загублена душа

на вигранюваному позолотою годиннику, що охопив моє зап'ястя, чітко видно цифри: за двадцять четверта.

— знаєш у чому твоя проблема? — порушує цей спокій писклявий голосок.

— у чому? — питаю ледь тихо, витискаючи з себе нібито останні звуки.

надворі звичний львівський дощ і за тими перестуками крапель ледь чути ще щось чи когось.

— у твоїй неспроможності бути.

— себто?

— хм, ти себто не тут, але і не десь там.

— дуже пояснило все.

вмістилище світла на платформі з великих фар таксі ніби наближало тебе до останнього місця, котре бачиш перед смертю. та звідки б мені знати, я там ніколи не була. лишень уява.

— н-у-у-у, о-о-о-от знову, — насупилася співрозмовниця — ти не тут.

— якщо не тут, то і не десь там, то де? — знесилено шиплю, мало б вийти роздратовано, але навіть на це не вистачає сил.

в т о м а.

так можна описати теперішній стан, він вичерпав всі інші і сам став основою всьому.

б е з д у ш н і с т ь.

на заміну звичним коливанням почуттів прийшла задуха, чорна ступінь, позбавлена хоч якихось інтерпретацій. це місиво огорнуло зручною ковдрою, даючи упевненість рухатися.

я б мала злякатися, мала б... але та пустка стала ретельним зміщенням пріоритетів.

тепер ти не просто пірнаєш на дно — ніт, ти свідомо одержуєш вицвілі плями існування з непотребу.

— ну, ось, вистава завершена — похнюплено зауважує дівчинка — без тебе буде сумно стирчати деінде.

враз її охоплює білий пломінь, відчайдушно зминаючи до останку дрібний силует. мимоволі прикриваю очі від холодного вогню, обережно зсуваючись на краєчок сходинки. 

але навіть за десять хвилин нічого не змінюється, тілько все та ж невимовна порожнеча; на годиннику все ще 03:40, а світло фар таксі продовжує монотонно рівно світити...