Перша – за тіло, друга – за душу

Ми бродили по вуличках Києва. Майже не студентки, але й ще не працівниці. Зрештою, всі пари позаду, як і захист диплому, тож залишалось дочекатись офіційного документу – і можна у вільне плавання.

Вечір стояв пізній. Вулиці миготіли жовтавими ліхтарями та червоними фарами автомобілів, перегукуючись із червоним або зеленим сяйвом світлофорів. Мороз непомітно для нас почав щипати за щоки – все-таки панував грудень місяць. Вже трохи захмелілі ми шукали наступне місце, аби відсвяткувати закінчення навчання, та як би ми не звірялись із навігатором, бару, який нам порекомендувала подруга, ми не могли знайти. Зрештою, я запропонувала піти в інше місце та отримала відмову.

– Я не піду, поки не знайду! – заявила Дара, обходячи вже вкотре п’ятиповерховий будинок.

Я чекала на місці, споглядаючи, як моя подруга ще раз заглядає у вікна закладів та у підвали з цього боку будівлі. Потім вона перебігла дорогу на іншу сторону і, розпачливо розвела руки, мовляв, мапа показує, що бар все-таки на тій, де стояла я.

Я покачала головою, і зробила припущення щодо того, що потрібний заклад може знаходитись на внутрішньому подвір’ї цього будинку. І таки мала рацію.

Пройшовши майже у кінець підозрілої темноти, побачили сходи до низу та сірі пофарбовані двері зі старим ліхтариком. Ніяка вивіска не говорила, що тут знаходиться бар, і ми переглянулись.

– Ідемо? – спитала я – у відповідь кивок.

Окрім нас, там майже не було інших відвідувачів. Ми пройшли у глибину бару, минаючи залу, стіни якої були оббиті м’якою тканиною, як у лікарні, та сіли за один із пошарпаних столів. Приглушено лунала музика. З розмальованої стіни на нас дивився чорний кіт. Вираз його морди, намальований трьома штрихами, придавав йому безумного вигляду. Поки я розглядала інтер’єр, Дара вже просканувала QR-код і тицяла переді мною меню. Вибір був великий, аж очі розбігалися, тож ми вирішили спитати у офіціантки у коротенькій білій уніформі, що б вона нам порадила спробувати.

– Щось особливе?

– Так, ми, можна сказати, закінчили університет, і наразі маємо відправитись у нове життя.

Офіціантка задумливо нахилила голову, а її волосся, зав’язане у два хвостики, наче підстрибнуло. Раптом вона сплеснула в долоні, пригадавши.

– Саме сьогодні, поки місяць налитий світлом, у нас є прямо-таки чарівний напій, який відправить вас у новий, повний чар світ!

Ми розсміялись, бо ж думали, що то такий перфоманс, який бувало влаштовували і в інших барах. Все-таки подача напою відіграє не останнє місце в оцінці закладу, тож ми погодились та стали чекати. Нам принесли чотири пробірки, всередині намішано якийсь алкоголь із сиропом. Світло-персиковий градієнтно перетікав у темно-червоний, наче кров, колір.

– Як я вже сказала, цей напій відкриє двері у інший чарівний світ. Перша пробірка віднесе ваше тіло, друга – душу. Тіло переносити складніше, тому трохи гірчитиме, душу – легше, тому стане солодко.

– А з якої починати? – жартома спитала я, бо на вигляд пробірки виглядали абсолютно однаково.

– З будь-якої, – офіціантка посміхнулась та відійшла до стійки.

Ми взяли по пробірці та випити те залпом. Рідина наче обпекла горло, після неї відчувся гіркуватий присмак, що змусив нас примружити очі. Ми вирішили не чекати та взяли по другій пробірці. Все було так, як сказано: спершу гірко, потім солодко. Я здивовано переглядалась із Дарою, але напій нам сподобався. Мій погляд упав на офіціантку, яка усміхнено дивилась у нашу сторону. Вона, певне, знала, що так і буде – вона ж бо тут працює. Ми кликали її ще кілька разів, замовляючи різні шоти із меню, та урешті-решт, розплатившись, вийшли із закладу. Додому їхати ще годину, а метро скоро зачиниться. Та і голова вже гірше варить. Гарячий пар вилітав із ротів, і ми потирали замерзлі долоні. Розпрощавшись, ми стрибнули у вагони метро, що прямують у протилежні сторони, а ледве дібравшись своїх теплих ліжечок – позасинали. А прокинулись вже у новому світі.

Будильник вперто дзеленчав, і я протягнула руку до приліжкового столику, намагаючись намацати телефон. Голова боліла, і вставати не хотілось. Зрештою, я махнула рукою, і щось розбилось. Різко підвівшись на ліжку, кинула погляд на підвіконник: на ньому ще вчора стояла ваза з гілкою хризантем. Зараз же ваза розбилась, а вода розтіклась по підлозі: не інакше, як Мацу постаралась. Мацу – моя чорненька і струнка, немов сосна, кицька – любила завдати мені клопоту, тож я би не здивувалась, якби це зробила вона. Але ж ні! Мацу в кімнаті не було, а двері залишалися зачиненими!

Я мотнула головою і відразу ж про це пошкодувала. Здавалось, що тросики, за які був нерухомо закріплений мій мозок, обірвалися, а сам він вільно тарахкотів у черепній коробочці. На телефоні один за другим почало приходити безліч повідомлень, і їх передзвін утворив своєрідну дратівливу мелодію. Сім голосових повідомлень від Дари. Що вона хоче в таку рань? Що ж, послухаємо.

– Тобі теж прийшов той лист у нацдодатку? – почувся з динаміку схвильований голос подруги. Я насупила брови та увімкнула наступні повідомлення. – Походу, серваки там хакнули, інакше я не розумію, яка до біса армія? Я ж не якась там фея Вінкс, аби їм начаклувати… Ні, тут нема жодного сенсу. Клянусь, я вже твереза. Скажи, в тебе ж є такий же лист у додатку? Скажи-скажи-скажи!!!

Отримавши такі дивні повідомлення, я лише почесала потилицю, і, поки відкривався нацдодаток, пішла на кухню. Була вже дев’ята година ранку, і Мацу дерлася до мене у кімнату, аби я дала тій їсти. Я продерла очі, кинула кицьці корму, заварила м’ятного чаю та, сівши на стілець, зайшла на пошту. Відкривши останній лист та прочитавши його, мої очі ледь не полізли на лоб.

«Вітаємо! Вас, Вайло Кароліно Костянтинівно, було зараховано до складу магічної армії міста Києва у якості водяної відьми. Рекомендуємо відвідати настановну конференцію в музеї Булгакова сьогодні о другій годині дня».

Я задумливо прикусила великий палець, розмірковуючи над цим шаленим розіграшом. Раптом хакери дізналися всі мої персональні данні, все-таки нацдодаток містить в собі і паспорт, і ідентифікаційний… Паніка охопила моє серце. Волосся на моїй голові заворушилось, а Мацу зашипіла та почала нявкати. Можливо, саме кицька привела мене в себе. Я шикнула на неї: вона знову розлила воду з мисочки і розносила вологу по свій квартирі. Мацу заспокоїлась, але зробила такий погляд, наче це зробила не вона, а я. Коти вміють викликати почуття провини, навіть якщо ти нічого такого не зробив.

Стрепенувшись, я відправила жартівливе текстове повідомлення Дарі: «Це наче просто прийшли результати тесту з фейсбуку "Яка ти відьма?"» і купу стікерів, що лускають від сміху. «О, то в мене повітряна відьма вийшла», – прийшло перше голосове повідомлення від подруги, а потім відразу друге: «Які ще результати тесту в нацдодатку?! Що це, блін, за жарт-то такий? Що ти збираєшся робити? Підеш в той музей чи проігнориш?»

День тільки почався, тож я вирішила прогулятися та освіжити голову, про що і повідомила свою подругу. Дара відказала, що залюбки пішла зі мною, якби жила близенько. Що ж, мені потрібен час самій все обдумати.

Вночі випав сніг, і двірники відмітали його у бік довгими мітлами. Забачивши мене, обидва чоловіки злегка поклонились, знявши та притуливши шапки до грудей. Вони видихали гарячий пар, а їх очі виражали неймовірну повагу. Я знизала плечима та втягнула голову, бо вітер задував за комір. Вчорашні калюжі взялися кригою. Я чимчикувала пінгвінчиком до зупинки двохсотої маршрутки, бо сніжок добряче притрусив дороги, сховавши лід під собою. Всі поспішали на роботу або навчання, я ж була вже вільною пташкою і, засунувши руки у кишені, повільно йшла, насолоджуюсь прогулянкою. Одна дівчина, очевидно студентка, ледь не посковзнулась переді мною. В руці вона тримала каву, напій ледь не розлився по землі, але я протягнула руки, аби спіймати студентку, аж рідина раптово повисла у повітрі. Зі сторони це, без сумніву, виглядало як стоп-кадр із кіно, але все, крім кави, рухалось: і я, і дівчина, і маршрутка з пасажирами. Студентка звичним рухом зібрала рідину назад у паперовий стаканчик.

– Дякую, пані відьмо, – відказала вона та поквапилась далі.

Я застигла на місці. Стоп. Заждіть. Це що, зробила я? Я?!

А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

Спокійно, – сказала я, вдаривши себе по щоках. Припустімо, це зробила я. А ще я не сплю, бо щоки горять. І як я це зробила? Спокійно, Ліно, ти це дізнаєшся, адже… Чорт, маршрутка зараз поїде без мене!

Сівши на заднє сидіння біля вікна, я протерла рукою скло. Низькі п’ятиповерхівки по цю сторону пролітали мимо мене, змінюючись згодом огородженими приватними будинками. Я розтерла вологу долоню з сухою, бажаючи, аби вода пошвидше випарувалась. І задумалась. Якщо я водяна відьма, то зможу прибрати всі запітнілі вікна, так?

Я подивилась поперед себе. Пасажирів було чимало, але ніхто не заважав мені тримати всі вікна у полі зору. На деяких краплини влаштували між собою гонки і поволі стікали донизу. Я зосередилась… маршрутка підстрибнула, налетівши на вибоїну і я була змушена вхопитись за ручку сидіння переді мною. Так, ще раз. Я зосередилась на запотілих вікнах, які вкрились малесенькими краплинами води, неначе людина – гусиною шкірою. Поволі, як маршрутка підскакувала, краплини з’єднувались в одну велику та під своєю вагою скочувались. Варто спершу зупинити їх. Я довго вглядалась у вікна, аж ось відчула, що ніби всотую всі ті краплини. Вони просто зникали з вікон – кожна з них – але я знала: відтепер вони у мені. І мені було відомо, що я могла використати їх у будь-який момент і таким способом, яким я захочу.

Я і не помітила за своїм експериментом, як дісталася метро. Шалені думки крутились у мене в голові. Раптом згадався таємничий напій у барі. Перша гірка – за тіло, друга солодка – за душу. Ні, туди явно щось намішали, і я дізнаюсь що саме! Пірнувши у вагон, я настрочила Дарі купу повідомлень про надзвичайне відкриття своїх сил. Вона – прислала у відповідь купу голосових про подібний досвід.

Вийшовши на потрібній станції на червоній гілці, я пішла до того бару, в якому ми вчора пили. Розпитавши адміністратора, я дізналась, що ні такої позиції в меню, ні офіціантки в них ніколи не було, тож я хотіла вже йти, як помітила, що на розмальованій стіні зник чорний кіт. Коли я запитала про це, адміністраторка почервоніла і відмовила, що Заклинач інколи тікає сюди з Відьминого бару, який знаходиться тут недалеко. Як намальований кіт може бігати і чому в нього така дивна кличка, жінка не спромоглась мені пояснити. Я подякувала, хоч і не отримала відповіді на своє питання. Поки до другої години дня був ще час, я вирішила сходити в цей Відьмин бар та запитати там. Все одно зайнятись нема чим, а зустріч з Дарою відбудеться за кілька годин.

Не дивлячись на ранок, в цьому барі було гамірно та багатолюдно. Безліч жінок сиділи за столиками та весело базікали. Вони не були схожими на відьом, але літаючі бокали впевнили мене, що вони тут таки є. Знайшовши відповідальну за бар людину, я запитала за кота. Жінка сплеснула в долоні та вхопилась за мої руки, очі – повні надії.

– Заклинач зник ще кілька днів тому! Ви бачили його? Де?

Переповівши жінці свою дивовижну історію, та лише тяжко зітхнула.

– Жанна, офіціантка про яку Ви говорите, часто вербує у вашому світі здібних до чарівництва відьом. Вона взяла з собою близнюка того котика, але тут без Заклинача, який зачаровує напій, ви не зможете повернутись назад.

Я охнула і залишилась чекати тут час зустрічі з Дарою. Я не раз чула, що Київ – це місто відьом, але вперше я бачила все власними очима. Відьми гралися із власними напоями: водяні відьми робили з рідини різноманітні фігурки, які плюхкались назад у бокал, повітряні змушували бокали, стакани та столові прибори ледь не танцювати, а вогняні створювали коктейлі, що димились. Це все перехоплювало подих.

За кілька годин ми з Дарою сиділи на вузькій веранді на столом із в’язаними серветками в музеї Булгакова. Вогняна відьма підтримувала теплу температуру у приміщені, оскільки кондиціонер, що висів на стіні та різко контрастував з інтер’єром, не працював. Назвати це настановною конференцією означало перебільшити, оскільки серед новачків були тільки ми двоє, і взагалі, голова магічної армії організувала екстрене зібрання для наймогутніших із них. На фоні надсильних відьом зі сріблястими нитками у волоссі, ми, мабуть, виглядали дітьми.

– Іменем Майстра, оголошую наше засідання відкритим. Часу мало, тому відразу до діла. Чаклун-перевертень викрав нашого Заклинача, аби принести у жертву, як місяць зійде уповні, та могти подорожувати між світами без посередника. Це станеться сьогодні увечері, тож нам необхідно мобілізувати найпотужніші наші сили, аби не допустити руйнування гармонії світів. Дозвольте вам представити осіб, котрі останніми торкались сили Заклинача: Кароліна Вайло та Дара Муарла, найпотужніші водяна та повітряна відьми.

– Тут певне помилка, – почала була я, але головнокомандувачка зупинила мене жестом.

– Слабкі відьми не змогли б торкнутись чар Заклинача, коли він у небезпеці, а ви змогли. Ви сильні – це незаперечний факт. Отож, шановні члени рятувальної команди, такі будуть наступні інструкції…

Замкова гора завжди славилась своєю містичністю, навіть у нашому світі, не кажучи вже і про магічний. Наш рятувальний загін зі всією обережністю піднімався по сходах на гору, адже те, що у рідному Києві було лише міфами та легендами, у цьому виявилось справжнісінькою правдою. Місяць стояв уповні, і хоч його закривали хмари, будь-яка сходинка могла щезнути в один момент. Мій страх висоти чергувався з задишкою, аж поки ми не дісталися самого верху. Хмари відступили від місяця, і тепер крізь дерева просочувалось місячне проміння.

З нами були ще одна повітряна, одна водяна та вогняна відьми. Ми стали навколо дивного монументу у вигляді багатокінечної зірки та стали чекати. У центрі цієї зірки виднівся попіл, наче нещодавно хтось чаклував. Аж ось, зі сторони відьомського кладовища, розташованого на Замковій горі, почали бігти вовки. Один із них, найбільший, ніс у зубах чорного кота. Заклинач. Його лапки були закуті у сяючий у темряві ланцюжок. Золото, насичене місячним світлом, позбавляло магічних сил. Ми переглянулися з Дарою, з іншими відьмами та почали діяти. Вогняна відьма розтоплювала сніг, а я з іншою «водяною» всотувала його в себе, аби згодом нанести удари. Дара з «повітряною» закрутили вихори, що окутали крайніх вовків. Хмари знову сховали місяць, і чаклун наполовину перетворився у людину. Широкі плечі, руки і лице обросли сірою шерстю. Довгі кігті могли вбити, варто їм дістатися до горла.

Деякі вовки вирвались із повітряної пастки та поспішили до відьом. Їх ватажок кинув скутого Заклинача у центр багатокінечної зірки. Його шерсть посіріла від попелу, а сам він затремтів від страху, що ось-ось проллється його кров. Перевертень звив, отримавши вогняну кулю у груди, та відкинув вогняну відьму подалі. Та вдарилась об стовбур дерева та начебто знепритомніла. Я бачила, як цівка крові потекла з її носу. Дара з іншою відьмою наморозила повітря, а я прикликала воду із середини себе та з навколишнього світу і направила в сторону вовкулак. Краплини води миттєво перетворювались в гострі крижинки та встромлювались у м’яку плоть вовків та їх ватажка. Скориставшись заминкою, Дара створила повітряну хвилю, що знесла половину зграї з ніг. Але на перевертня це не подіяло, і він кинувся до Заклинача, аби принести його в жертву та миттєво втекти з цієї бойні.

Повітря навколо мене стало напрочуд сухим, і я не могла більше черпати звідти вологу, а Дніпро знаходиться занадто далеко, аби дістатися тієї води. Чаклун-перевертень підступав до кота, і я не знайшла нічого кращого, аніж кинутись до зірки та схопити тварину. Вовкулака цапнув мене за руку, роздерши рукав куртки. Я побачила, як проступила моя кров, але в той момент мені було все рівно, адже якщо Заклинач помре, ми ніколи не зможемо повернутись до свого світу. Раптом його хватка ослабла і я впала із Заклиначем на землю, а тварюка заревіла від полум’я, що охопило його. Дара морозила повітря, а інша водяна відьма призвала воду, що зберігалась в її душі. Створивши льодяний кіл, я додала свою магію, аби поглибше ввіткнути зброю у груди перевертню.

Сили покидали вовкулаку, як і життя. Він опав на землю, повільно перетворюючись на людину. Гримаса болі та відрази спотворила його лице. Тихо заскавулівши, вовки втікали назад в ліс, зникаючи в ньому, наче примари. А може, вони і були примарами, що викликав собі на підмогу чаклун-перевертень. У будь-якому разі, тепер це все в минулому, а Заклинач у безпеці.

Знесилені, відьми попадали на землю. Голова паморочилась, і я не бачила, коли в мене з рук забрали Заклинача. За руки мене вели до штаб-квартири магічної армії, що знаходилась в музеї Булгакова. Там нас напоїли якимось зіллям, і ми, нарешті, прийшли до тями.

– Без вас ми би не впорались, – врочисто мовила головнокомандувачка, даючи нам в руки по маленькій фігурці, вирізьбленій із дерева та пофарбованій у чорний колір. Фігурки зображали чорних котів. Навколо їх ший зав’язані бантики так, що їх можна було використовувати як брелки. Я посміхнулась, моя фігурка нагадувала Мацу. – Іменем Майстра, дарую вам по магічному талісману, що відганяє злих духів.

Ми сунули фігурки до кишень. Дара озирнулася довкола і поглянула у вічі кожній відьми, які стали нам товаришками у такій важливій небезпечній справі.

– А як нам додому-то тепер?

– Ви повинні зробити те саме, що зробили вчора.

Раптом Заклинач вдоволено нявкнув та зістрибнув зі скрині, що стояла біля дверей. Він поглядом поманив нас за собою, і ми побігли слідом за ним. Заклинач піднявся до Андріївської церкви та повернув праворуч. Ми з Дарою намагались не відставати, адже бруківка тут доволі слизька і потрібно бути максимально сконцентрованим, аби не полетіти донизу. Ноги пульсували страшенно, але коту все рівно. Мимо нас тягнулись безкінечні ятки з сувенірами та вишиванками, та ми не звертали на них уваги. Зрештою, ятки змінилися картинами художників, котрі виставляли полотна прямо на стіни будівель. Заклинач кинувся праворуч і ми бігли просто прямо, не звертаючи уваги на людей, в яких ненароком врізалися. Чорний кіт пробіг мимо відьомського бару і помчав далі вниз по вулиці. Заклинач повернувся до закладу у підвалі, в якому ми випили той чарівний напій, що переніс нас у магічний світ.

Прослизнувши за Заклиначем у приміщення, ми встигли побачити, як кіт стрибнув на картину на стіні і враз став намальованим. Вираз мордочки – три білих штриха. Заклинач посміхається.

– Нам би додому повернутись, – враз промовила Дара офіціантці в білій уніформі. Тій самій. Або ж це була близнючка Жанни. Жанна посміхнулась та кинула погляд на намальованого кота.

– Зараз все буде готово, сідайте.

За кілька хвилин ми вже сиділи за одним із пошарпаних столиків. Жанна принесла чотири пробірки на штативі і пояснила:

– Перша буде солодкою – за тіло, друга – гіркою – за душу.

– Минулого разу було навпаки, – помітила я, беручи в руки першу пробірку точно такого ж персикового кольору з червоним, як і минулого разу.

– Це тому що тіло ваше народилось в тому світі, йти звідки йому гірко, а повертатись солодко, – посміхнулась офіціанта.

– Значить, душа наша народилась в магічному світі, раз тепер їй гірко йти звідси? – скрикнула Дара.

Жанна кивнула, посміхнулась на знак того, що ми правильно все зрозуміли, та відійшла до стійки. Я взяла першу пробірку та випила все до останньої краплини – дуже солодко. Недовго думаючи, взяли по другій, і гіркота змусила нас скривитись. Зрештою, ми з Дарою розійшлись по домам, бажаючи повернутись в рідний світ.

Наступного ранку Мацу розбудила мене лютим нявчанням. Я кинулась до нацдодатку та полегшено зітхнула: того дивного листа про магічну армію там не було. Втім, різна фігурка кота залишилась у мене в кишені, як і три тоненькі досі червоні шрамики від чаклуна-перевертня, а значить – це все було правдою. Телефон задзвонив безліччю голосових повідомлень від Дари в дусі: «Слухай, а ті напої точно спрацювали? Мої сили нікуди не ділись!» Я перевірила і в себе – я все ще можу чарувати з водою. Я посміхнулась, чухаючи свою Мацу. Все-таки один раз відьма – назавжди відьма.