Обличчя крові

Уже декілька днів підряд снився один і той самий сон. «Я скоїв страшний гріх, і посмів зрадити своїх батьків», лунало в його голові. Після кожного такого сну, ще більше виснажувався ніж від звичаного буднього дня. Але цього ранку було по особливому виснажливо, руки так горіли, ніби цілу ніч били бетонну стінну, без будь-яких боксерських рукавиць. А тіло немов вібрувало від сили чи страху перед змінами. Змінами яких вже ніяк не виправити. Аял розплющив очі і дивився декілька хвилин в стелю. В очах все розпливалося, і вони довже ніж зазвичай приходили в себе. Згодом Аялу здалось, що його печінням в кулаках було лише якимось далеким сном. Він піднявся із ліжка і одягнувся.

— Аяле! Сніданок вже готовий.

— Вже іду, мам.

— Ти сьогодні йдеш з братом за покупками, не забудь про це. - грізно промовив батько синові.

— Гаразд. — промовив понуро Аял.

Цілу дорогу Аял ішов мовчки, хоча на душі було неспокійно. А темні хмари, здавалось, що ніхто не бачить їх. Тільки він сам, що ще більше пригнічували його. Згодом, Аял відстав від свого молодшого брата і його охопив вихор вітру з пилом. З цього чуда природи вийшли двоє незнайомих людей у дивних костюмах.

— Аял…

— Лікровний. — продовжив за ним інший.

— В тебе є тиждень…

— Щоб вступити в нашу організацію.

— І попрощатись із своєю сім’ю…

— Через 7 днів, ми прийдем ще раз.

— Щоб почути відповідь.

Вихор заспокоївся, а дивні люди в костюмах зникли немов їх ніколи тут і не було. Зникли у свою реальність. Аял і досі стояв не поворохнувшись, його охопив страх і сумніви. Невже та ранішня біль в кулаках не була ілюзією? Хто ці люди? Чому вони хочуть, щоб він приєднався до них? Нвже це його останні дні із сім’єю? Думки Аяла переплетались в клубок і утворювали тяжкий ком в горлі. Ноша з’явилась несподівано, і ніхто не в силах її нести. Крім нього самого.

— Ей, Аяле, ти йдеш? Куди ти дивишься? Що привида побачив?

— Та ні, вже іду.

Аял настільки був розсіяний, що навіть не помітив, як вже заходить у рідний дім. Місце, в якому вже не хочеться показувати свій поганий настрій, щоб лишній раз не тревожити свою сім’ю. Він прямував у свою кімнату, як раптом прохід заступила його сестра.

— Що сталось?

— Все добре. – збрехав Аял.

— Якби було б все добре, я б не запитувала. – промовила сестра. Вона знала його, як своїх п’ять пальців. Мала гострий і проникливий розум. Одного разу, Аял поранився ножем коли йому було 5 років. Хоч він перемотав рану, як вмів, і зупинив кров, та ще й одягнув рукавиці влітку, щоб його не запідозрили. Елла його тут же розкусила і все росказала мамі. Мама все обробила, перев’язала і наказала більше не ховати свої рани, інакше не зможе допомогти, якщо буду все ховати. Але Аял з тих пір подорослішав, і рани його стали теж дорослими.

— Не хочеш казати, не кажи. Але дивись, щоб потім не стало гірше. – попередила сестра.

— Гаразд.

Після цієї розмови Аял піднявся у свою кімнату і не виходив звідти до самої вечері. Наступні 2 дні були такими ж. Він відкладав свою ношу на завтра, весь час думаючи, що наступного дня зможе таки вирішити цю проблему. Але тільки настав день знову йти за покупками.

Аял зовсім розслабився, як із перехрестя на зустріч йому виїхав автомобіль. Автомобіль від якого в нього усередині все застигло, він був ніби не з цього світу. Його піт охолов, час ніби зупинився. Він краєм ока побачив, як із вікна цього автомобіля визирнув чоловік у банадані і сонячних очках, які повністю покривали його обличчя. Аялові кулаки повністю покрилися силою і гнівом, він одним швидким рухом зупинив кулі, які летіли у його меншого брата. Він повільно повернув голову у його сторону, але все його тіло пронизав біль. Душевний біль охопив всю його душу, позаду така ж машина збила його брата. Все було сповільнено, і неначе в якомусь страшному сні. Сон, який сидів глибоко у підсвідомості, і який аж ніяк не хотілося, щоб він став реальністю. Але тепер – це реальність. Жорстока реальність, в якій прийдеться жити Аялу.

Він щосили закричав, його сльози стали литись рікою, а очі наповнювались гнівом і печаллю. Повільним кроком, ноги несли його до тіла брата. Аял впав перед ним на коліна, і опустив голову вниз. Минуло вже декілька хвилин, але Аял сидів в тому ж положенні ні разу не ворохнувшись. І просидів би він так ще довго, якби його не окликнув чийсь голос.

— Гей, я привітатись прийшов і познайомитись. Все з тієї ж організації. – промовив він сидячи на переверненому на бік автомобілі. Аял різко повернув голову в його сторону, поставивши шию в незвичне становище. – Гей, ти на мене так не зиркай. – у цього незнайомця була дивна звичка починати речення зі слова «Гей».

Незнайомець спустився із автомобіля дуже швидко, не видавши ніяких звуків. І вже тримав за волосся голови Аяла, дивлячись йому у вічі.

— Гей, мене звати Тимур Залізний. Я із темної організації погодників «Сім сумних гріхів», тієї, яка хоче завербувати тебе. У нас змінилися плани, нас витісняють із цієї території і ми маємо всього лише 2 дні, щоб покинути її. Тобі ясно? – Але Аялові очі, хоч і були відкриті, вони нікуди не дивились. Що і розгнівало Тимура.

— Дивись на мене. – прокричав Тимур, і вдарив Аяла зі всієї люті ногою. – Пора просинатись Аяле! Твій брат мертвий, по моїй вині. – продовжував кричати Тимур, з безумною посмішкою на обличчі, при цьому тикаючи пальцем в сторону лежачого мертвого брата. Але Тимуру було мало насилля, він став нашіптувати собі під ніс слова, а навколо його руки стало накопичуватися згусток пилу. Згусток пульсував наче живе сердце, яке невдовзі прийняло форму ляльки.

— Знайомся, це мій друг? Чи правильніше буде сказати слуга? – задумливо продовжував Тимур свій монолог. – Ха-а, гаразд. Не важливо. Стьопка - гори.

Вогонь охопив всю ляльку, і полився навколо наче нестримна гірська річка. Аял, хоч і палав але не реагував, ніби не відчуваючи болю. Його наче не цікавило, що буде далі, ні його майбутнього, ні майбутнє його тіла, він ніби втратив майбутнє разом зі втратою свого молодшого брата. Брата, якого позбавили майбутнього. Він просто хотів розплавитися, розчинитися у цьому вогні. Назавжди забутись. Адже з кожною хвилиною, з кожною секундою, він наче занурювався у відчай. Власне горе привело його сюди. У безкрайню пітьму, без жодного джерела світла. Хоча, це було не так, і Аял підсвідомо це знав. Він не занурювався в темряву, а всього лише опустив повіки. Здався. Він думав, що як старший брат зможе захисити молодшого, але виявився занадто наївним.

Місце перебування перетворилося в попіл, навіть верхній шар асфальту набрав більш чорного відтінку ніж був сам. Залізні стовпи, бардюри, автомобілі, набухли червоними і жовтувато-оранжевими фарбами під впливом гарячого вогню. Незважаючи на несподіване підняття температури в просторі, Аял все ще був живий. Тільки його волосся, шкіра і одежа дещо обгоріли. Він став насилу підніматись і спотикатись від знемоги.

— 37… - промовив слабким голосом Аял.

— Гей, шо? Що ти там собі бурмочиш, я тебе не чую. – перепитав Тимур.

— 37 гріхів. Ти скоїв 37 гріхів. – повторив Аял, піднявши погляд. Його очі набули кроваво-червоного відтінку.

— Ну то й що. Тобі повезло, що ти вижив після моєї атаки. Але не зазнавайся, це все через те, що я Ляльковик, а ти Уявник. В тебе класова перевага над моїм класом погодника. Ти тільки но пробудився, між нами прірва в навичках. Нападай, якщо хочеш це провірити. В будь-якому випадку, я не прийшов сюди боротися, а повідомити тебе, щоб ти вирішував скоріше до нас приєднатись.

— Тоді, навіщо! Навіщо ви вбили мого брата!

— Це були не ми, а ті хто хоче забрати територію нашої організації. Я не встиг прийти раніше, і спасти твого брата. А коли я прийшов, вони вже всі втекли.

— Ясно. – це єдине і байдуже слово, яке зміг вимовити у відповідь Аял.

— Гей, ну бувай. Я піду звітувати босові, а ти не забудь, що в тебе є 2 дні, щоб попрощатись із своєю сім’єю. – промовив Тимур, і зник так само різко, як і з’явився.

Перше про що він подумав, це «Що скажуть батьки, якщо я принесу свого брата мертвим» Врешті решт, сумніви перекотилися в страх. Як він зможе принести свого молодшого брата додому мертвим? Чи він зможе дивитися в очі своїй родині після того, як його не зберіг? Він сильно пожалів, що не згорів у цій атаці вогнем. І не знає як далі бути, як набратися сил, щоб повернутись додому.

Світло в під’їзді горіло чорним кратером. Думки то наповнювалися страхом, то падали у відчай. Аял не хотів обдумувати слова Тимура, і що за сила класу Уявника в ньому є. Єдине, що він хотів, так це зникнути з цього світу. Провалитись об землю так, наче його ніколи й не існувало. Настільки він був поглинений цим страхом, що навіть не помітив, як його власні сили Уявника пробудились. Над його тілом стали кружляти мільйони, навіть мільярди пилинок, з яких і складається сила погодника. Він став невидимим. Це одна із основних базових сил Уявника. В залежності від вміння контролювати пил, залежить і скільки часу Уявник може підтримувати цю невидимість.

Він обережно поставив перед дверима свого брата, щоб подзвонити в дверний дзінок. З другої сторони дверей пролунав голос.

— Хто там? Це ти Аяле? – Аял мовчав, все також будучи невидимим. Клацнув замок і двері відчинились. Він все більше відступив від дверей. У пройомі стояла його матір, яка тут же впала на коліна від шоку і почала плакати. В Аяла теж мимоволі покотилися сльози. Згодом в коридорі з’явилася, і сестра, і батько.

— Прощавайте. – промовив Аял ледь чутно. І здається батьки навіть цього не почули потопаючи у власному горі (але сестра почула). Тоді Аял вибіг із під’їзду не оглядаючись. Покидаючи це місце безповоротньо.

Аял біг зі всієї сили, не розглядаючи перед собою, ні асфальт, ні стовпи, ні світофори, ні будинки, ні… людей. Доки не опинився посеред незнайомого лісу, трави і дерев. Він пройшов ще декілька кроків і вийшов на галявину. А там сів під деревом від втоми і заснув.

Його накрило дуже погане передчуття. Думки були сплутані після пробудження, але в той же момент дуже ясні, навідміну від очей. В очах все пливло і туманило. Крім того, ще й було холодно. Аял за допомогою рук присунувся до дерева і прийняв сидячу позу більше ніж лежачу. Зір став прояснятись і він зрозумів, що туман в очах був не ілюзією, а справжнім туманом. Згодом побачив як у траві щось відбувається. Це була запекла битва двох бджіл між шершнем. Він не бачив початку цієї сутечки як і її причини, але було видно, що бджоли явно програють. Врешті решт після декількох промахів, шершень смертельно влучає своїм жалом в одну із бджіл, інша ж втратила весь свій запал до бійки. Опустилась над тілом подружки захищаючи власним тілом. Натомість шершень втратив цікавість до бійки, й полетів геть.

Він розбігся і в останній момент загальмував, бо там був обрив. Але по інерції не втримав рівновагу і почав падати. Зараз же тваринний інстинкт, підказував тільки одне – не можна падати, не можна здаватися. Аял не встиг помітити, як вже й не падає зовсім, а завис у повітрі. Його руки – стали крилами, а ноги – кістлявими лапами птаха. Магічний пил перетворив його в птаха. Зараз йому це найбільше потрібно, адже в лісі тільки з висоти можна побачити в якій стороні місто. В ньому проснулося ще одне вміння Уявника, це тимчасове перетворення в будь яку тварину, яка не перевищує вагу його власного тіла. Тобто в тих, хто важить менше - перетворитись можна, а от у слона - не вийде.

Перед дверима власної оселі, Аял інстиктивно зробився невидимим. Його гризла провина і він не хотів показуватись рідним на очі. Він настільки сильно гнав у паніці додому, що зовсім забув про те, як вчора зарікся більше сюди не повертатися. Двері були відчинені, що насторожувало ще більше. На всьому поверсі була гробова тиша, ніби тут ніхто ніколи і не жив. Аял став відчиняти кімнати одну за іншою, і в одній із них на ліжку лежали його мертві батьки Схоже їх було вбито ще у ввісні. Це шокувало його і він ледь стримував сльози. Він пішов далі доки не натрапив до кімнати своєї сестри. Через страх, він все ж таки насмілився її відкрити.

На підлозі лежала його сестра, і важко дихала. Вона трималися за живіт і стікала кров’ю. Аял підійшов ближче, але не став виходити із режиму невидимості. Елла наче дивилась у його сторону. Наче бачила і відчувала його присутність. Аял присунувся ближче, коли побачив, що сестра намагається щось сказати рухаючи губами. І прислонив вуха поближче.

— Аял, помста не вихід, це лише смерть без кінця… – промовляла Елла ледь чутним, тихим голосом. Далі вона промовила те, від чого у Аяла аж потемніло в очах, і в цей же момент - душа покинула її тіло. Аял мовчки встав не проронивши ані слова. Він не відчував страху чи гніву, тільки камінь на душі, який підступав до його горла. Світло завжди було в його серці, і це була його старша сестра, яка завжди допомагала йому, і рятувала від всяких бід. А тепер? Що буде тепер? Аял відчув себе тією бджолою, яку він побачив у лісі. Бджола яка втратила сенс битви.

Після ще декількох хвилин мовчання, Аял відчув чиюсь присутність. А тоді його невидимість спала, і він підійшов до вікна і побачив, що за шторою хтось ховався. Хтось незвичний, хто знав про невидимість Аяла, тому і сховався.

— Оппа мене розкрили, я думала, що добре сховалась. – Вона мала вичурне волосся, заплетене в хвостики, де одна сторона пофарбована в сірий, а інша в зелений. На зріст була нище за Аяла, але й назвати її дитиною не можна було б. Тому, що мала доросле обличчя, і очі, в яких можна було побачити багато смутку і крові. – Я Лілія, а ти хто?

— Веди мене в організацію «Сім сумних гріхів». Я вступлю.

— З чого ти взяв, що я з цієї мерзенної організації? Аа-а-а твої очі, мені бос розказував про них. Не думай, що бачиш усе. Ти кинув на мене призренний погляд, напевно побачив мої гріхи, а сам же напевно не подумав, що носиш на власному тілі такі ж гріхи.

— Я знаю. Якби ж не знав, то не намагався б вступити. В мене немає вибору. Точніше, я вже зробив його.

— От і добре. Тоді йди за мною. Тільки спочатку одягни на очі пов’язку. – вона протягнула йому в руки кусок тканини, десь довжиною в метр. - Ми тобі не довіряємо, і хочем впевнетись на власні очі, чи ти не обманюєш нас.

Аял зав’язав пов’язку на голові і на його лівому зап’ясті щось клацнуло, схоже на наручники.

— Це, щоб ти не загубився. – пояснила Лілія.

Дорогою Аял думав про сім’ю, а точніше про останні слова сестри, які шокували його: «…краще йди і знайди собі нову сім’ю». Він колись думав, що коли твоє життя ноповнене подіями, то ти щасливий і по справжньому живий. Але це також означає, що в тебе багато проблем, які і насичують твоє життя подіями. «Але тепер я розумію, що і це не головне». Не важливо скільки в тебе проблем, чи скільки подій в твоєму житті. Головне, щоб ти мав з ким їх розділити.

Аял під час своїх роздумів, навіть не помітив як з під пов’зки течуть сльози рікою. Лілія, навпаки помітила це, але не стала нічого казати. Він витер вільною рукою сльози, але вони й далі текли. Згодом Лілія зупиналась і щось так сильно рипнуло, що Аял аж підскочив на місці.

— Не бійся. Це двері. Ми уже майже прийшли.

— Я не боюсь. Це було просто несподівано. – двері знову гупнули.

— Все можеш знімати пов’зку.

Ще деякий час було темно в очах, але Аял зміг розгледіти темні силуети вгорі, на якомусь пагорбі.

— Аял Лікровний. Ми роскажемо тобі про те, ким ти став. І чому нам потрібна твоя сила. Але спочатку ти послухаєш неприємний факт про нашу організацію «Сім сумних гріхів». З кими ми боремось, яка наша ціль, і твоя роль в нашому плані. Чи те, як ми вербуємо людей, про це роскажемо пізніше. Чи ти готовий почути правду.

— Так.

— У нас не намагались відібрати територію, ми це все вигадали. І насправді, це ми вбили твою сім’ю. Інакше ти б та не прийняв рішення.

— Я розумію, дякую за чесність.

— Після цього, ти всеодно хочеш до нас приєднатись?

— Так.

— Прекрасно.

— Не розумію босе, навіщо він нам? Що в нього такого особливого? Я надіюсь це не тому, що він Уявник. – озвався один із членів органіції.

— От зараз Аял нам все і продемонструє. Аял, скажи нам наші гріхи.

Його зір нормалізувався і він знову нормально бачив. Він кинув погляд на пагорб і зрозумів на чому вони все таки стоять. Це був великий черепашачий панцир. Від здивування аж затиг, і не міг би собі уявити таку велику черепаху. Згодом його штовхнула під ребро Лілія і він почав перечисляти кількість гріхів кожного із членів.

— Всеодно не розумію, навіщо? – далі не вгавав.

— Сам подумай, якщо ми усвідомимо свої гріхи, то можливо таки зможемо їх вукупити і стати безсмертними? Можливо це і є шлях до безсмерття. Ми зможемо отримати те, чого так хотіли досягнути люди багато столітть. Це повернути собі безсмерття. Повернути собі рай на землі. – проповідував далі власник організації, його очі горіли, а його голос набував в собі нотки безумства. Він взяв за комір свого підданого і вів далі, – А якщо людям не прийдеться помирати, то й горя не буде. І болі від утрати. І смерті. – Все вказувало на те, що цей список можна продовжувати, ще досить довго.

— Навіщо він взагалі спитав. – інші присутні вже почали розходитись хто куди.

— Куди я попав. – промовив собі під ніс Аял. Лілія це почула і почала сміятись, він ще ніколи не бачив, щоб люди ставали в такі пози під час сміху, в які ставала вона. Дівлячись на це, він і сам почав сміятись надриваючи живіт.

Пройшло декілька тижнів і Аял потроху освоювався на новому місці. З новими людьми і новою роботою, яка впала на його плечі. Став більше проводити час у компанії, як і заповідала йому його старша сестра. Поневолі він став сумніватись, чи це дійсно темна організація. Адже люди тут були приязні. Відчуття помсти покинуло його, але сумні гріхи завжди були з ним. Від нині і навіки вічні.