей чорний птах. Вони з’явилися майже водночас. Я помітив, що варто мені було хоч ненадовго зануритися в ті фрагменти минулого, як ворон опинявся поблизу. Звідки він тут узявся? Хто створив цю чотириоку істоту? Треба з цим розібратися. Птах, наче прочитавши мої думки, видав горлом страхітливий крик і різко зірвався у небо. Проводжаючи його поглядом я не міг позбутися відчуття, що це було попередження. Про що? Не розумію.

З цими невеселими роздумами я піднявся й, залишаючи сліди на свіжому снігу, пішов на вогні феєрверків, які щойно розфарбували небо за англійським кварталом Славіка.

Трохи поблукавши портовими вуличками, я випірнув у свято. Гучна музика, шум, люди, що кружляли у веселому танці, щільно здавили мене у своїх обіймах. Пані Тофана знову святкує свій «День королів».

Тофанія ді Адамо. Велика отруйниця. Винахідниця «Aqua Tofana» — безбарвної рідини, позбавленої смаку й запаху, що, до речі, не втрачала своїх отруйних властивостей ні в гарячій, ні в холодній їжі. Чув, що рецепт «Aqua Tofana» й досі не розкритий. Ха! Звісно ж не розкритий, бо це я, зайнявши на нетривалий час місце лейбмедика Карла VI Австрійського, подарував його їй. Шість сотень душ пані Тофана відправила в небуття. Причому жертвами незмінно ставали представники сильної статі — коханці, або чоловіки деяких легковажних дам. Чарівна жінка. Обожнюю її.

Тофанію я побачив на протилежній стороні вулиці. Неймовірно вродлива, у строгій чорній сукні та капелюшку з вуаллю, вона, підхопивши під лікоть якогось пихатого хлопчиська, тягла його до пекарні Пем, де за потаємними дверима незабаром познайомить нового обраного з місцевою елітою. Побачивши мене, червоні уста дівчини розтягнулися в широкій посмішці. Кивнувши одне одному, ми розійшлися по своїх справах. Вона — розважатися, а я на вокзал зустрічати потяг. Сторінки «Життєвої книги» вимагали оновлення.

Незабаром яскраві вулиці залишилися далеко позаду. Гамір свята вщух, і я, перейшовши «Міст самогубців», нарешті вийшов до мети своєї подорожі.

У надвечірніх сутінках переді мною постали обриси перону й невеличкого вокзалу. Все довкола вкривав густий туман, який ховав у собі стовпи, від чого здавалось, що розсіяні вогники гасових ліхтарів висять просто в повітрі. Неймовірна краса. Інколи мені здається, що вогонь, який танцює за їх закопченим склом, то єдина жива тут істота. Не встиг я намилуватися цією картинкою, як з туману, видавши попереджувальний гудок, випірнув потяг, і сичачи гальмами, втомлено притулився до перону. Чудово! Нові обрані, чи як їх тут ще називають старожили — «нетутешні», привезли у Місто нову порцію своїх гріхів та втраченої совісті. Ми дуже раді! Вивантажуйте!

Та я помилився. Нетутешній був один. Тримаючи в руці чорну валізу, на платформу зістрибнув молодий хлопець й здивовано закрутив головою. Я, до речі, теж. Один пасажир на весь потяг? Я очікував, що їх буде більше. Хлопче, що ж ти нам таке привіз? Чим заслужив таку увагу до своєї персони? «Життєва книга» послужливо відкрилася на потрібній сторінці. Та ти ж диви, хто до нас завітав! Пан Данило. Самовпевнений молодик із власними планами на життя. Людина, яка чітко бачить свій великий, широкий шлях у затишне майбутнє. Людина, яка скоїла щось гірше ніж вбивство. Вона скоїла повільне вбивство. Пан Данило дав надію. Надію дівчині, що поступово згасала в лікарняному ліжку. Самотня. Покинута найближчими людьми. Дівчині, яка залишилася сам на сам зі своїм болем і спогадами. Дав надію і зрадив. Чому? Тому що прикутій до ліжка каліці в майбутньому пана Данила місця не було. І не треба тиснути на совість чи на жаль. Ну не треба, то й не треба. Цікаво, що ти заспіваєш, якщо колись змушений будеш прокидатися в білій палаті в нерухомому тілі?

Попереду за платформою петляла стежка, встелена сірим туманом, а трохи далі завис великий межовий знак, радше рекламне табло, він то з’являвся, то зникав у молочному мороці. Дуже ефектно виглядає, до речі. Я взагалі люблю спостерігати, як Місто підлаштовується під нетутешнього, і час, у якому той проживає. Трохи згодом молодик, вилаявшись, покрокував до стежини та величезного знаку. Даремно ти туди пішов. Ну а з іншого боку, сам винен. Як ти там казав: «Треба дивитися, куди йдеш». Ну тоді вперед, хлопче! Там тебе чекає Місто. А в Місті зустріне гарна дівчина Беверлі Гейл Алітт, медсестра, яку я знайшов в дитячій палаті лікарні Грентхем і Кестевен, графства Лінкольншир. Там я вклав у її руку шприц з інсуліном, яким моя дівчинка залюбки отруїла чотирьох дітей, після чого з радістю стала часткою моєї команди. Тож вона радо оформить тебе до своєї лікарні, жовтенький будиночок якої нещодавно з’явився на «Лонлінесс». Моя Беверлі дуже любить гратися в лікаря. Вона допоможе тобі провести незабутні години у своєму закладі. Насолоджуйся. Та задоволення, з яким я проводжав хлопця в обійми моєї улюблениці, затьмарив пронизливий погляд чорного птаха, який у всі свої чотири ока спостерігав за мною, сидячи на верхівці межового знаку. Бажання продовжувати подорож Містом зникло, але бажання з’ясувати, чому цей птах з таким завзяттям переслідує мене, подвоїлось. Тож я вирішив повернутися до Пем і перевірити одну свою здогадку.

Я саме підходив до пекарні, коли з неї вийшла молода жінка. Слідом за нею викотилася Пем.

— Ти прибула в добрий час, дитино. Зараз саме проводитимуть страту.

— Що? — жінка ледь не зірвалася на крик, тривожно озираючись навкруги. — Яку страту?! Про що ви говорите?

Страта? Давненько у нас такого не було. Я зробив вигляд, що зацікавився вітриною Пемової пекарні, у відзеркаленні якої, не привертаючи зайвої уваги, зміг спокійно роздивитися нову гостю Міста. «Життєва книга» аж запалала в моїх руках від бажання розповісти про нову нетутешню. Та я й так все бачив. Айла, молода телеведуча. Егоїстична жіночка з неосяжними амбіціями. І з небажаною дитиною. Я перевів погляд на автівку жінки, де на задньому сидінні завмерла маленька дівчинка. Важкий тягар недолугої матері. Прекрасний матеріал. Біль маленької душі, яка ще нічого поганого не зробила, а вже від народження стала непотрібною найріднішій людині, дасть мені змогу нарешті виконати обіцянку, яку я колись дав Жилю — надати матеріал для будівництва театру в його маєтку. Гарний хлопець, цей де Ре. Я підхопив його у час, коли він після смерті тієї скаженої Орлеанської дівки покинув військову кар’єру й повернувся у замок померлих батьків. Я підхопив його на вічній біді розтринькувачів — відсутності грошей. Ремонт замку й провальні театральні вистави, які він сам же й ставив, швидко спустошили його гаманець. І в цей скрутний для Жиля час поряд опинився я, некромант Франческо Прелаті, який затягнув барона у світ окультизма й алхімії. Душі сотень дітей, закатованих і вбитих під час нескінченних темних ритуалів, дали мені змогу збудувати неймовірної краси Кістницю.

— Я бачу, гостя чимось збентежена? Певно має якийсь тягар? — за своїми спогадами я й не помітив, як до пекарні під’їхав хлопець на білому коні. — Не затримуй її, якщо не хоче лишатися.

— Не хвилюйся, люба, все буде добре. Тут заберуть твій тягар, — заспокоїла Пем свою гостю й надалі вже гукнула до вершника, що повільно поїхав у глиб вулиці: — Агов, шерифе! Як там Лайдак Біф? Ти дотягнув його тоді до шахти О’Браєнів?

— Звісно, Пем. А хіба могло бути інакше? — почулося у відповідь.

— Не покаявся, — Пем озирнулася до Айли, але ні жінки, ні її автівки біля пекарні вже не було.

— Щасливої дороги тобі, пані Айла, — прошепотів я. — Щасливої дороги до площі з дерев’яною сценою, де на тебе чекає чудове видовище. Страта. Страта непотрібної тобі доньки.

— Ви щось сказали, пане Труло? — поряд зі мною стояла Пем. — Вибачте, я не помітила, як ви повернулися. Ще чаю?

— Із задоволенням, — відповів я, відчиняючи двері пекарні перед її господаркою.

Зайнявши своє улюблене місце за маленьким столиком у дальньому кутку закладу й дочекавшись, коли Пем подасть той несмачний синій чай, я втомлено відкинувся на спинку дивану.

Пан Труло. Мої губи скривилися в якійсь подобі посмішки. Мені пасує це ім’я. Воно дуже дотепне, якщо врахувати, що trulo з мертвої мови перекладається, як «кельма». Незмінний інструмент будівельників всіх часів. Я сам собі його вигадав. Усі в Місті мають імена. Безликі й нетутешні, вулиці й будинки, палаци й пам’ятники, річки й мости. Всі! Крім мене. Тож я обрав його собі сам, як робив це, подорожуючи світом людей.

— Чому б вам не зняти свого жилета, пане Труло? Чи, хоч би цю хустку й смішного ковпака, — весело запитала Пем, ставлячи на мій столик тарілку з шоколадним кексом. — Тепла від моєї пічки достатньо, аби відвідувачі не сиділи тут у верхньому одязі.

Відповідати не хотілося, тож я підніс до рота чашку з чаєм і вдав, що насолоджуюсь напоєм.

Кожного ранку я вдягаю припорошений пилом старенький вовняний жилет, пов’язую на опухлу шию блакитну фулярову хустку, ховаю руді кучері під фригійським ковпаком, суну під пахву «Життєву книгу» й мандрую вулицями Міста. На кумедно вдягненого старого, який дріботить вуличками Міста Спогадів з пошарпаною книжечкою в руках, ніхто ніколи не звертає уваги. Мені це підходить, бо непомітність дає великі можливості. Чому я обрав собі такий образ? Тому, що колись я побачив своє відображення у дзеркальній поверхні обеліску. І воно мені дуже не сподобалося. Язик, що синьою ганчіркою звисав з напівроззявленого рота, набрякла шия з залишками мотузки, одутле, пухке обличчя й вирячені очі викликали огиду. Тоді я й вигадав собі цей образ. Для нього стали доречними хустка, ковпак і вовняний жилет, які подарував мені Робесп’єр, коли я, Жан-Поль Марат, допомагав йому розганяти по революційній Франції хвилі якобінського терору. Відтоді безликий Архітектор Міста Спогадів став старим Труло, який, нікому не цікавий, бігає вулицями й постійно заглядає в якусь стару книгу.

Архітектор. Думки, що вранці були перервані появою в пекарні того недолугого татуся, повернулись. А з ними повернувся й ворон. Птах чорною стрілою промайнув за вікнами пекарні, зробив велике коло й всівся на підвіконня, безпардонно заглядаючи в середину. Побачивши мене, нахабне створіння обурено каркнуло й вмить зникло з очей. Мої здогадки підтвердились. Птах з’являється тоді, коли я починаю згадувати минуле. Цікаво.

— На Пем чекають, — прошепотів гном і перелякано забився у куток.

Памела перевела подих і вийшла з кафе на поріг. Відчувши, що відбувається щось незвичне, я обережно підкрався до напіввідчинених дверей.

— Колись ти приходила у Дрімфог лише під час своїх усвідомлених снів…, — залунав знадвору чийсь голос.

— Теж полюбляєш чужі таємниці? — водночас почулося позаду.

Роздратовано озирнувшись, я побачив усміхненого захребетника, який нахабно доїдав мій шоколадний кекс.

— Замовкни, потворо! — прошипів я замість відповіді й продовжив слухати далі.

— На себе подивись, — огризнувся гном, але більше не заважав.

— Ти вкладаєш у свої вироби частину власної життєвої енергії і тим самим збільшуєш шанс нетутешніх визнати свої гріхи та покинути Дрімфог, а не залишитись у ньому навіки й перетворитися на безликих примар…

Вражений почутим, я обережно вислизнув на вулицю.

На драбині, притуленої до пекарні, стояв високий худий дід і протирав ганчіркою скло ліхтаря від кіптяви. Пем стояла поруч і, дивлячись угору, уважно слухала старого. На мене ніхто не звернув уваги. Ніхто, крім мого знайомого ворона, що сидів на плечі ліхтарника. Птах пройшовся по мені злобним поглядом своїх очей, але не видав ані звуку, коли я повільно пошкандибав вниз по вулиці. Спостерігає. Та нічого, я знаю місце, де він мене не знайде.

***

Воно харчується людськими пороками. Живе й росте завдяки темним сторонам людської свідомості. Але воно не може утримувати нікого насильно. Воно дає право вибору. Дозволяє обраним побачити себе зі сторони. Зрозуміти те, чого вони не помічали, або не хотіли помічати. Когось воно змушує покаятися у гріхах і відпускає, а когось лишає тут навіки. Та все одно, ніде правди діти, воно змінює всіх, хто потрапляє до нього. Якщо обраний переможе свою темну сторону, зруйнує принесений ним камінь, то зможе повернутися у своє життя. Це, звісно ж, додає мені роботи. Але… Але тепер виявляється, що хтось має змогу допомагати їм!? Допомагати руйнувати принесене каміння!? Як це може бути!? Як Місто це дозволило!?

Інколи, коли мені треба подумати, я приходжу у місце, звідки все почалося. Пустельний куточок Міста Спогадів, чи як його називають нетутешні — «Дрімфог», з його теплим піском, вічними багряними сутінками та обеліском. Дрімфог, до речі, така собі назва. Тверда й груба. Мені не подобається. Ці люди, куди б вони не потрапили, завжди намагаються все підлаштувати під себе! Дивні створіння.

Сьогодні я теж тут. Те, що я почув біля пекарні додало незрозумілої тривоги й вимагало осмислення. Тут. У тиші й самоті. Обеліск зустрів мене своїм похмурим, чарівним світлом. Притулившись до нього усім тілом, я завмер, насолоджуючись холодом срібної поверхні. Камінь початку. Наріжний камінь Міста, який я заклав ще на початку темних часів. Єдине, що не міняється в цьому світі. Несподівано мої пальці намацали якісь глибокі подряпини на його дзеркальній поверхні. Трохи відійшовши, я з жахом помітив слова, що складалися у довге, скошене до низу, речення. «Ми самі творимо зло, яке може оприявнитися й поглинути нас, але від наших вчинків залежить його існування та розмір на цій землі», — вражено прочитав я.

Хто, чи що могло це зробити?! Як воно знайшло це місце?! Як дісталося сюди?! Думки, наче оскаженілі «літуни», забилися у моїй голові. Пем? Але ж вона не може ступити далі порогу своєї пекарні. Хоча, якщо врахувати те, що роблять з нетутешніми її страви, то… А може це зробив я сам!? Я навіть розсміявся від абсурдності такого припущення. Але це несподівано підняло мій настрій, і думки покотилися у зворотному напрямку. Тут нічого не відбувається просто так. І цей напис є частиною цього світу. Місто дозволило йому з'явитися, значить так було треба. Тільки навіщо? А може воно не дозволило, а просто не змогло протистояти цьому!? Може цей напис є тим, що дасть відповідь на питання, з яким я звернувся до Голосу на самому початку — хто я і ким був у своєму справжньому житті?

Я підняв голову вгору. Туди, де обеліск пронизував верхівкою небесну темряву. «Чи тобі потрібно твоє минуле?» — колись запитав мене Голос. «Пам’ятаючи його, ти постійно будеш порівнювати себе з тим, хто ти був, із тим, хто ти є зараз. Це викличе сумніви, вагання. І це, врешті-решт, зруйнує тебе», — колись переконував він мене. Але цей напис і почуте нещодавно в пекарні, перевернули щось всередині мене. Людиська порочні від народження. Це правда. Але вони мають право вибору. Навіть якнайкривавіший недолюдок тут може обирати свій шлях. Залишитися тим, ким він є, чи змінити себе на краще. А я!? Хто я? Чому мене позбавлено цього права!? Який мій шлях? Як мені його обрати, якщо я не пам’ятаю, яким йшов до цього? Біле не виглядатиме таким білим, якщо поряд не буде чорного. Порівняння й вибір, це наріжний камінь людського буття. У мене такого не має.

Колись, коли місто тільки почало давати перші сходи, Голос дозволив мені ненадовго залишати будівництво у пошуках гарного матеріалу. Як він і обіцяв, мені сподобалося. Чому? До цього часу я навіть не думав про це. Я просто сприймав мандри людським світом, як частину своєї роботи. Просто насолоджувався можливістю бути не безликим Архітектором, а якоюсь цікавою особистістю. Особистістю із власним ім'ям! Я був Джоржем Ласком, і створив Джека-Різника! Був лейбмедиком Карла VI Австрійського, і подарував Тофанії ді Адамо рецепт «Aqua Tofana»! Я, бувши некромантом Франческо Прелаті, переконав Жиля де Ре у власній незамінності й здобув неймовірний матеріал для свого Міста — біль дитячих душ, загублених маршалом. Я породив Беверлі Гейл Алітт, вклавши в її руку шприц з інсуліном! Я направляв руку Робесп’ера, коли він підписував накази про страту тисяч невинних. Я був тим, хто …

— Ти був тим, ким я тебе створив! — Голос розірвав тишу багряних сутінок. — Моїм обраним!

Могутня сила відкинула мене від обеліску. Відлетівши кілька метрів, я впав на коліна, заплющив очі й міцно затиснув вуха спітнілими долонями. Та то було марно. Голос лунав у моїй голові.

— Я обдурив Його тоді. У тій суперечці. Він думав, що ви, дванадцять бовдурів, що тинялися за Ним повсюди, вірите й кохаєте Його. Він був впевнений, що серед вас не може бути зрадника. Та я знайшов серед вас слабку ланку. Це був ти. Чому? Тому що найбільшою твоєю пристрастю була любов до багатства й влади. І я скористався цим. Я вклав у тебе думку, що це все у тебе буде, коли Він стане правителем Світу. Тож, якщо спровокувати відкрите зіткнення первосвященників з Ним, то Його перемога буде безсумнівною. І в цей час ти будеш поряд! Мрії про неймовірні можливості, які ти собі уявив, засліпили тебе! Тоді я висипав тобі в руки ті тридцять срібних монет і повів тієї ночі в сад, де ти поцілував Його! Але Він не хотів залишатися на землі. Він хотів до Батька. І Він до нього пішов, програвши суперечку зі мною і залишивши тебе ні з чим. Коли ти це зрозумів, у тебе на шиї з’явилася мотузка! Обеліск! Твій наріжний камінь був першим каменем у фундаменті мого Міста, тому що ти був першим обраним! Тобі це нічого не нагадує?

Сльози, що давно текли по моїх щоках й заливали напівроззявленого рота, не давали змогу відповісти.

— В людському світі ти робив з ними те, що я колись зробив з тобою. Направляв і змушував. Це мене неабияк тішило. Я насолоджувався твоєю роботою до тих пір, поки вона не з’явилася тут. Мені здається, що Він все ж таки здогадався про мій обман і спромігся влити свою ложку дьогтю в мою бочку з медом. Вона почала годувати обраних своєю їжею, і вони почали руйнувати свої камені. Це додало тобі багато роботи. Та й то б не було проблемою, якби ти не почав жерти її куховарство! Коли я помітив це — вже було пізно. Тоді я почав спостерігати за тобою, аби зрозуміти, наскільки сильно це вплине на тебе. Ти на межі, Архітекторе! Подивись на мене!

Я повільно розплющив очі. Від обеліска до мене йшов великий ворон з чорною короною на голові. Від пронизливого погляду його чотирьох очей холод зціпив моє скоцюрблене на колінах тіло. Шматок мотузки пік розпухле горло, а на хустку, що його закривала, з язика стікала довга, густа цівка слини.

— Гидотно виглядаєш, — мовив ворон, роздивляючись мене. — Не треба було дозволяти тобі вішатися. Краще б ти заколов себе кинжалом.

Я, нарешті, спромігся відірвати руки від вух і похапцем натягнути хустку на носа. Це неабияк розвеселило птаха. Знайомий сміх розлетівся пустелею.

— Ти на межі, Архітекторе, — відсміявшись, повторив він. — Я не дам тобі можливості згадати, але я дам тобі змогу вибрати. Це ж тебе бентежить? Відсутність у тебе права вибору?

Я, приголомшений тим, що відбувається, обережно закивав головою.

— Тоді вибирай, ким ти хочеш бути у моєму Місті: нещасною, потопаючою у болоті своїх пристрастей і засліплену блиском примарних скарбів людиною? Тоді я навіки залишу тобі цей образ старого Труло, більш дурнішого годі й вигадати до речі, і ти розчинишся в безкрайньому морі моїх мешканців. Станеш простим безликим. Чи все ж таки бути Архітектором Міста Спогадів тобі хочеться більше? Обирай. Ти ж хотів. Незабаром я повернусь за твоєю відповіддю.

Ворон різко зірвався у височінь, боляче вдаривши мене по голові чорними крилами. В очах потемніло, і останнє, що я пам’ятаю, був пісок, що швидко наближався до мого обличчя.

***

Мене звуть…

Тьма мене забери, але я цього не пам’ятаю! Колись Голос назвав мене Архітектором, а я вигадав собі багато інших імен. Я пам’ятаю їх усі з тих часів, як вперше опинився тут. Я не пам'ятаю першого, справжнього свого імені. Та сьогодні дещо змінилося. Сьогодні я отримав змогу зробити те, що жодного разу тут не робив. Я отримав право обирати. І я обираю… Тьма мене забери, я і не знав, наскільки це важко! Тож, я обираю…