Полковник і панночка

Гай Грицюк, полковник Повітряного флоту, обранець від округу Манівці, надзвичайно ретельно нехтував обов’язками. Він робив це щоранку, окрім вихідних та тих двох днів на тиждень, коли читав лекції в Школі Повітрофлотців. Збадьорений міцним сном, зарядкою та холодним обливанням, вбраний у парадну форму повітрофлотця з усіма нагородами (але скромно, самими колодочками), полковник сідав собі на веранді - м’який клімат Манівців дозволяв це у будь-яку пору року, - і чекав. Здіймалася над філіжанкою духмяна пара настою з м’яти та чебрецю, прозорою сльозою плакала ніжна домашня ковбаса... Але полковник снідати не поспішав. Зазвичай невдовзі на розі з’являлася пані головна секретарка Ради. Вона прямувала на вранішнє засідання. Зупинялася за низенько обстриженими кущами бирючини, віталася та простягала повз огорожу листівку з агендою. Поки полковник собі читав, гострим оком роздивлялася веранду та селянський сніданок: «Отже, пан полковник і сьогодні нехтуватиме?» Пан Грицюк ввічливо кланявся, не зморгнувши оком, повертав листівку та відповідав - завжди дуже спокійно та навіть лагідно: «Точно так, люба пані секретарко, нехтуватиму». По цьому вони розлучалися і пан полковник міг нарешті випити чаю. Поснідавши, він запалював люльку, та, подимівши трохи у бузкове світанкове небо, повертався до садиби.

Позаду дому, там, де починалася левада, він у старій кам’яниці обладнав собі майстерню.

Там на пана полковника чекав другий сніданок - суттєвіший, аби вистачило на добрих годин із шість: каша, келих молока, окраєць хліба. І багато-багато роботи, аж до вечора.

Полковник Грицюк збирався летіти до Місяця.

То була його давня мрія. Ще молодим у нічних польотах він навіки запам'ятав це відчуття - як росте, наближається біле коло з мінливими тінями на ньому, якщо вперто натискати на важіль висоти. Але маршрут, запас пального, повітря - завжди буремне на тих висотах - але, але...

Потім були бойові вильоти, Місяць став небезпечний, його зрадницького спокійного світла льотчик Грицюк мав уникати за все. Після війни знову його хтось чекав - вантажі, пошта, люди. Тепер життя розлилося спокоєм, от тільки кляті законодавці намагалися вп’ястися, наче скіпка в дупу, але не на того втрапили.

Полковник точно знав, чого бажає.

В майстерні в нього вздовж двох стін йшли полиці з книжками щодо повітроплавства, з науковими журналами, що їх було ретельно переплетено у синю шкіру за випусками. Саморобний прилад зловісного вигляду, схожий на невідому зброю, поціляв у небосхил — і саморобним звався лише тому, що його не було придбано цілком: частини на замовлення пана Грицюка виготовлялися кращими заводами Охріманії та Венделандів, потім ще й інженер приїздив - збирав та налаштовував. У тихих Манівцях чорношкіра людина викликала неабияке пожвавлення: баби та діди шепталися та хрестилися, молодь цікавилася та побоювалася, а пересічні манівчани були задоволені з того, що чужинець пиво п’є, часниковою ковбасою закусює, не кривлячись, а в дупеля у вільний час грає чесно та наче свій з діда-прадіда - гепає по столу так, що той ледве не розвалюється. Щоправда, інженер в дупеля з сусідами грав лише раз чи два — надто вже дорогий був час закордонного гостя, а гроші — свої та чужі — полковник рахувати вмів.

Окрім книжок та наукових приладів, обчислювача та ящиків із записами було в майстерні місце для невеличкого горна, для верстата, для зварювального апарата. Але майже весь вільний простір наразі займала конструкція аеростата, яка повільно нарощувалася тиждень за тижнем. Наче бджола-королева у великому стільнику, вона ховалася у лаштунках, сповита тонкою зеленкуватою сіткою - так для більшої безпеки полковник завісив вільний простір поміж риштуванням. Але, придивившись уважно, можна було там розгледіти щось, схоже чи то на кошик для квітів, чи на квіткову ж чашечку.

Полковник постояв хвилинку біля споруди, прискіпливо її роздивляючись, обійшов навкруги та зазирнув у сусідню комірчину.

Там під великим вікном, розчахнутим на південь, стояла швальна машина. Чисто підметену підлогу навколо неї вистилали хвилі найміцнішого шовку. Білого. Полковник рахував та підраховував, зрештою вирішив — хай буде шовк. У самому осередку цих хвиль твердою рукою вела стебнівку панна Дарина, господарка.

- Доброго ранку, панно Дарино.

- Доброго ранку, пане полковнику.

Панна — поважна, не надто юна особа — вже кілька років керувала домогосподарством полковника, а коли він розпочав будувати аеростат, жваво тим зацікавилася та запропонувала, окрім звичайних своїх обов’язків, пошити оболонку для кулі. Полковник з надзвичайною втіхою дивився на те, як вправно вона працює. Таким був ранок вже кілька тижнів поспіль: спершу пані секретарка з агендою, потім сніданок, потім: «Доброго ранку, панно Дарино», — і до роботи.

Манівчани не так щоб побоювалися пана полковника чи, боронь боже, не любили його — навпаки, вони поважали його за бойове минуле та за шляхетний рід. Нехтування обов’язками законодавця теж не псувало ставлення до полковника — бо зроду-звіку не мали Манівці надто розвиненого політичного духу, водогін працює та дах на школі полагодили — то й добре. Але через те, що полковник займався в садибі якимись таємничими справами, через які до Манівців приїздив чорношкірий інженер, через те, що з амбара на все село розлягалися часом бентежні гучні звуки, та через вози всілякого краму, як-от рейок, гасу бочками чи то пак линви цілими здоровезними згортками, які безслідно щезали у кам’яниці, - через усе це вони дещо нервували. Голова заходив до полковника, пив з ним і чай, і дещо міцніше, полковник демонстрував майстерню та прилади — не пояснюючи детально, але й не роблячи з того таємниці. Розтлумачував, що займається дослідженнями з повітроплавства. Але громаду те не заспокоювало. Повітроплавство - це, звісно, добре, але польоти на Місяць? Боронь боже, це ж дитячі примхи, он деякі вчені з Тьмутараканії вважають, що нема геть ніякого Місяця, сама примара на Сфері Небесній, та й яка, зрештою, користь з таких польотів, навіть якщо Місяць справді є? Саме тому добрі манівчани уникали садиби полковника, та й навіть дітлахам не радили гратися поблизу. Борони боже, щось трапиться, та й взагалі, обережність не завадить. Тому протягом останніх півтора років пан Гай перетворився у певному сенсі на самітника. А самітник, який має домогосподаркою панну середніх років, ще аж ніяк не зв’ялу, моторну, але мовчазну і дещо сувору — це вже геть підозріло: колись би так і казали, чаклун та відьма. Наразі ж, у освічений час, лише зітхали: дивакуватий в нас пан окружний, та й хазяйка в нього... той... ну, таке... ото...

Тож найчастіше (не враховуючи секретарки) біля хвіртки пана полковника бував манівецький поштар. Щотижня — з «Відомостями краю Манівецького», двічі на місяць — з науковими виданнями з усього світу: то були товстелезні книжки у одноманітних суворих палітурках, час від часу — з бандеролями та розписками на отримання великих пакунків. А от сьогодні прийшов з оповісткою.

— Отут розпишіться, пане полковнику, коли ваша ласка.

Грицюк розписався, не очікуючи нічого доброго. Прочитав повідомлення, гмикнув.

— Оце, панно Дарино, лишатимется при господарстві сама, —мовив, повернувшись до майстерні.

Домогосподарка відповіла:

—Я ж весь час при тому господарстві, пане полковнику. Що там у вас трапилося?

— Виклик прийшов у Лебедянь, у саму столицю.

— Через що? Панна Дарина кинула штовхати педаль, звела від шиття злегка почервоніні стомлені очі.

— Звіту зажадали, — сердито пробурчав полковник. — Чому я обов’язками окружного обраного нехтую.

— То що ж... Покарають вас за те?

— Хай бог милує, ясна панно! Щонайбільше викреслять зі списку обранців, а я б того й сам бажав. Я не шукав того обов’язку, то громада вирішила, що коли пан Грицюк воював за народ у повітрі, то хай і на землі повоює. А я що ж — за школу чи от за водогін — що міг, те й зробив, але сидіти там щодня, базікати за оті фонди та підкомитети, та народні гроші по різноманітних карманах розпихувати — я ще поваги до себе досить маю... Та що ж це таке, я наче вже й виправдовуюся!

— Їдьте собі спокіно, пане полковнику, — мовила домогосподарка. — Я за вас помолюся. А як повернетесь, то все вже буде готово.

— От ви мене розумієте, люба панно, — зітхнув полковник. — Стільки справ, а тут будь ласкавий, кинь усе та з'явися. Якби не нагода розібратися з тим клятим обранством, вірте, нізащо б не поїхав! Але полишаю тут усе на вас із легким серцем.

І полишив. У столиці полковник страшенно нудився: закінчення аеростату та відліт ставали все більш бажаними, затримка ж дратувала дедалі більше з кожною годиною. Але на жаль, питання «про звіт манівецького обраного полковника Грицюка» було останнім у порядку денному. Тож пан Гай, аби не гаяти часу, заходився вкотре вираховувати підйомну силу апарата, роблячи при тому різні хитромудрі припущення щодо зміни властивостей повітряного середовища поблизу від Тверді Небесної. Обчислювати таке за допомогою самої лише рахувальної лінійки було складно, але захопливо: на ту мить, коли секретар виголосив слухання звіту полковника, всі цифри вже зійшлися, і як не крути, виходило, що принаймні Тверді аеростат досягне. Тому на трибуну полковник вийшов у доброму гуморі і коротенько пояснив громаді, що посада його почесна, і що він неухильно виконував її стосовно нагальних потреб округа. Але через те, що гостро нагальних потреб у цього скликання Манівецької Ради майже не було, полковник зважив на краще, як він висловився, «зосередитися на викладацькій та науковій діяльності».

— Ти диви, наукова діяльність! — вигукнув хтось із манівчан, через призахідне сонце, що світило просто у вічі, полковник не бачив, хто саме. — Але ж пан Грицюк зібрався летіти до Місяця!

Залу сповнив регіт та шум. Голові довелося тричі грюкнути булавою об стіл, перш ніж пани обранці вщухли.

— Шановне співтовариство, — суворо мовив Грицюк. — Немає геть нічого неможливого, та й смішного в тому, щоб прагнути досягти Місяця. Сама лише нестача відомостей та надлишок марновірства, а також слабкість волі роками заважали нам досягти меж нашого Світу! Якщо ж ви збираєтеся вислухати мою доповідь, то я маю сказати, що я створив... Вже майже закінчив апарат, який, згідно з розрахунками, здатний досягти Тверді Небесної та самого Місяця.

— Пусте! — Цього разу голос долинув з рядів столичних обранців. — Алхімічна маячня! Ще зі школи кожен знає, що Місяць є нічим іншим як плямою на Тверді, то який сенс може бути у його досягненні?

— Шановний пане, на жаль, не бачу вашого обличчя... В школі таку дурню викладали хіба що триста років тому, — відрізав полковник. — Навряд чи ви маєте такий довгий вік... Новітні ж досліди переконливо свідчать, що ця, як ви кажете, «пляма» має істотно відмінні характеристики порівняно з Твердю, і це, без сумніву, самостійний об’єкт, який можна і треба досліджувати.

Далі полковник трохи детальніше розповів, як саме з’ясовувалися властивості Місяця, і доповідь перетворилася б на лекцію з повітроплавста, але тут слово для запитань узяв обраний пан Ковінька, і полковник спохмурнів. Бо пан Крістофер Ковінька був не якийсь там протирач штанів на громадський кошт, а вчений та інженер, будівник аеропланів, і на деяких пан Гай навіть літав. Разом з цим пан Ковінька був запеклий противник ідеї польотів до меж Тверді Небесної.

— Якщо пан Грицюк буде такий ласкавий... Я б волів знати, який саме апарат він вважає спроможним досягнути... цього, так би мовити, об'єкту небесного?

— Вельмиповажний пане Ковінька, — полковник вклонився та притиснув долоню до серця. — Я щиро зізнаюся і зарані погоджуюся із вами в тому, що жодний з авіамоторних апаратів цього зробити не в змозі. Через відомі властивості повітряної оболонки Землі... Себто через надзвичайну циркуляцію у верхніх шарах...

— Отже...

— Отже, вирішення досить прозоре. Я використовуватиму аеростат.

Вчений свиснув та покрутив пальцем біля скроні.

— Аеростат!

— З частковою здатністю до керування.

— Ви таки шлімазел, — мовив вчений пан. — Боже милий, пане Грицюк, ви ж були такий льотчик, такий льотчик! Не можу навіть сказати, як соромно та скорботно бачити вас у такому затьмаренні розуму! Ну от скажіть, як же ви збираєтеся долати фронт циркуляції? Га?

— А я й не долатиму, — весело мовив Грицюк. — Я його використаю, оскільки є відомості, добре підкріплені власними моїми дослідженнями, щодо того, що фронт не лише пов’язаний з фазами Місяця, але й декотрою мірою виникає через нього. Я використаю висхідний потік якраз для того, аби піднятися, досягти Місяця, а потім спущуся за допомогою низобіжного току та оболонки аеростата, яка на цю пору може бути перетворена на гальмівне крило...

Полковник повернувся до дошки, на котрій секретар виписав порядок денний, зтер його і нашвидку зобразив те, про що розповідав.

Крістофер Ковінька подивився на малюнки, зблід та змахнув рукою.

— Все одно, пане Грицюк, ви божевільний. Навіщо вам оце все?

— Мабуть, продовольче питання хоче вирішити, — зазначив хтось із столичних. — Бо кажуть, Місяць зроблений із сиру!

Всі зареготали. Пан Ковінька страдницьки зморщив губи. Полковник у свою чергу теж зблід — але вочевидь від гніву, і чекав, поки регіт стихне. Після чого жорстко мовив, адресуючись до представників столиці:

— Пани гостромовці, я ваш жарт поцінував. Гадаю, чужий сир так само смачний, як чуже сало. Ба ні, я не сподіваюся побачити на Місяці паляничні луки та медові озера. Я спираюся а науку, а наука бачить інші межі можливого, аніж ваші, і, здається, ці межі вам не зрозуміти. Але я маю твердий намір дістатися поточних меж і розширити їх якнайдалі. Щодо ж до консистенції ясного Місяця, то я певен, — тут він знову повернувся до дошки і почав писати, — певен, кажу, що цей небесний об’єкт достатньо твердий, аби нога людини могла лишити на ньому слід.

І підписався.

Спалахнув магній фотографа, і срібні зернятка навіки зафіксували кремезну постать полковника на тлі напису: «Вважаю, що людство в змозі ступити на Місяць, бо він твердий. П.П.Ф. Г. Грицюк».

Додому полковник повертався у піднесенні. Відліт вже було майже сплановано, залишалося не більше тижня. Перевірити та налаштувати рулі та пальник — багато часу не потребуватиме. Аби тільки оболонка була вже готова.

Після гомінкої столиці полковник насолоджувався самітністю, і навіть те, що не кожний ліхтар на шляху від станції до садиби світив, його не засмутило («Але треба виправити це... Поки я ще тут»). Він відмовився від авта, йшов пішки, споглядаючи з посмішкою на Місяць, що велично здіймався, йдучи на повну, зліва над плечем.

— Пане полковнику!

Грицюк уповільнив ходу, напружив м’язи рук. В темряві майнув якийсь відблиск. Полковник зупинився.

— Хто ти?

— Та це ж я, Топило, вибачте за клопіт... Я ж форсуночку ото вам носив, а наразі на зміну йду.

Форсунку полковник замовляв наново у залізничній майстерні, бо потребував дрібнішого розпилення палива. Бригадир Топило був один з тих манівчан, які бодай щось розуміли у планах полковника, і підтримував їх.

— Дякую, — відповів Грицюк. — Я ж за роботу вам заплатив вже?

— Ото лишенько, — засміявся Топило, — оце вони вам мізки проїли, пане полковнику, у столицях! Звісно, одразу ж заплатили, як годиться.

— Ну, мої мізки проїсти не так вже й легко, — зазначив полковник. — Побазікали та й розійшился. Але взагалі, Топило, все йде добре. Ще тиждень — і я рушаю. Мені б ще ваша допомога була б у нагоді — пальника налагодити, рухомі частини керування ще раз перевірити.

Топило, який наразі вийшов з тіні, вибалушив очі та вдарив себе по кармана:

— Оце так! Та ну... Пане полковнику! Ну а як же ж... Отаке кажете... залюбки! Вже? За тиждень!

— Так. То що, встигнемо?

— Та нема питань. Якщо що, я з хлопцями домовлюся, вони замінять... От якби ви ще й мене із собою на Місяця взяли! Але ж не візьмете...

— Не візьму, хлопче, навіть не мрій. Машина на одну людину розрахована. Але якщо зможеш влаштуватися так, щоб допомогти з перевірками — буду вкрай вдячний.

— От взавтра просто зі зміни й до вас, — Топило радісно потирав долоні та від хвилювання ще сильніше пахнув соляркою та домашньою ковбасою. — То я побіг, пане полковнику. Добраніч.

І він справді рушив бігом, аби встигнути до гудка, і бігцем аж підстрибував та сам гудів у захваті незгірш від маневрового потяга.

Полковник був щасливий. Це щастя, хлоп’яче, начебто не зовсім пристойне у його немалі роки, мабуть, додатково осяяло швальню, де панна Дарина начебто й не здіймалася з місця з тієї самої хвилини, як пан Грицюк рушитв до столиці. Білий шовк так само грудився навколо неї, але тепер його було набагато, набагато більше.

— Ой, пане полковнику, ви вже повернулися. А я... От бачите, трохи забарилася...

«То нічого», - хотів був мовити Грицюк, втішений тим, що після стількох років боротьби все нарешті залагоджується на краще, але натомість сказав зовсім інше:

— До наступної п’ятниці має бути готово, панно.

— До п’ятниці, - повторила вона, наче відлуння. Мінливе світло від лампи заграло тінями на обличчі. — Гаразд, пане полковнику, зрозуміла вас, йдіть-но одпочивайте з дороги, а як вечеряти схочете — то хліб свіжий у кухні на столі, під рушником, та й молоко там теж. А я, вибачте, працюватиму.

У середу перед обідом панна Дарина розправила плечі, випростала затерплу спину і хиткими від утоми кроками вийшла з майстерні. Покликала жінку механікову, Топилиху Ганну, та удвох вони решту дня в середу та до обіду в четвер складали та збирали велетенську оболонку по швах, лазячи вздовж них з підтикнутими спідницями, неначе поломийниці.

— Ти диви, мануфактура яка, — зітхала Топилиха, — хоч просто платтячко до церкви ший. Міцна тканина, а світиться як! В тебе часом десь не лишилося?

— Не лишилося, — відповіла Дарина. —Ще й з власного кошту докуповувати довелося.

Покінчивши з оболонкою, панна Дарина не пішла відпочивати, а приготувала полковнику та Топилу обід — бо майже тиждень вони всі харчувалися з Топилихиної ласки, треба ж дати людині відпочити. Коли полковник вже й чаю випив, і пиріжків солодких з вишнею попоїв, одне слово — коли вже настав час йому вертатися до амбару і щось там ще підкручувати та змащувати з невтомним механіком, панна Дарина ввійшла до веранди.

— Пане полковнику. Затримаю вас на кілька хвилин.

«Ич як стомилася, бідолашна», — подумав Грицюк, бо панна була бліда й навіть голос в неї був якийсь бляклий. Він був хотів усадовити її в крісло, але домогосподарка суворо похитала головою, тож обидва лишилися стояти.

— Пане полковнику, ви завтра летите.

— Точно так, моя панно.

— Гаразд. Я прийшла попрощатися.

Полковник звів брову.

— Я мушу поїхати.

— Отак терміново?

— Так. Завтра рано вранці.

Полковник знітився. Він звик до панни Дарини, до того, що вона завжди поряд, лише гукни — озоветься, руку простягни — і отримаєш або пиріжка, або вареника, або келих солодкого молока, або чашку міцного чаю. Надійна, та що вже мовити — незамінна панна Дарина, вже майже рідна... А він же збирався перед тим, як рушити, привселюдно їй подякувати, мовляв, якби не ви, ясна панно... Через те вся мальовнича картина урочистостей раптом потьмьяніла в уяві полковника.

— І що то за потреба така нагальна, моя панно, — мовив він із серцем, і навіть захрип, — що вочевидь важливіша за нашу з вами мить радості...

— То ваша мить радості буде, — теж не у повний голос мовила панна Дарина.

Кутики вуст в неї опустилися, вона мала геть стомлений вигляд. Полковнику було шкода її, і себе раптом чомусь теж шкода стало... Ні, неправильно було це — аби вона їхала просто зараз...

— Дарма ви таке кажете, панно. Адже без ваших рук, без вашої відданості... Та хіба ж я... Та хіба ж воно все так було б... А, та що пусте мовити! Якщо вже вам так треба конче...

Вона кивнула.

— Не можу чинити вам у тому перешкоди, — церемонійно мовив полковник та вклонився.

— Дякую, пане полковнику, — стиха, майже ніжно відповіла панна Дарина. — Добраніч вам і доброго польоту.

Та й пішла, лишивши полковника засмученим та з важким серцем. «Навіть не сказала, де їде та чи надовго», —подумав Грицюк. — «Так мовила, наче вважала, що не повернеться... Чи, боронь Боже, думає, що я не повернуся?» Ох, панно, панно! Але ні, то дурниці. Та й не така людина полковник Грицюк, щоб будь-які зрадницькі слова (які ще слова, вона ж нічого такого не сказала!), та ще й з вуст жінки, могли б його збити з панталику. Відігірваючи враз застигле серце долонею, він потинявся кімнатою, виколотив попіл з люльки та подався до абмара. Там на ящиках від вимірювальних приладів хропів механік Топило. Полковник подивився був на перелік справ, узяв гайкового ключа, але рука зісковзнула з шийки манометра. Грицюк похитав головою, всявся на купу пакувальної тирси поруч з механіком. Незабаром вони вже хропли на два голоси.

Ранок перш за все нагадав про відсутність панни Дарини. І сніданок нашвидку був зовсім не той, і домівка лунала пусткою. Щоправда, останні приготування спрямували думки полковника у інший бік: непросто було витягти кошик аеростата з амбара на відкритий простір за допомогою хитромудрої системи кабестанів, зафіксувати розтяжками та пристосувати угорі страшенно важку оболонку. Топило заради цього викликав цілу бригаду залізничників — начальник відділку не заперчував. Ще тиждень тому полковник був мало не міським божевільним. Наразі він зробився гордістю Манівців, дарма що не злетів ще й на долоню. Гаміру десятеро залізничників, звичних перегукуватися на все депо, здійняли як ціла ланка аеропланів. Але поступово роботу було закінчено. На той час почав зибратися натовп. Людям кортіло не лише подивитися, але й помацати диво, тож Топило виставив огорожу з червоної з білим стрічки з написами: «Обережно! Не входити!» Що панна домогосподарка поїхала десь, полковник згадав лише тоді, коли настав час прибиратися до ладу і вдягатися у подорож. Помився, як у дитинстві, у дерев’яних ночвах, бо ладнати ванну було вже ніколи. Дістав із шафи чисту сорочку. І той запах відпрасованої тканини, затишний та свіжий, викликав такий живий образ панни Дарини, що полковник, не тямлячись, прошепотів: «То нічого. То нічого, що тебе тут зараз немає. Доби не мине — я повернуся, так, повернуся, й весь світ не буде завеликий для мене, я знайду тебе, світла моя панно, зоре моя».

Такі були його думки.

У парадний однострій полковник убиратися не став. Старий бойовий френч та широкі штани пілота були набагато зручніші. Та й пасували добре, бо пивного черева, як деякі інші відставні вояки, пан Грицюк не нажив. Він наглянцював високі черевики, поклав до кишень деякі найпростіші прилади, як-от барометра, кілька олівців, записника, сірники, складаний ніж та срібну фляжку з цілющою гіркою настоянкою.

І відчув себе знову шалено молодим, наче не віддав тій мрії цих днів та ночей, наче не було ані сивини в чубі, ані болю в попереку... Нічого, нічого іншого окрім чистої радості. Сьогодні. Просто зараз.

Полковник вдяг шолома, розправив вуса, щільно обернув шию білим, з тонкої вовни шарфом. Куртку з хутряним коміром спакував ще за кілька днів, вона вже чекала в кошику. Наостанок роздивився спальню — на столі в глечику стояли пурпурово-золоті квіти. «Це вона чорнобривці лишила»... Зітхнув та встромив найпишнішу квітку в кишеню на грудях. «Панно моя...», — прошепотів тихо-тихо, та й пішов.

Вже наближався вечір, і у скісному промінні сонця аеростат сам скидався на чудернацьку квітку: темно-зеленого кольору кошик, чорне блискуче від лаку сітчасте склепіння, а угорі, наче пелюстки, багатошаровий білий шовк панни Дарини — могутні паруси-крила.

Полковник роззирнувся. Позаду червоної стрічки й ще далі, за колючим заплотом садиби юрмилися люди. Йому здалося, що всі вони мають однакові обличчя - білі, пласкі, наче порцелянові тарелі. З’явилися, ич. А от її немає. Полковник сердито пирхнув, без потреби розправив вуса та ступив до кошика. Зсередини вигулькнув Топило.

- Все як у пана доктора в кабінеті, - хрипкувато мовив, обійняв полковника та притиснувся до його щоки своєю, засмальцьованою мастилом. - Тримайте, це вам від Ганнусі на дорогу.

Він сунув полковникові до рук сулію з варенухою, обв’язану цупким папірцем. Пан Грицюк стиха подякував та заліз у кошик.

Майже одразу зовнішній світ для нього наче зник. Сонце хилилося до небокраю, манівчани завмерли - анічичирк - а він стояв собі на дубовій деці свого літучого корабля, і то був його власний світ - солодкий запах дошки, чорний лак, надійні мотузки - волосяні та сталеві канати, міцна робота коваля та зварювальника, надійне шиття та чесний авіаційний гас. Полковник кілька разів глибоко зітхнув - навіть саме повітря в аеростаті було сповнене див та шибало в голову незгірш за оту варенуху. Однак скрізь це відчуття сили та радості до полковника таки долинали звуки ззовні: манівчани одноголосно кричали щось, і полковник опам’ятався.

- Про-мо-ву! Про-мо-ву! Про-мо-ву! - кричали люди. Полковник виліз на один з ящиків, вхопився за канат лівою рукою. У правиці він все ще тримав сулію Ганни Топилихи.

- Люди добрі! - почав він був, і раптом задихнувся. Люди навколо завмерли. Полковник дивився на них і бачив онде чуб, онде солом’яний капелюшок якоїсь пані, аоб руді від табаку вуса, чи то чиюсь руку з трьома перснями на тонких пальцях... Очей він не розрізняв, але знав, що всі, геть всі вони дивляться на нього. Відкашлявшись, пан Грицюк почав ізнову:

- Люди добрі! Співвітчизники! Віки проводили вчені, сперчаючися - що воно таке, наш ясний Місяць? Скільки теорій було, часом сміливих, часом геть дурних. Але наразі я, Гай Грицюк із Манівців, завдяки розрахункам кращих спеціалістів світу, та дякуючи праці рук своїх та... та допомозі добрих друзів, всупереч тому, що недобрі язики патякали (тут у натовпі загуло), збираюся все це взнати точно та перевірити. Десять років я спостерігав наш Місяць, робив розрахунки. Два роки віддав спорудженню цього аеростата, здолав багато перешкод, багато праці вклав, але це була моя мрія ще з дитинства. Тож зараз я відлітаю.

- Слава! - заволало зібрання. - Слава нашому полковникові!

- Пане полковнику, пане полковнику, - з юрби, відчайдушно брикаючись, вибився Кузьма Гоношець, журналіст з «Відомостей Манівецького краю». - Задля історичного моменту! Як зветься ваша дивовижна літаюча машина?

«Дарина», - ледве не вихопилося у полковника. Ба ні, не можна було, і не вийшло б з того доброї слави для панни Дарини, та й собі полковник не очікував би доброго через те. От лихо, скоріше б вже полишити усе це та злинути вгору...

- То яке ж ім'я цього дива? - настирливо вимагав Гоношець.

- Цей аеростат, - мовив полковник, - цей аеростат я зватиму... «Небесна Качечка!»

І, наче так і треба було, гепнув щосили по канату сулією. Глина тріснула, запахло порічковим листям. Від цього запаху полковник здригнувся та став шукати, чим ви витерти руки. «Шмаття там... В кутку». - долинув стиснутий голос Топила: чи то механіка ятрило, що полковник таки летить сам один, чи порічкову варенуху було жаль до сліз. - Пане Гаю, пальника... Пальника попервах треба буде трошки той... підкачувати, бо клапан новий, чуєте? - не міг ніяк вгамуватися залізничник. Грицюк роздивився його у натовпі - блідого, з мокрими від сліз вусами, кивнув - мовляв, чую, - та дістав сірники.

Даремно Топило хвилювався, пальник працював чітко. Коли до аромату порічок додалася різка нотка гасу, полковник знову відчув себе молодим, і то будо просто чудово. Скільки разів він сідав за важелі новітніх машин - аж ось ще одна, ба навіть надійніша, ніж ті, і путь попереду так само кличе.

Вже не на кого й ні на що не зважаючи, пан Грицюк сів у крісло пілота поблизу пальника та зробив перший запис у бортовому журналі. Коли він дійшов до початкових параметрів та здійнявся, аби записати позначки регуляторів, «Небесну Качечку» помітно хитнуло.

Манівчани здійняли галас. Зовсім негероїчно кривлячись, полковник визирнув з-за краю кошика — безсумнівний кліренс є! «Земле, бувай! На добру путь!» — згадалося раптом з дитячої казки, і твердою рукою він одв’язав канат, що тримав «Качечку» на прив’язі.

Звісно, завдяки Кузьмі Гоношцю щодо відліту полковника Грицюка було понаписувано багатослівно та все на кшталт: «він стояв на деці аеростата, високий та стрункий». Насправді ж, полковникові було геть не до того, аби виструнчуватися на деці — з першої ж хвилини, як тільки «Качечка» розправила свої шовкові крила, він ретельно занотовував температуру повітря, витрату пального, швидкість та напрям вітру, і лише хвилин за двадцять — «політ нормальний» — побачив, що навколо нього синій простір, до якого звик замолоду, а всі Манівці, та ба, навіть всю округу можна побачити разом. Однак «Качечка» мала злетіти ще вище, тож требу було закрити борти, утворивши суцільну гондолу. Але спершу полковник вирішив надіти куртку. Він відкрив кришку ящика з речами й не відскочив подалі лише тому, що відскакувати було, власне, ніде.

У ящику, згорнувшись та вкрившись його хутряною курткою, спала собі панна Дарина.

Нема таких слів, аби змалювати наступне. Полковник штурхав панну Дарину, домогосподарка лиш м’яко посміхалася; полковник смикав себе за вуса, кляв спересердя Топила, бо без нього ж у такому зрадницькому ділі не обійшлося, а панна божилася, що ані Топило, ані навіть Ганна нічого не знали — вона сама все вирішила й зробила сама.

— Але як же ви могли так зі мною, панно! — волав полковник у розпачі. — Навіщо ви, чорти вас забирай, ох, вибачте, але навіщо? Хіба ж я вас би...

— Ви мене й слухати б не стали, пане полковнику. А соромитися мені немає чого, я ж не збрехала. Сказала, що покину Манівці, а чи сама — то ви самі вже собі вирішили. А я не сама, а з вами.

Полковник лише сопів. Від того біля носа курилася хмарка.

— Та... Куртку вже одягніть, чи що, панно, — сердито мовив він. — Застудитеся ще, боронь боже.

— Не застужуся, — відповіла панна Дарина. — В мене тут кожушок є.

Вона віддала полковникові його одяг, вилізла з ящика — вдягнена у теплий кожушок і у в’язаному щільному капелюшку з навушниками.

— Оце ви нахитрували, панно. Оце вже нахитрували... Це ж треба так... А чи знаєте, що ви, вибачте мені, маєте щонайменше три пуди ваги... І що цю зайву вагу мій аеростат не витягне? Я ж на це його не розрахував. Ой, панно, не бачити мені Місяця через вашу дурну витівку, — полковник спересердя вгатив рукою по борту.

— Ви не розрахували, — сказала панна ніжно. — Але я так хотіла полетіти з вами, що й сама за вашими формулами вдалася до розрахунків. Та від себе й додала трохи.

— Ой, лихо, панна, чого ж ви там додали?

— А ось, — і панна Дарина вказала вгору, де жеврів рожевим роздільчастий купол над «Качечкою». — Я жіночі курси закінчила, тож порахувати було неважко. Я все врахувала, й себе, й шовк, і гас. За все сплатила, не подумайте чого...

—Та чого б я щось там думав, — промимрив полковник і всівся на ящик з телескопом. — Я навіть і думати не можу, геть усі думки ви з мене повибивали отими своїми розрахунками... Та гасом... Та своїм, вже пробачте мені, жіночим підступом...

— А хоч би й до підступу трохи вдатися, — відповіла панна Дарина гостро, певно, прикро їй стало. — Адже по-доброму вас було не переконати. Але посуньтеся сюди, пане полковнику, бо треба завіски запнути.

— От на мою голову аеронавтка ще, — зітхнув полковник. — Не «завіски запнути», а зацуркувати борти, та не сіпайте ж там, я зараз покажу...

В чотири руки вони спритно підняли запони, перетворивши кошик на суцільну гондолу; потому полковник, все ще час від часу гмикаючи та зітхаючи, зробив у бортовому щоденникові запис: «під час перевірки устаткування знайдено на борту панну Дарину Дроздовецьку, яку прийнято до екіпажу в якості...», - тут мало не написав: «домогосподарки», але вчасно схаменувся, - «в якості штурмана та другого пілота».

Панна Дарина охоче погодилася бути штурманом. Вона спритно наводила телескоп на нерухомі зірки та на Місяць, і від її голосу, що промовляв покажчики, полковник відчув помітне полегшення. «Що за жінка, боже милий», — розчулено подумав він, аж тут гондолу раптом струсонуло. Панна Дарина зойкнула, бо окуляр телескопа вдарив її по щоці.

— Обережно! - крикнув полковник. — От леле, та геть же звідти, там небезпечно! Сідайте на підлогу. Що ваше око?

—З оком все... гаразд, — хрипко вимовила панна, сідаючи на деку та притискаючи долоню до обличчя. — А що воно таке... трапилося?

— Увійшли до зони буревію, — полковник мусив говорити голосніше, бо за стінками гондоли вже розлягалося несамовите виття. Аеростат хитнуло ще раз, ще...

Могутній повітряний приплив, що його викликав Місяць, утворював тут щось на кшталт вирви, і полковник мусив провести «Качечку» неушкодженною крізь полосу шторму невідомих розмірів — йому треба було потрапити просто в центр вирви, в «око бурі», незважаючи на те, що менша щільність повітряного середовища погіршувала б літальні якості «Качечки». «Повітряні маси», — вигукнув він до панни, — «притягуються до Місяця... наразі невідомо, чому... Та бодай же вам, панно, тримайтеся там хоч за щось!»

Панна, треба віддати їй належне, таки трималася. В гондолі було темно, лише від пальника йшло тремтливе напівсвітло; незважаючи на низьку температуру ззовні, повітря всередині зігрілося та зробилося важким. Полковник геть спливав потом, утримуючи важелі керування, та намагався не дослухатися до стогонів такелажу, які ледве долинали крізь шум бурі. Як одна-дві линви обірвуться, то це ще нічого, а як більше? А як зміниться від того центрування — впаду ж до бісової матінки... Точніше, обидва впадемо...ні, ні, треба протриматися... Грицюк, скинув куртку, стягнув шолома, хоча ззовні раз у раз штрикало лютим протягом. Він зосередився весь на тому, аж йому руки заціпило на кермі, він опирався всім тілом, спрямовуючи майже некеровану «Качечку» та сподіваючись, що ось-ось ця клята буря скінчиться, бо все ж на світі має кінець.

І вона скінчилася. «Качечку» сильно штурхонуло донизу, а потім аеростат невпинно, хоч і повільно почав знову набирати висоту, й в зарослих кригою віконцях замерехтіло світло. І тиша розляглася. Звісно, пальник гудів, але порівняно з буревієм це була тиша. Грицюк важко відліпився від керма; м’язи в нього аж пекло. Перш за все відшукав очима хоробру панну: чи вціліла?

Вона вціліла. Сором’язливо відвертаючи обличчя, вилізла з-під розкиданих речей. Ліве око в неї все ж таки запухло, на руках червоніли подряпини.

— Ой лишенько, пане полковнику, ви ж викапаний чорт, — мовила, стиха сміючись. — І вуса у вас, наче в кота ото, стирчать!

— На себе б поглянули, панно, — відповів полковник з великим полегшенням. — Ото вже красуня!

І він також засміявся. Відчуття полегшення було таке сильне, що вони обидва реготали та штурхали одне одного у плечі та спину, аж поки полковник не усвідомив, що майже обіймає панну. Вона теж знітилася.

— Он у вас лоба розбито, — і відсунулася подалі. — Чимось би змастити...

— То зачекає, — мовив полковник. — Нумо, посуньтеся, треба координати взяти.

Поки що розрахунки виправдовувалися. Місяць поволі підтягував їх до Тверді. Полковник довго дивився в окуляр на світлий диск уповні, аж поки все поле зору не заповнило золотаве сяйво. Тим часом панна досить спритно поклала та порозставляла все, що зрушило с місць під час шторму, знайшла аптечку й уже тримала напоготові вологу серветку та наліпку.

— А собі я щось залізне прикладу, воно набряк і відтягне. А до вас правим боком повертатимуся.

«Та хоч яким», — подумав полковник, — «все одно ти зоря ясная, немає кращої за тебе».

Місяць ставав все ближчий.

Полковник і панна Дарина по черзі дивилися у телескоп. Але там лише мерехтіло золото.

«Що ж там буде», — стиха прошепотіла панна. Полковник не відповів. Він не знав цього, ніхто не знав — у всьому світові величезному, що лишився унизу, і від того стискалося серце.

Він розправив плечі, дістав зім’ятий бортовий щоденник. Поки робив записи, панна порпалася у віддаленому кутку гондоли, зрештою покликала його: — Ходіть їсти, пане полковнику! — виявилося, що в неї там і сир, і паляниця, і навіть житній квас.

— Щоб б я робив без вас, люба панно!

— Та ну що, ну, хліб би з ковбасою жували, як оті охріманці. Вже б якось не вмерли б з голоду, еге ж? А от як на Місяці буде нагода, то я вам чаю на спиртівці зготую.

— Та у вас тут польова кухня!

— Кухня чи ні, але так... Бо гарячого їсти треба, — досить серйозно відповіла панна Дарина. — А ось фотоапарат, здається, розбився геть.

Полковник зітхнув.

— Хоча... Хто зна, — він покрутив в руках понівечену камеру, — хто його зна, люба панно чи там взагалі буде щось варте фотографування. Наразі чи не подивитеся на прилади? Бо здається, ми рухаємося все швидше і шви...

Він не встиг докінчити фразу. Ззовні вітер знову засвистів у такелажі. Звук посилювався щомиті. «Падаємо», — подумав полковник.

— Схоже, прибуваємо... до Місяця? — пошепки озвалася панна.

Полковник кивнув. Треба було розвернути кермо, пригальмувати, але він запізнився. Свист піднявся до пронизливого, «Качечку» вхопило й потягло, підкидаючи, наче воза по сільському шляху, і щось стрімко гулькнуло у віконцях гондоли. Панна Дарина втупилася в окуляр.

— Чи ви там щось бачите!

— Та отож, — обізвалася панна стурбовано. — Щось я таки бачу, але не розумію, що... Подивіться вже ви самі...

Полковник зазирнув в окуляр і теж нічого не зрозумів. Замість золотавого світла Місяця він побачив пітьму з якимись нечіткими плямами: у полі зору мерехтіло щось подібне до лапатого снігу чи пір’я. Гондола хиталася та оберталася — не так сильно, як у смузі шторму, але все ж таки помітно.

— Тримайтеся, панно, ми таки падаємо. Грицюк кинувся до керма, намагаючись уповільнити рух «Качечки». Аж ось згас пальник, і аеростат повільно спустився на щось незвідане, але доволі тверде.

— Фух, — зітхнув полковник.

— Стривайте, панно, що то ви робите?

— Та запону ж хочу відв’язати. Хоч подивлюся, який той Місяць.

Полковник люто замотав головою.

— Та боронь боже! А як там нема повітря?

— Де ж воно подінеться? Та й напнулися б запони, якби так, чи вже й наше б втекло геть...

Полковник почервонів. Панна мала рацію.

— Гаразд. Тільки відійдіть, я про всяк випадок першим подивлюся, що й до чого.

Він відв’язав шнурівку, відхилив борта та важко зістрибнув у безвість. Долинув глухий звук — і знову тиша. Потім полковник засопів, наче морський лев, і хрипко озвався:

— Ну... Виходьте, панно, подивіться, якщо хочете.

Панна Дарина висунулася з гондоли.

Полковник стояв по кісточку в якомусь сірому поросі.

— Це... Місячний пил. Стрибайте, не бійтеся.

«А я й не боюся», — хотіла відповісти панна, але повітря на Місяці було все ж таки дещо розріджене, дихати ним було важкувато. Тож панна Дарина мовчки придивилася, куди стрибати, та й виплигнула, здійнявши хмару великих пластівців пилу.

— Тьху... Наче пух, чи що...

А більше нічого й не сказала. Мовчки стояли вони з полковником, вдивляючись у те, для чого не мали звичних слів. Навкруги була пітьма, і десь — годі було зрозуміти, далеко чи високо, — десь там, у тій пітьмі палало якесь розжарене світило. Вони ж знаходилися на рівнині, яку густо вкривав місячний пил, та спостерігали величезний отвір, з якого витікав, скоріш за все, повітряний струмінь, який приніс «Качечку» сюди — де б це «сюди» не було. Здавалося, що саме сяйво виринає з-під цієї не надто зрозумілої тверді.

— То он воно як...

Панна озирнулася. Її полковник плакав. Він скривився... і що ж то зблиснуло та впало у порох під ногами, коли не сльоза?

— Пане полковнику... Та що це ви?

Полковник махнув рукою і відвернувся. Панна Дарина не стала йому докучати. В неї теж серце стискалося — чи то від розрідженого повітря, чи то від страшенної пустки навколо. Тож вона стала хоробро вдивлятися в ту порожнечу, ставши спиною до світила, яке було, вочевидь, вже не знайомим милим Сонцем, а якоюсь безіменною здичавілою зіркою. Відвернувшись від мерехтливого золотого стовпа, вона бачила щось величезне, щось, що ледве помітно блимало, наче старе золото, бачила безодні, сповнені криваво-брунатних відблисків. Вона чула... Що? Якийсь одноманітний звук: туп-туп-туп. Наче там, у Всесвіті, повільно билося величезне серце.

— Пане полковнику, а ви чуєте?

— Що?

— А ось це: туп-туп-туп.

— Чую.

— То як ви гадаєте, що це?

— Достеменно не скажу, але самі подумайте, панно! Це ж під нами справді Небесна Твердь!

— Небесна, — луною озвалася панна.

— То ж бо й є. Чого я тільки не сподівався зустріти, але ж не те, що небо й справді тверде... Це неймовірніше за Місяць із сиру! Онде наш Місяць, панно!

І він простяг руку до сяючого над отвором стовпа.

— То отвір, а над ним дрібний пил сяє. Місяцю ж, моя панно, геть немає як такого. А онде там, бачите, — полковник простяг руку до невидимого обрію, — там щось бовваніє, і я майже не маю сумнівів, що це та заслінка, якою час від часу наш Місяць затуляється. Якби піти Твердю пішки, певно, можна й саму Вісь світову знайти!

— То ми підемо її шукати? — панна говорила тоненько, дитячим голоском.

— Ні, не підемо, — полковник раптом прожогом кинувся повз неї, здійнявши куряву, від якої нестерпно засвербіло в носі. — Ми... ловитимемо...

«Качечку»!

Втративши вагу пасажирів, «Небесна Качечка» почала повільно дрейфувати кудись у неосяжні простори Всесвіту. На щастя, полковник встиг вхопитися за причальну линву. Удвох з панною вони почали шарудіти в пилу, шукаючи бодай чогось придатного для закріплення линви, пальці їхні зіткнулися. Мандрівники витріщилися одне на одного, важко дихаючи.

— То пуста справа, панно, — вимовив Грицюк, сідаючи просто на Твердь. — Тут нічого не росте, це ж не наша Земля, жива та люба. Тут все гладеньке. Штучне.

Останнє слово було сповнене такої гіркоти, що панна схаменулася.

— Але ж, пане полковнику, хіба ж не сказано, що створено було Твердь Небесну?

— Та ну створено ж, — з серцем мовив пан Гай, стукаючи кулаком у рівну гладеньку поверхню під шаром довічного пилу. — Тепер і кілка причального годі вбити. І Місяця ніякого немає, лише видимість сама. Та й взагалі, ну де ж тоді той... Хто це створив?

Панну промова полковника не злякала. Вона наблизилася ще, подивилася йому в обличчя і спитала тихо:

— Тому ви плакали?

Полковник кахикнув і, здається, кивнув. Стиснутим голосом пояснив:

— Сам не знаю, чого це я. Як побачив, яке воно все... Наскільки це далеко від нашого життя, і пустка, пустка й нічого немає... І нікого. Так наче хто мене за горлянку й вхопив. Не гадав навіть, що...

— То у вас від рідкого повітря горлянку перехопило, — так само ласкаво, ніжно відповіла панна. — Ну, немає тут нікого, ну то й що? Хіба ж той, хто небо створив, мусить тут на нас чекати? Або стерегти нас? Оце ж, мабуть, як створив Твердь Небесну, Сонце, воду та вітри, як відокремив Землю від Вод... Ну то й далі собі пішов, адже ж там ще є інші небеса, інші справи на нього чекають, як-то гадаєте, пане Гаю?

Полковник подивився у мерехтливу порожнечу над Небом.

— Певно що так. У голосі його відчувалося полегшення. — Мудра ви жінка, золота моя панно.

Панна знітилася, посміхнулася та полізла з-під «Качечки». Виструнчилася, зігнула долоню козирком над очима.

— Хоч і пусто тут, і пилу забагато, — вона чхнула, — а все ж, пане мій полковнику, яка краса! Нізащо не забуду цього. Дякуючи вам побачила це.

— Та чи я сам, — забурмотів полковник. — Ви ж теж добряче рук доклали... І не викидати ж було вас з гондоли...

Насправді він хотів би сказати щось геть інше, бо серце його повнилося ніжністю, і пустка більше не давила тягарем. Але панна наче не почула його. Вона жадібно вдивлялася у відкритий Всесвіт і нібито принюхувалася.

— Пане полковнику... То мені здається, чи насправді... Звідти малиною пахне?

Полковник заворушив ніздрями. Він курив багато років, але навіть його добряче просмолений тютюном ніс відчув — справді. Малиною. Запах Всесвіту нагадував йому механічну майстерню — звідти гостро тягнуло солідолом, стружкою, гарячим залізом... і малиною.

Безсумнівно. А якби й були сумніви, то до біса їх, подумав полковник.

Всесвіт пахнув малиною. І майстернею. Запахами життя. Життям.

Не відпускаючи причальної линви, полковник обережно переступив поближче до панни Дарини та обійняв її вільною рукою за плечі. Панна не відсторонилася.

— Ми ж туди теж полетимо, еге ж, Гаю? — вона більше не називала його «паном полковником».

— Полетимо, Дариночко, — відповів її Гай. — Не одразу просто звідси, але як тільки повернемось, станемо споряджати нову подорож, аби далі вивчати світ.

— Як же добре, — зітхнула Дарина. — Оце-то буде в нас подорож... весільна, — вона зашарілася та сховала обличчя у хутряний комір полковника.

— Так, моя зоре, — відповів Гай та поцілував наречену на самому краю Всесвіту. — Чудова подорож буде.

— От і гаразд, — мовила вона, справді сяючи, наче зоря. — А наразі пусти мене, мій Гаю, бо треба ж таки чаю попити перед поверненням, чи що.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.