Ладомирія: початок

Усю дорогу до прохідної Мурко здивовано роздивлявся виробничі споруди підприємства і вражено присвистував та цокав язиком. Як прийшли, домовик показав себе чемним гостем. Поки Автоном не закип’ятив чайника і не налив у дві різні за розміром чашки чаю, Мурко був тихіше від води й нижче від трави. Стояв неподалік від порогу і м’явся, вдаючи з себе суцільну чемність. Лише коли на столі, паруючи, постали обидві чашки й біля них зручно розташувалася тарілка з печивом, Мурко не витримав і вирішив прискорити процес:

– Ну, запрошуй гостя дорогого!

– Проходь, гостю дорогий! Сідай чаювати, – з усмішкою промовив Автоном і, сівши на один зі стільчиків, підсунув до себе більшу чашку.

Домовик підбіг до столу, заскочив на стілець, звідти на стіл. Вчепивши свою чашку обома лапками за ручку, волоком відтяг її на другий кінець столу і, всівшись по-турецьки, обхопив посудину, наче маленьке відерце, і хлиснув напій.

– Смачно! – схвально покивав Мурко.

Мешканці тонкого світу ставляться до їжі зовсім не по-людськи. Вони від неї не є залежними. Можуть роками нічого не їсти й добре себе почувати.

Головне у сприйнятті ними їжі в той час, коли істоти частково перебувають у нашому світі, є сам факт отримання її, як джерела енергії та віри, від людини у подарунок або як підношення тощо. Їжа для потойбічних істот насамперед є еманаціями віри. Істоти отримують від неї не рідину і смак, а потік енергії.

Усім відомий факт, що домовику потрібно молока в блюдце налити та біля печі поставити. Це означає, що господиня вірить в існування домовика і підгодовує його, допомагаючи своєму хатньому помічнику опанувати той образ, в який вона вірить, насититися енергією і ще більше матеріалізуватися в нашому світі.

Тож смаків потойбічна малеча також не відчуває. І те, що Мурко назвав напій смачним, насправді означає, що домовик спожив великий шмат енергії, яку Автоном йому подарував. А «багато» для нього означає «смачно».

Таке пояснення доволі куце, але погодьтеся: важко людині людською мовою пояснити щось про інший, нематеріальний світ, з іншим життям, яке кардинально відрізняється від матеріального.

Мурко ще раз збігав по столу до миски з печивом. Ухопивши по смаколику в кожну лапку, повернувся до чашки й із задоволеною посмішкою намірився впоратися зі своєю порцією якнайшвидше та попросити добавки.

– То розкажи, як ти опинився на території фабрики? І чи довго спав, що так зголоднів? – сторож дмухав на чай і поволі смакував печиво.

– А який зараз рік?

– Дві тисячі тринадцятий.

– Той… – Мурко, поклавши пряник на стола, почухав за вухом. – А від створення світу?

Автоном подумавши відповів:

– Приблизно сім тисяч п’ятсот двадцять перший. Можливо, трохи помиляюся. Не звик рахувати за візантійським календарем.

Мурко на якусь мить навіть жувати припинив.

– Ого! Оце я заспав! Сто і вісім років! Оце я задав хропака! Та не може бути! Ні! Не може такого бути! Мені тоді тітка Параска казала, що вже років за десять має бути кінець світу. А тут сто і вісім! Ти не помиляєшся?

– Начебто не повинен. Та це легко перевірити. Кажеш, сто і вісім? Хто тоді правив?

– Микола.

– Тоді все правильно. Отже, ти ще до революції заснув. І що ж тебе так приспало?

– Піп мене приспав, – домовик трохи знітився. – Господар Бровкової хати наслухався пліток про божий захист і покликав попа хату освятити. А той хотів якомога більше грошей заробити й вирішив заодно по моїй кліті кадилом та свяченою водою пройтися. Підозрюю що Бровку, родичу моєму, який хатою опікувався, та посвята – що мертвому припарки. У хаті по покону сволок різьблений, тож ту хату можна хоч у святій воді втопити, а Бровкові ніц не буде. Може, чхне разів зо два, та й усе. А по моїй кліті водичкою піп побризкав, солоденьким димком окурив, пробурмотів щось заспокійливим голосом і приспав таки мене, та як на довго! Вірування змінилися. Старих богів ніхто не поважає, ото так без людської підтримки я й заснув. А на моє місце, напевно, святий дух став вартувати хазяйське майно. Але я того вже не бачив. Ось як воно було… Подумати тільки! Сто і вісім! Чуєш? А що ти про революцію казав? Я дивлюся, багато чого у нашому селі змінилося. Набудували повно всього. Напевно, Залав’я вже не селом, а містом потрібно величати? Розкажи, що тут змінилося? Може, ще когось з тодішніх селян пам’ятають?

Автоном задумливо щипав себе за сивого вуса:

– Багато чого з тих часів змінилося. Була і революція, і голод, і страшна війна… Потім рабство при совковому соціалізмі, і, врешті-решт, двадцять років тому Україна стала вільною. Дивна річ. Так-то над цим не задумуєшся, аж ось, як випала нагода тобі свіжу історію переповісти, то відразу і слів не доберу. За великим рахунком тут пройшло всього-нічого. Сотня років. Але живих свідків немає вже жодного. І люди у своєму бажанні скроїти своє власне життя і відтяти шмат чужого так закрутили тут усе, що жодного живого місця на українській землі не лишили. Нам з тобою однієї ночі точно не вистачить про всі зміни переповісти. Напевно, почати все ж потрібно з того, що ми з тобою зараз не в Залав'ї, а в Радивилові.

– Як-так?! – очі Мурка́ мало не на лоба полізли. – Та он де, недалечко звідси, соснові кругляки від моєї холодної комори за залізними дверима лежать, я ж там весь час спав і лише з годину тому звідти видряпався. Як же моя кліть у Радзивилові опинилася? Знаю я Радзивилів! То ж колишнє гніздо Радзивілла Чорного! Це ж, якщо навпрошки, то верств триста від Залав’я буде! Тут що, свого лісу немає, щоб сюди старий зруб по полінцю перевозити?

– Ото і я до того веду, що наче життя нудне, одноманітне і сіре, а варто лишень проспати сотню років, як виявиться, що цілий світ проґавив, – Автоном долив у свою чашку окропу. – Нумо я тобі про це місце докладніше розповім? Тоді, можливо, тобі стануть зрозумілішими події, пов'язані з твоїм переїздом. А якщо все-все визнати захочеш, тоді вже окремо буду розповідати або за комп’ютер посаджу.

– За що?

– Не за що, а куди. Люстро таке з картинками й буквами. Ти грамотний?

– Ображаєш! – домовик набундючився. – Я – великий мандрівник і живу так довго, що тобі й не снилося! Я клітником став вимушено, бо втрапив у дуже складну життєву ситуацію. А в Залав’ї я лише років двадцять прожив. А до кліті – ходив за великим будинком і був дуже шанованим домовиком. У жида я тоді жив. Там і грамоті навчився. Але, на жаль, якийсь москаль тоді півня під стріху пустив до моєї садиби, а я не вгледів. Та й господар тоді з хатою згорів. Відбудовувати не було кому, тож я жебраком по світу пішов. Так у Залав’ї й опинився. Але там тоді все зайнято було, і мені лише в клітники лишалося податися. То що там з цією місциною? Розповідай швидше, бо чай закінчується.

Старий сторож поволі почав розповідь.

– Зараз ми з тобою перебуваємо на території Радивилівської меблевої фабрики. Започаткували її, коли Радзивилів у Червоноармійськ перейменували. Ти тоді вже спав, і до того часу тут стільки крові встигли пролити, що згадувати моторошно. І Залав’я твоє зачепили добряче, але то діла вже давні. Не за мого життя. Кажуть, що насправді цю фабрику започаткували ще брати Кон, за царя, а комуністи лишень вкрали її, як вони завжди чинять, але точно я за це сказати не можу. За часи твого відпочинку створилася на цих землях рабовласницька країна. Союз. Але на рабовласництві далеко не заїдеш, тож років двадцять тому вона остаточно згнила і розвалилася. Тоді вже місто отримало назву Радивилів. Для фабрики то були важкі часи, але підприємство втрималося. Територія для оновленого виробництва меблів виявилася завеликою. Тож власник, подумавши трохи, вирішив, що потихеньку на вільних територіях потрібно робити ще щось цікавеньке. Спочатку вибір спинили на відродженні ручного ткацтва. За вільної України люди почали цікавитися своєю історією, повага до предків трошки поновилася. За Союзу, як і за царя, нашу мову та історію викривили й викорінили, тож потрібно було її відродити, бо хто свого коріння не знає, того безталанним по світу, немов билину, носить, і ніде для такого немає прихистку.

– Це ти немов про мене розповідаєш, – Мурко із серйозним виглядом шморгнув носом і покивав головою. – Розібрали мою кліть на трісочки, полишили мене жебраком на світі білім, немає мені тепер де голову прихилити. І все добро з кліті, напевно, винесли, кляті харцизяки. Пацючого посліду не лишили. Все, що нажито непосильною працею!

Автоном посміявся у вуса:

– Не поспішай, зараз і до твоєї кліті дістанемося. Про все по черзі. Нині для виробництва тканини використовують великі металеві механізми. Руками вдома ніхто тканину не робить. Тому́ років зо три то́му дали фабричні в газеті об’яву, що придбають у людей ткацькі верстати старовинні, котрі ще з дерева. А у людей по горищах якого тільки добра немає. Знайшлися ощадливі люди, які не пустили верстати на дрова, а розібрали й обережненько поскладали, про всяк випадок. Тож поталанило придбати перший дерев’яний верстат. Встановили його онде у тому приміщенні, яке стали називати майстернею ручного ткацтва «Серпанок». Робили колись таку тоненьку лляну тканину, що аж прозорою була. Тож вирішено було відродити таке диво. Запросили всіх охочих до співпраці. З усіх зацікавлених нині троє дівчат лишилися. Тепер на меблевій фабриці, окрім столярів, є і ткалі. У майстерні вже з п'яток різних верстатів встановили, роботи багато, вже дещо цікаве виготовили, але дуже б дівчатам помічник згодився. Мало лишилося свідчень про те, як серпанок робили, а те, що для нас сива давнина, те для тебе немов учора було. То я тобі відразу і житло пропоную, і господинь гарних; і при ділі будеш, і мені поночі тут не так нудно буде сторожувати.

Домовик з-під лоба пильно подивився на відьмака:

– То садиби не буде?

– Ну ти май совість! Де я тобі садибу візьму? Я б тебе до себе запросив, але я у квартирі одинаком живу, який тобі з того зиск? Ночами я тут працюю, днями відсипаюся, і квартира моя в старому будинку, можливо, скоро знесуть, тож довго тобі там отиратися не вийде. А тут хоч і не живе ніхто, але тим важливішою є твоя участь. Майстерня без консультанта ледь жевріє. Потрібно, щоб хтось за хазяїна був. Може, розумом трохи поділишся, і робота у дівчат жвавіше піде. А тим часом ми твою кліть відбудуємо.

– Тобто відбудуємо?

– Ти правильно зрозумів. Нема дурних за триста верст холодну кліть на дрова перевозити. Власник фабрики викупив твою кліть і ще декілька схожих у селах Рівненської області. Дуже вже ці зруби гарно збереглися після сотень років. Інженер ретельно пронумерував кругляки, робітники розібрали їх обережненько і перевезли сюди, до Радивилова. Тут з часом їх зберуть, і будуть вони ще кращими, ніж були. А у твоїй кліті ми музей зробимо.

Мурко здивовано завмер.

– А що, для вашого музею свіжих колод ніде взяти? Нащо старе драття із Залав’я тягти? Моя кліть ще тоді, коли я заснув, вже майже двісті років відстояла, а ще ж сотня років минула.

– Так у тому-то й інтерес, щоб люди подивилися, як саме будувалися споруди три сотні років тому. І, скажи на милість, як би ми, нарубавши свіжої сосни, привезли сюди такого досвідченого домовика? У лісі такі шановані пани навряд чи вештають.

Лестощі подіяли. Домовик сів рівніше, підборіддя ледь поповзло вгору.

– Твоя правда. Заради розумного господаря можна і триста верст коню під копита покласти.

Раптом з вулиці долинуло ревіння, яке перейшло у вищання, на стільки лячне, що аж нутрощі дря́пнуло. На найвищій ноті звук обірвався, а у вікно прохідної з боку цвинтаря голосно ляснуло. Мить на поціновувачів чаювання дивилося вдавлене у шибку, хиже, напівпрозоре обличчя з лупатими очима і роззявленою пащекою, повною гострих, підсвічених потойбічним сяйвом зубів. Лише мить. Потім воно розмазалося, зім’ялося, втратило обриси та плямою сяйва попливло вниз по склу, де врешті зникло десь за підвіконням.

Звичайна людина не почула би нічого, і появи мороку за вікном не помітила б. Для неї це був би лише незвичайний для такої погожої ночі подих вітру, від якого шибки забриніли.

Автоном все бачив і чув, але витівки цвинтарних були для нього буденністю. Він лише ледь повернув голову і провів поглядом мару, коли та сповзала по склу. А домовика пройняло до спіднього. Він голосно верескнув і вмить, ледь не перекинувши чашку з залишками чаю, шурхнув за тумбочку, на якій лежав журнал відвідувань.

– Що з тобою? – спокійно спитав відьмак. – Вилазь. Чи у Залав’ї люди не мруть і цвинтаря немає?

– Є, – присоромлено чмихаючи носом, виліз з щілини Мурко. – Але, всраті крученики! Ти бачив, яка та лярва гладка і вгодована?! А у мене навіть кліті немає! Я їй на один зуб. От якби у мене хоча б маленька садибка була, я б її ух! – домовик пригрозив кулаком. – Вона б і близько сюди не підлетіла! І який ідійот вигадав фабрику біля цвинтаря будувати?

– Не переймайся. Я пару амулетів прикопав недалечко. З цвинтарником мав розмову. Потойбічному на територію фабрики зась, лише попід вікнами сновигає. Та й нешкідливе воно. Лише лякати може.

– Нічого собі нешкідливе?! Ти бачив ту пащеку?!

– Ну то що, поживеш у ткацькій майстерні, поки кліть не поставлять? Чи будемо до мене їхати зранку? – сторож поновив чашки з чаєм.

Подумавши трохи, Мурко спитав:

– А їхати далеко? Це треба буде за територію фабрики виходити?

– Далеченько. І так, потрібно буде виходити за межі фабрики, – з усмішкою відповів Автоном.

– Тоді я краще поки тут поживу. Маю надію, що дівчата покон знають і шанувати будуть. І кліть моя близенько. За нею також дивитися потрібно. Але обіцяй мені, що дівок попередиш. Так і так, скажеш, домовик у вас буде шанований, але в жалобі за своєю домівкою, тож щоб годували, поважали і роботою не дуже обтяжували.

– Домовились.

– То веди гостя дорогого показувати господарство!

Домовик, вочевидь, не бажаючи знову підійматися на стіл, який був так близько до вікна, прямо біля тумбочки обернувся на гладкого, пухнастого чорного кота з жовтогарячими очима, які вогниками сяяли на тлі сутінок, і підійшов до дверей, що вели у бік фабрики. Підвівши морду вгору, Мурко протяжно занявчав.

– Ну пішли, то й пішли, – Автоном підвівся і взявши зі щитка ключі від майстерні, відчинив двері й вийшов за котом у темряву літньої ночі.