Ладомирія: початок

Ранком Автоном із напарником виконували роль контролерів на прохідній і, поки потік людей, які чомусь намагалися за будь-яку ціну потрапити на роботу, не вичерпався, не мали жодної хвилини на перепочинок.

Помітивши, що відчиняють ворота для машини заступника директора, Автоном вийшов із приміщення і нахилився до віконечка:

– Доброго ранку, Богдане, є новина для тебе щодо вашої справи. Як зміну здам, затримаюся, треба слово мовити. Матимеш хвилину?

– Звісно. Що там уночі? Щось серйозне сталося?

– Все добре, не переймайся. Це щодо вашої «іншої» справи. Пізніше поговоримо.

У проході вже стояло декілька робітників, яким не хотілося заходити на територію фабрики пізніше за начальство, хоча до початку робочого дня ще було хвилин десять.

– Домовилися. Я за годинку сам підійду, – Богдан спрямував машину до приміщення адміністрації.

***

За годину, здавши зміну, Автоном сидів у курилці й чиркав сірником, бажаючи запалити цигарку.

– Тобі запальничку подарувати? – підсів до старого Богдан.

– Ні. Із запальничкою весь колорит втрачається, – пихкаючи цигаркою, відповів відьмак. – Тут і так весь сенс цього безтолкового заняття вже втрачений, одна звичка лишилася, а якщо ще сірники запальничкою замінити, то краще взагалі кинути.

Посиділи. Автоном збирався з думками, а Богдан не підганяв. Врешті старий витяг цигарку з рота і, роздивляючись її та періодично струшуючи попіл, розпочав:

– Ви з Васильовичем гарну справу розпочали.

– Це ти про відродження ткацтва? За три роки дівчата велику роботу зробили.

– Так. А ще я про ті кліті кажу, які ви в Залав’ї та в інших селах придбали й у розібраному вигляді сюди привезли.

– Вже розбазікали. Це хто? Інженер чи робітники язика за зубами не втримали? Ми не дуже хотіли то людям розповідати, бо це справа не одного року, і, чи вийде в результаті щось поновити, ще достеменно невідомо. А наперед хвалитися… Сам знаєш.

– Це мені розповів пасажир, якого ви разом з тими сосновими колодами підхопили. І маю підозру, що там не один він такий був. Ви разом із розібраними коморами привезли сюди домовика. Бідолагу попи приспали більше ніж сотню років тому, і лише зараз він прокинувся. Я з ним чайку попив, розмову мав і вмовив його тут лишитися. Бо якщо історію України відтворювати без допомоги потойбічного, то ця історія буде немов пиріжок без начинки. Глевкий, порожній, і, як не силуй, однаково в горло не полізе.

На деякий час повисла незручна пауза. Видно було, що Богдан підбирав слова, не бажаючи образити шанованого працівника, свого підлеглого і водночас людину, набагато старшу за віком. Заступник директора не міг зрозуміти чи жартує з ним охоронець, чи старість так дається тому взнаки?

– Кажеш, чайку попили?

– Угу…

– З домовиком?

– Саме так.

– … Розмовляли?

– Як зараз з тобою.

Врешті Богдан вирішив звести розмову на жарт:

– То, може познайомиш мене з тим домовиком? Хочу спитати у нього, чи добре його довезли?

– Задля цього я тебе і покликав, – Автоном продовжував з серйозним виглядом вести розмову. Вочевидь, вирішив дограти жарт до кінця. – Маю пропозицію влаштувати сьогодні чаювання в ткацькій майстерні й зібрати там всіх, хто причетний до вашої ідеї про відновлення історичної спадщини. Там я вас усіх і познайомлю з потойбічним світом, а заодно і з домовиком, якого доля привела вам у помічники.

– То ти просто сабантуйчик хотів влаштувати? Та після роботи ніяких заборон на те не бачу. Почаюйте з дівчатами. Якщо до мене питання, то я не проти.

Але Автоном не бажав збавляти обертів. Він повільно підвів погляд на начальника.

Коли їхні погляди стрілися, у Богдана перехопило не лише мову, але й дихання. Чомусь він подумав, що ніколи раніше нікому не дивився у вічі ось так, прямо. Від цього погляду шанований заступник директора раптом став маленьким хлопчиком, який стоїть біля чорної, бездонної прірви, грає з нею у дивоглядки й ось-ось туди впаде.

У грудях похололо, а коли старий відвів таки свій погляд, Богдан відчув, що в роті зібралося доста слини, яку конче потрібно проковтнути, а в грудях бракує свіжого повітря.

– Не переймайся, – продовжив Автоном. – Розумію, що схоже або на жарт, або на маячню. Ти далеко не перша людина, яка мені не вірить, а я зовсім не свідок Єгови, щоби рвати на собі сорочку і з піною на вустах бездоказово доводити тобі, що приніс благу вість. Звик за життя. Я також вірю лише у те, що можу побачити на власні очі й поторкати власними руками. Часи такі. Тож я не хочу, щоб ти щось сприймав просто так. Але те, що я збираюсь вам показати, є на стільки… важким і коштовним фокусом, що повторити таке я навряд чи зможу. Заради цього дійства я заручився підтримкою дуже впливових людей. Мені конче важливо до процесу залучити одночасно всіх людей проєкту, бо потрібна саме загальна віра, тож я зараз використаю свій кредит довіри. Між розсудливими людьми так повелося, що поки люди близько не знайомі, кожен із них має певний кредит довіри. Пам’ятаєш стару казку про безвідповідального пастуха, який заради розваги двічі кричав до мешканців свого села, що на отару овець напали вовки? Двічі йому вірили й не зустрічали жодного вовка. За два рази він використав свій кредит довіри, а на третій раз вовча зграя перегризла всю отару, бо селяни не пішли допомагати, обурено пославши пастуха якнайдалі. Так-от, ти маєш рацію, я довго тут працюю. Це факт. За цей час я ніколи не звертався з будь-яким проханням. Я не просив про відпустку, не бажав отримувати більше грошей, і, як ти можливо помітив, якісно виконував свою роботу. І хоча це все тому, що мені нічого такого не потрібно, я живу не лише у цьому світі, й коли буду йти, не візьму з собою нічого, однак, менше з тим, зараз я поза роботою звертаюся до тебе з проханням про маленьку послугу і натомість обіцяю особисто познайомити тебе, і не лише тебе, з потойбічною істотою, показати тобі потойбічний світ. Я використаю свій кредит довіри за один раз. Це важливо не лише для тебе або мене. Це важливо для Світу. Головне показати, а далі... Ти ж належиш до розсудливих людей? Не будеш кричати, що це неможливо, бо цього ніколи не може бути, якщо тобі нададуть матеріальний доказ, який можна побачити й до якого можна торкнутися?

– Та я не проти! Однак сам я бути там не зможу, бо …

– Можеш не напружуватися. Мені достеменно відомо, що у тебе й у всіх тих, хто там має бути, саме сьогодні не знайдеться жодної завалящої справи у планах. Тож… Знаєш? Воно зі старими людьми завжди так. Пам’ятаю ото: зимовим ранком так добре тобі малому спиться під ковдрою, а баба з веранди кричить: «принеси дров» та «принеси дров». А зима довга, порубані дрова під навісом вже скінчилися, тож треба ще й нарубати. А під ковдрою так затишно… Ото з тих часів я і запам’ятав, що краще відразу погодитися, бо старі люди, вони… такі набридливі!

– Ну, не знаю. Добре. Згода. Давно мені так руки не викручували. Що з мене?

– Нічого особливого. Прийти самому і Васильовича привести. Він і власник, і засновник. Хто там ще у найближчому доступі?

– До проєкту? З тих, хто може приїхати, напевно, окрім ткаль, Людмилу запросити варто. Вона хоч і в іншій галузі працює, але дуже допомогла нам із започаткуванням ткацтва.

– От втрьох після четвертої й приходьте. А я вас усіх фокусом здивую. А якщо зганьблюся і нічого в мене не вийде, то не ваша вина. У вас з Володимиром там свої справи. Буде зайва нагода дівчатам подякувати за сумлінну працю. Частіше треба працівників хвалити, дивись, і діла більше буде. І попити чаю після роботи, то завжди дуже важлива справа.

***

Підійшовши до ткацької майстерні, Автоном увімкнув свої відьмацькі здібності й ще з коридора подумки запитав: «Ну що, новий господарю, чи добре тобі тут живеться?».

«Заходь, заходь, подивися на це неподобство!» – почувся голос Мурка, який звучав у думках доволі збуджено.

У просторій кімнаті були довільно розташовані декілька старовинних ткацьких верстатів різних модифікацій. Були великі для полотна і маленькі для наміток. Тут царював творчо-виробничий процес. П’ятеро ткаль займалися своїми справами, встигаючи одночасно вести якісь розмови й під'юджувати одна одну.

Підлогою, тримаючи в лапці гачок для основи, поважно походжав домовик Мурко. Те, що ніхто з дівчат його не чує, не заважало малому зрідка вигукувати: «Куди це годиться?! Хто так працює?! Тут прослабила! Куди?! Куди твої очі дивляться, я питаю?!».

– Доброго здоров’я, дівчата! – привітався сторож.

– Доброго ранку, дядьку Автономе! – майже хором відповіли ткалі.

– Я до вас із серйозним дорученням від начальства. Дуже важливим, – привернув до себе загальну увагу Автоном і подумки додав: «Мурку́, ти схожий на панського прикажчика з нагайкою».

«От іще! – показово образився малий, – Я буду директором майстерні!»

Домовик був уже у своїй царині. Потойбічні істоти, навіть якщо відстали в часі через такий довгий сон, яким спав Мурко, не потребують додаткової інформаційної підтримки. Вони існують одночасно в декількох планах і постійно вичіпляють поточну інформацію із думок оточення та інформаційного шару усього Світу. Тож домовика, який заснув на початку минулого сторіччя, не дивували електричні прилади, нові приблуди, незвичний одяг і дивні машини, які він вже міг побачити у вікно. Він не людина і сприймає світ цілісно, без тих змін, на які звертають увагу люди. За доволі короткий час Мурко інформаційно адаптується повністю, головне, щоб оточення думало про щось, спрямовуючи увагу потойбічної істоти на сучасні зони інформаційного поля. А Мурко потрапив у жіночий колектив, і за пару годин роботи ткалі, напевно, вже встигли перемити кісточки всім знайомим і обговорити море цікавих новин. Тож порівняння з прикажчиком, яке Автоном пригадав з дитинства, вже було для домовика застарілим.

– Що від нас потрібно високому начальству? – з посмішкою озвалася Наталя, жіночка тридцяти з хвостиком років, яка, скориставшись неочікуваною перервою, відійшла від верстата і сіла на табурет.

– Начальство хоче вас заохотити. Пропонується влаштувати після роботи чаювання. Я ось зайшов до вас спитати, яких смаколиків хто бажає? Тож замовляйте!

– Шампанське? – відразу зреагувала яскрава брюнетка Мар’яна, що за статурою і кольором волосся була дуже схожою на Наталю.

– Ні, на жаль, вечірка сьогодні безалкогольна, – відмовив жінці у забаганці сторож і витяг з кишені блокнот. – Але це дуже важлива подія, і якщо ви виділите на неї годинку після роботи, то я від себе обіцяю вам подарунок.

– Дядьку Автономе, – долучилася до розмови русява Галина. Вона була швачкою і чи не найстаршою серед дівчат. – Де ви були рочків п’ятнадцять тому? Тоді б ваші подарунки й привороти дуже знадобилися. А нині всі тут заміжні, з дітьми, і чайком нас уже не звабиш.

– Значить, торт! – резюмував Автоном і помітив щось у блокноті.

– Два! – підтримала Ірина.

– Два, – погодився сторож. – А ти що бажаєш, Світлано?

– Я, мабуть, не буду сьогодні. – Світлана копошилася коло свого верстата, щось шукаючи. – Мені малого забирати. І на Ірину не розраховуйте. То вона собі торта від жадібності замовляє. Хвалилася ж сьогодні, що ввечері її чоловік забирає на машині. Куди ви там зібралися? Розповідай. А краще скажіть мені, хто взяв гачка? Мені основу заправити треба. Ось тут лежав.

– Нікому твій гачок не потрібен, – зауважила Наталя. – Скажи примовку: «Святий Миколай, погрався – віддай!», дивись і знайдеться.

Автоном поглянув на Мурка. Той сидів на підвіконні з гачком на колінах і ображено дувся, немов миша на крупу. Звісно ж, ні його, ні гачка ніхто не бачив.

«Віддаси?», – подумки запитав старий.

– Святий Миколай, погрався – віддай! – слухняно повторила Світлана.

«А дзуськи! – домовик вхопив гачок двома руками й притис до грудей. – Я не Миколай і нікому нічого віддавати не збираюся! Де той Миколай?! Де?!» – Мурко нахилився під підвіконня і прокричав за батарею: «Микола-ай! Агов! Немає? Все! Немає Миколая – немає гачка!».

Домовик демонстративно відвернувся до вікна і почав щось розглядати на вулиці.

– Тут є маленька проблема, дівчата, – вирішив розрядити ситуацію Автоном. – Нині тут хазяйнує не Миколай. Вашого домовичка звати Мурком. І казати потрібно ось так: Мурко, постривай! Погрався – віддай!

Автоном демонстративно подивився на насупленого домовика.

Малий, не обертаючись від вікна, немовби ненароком, поклав на підвіконня гачка і роздратовано штовхнув від себе. Гачок, покотившись підвіконням, впав на підлогу і задзвенів.

– Ось твій гачок! – відразу помітили пропажу дівчата. – Напевно, сама ж і поклала його на підвіконня.

– Я туди й не підходила! Не хочете признаватися, хто взяв, не треба. А ви, дядьку Автономе, їм підігруєте. Вам повинно бути соромно, – незлобиво зауважила Світлана, піднімаючи свого гачка.

– А я ніколи такого не чула, – зацікавлено вставила Наталя. – У мене вдома весь час Миколая кличуть.

– Можливо, в тебе дома і Миколай, а тут Мурко. І якщо, на майбутнє, не бажаєте образити малечу, то кличте його саме Мурком. А ще, якщо ви дочекаєтеся мене після роботи, то я зможу сьогодні познайомити вас із вашим домовиком, – Автоном зазбирався.

– Добре! – погодилася Мар’яна. – Якщо покажете домовика, то ми вас до малечі на свята в дитсадок запросимо. Нам на роль чарівника ваш типаж потрібен.

(Кінець ознайомчого уривка)

Ви прочитали ознайомчий уривок.

Придбати книгу можна:

1) На каналі

https://t.me/Book_is_only_from_the_author

Там можна замовити автограф у Олександра Бовкуна

2) На сайті етнопарку "Ладомирія"

https://ladomyriia.com/knygy/ladomyriya-pochatok-o-bovkun-v-dzobak/

Там, якщо ви надасте запит, зможете придбати книгу з автографом Володимира Дзьобака.