Пан Д

Максим ненавидів ранки. “А хто їх любить?” - пробурмотів він подумки та пнув носом вологого кросівку калюжу, що утворилася на сходах - “Знов заливає!” Дійсно, підземні переходи в місті К потерпали від дощу вже вдруге за сезон, а на дворі ще тільки вересень. Піднявшись назовні та відчувши під ногами слизьку плитку тротуару, чоловік набрав повні груди повітря і тієї ж миті смачно сплюнув. Повз нього проїхав сміттєвоз. Мимохідь пропливали силуети, розмиті дощем - працівники офісів поспішали випити ранкову каву і вдосталь попліткувати. Максим також мав амбіції почати свій день з арабіки з собою, але спортивна куртка, придбана на розпродажу, краплями дощу, що побігли по спині чоловіка, давала зрозуміти - треба обрати щось одне: або гаряча кава, або суха сорочка. Тому, зваживши власні пріоритети, він рішуче поринув в сірий натовп, що поніс його в напрямку бізнес-центру.

БЦ “Едуардо”, наче атлант, вражає своїми розмірами у порівнянні з куцими радянськими будівлями, що його оточують. Коли п’ять років тому двадцятирічний Максим переїхав з маленького містечка до столиці, ця будівля стала для нього метафорою власного яскравого майбутнього посеред сірого минулого. Саме тоді в його душі затеплилась мрія працювати в цьому розкішному місці. Фортуна була на боці юнака, тому через півроку він зайняв посаду менеджера з продажів у маленькій конторі, яка займалась збутом бадів. В чому вдача? А в тому, що фірма входила до складу DDA Corporation - міжнародної компанії, яка займала увесь верхній поверх БЦ “Едуардо”.

Максим ніколи не був балакучим і мав сумніви щодо свого успіху на терені продажів. Але по першим дзвінками зрозумів, що люди - егоїсти, тому покупці тільки раді поговорити за двох. Юнак довго і уважно слухав, а наприкінці клієнтського монологу робив стислу та точну пропозицію. Колеги сміялися з мовчазної техніки продажів Максима, а він в цей час бив рекорди відділу, чим, окрім прихильності клієнтів та керівництва, здобув нову кар’єрну ланку - очолив кампанію з продажу пігулок для потенції. Чеки стали вищими, а покупці скромнішими, тому розмовляти майже не було потрібно, лише рахунки виставляй.

Такими темпами протягом третього року в місті К, юнак подолав ще декілька кроків до своєї мети: перейшов до відділу продажу засобів для схуднення, а потім до четвертого - з грошовими позиками. Наразі ж Максим вже півтора роки працює в другій філії DDA Corporation - рекламній агенції, п’ятий відділ якої працює з блогерами, а шостий - бізнес-коучами. На сьогодні серед його професійних здобутків найяскравішими є: шість рекордів з продажів, дві премії працівника року та одне затяжне емоційне вигорання. Так, Максим любив свою роботу, але коли тобі майже виповнилось двадцять п’ять, а мрія, яка здавалась лише початковою ланкою на шляху до великого успіху так і не досягнута, залишається лише автоматично робити свою справу, а в перерві потішатися новим хоббі - збиранням кубика Рубика.

Так минали день за днем, допоки напередодні свого двадцять п’ятого ювілею, чоловік не отримав довгоочікуваного електронного листа.

“Шановний Максиме!

З радістю повідомляємо, що Вашу персону затверджено паном Деймоном Ді Ейбл на посаду менеджера з супроводження VIP-клієнтів. Запрошуємо Вас на перший день стажування 6 вересня о 9:00 до БЦ “Едуардо” (8 поверх, кабінет номер 8).

Важливо! Просимо заздалегідь ознайомиться з корпоративним сайтом. Розповсюдження посилання карається згідно умов договору найму (див. пункт 13 “Комерційна таємниця”).

З повагою, HR-директорка “DDA Corporation Ukraine” Марія П.”

Максим мав би радіти, адже мрія, на здійснення якої було покладено майже п’ять років життя, стала реальністю. Але єдиною думкою, яка лунала в його голові, був невтішний висновок, що відтепер доведеться підніматися з ліжка на півгодини раніше, аби дістатись робочого місця вчасно. З цим меланхолічним настроєм, він відсканував QR-код наприкінці електронного листа. Перед очима чоловіка відкрився сайт DDA Corporation Ukraine. На темному мінімалістичному фоні виокремлювався текст:

“ВЕЛИКІ ЛЮДИ - ВЕЛИКІ ПРОБЛЕМИ.

Ваші справи зайшли в глухий кут?

На кону великі гроші або людські голови?

Готові продати душу задля вирішення питання?

Не поспішайте викликати диявола!

Залиште свої контакти в формі нижче.

Наш фахівець зв’яжеться з вами та підготує персональну пропозицію.

100% гарантія успіху!

* Умови та розміри оплати узгоджуються з кожним клієнтом окремо.”

-Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво, - невдоволено зітхнув Максим і грюкнув кришкою ноутбуку. Вранці розпочинався його перший робочий день в компанії мрії.

***

-Макс, сюди! - на підході до БЦ ”Едуардо” його зустріла HR-директорка Марія П. Порівняно з її неприродньо білими зубами, сорочка чоловіка виглядала старою та сірою. - Мене звати Мері, сьогодні я допомагатиму тобі адаптуватися.

-Добре. - сухо відповів чоловік.

-Ммм, мене попереджали, що ти не з балакучих.

-Так і є.

-В нашій справі це лише плюс. Мінімізує ризики витоку інформації.

Максим увійшов слідом за дівчиною в розкішний хол, який розрізав навпіл панорамний ліфт. Мері підштовхнула чоловіка до скляної шахти, де доклала картку до металевого пристрою. Вони рушили вгору.

-На рецепції працює Кетті. Нагадай їй, щоб оформила тобі таку перепустку, - директорка помахала перед самим носом Максима шматком пластику, - І завжди носи його з собою! Інакше до офісу на потрапити, а бігати за тобою кожного ранку ніхто не буде. Зрозумів?

Чоловік лише мовчки кивнув головою. Його дратувала звичка дівчини скорочувати імена на американський лад. Непомітно для Максима вони прибули на найвищий поверх будівлі. Покинувши ліфт, чоловік крокував за Мері по довгому коридору, вислуховуючи інструктаж.

-Ми займаємо увесь поверх, але наразі ти будеш мати доступ лише до трьох приміщень - приймальня, де сидить Кетті, загальна їдальня та кабінет твого відділу, - дівчина вказала на передостанні матові двері з червоною римською вісімкою на чорній табличці - VIII.

-А що в інших? - перепитав Максим, прямуючи в глибину нескінченного коридору.

-Відділ кадрів, бухгалтери, телефоністки…

-Телефоністки? - не зміг втримати здивування чоловік.

-Так, в нас лише аналоговий зв’язок. - Побачивши, що в Максима залишились питання, Мері пояснила. - Розумієш, це на попередніх рівнях ви могли дозволити собі залишати сліди, справи на восьмому занадто серйозні, щоб допускати можливість прослуховування.

-Не розумію, що саме я маю продавати?

-Вирішення проблеми, звісно.

-Наприклад?

-Все, що завгодно. Від світової слави для митця до ліквідації конкурентів в бізнесі.

-Що? Вбивство?

-Фу, нащо так грубо. Ми використовуємо більш витончені методи. Але хай тебе не турбує реалізація. Твоя справа інша.

Максим подивився на дівчину з німим питанням в погляді.

-Тобі потрібно вислухати клієнта, допомогти детально сформувати бажання та головне - виявити наскільки велику ціну він готовий заплатити.

-Щоб обрати тариф?

-Ні, ми не маємо фіксованого прайсу. Вартість послуги визначає лише містер Д.

-Як в такому разі відповідати клієнтам на питання скільки це коштує?

-Мінімум - одну безсмертну душу.

Дівчина неприємно розсміялася, а по спині Максима пробігли мурашки.

***

В дев’ятому кабінеті вибухнув скандал. На щастя єдиного співробітника цього відділу - Деймона Ді Ейбла, звукоізоляція в БЦ “Едуардо” відмінна, а тому ніхто в будівлі не мав шансу дізнатись про цю драму, крім її безпосередніх учасників - засновника DDA Corporation та його дівчини Ліліт. Чоловік не відривав погляду від екрану першого та останнього на весь поверх ноутбука, поки розлючена руда бестія металася з кутка в куток, кидаючись звинуваченнями.

-Я віддала тобі все, що тільки мала: молодість, пристрасть, вроду! Я не створила власну кар’єру, тому що всі сили та час віддаю на твої справи…

-Конкретніше, люба.

-Знущаєшся? Навіть створити цей клятий сайт було моєю ідеєю! Без мене ти все ще вештався б по мостах та підворіттях заради дрібних контрактів.

Чоловік не став заперечувати, а лише стомленно зітхнув, тому Ліліт продовжила тираду:

-Я підтримую тебе в усіх примхах! Навіть поїхала за тобою до Східної Європи!

-Люба, це не примха, а логічне рішення. Як ти не розумієш? В такому корумпованому місці, наши справи не викликатимуть підозри. Тут і так кожний другий має “кришу”, або, як це зветься відтепер, “продюсера”. - Останнє слово змусило чоловіка гидливо скривитися. - А тому для місцевих ми не більше зло, ніж їхні побратими.

-Хай буде так. Але одружитися зі мною тоді також не примха, а логічний крок!

-Знов ти про це…

-Я втомилась виконувати функції твоєї дружини, не маючи для цього ніяких законних підстав!

-Ліліт, ти говориш як людина, це дратує.

-Хм, чому б це? - Жінка пустила в хід сарказм. - Можливо тому, що я і була нею!

-Справи минулих днів. - Пан Д відмахнувся від неї, наче від надокучливої дитини. - Хоча ти дійсно не так давно в нашій спільноті, а тому не до кінця усвідомлюєш наскільки наївні твої мрії про моногамну пару демонів.

-Що ти сказав?

Очі Ліліт запалали мов вогонь, тому чоловік поспішив її заспокоїти:

-Люба, я старий холостяк, що живе тисячі років. Все, що ти боїшся уявити, я робив і не один раз. Тому вже достатньо переситився, щоб витрачати хоч краплю сил на спокушання чергової людини, янгола чи демона. Ти ще маєш шанс на веселощі, то ж не відмовляй собі в них заради дурних ярликів.

-Ох, тепер ти про мене турбуєшься? Новий рівень лицемірства, навіть для диявола.

-Досить! Я не змінюся! Тож вирішуй сама, ким ти хочеш бути - подругою наймогутнішого демона чи дружиною звичайного смертного. Тільки в тебе вже був такий досвід і здається, що він виявився не до смаку…

-Зараз розмова не про мого колишнього! Хоча навіть цей зрадник виявився достатньо розсудливим, щоб створити сім’ю.

-Або врешті решт зустрів менш докучливу жінку!

Щоки Ліліт зашарілися.

-Тож може і тобі краще жити з власним ребром?

-Так, якщо воно пам’ятатиме власне місце!

-Хм, тоді настав час і тобі пригадати своє!

Не встиг чоловік усвідомити останню фразу подруги, як вже опинився в кромішній темряві.

-Сірою тхне, - констатував факт пан Д, та вигукнув. - Агов! Хто небудь?

У відповідь тиша.

-Жодної душі. Ух клята дівка! Чому я не обрав того дурня Адама?

Чоловік середніх років продовжив кликати на допомогу, спираючись на сиру стіну. Здавалось, він не намагався бути почутим, промовляючи слова суто механічно, занадто добре усвідомлюючи своє відчайдушне становище. Попереду були століття самотності.

В цей час в дев’ятому кабінеті руда жінка із лязгом зачинила старовинний срібний куб.

-Дружина йому ні до чого! Що ж, коли такий самостійний та могутній, хай зсередини пастку для суккубів відчиняє.

Ліліт вже майже ступила в коридор та все ж кинула останній погляд на стіл коханця.

-Побачимось через століття, любий.

Надіславши повітряний поцілунок, вона зачинила за собою двері.

***

Мері відкрила двері під номером вісім та легенько підштовхнула Максима в спину.

-Проходь та займай будь-яке вільне місце.

Чоловік прискипливо оглянув кімнату: приблизно двісті метрів білосніжного простору, шість рядків зі світлих меблів, за якими менеджери в білих сорочках безперервно говорили за такого ж кольору стаціонарними телефонами. На все приміщення жодного комп’ютера, ноутбука або іншого пристрою, ладного приєднатися до Інтернету. “Мабуть не знайшли техніку світлого кольору” - саркастично відмітив Максим.

-Смартфон кожного ранку залишай на столі Кетті. Зараз віддай його мені, ввечері отримаєш назад на рецепції.

-Якщо буде щось термінове?

-Наприклад? Запросять на чемпіонат зі збирання кубика Рубика? - дівчина гучно зареготала, задоволена власним жартом.

-Але звідки ви…

-Ми все знаємо про власних співробітників. Тих, що варті уваги, - вона кокетливо підморгнула Максиму. - Стосовно попереднього питання - не турбуйся. Форс-мажорні обставини виникають доволі рідко, а як це відбудеться - Кетті тебе швидко віднайде. У неї завжди все під контролем.

-Хотілося б вірити.

-Ох, віра - це не до нас. Що ж, досить балачок! Ти обрав стіл?

-Так, зправа в передостанньому рядку.

-Добре, тоді тримай скріпти. - Мері протягнула чоловікові файл з роздруківками. - Ознайомся з ними до першої години, а після обіду тобі увімкнуть лінію, почнеш приймати дзвінки.

-Якщо в мене виникнуть питання?

-Підійдеш на рецепцію, Кетті підкаже де мене шукати.

Мері розгорнулася на підборах і покинула приміщення. Максим розгублено поплентався до нового робочого місця, де почав вивчати роздруківки. За наведеними прикладами розмов стало зрозуміло, що бажання в клієнтів восьмого відділу загальнолюдські та банальні: стати поп-зіркою не маючи голосу, заробити мільйон не працюючи, зробити політичну кар’єру без досвіду.

-Це ж весь наш бомонд має бути в базі! - здивувався чоловік. Також вражаючим виявився факт, що далі щільного виявлення потреби, розмова з клієнтами не ведеться - їм залишається очікувати дзвінка з дев’ятого відділу. - Як завжди, все найцікавіше відбувається за дверима, які для мене назавжді зачинені.

За всі роки існування DDA Corporation в дев’ятому відділі рахується лише один співробітник - засновник компанії пан Деймон Ді Ейбл. Тому Максим гарно усвідомлював нікчемність будь-якої надії на потрапляння до однієї ланки з такою могутньою людиною. Однак, примара юнацького позитиву тихенько вигукувала з задвірку свідомості: “Поки є хоча б мізерний шанс - не здавайся!”

Роздуми Максима перервав, наближаючийся з боків та спини гомін, а через мить його поглинула біла хмара - офісні працівники рушили до їдальні. За роздумами чоловік не помітив, як настав час обіду, тож поспішив це виправити, поринувши в натовп колег.

Їдальня мала не менш білосніжний дизайн ніж попередня кімната. Більшість столиків були зайняті угрупуваннями людей в світлих сорочках, що продовжували гомоніти мов бджоли, але тепер, без допомоги телефонів, між собою. Така кількість гіперактивних екстравертів навкруги, підсилювала апатію Максима, тому він поспішив віднайти тихенький закуток, щоб спокійно з’їсти свої домашні бутерброди та потренуватись в швидкісному збиранні кубика Рубика. Останнє заняття було для чоловіка своєрідною медитацією - механічні рухи вводили в стан легкого трансу, залишаючи на міркування лише дійсно важливі теми.

“Це іронія долі чи я бракована людина? Чому моя мета, моя довгоочікувана мрія здійснилась, а емоцій - нуль? П’ять років, сім нижніх ланок і ось я на вершині харчового ланцюга. Від чого ж на душі так гидко-бридко? Цікаво, чи не відчувають те ж саме наші клієнти, здобувши бажане? Правду кажуть, що від себе не втечеш. Я так бажав потрапити сюди, що забув задатись питанням - задля чого? З якою метою?

Однакові люди, розмови, питання та відповіді. Так сухо, скупо, душно… Мені нудно і сумно від розуміння, що єдина причина потрапляння в трясину - я сам. Хоча в цьому полягає і плюс - вирішення проблеми так само за мною. Треба йти, треба тікати звідси, допоки ще є можливість. Годі тішити себе порожніми ілюзіями, мені не дістатись місця поруч з боссом. Краще знайду офіс меньше, тихіше, може навіть сам стану керівником чи відкрию власну фірму. Якщо від нудьги не втекти, треба її очолити.”

Максим зупинив, запущенний на наручному годиннику, секундомір та з задоволенням огледів складений кубик Рубика. Останній результат став його найліпшим - 4,87 секунди. “На півтори більше ніж світовий рекорд. Навіть в дитячій грі мені кращим не бути” - з цією думкою він розчаровано кинув кубика до смітника та рушив до рецепції.

-Ти той самий новенький? Макс?

-Так, а ти - Кетті?

-Вірно! - дівчина з рецепції випромінювала радість, бадьорість і позитивну енергію - все те, що дратувало Максима навіть більше, ніж англіцизми. - Чим можу бути корисна?

-Я хотів запитати, де знайти директорку, що зустріла мене вранці?

-Ти про Мері? Вона нещодавно йшла до дев’ятого.

-Що ж, доведеться тут зачекати, - він з шумом плюхнувся на шкіряний диван в приймальній.

-Нащо? Ти ще встигнеш спіймати її там.

-Але ж це кабінет пана Д…

-О, можеш не хвилюватись, він вже три дні не з’являвся на роботі. Мабуть поїхав в термінове відрядження та забув повідомити.

-Ну добре.

Чоловік вже минув декілька дверей, коли знов почув голос Кетті.

-Макс! Макс, стій! - вона швидкими кроками наздоганяла чоловіка. - Твоя перепустка готова. Ось, тримай.

Дівчина простягнула шматок пластику з обличчям Максима.

-Хм, дякую, але ти могла не поспішати.

***

Максим делікатно постукав в двері дев'ятого відділу і завмер з простягнутою до ручки долонею.

-Можна? - запитав він вголос, а в думках повторював план: “В більш цікаву пропозицію від іншої компанії вона все одно не повірить, тому правда і лише правда.”

З того боку дверей було тихо. Чоловік ще трохи попереминався з ноги на ногу, та все ж відчинив кабінет.

-Маріє, я хотів би відмовитись…- протараторив Максим, коли побачив, що в приміщенні жодної душі. - Дідько, не встиг!

Він вже виходив, коли та сама примара юнацького задору знов подала голос: “Це той самий кабінет, до якого ти тягнувся п’ять років! І він пустий! Затримайся, роздивись, вже нічого втрачати.” Раціональна сторона зрадницьки мовчала, тому чоловік з легкістю піддався спокусі все роздивитись. Темні стіни, підлога з чорного мармуру, меблі з червоного дерева та неочікувано яскрава пляма - велюровий диван кольору пера канарки. “У багатіїв свої дивацтва” - відмахнувся Максим та сів в директорське крісло. Чорна сап’янова шкіра приємно лоскотала на дотик.

-О! Пан Д також полюбляє головоломки. - незвично радісно відмітив чоловік та покрутив в руках срібний куб. На ньому не було жодних кольорових фрагментів, але в старовинному матеріалі все ще помітно вирізнялись стародавні символи.

Зображення були хаотично змішані по тринадцять штук на тринадцяти рядках з кожного боку куба. Максим не втримався від спокуси перевірити себе в бою з таким майстерним експонатом і почав акуратно розвертати грані, мимохідь озираючись по сторонах, щоб розгледіти деталі облаштування.

Поворот - на полиці над столом розташовані книги з релігії та мистецтва.

Три повороти - в шафі за склом чотири поверхи з колекційними виданнями коміксів, усі ще запаковані.

Два повороти - на журнальному столику збірка пластинок з класичним роком та програвач.

Ще чотири фінальних повороти - щось з грохотом впало на перський килим перед столом.

-Дідько, що це! - злякано вигукнув Максим.

-Вгадав, це я. - чоловік середніх літ обтрушував на собі бордовий оксамитовий костюм. - А хто ти в біса такий? І що робиш в моєму кабінеті?

-Перепрошую, пане Д, я…

-А ось і капкан власною персоною, - він взяв срібний куб з рук розгубленого Максима. Всі грані складені з ювелірною точністю. - Як ти мене звільнив?

-Що? Але я не…

-А, забудь! - пан Д відмахнувся від чоловіка та продовжив, навіть не дивлячись на нього. - Просто кажи чого бажаєш за цю маленьку послугу та можеш бути вільним.

-Я не розумію.

-Ти точно сам відчинив пастку? Щось не дуже ти схожий на інтелектуала. Повторюю для особливо обдарованих: назви своє бажання і я його виконаю.

-Я…

-Ну!

-Хочу працювати з вами. Тут. В дев’ятому відділі.

-Що за дурня? Хлопче, ти мабуть погано розумієш - я можу виповнити будь-яке бажання, не тільки підвищення. І за твою допомогу це не буде нічого коштувати. Я просто поверну борг. Ну, валяй, кажи, що в тебе за мрія?

-Я хочу працювати в дев’ятому відділі.

Пан Д вперше подивився в очі Максима. “Або він повний бовдур, або я дивлюся поверхнево.”

-Що ж, хай буде так. Сьогодні ти зміг вразити мене двічі, сподіваюсь і надалі розважатимеш, дивний… Як тебе доречі?

-Максим.

-Дивак Максим, завтра о дев’ятій будь тут, на нас чекають великі справи.

Не вірячи власним очам та вухам, другий за всю історію існування DDA Corporation співробітник дев’ятого відділу, прямував до рецепції. Йому треба переробити перепустку.