Вогняний хвіст

— З якою подією пов’язаний початок Стандартного галактичного літочислення? — зачитав Кроу на голографічному дисплеї питання для Рікаро.

— Найімовірніше, з давньою релігією, можливо, з народженням давнього бога. Напевно для людей минулого він мав величезне значення, — недовго думаючи, переказав Рікаро свою гіпотезу.

— Неправильно, — спустив його з небес на землю голос гри. — Нікому це достеменно не відомо. З вас знімається п'ятнадцять балів, — ігровий персонаж Кроу — ясношкірий чоловік з напівдовгим волоссям — змахнув крилами та зніс вогняним мечем дракону Рікаро останню діадему.

«Знову ти перемагаєш!» — роздратовано підмітив Рікаро різницю очків. Він вже втратив половину здоров’я, що виразилось на його ігровій істоті: із семи голів залишилось тільки п’ять, в одному зі шкіряних крил зяяла діра, а останній з десяти рогів сирітливо тулився на середній голові, ніби очікуючи такої ж участі.

— Нічого, в тебе ще є шанс, наш розумничок, — з дружньою насмішкою нагадав Кроу його старе прізвисько в Академії.

— Тоді що означає перша з найдавніших картин? — Рікаро зачитав питання супернику, указуючи поглядом на її копію на стіні.

— Це найперша будівля столиці імперії. Улюблений замок Імператора-засновника, — повернувшись до картини, надав той блискавичну відповідь.

— Відмінно. За правильну відповідь вам надається двадцять балів, — голос гри підвів підсумок. Попіл від полум'я дракона зник з одежі героя суперника, і вона знову стала білою як сніг.

— Але ж імперія існує тільки п'ятнадцять тисячоліть. Невже найдавніша картина може бути такою молодою, якщо зараз тридцять сьоме?

Відповіддю Рікаро стало верещання дракона. Намагаючись припекти вогнем рану від трьох відрубаних голів, той скрутився по столу, ніби черв’як звиваючись від болю. Смужка зі здоров'ям скоротилась удвічі.

— Це дійсно сама гра! Я не хотів, — схрестивши перед собою долоні виправдовувався Кроу, коли його персонаж уже повернув меч на пояс.

«Мені треба негайно відігратись…» — Рікаро задумався над своїм незавидним становищем, але їх перервав радісний вигук:

— Дивіться, яка красива Емарта! — указувала Лін на крихітну червоно-зелену кульку із синіми вкрапленнями.

Рікаро поставив гру на паузу та підійшов з єдиним другом до панорамного ілюмінатора. Політ від Землі до Нового Іо тривав три дні — навіть споглядання четвертої планети трохи заповнить нецікаву подорож.

— Ми точно не підлетимо до неї ближче? — спитав Кроу без краплі інтересу.

— Я говорила з бортовим комп’ютером — на жаль, ні, — з сумом відповіла Лін, — Невже тобі настільки все одно? — здивовано вона додала.

— Давай краще підемо спати, — ухилився Кроу від відповіді та, власницьки піднявши Лін, поніс її на руках в каюту.

«Ти спеціально так знущаєшся наді мною? — ледве стримався Рікаро, щоби не промовити це вголос. — Достатньо! Пароль: “Дев’ять-п’ять-Чанто-сто-сорок-дев’ять-зоря”, — подумки він проговорив та віддав вказівку чорній намистинці, що вилетіла з кишені: — Лети до них в кімнату, прослідкуй за їх поведінкою. Подай сигнал, коли ті двоє почнуть роздягатись», — шпигунський пристрій нечутно злетів угору та непомітно прослідував з вітальні коротким коридором за цілями спостереження.

— А ти сам як, Рікаро? — заплющив Кроу очі в усмішці, коли разом з Лін знаходився на вході в двоспальний номер.

— Я поки не йду спати. Хочу роздивитись ці картини на стінах.

— Ну тоді надобраніч! — повільно зачинив той за собою двері.

«Перевірка зв’язку, — подав Рікаро подумки команду, і в мозку з’явився образ кімнати. Кроу ніжно поклав Лін на ліжко — вони ще якусь мить тихо розмовляли, а далі почали готувати до нічного сну. — Прекрасно», — зрадів Рікаро та підійшов до стіни вітальні, щоби все-таки не брехати єдиному другу. На ній висіли копії картин — з найперших уроків історії Рікаро знав, що ці три зображення — найбільш ранній культурний спадок людства.

Першим погляд зачепився за чорно-білу фотографію кам’яного замку, обтяженого складними вертикальними елементами. На ньому була вежа з круглим годинниковим циферблатом, а на передньому плані розмістився перекинутий через річку міст. Якийсь «вчений» зробив припущення, що той годинник — «Біг-Бен», як називали фотографію, — є не замком Засновника, а Єлизаветовою вежею часу, тільки на початку літочислення. Псевдонаукова публікація залишилась ніким не поміченою.

Наступною розміщувалась проста піктограма — лис вогняним хвостом обгортав невідому планету. Вважалось, що зображення позначало якусь комп’ютерну програму, але Рікаро був упевнений — перші люди вірили, що рідна планета закінчить своє життя саме так і залишили малюнок як послання.

Останньою висіла захоплююче складна гравюра. На передньому плані спираючись на коліно підпирав рукою голову задумливий чоловік з крилами — майже копія ігрового персонажа Кроу. Над ним на стіні був вирізаний квадрат з шістнадцятьма комірками, в кожну з яких були вписані стародавні цифри. Зліва на тонкому циліндричному камені з отвором розмістився крилатий малюк, а знизу відпочивав кістлявий пес. Спереду лежала сфера, за собакою — незрозумілий багатогранник, а вдалині спочивала гладь безкрайнього моря. Через небо перекинулась арка веселки, а під нею — зловісна комета, що своїми яскравими променями нагадувала наднову.

— Me-len-co-li-a I, — з гордістю зачитав Рікаро напис під райдугою. Він був єдиний, хто в Академії вибрав курс стародавніх мов та вивчав латиницю. — Жаль, ніхто не знає істинну назву цього шедевру, — на мить засумував він, але персонаж картини чомусь ніяк не йшов із думок. А що, якби той красень покинув картину, відкинув свою журбу та прийшов сюди, у вітальню, і просто би з ним зустрівся, як справді найкращий друг?

«Так, а ну зупинись!» — подумки насварив себе Рікаро, помітивши, що нав’язлива думка повільно покинула межі пристойності. Припустивши, що скоро почнеться головне дійство, Рікаро поквапився повернутися до себе в каюту, попереду номера Кроу та Лін. По дорозі він ледь не забув повністю вимкнути дурнувату гру.

Жадібному до примітивних насолод Кроу вона й так була не надто цікавою.

«О, якраз вчасно», — радісно Рікаро підмітив, почувши в мозку лязк засобу для стеження. Він зачинив за собою двері, голосовою командою установив повну звукоізоляцію, спроєктував відео з пристрою на голографічний дисплей, що зайняв половину стіни, та увімкнув звук на максимум. Журналістам і дипломатичним робітникам було виділено поверх знизу, і вони нізащо не дізнаються, що Рікаро — сам глава Північного сектора Землі — користується надсекретним пристроєм для розслідування політичних інтриг, щоб задовольнитись за переглядом любовної сцени. Рікаро зручно розкинувся на дивані, поспіхом знімаючи одяг, та узявся насолоджуватись дійством на екрані.

Кроу разом із Лін закінчив приготування та прийнявся ніжно роздягати свою коханку. Першою вниз полетіла яскраво-руда смугаста кофта. Потім напівдовге плаття такого ж кольору. Довгі шкарпетки до колін, на які у Рікаро був фетиш, все ж таки залишились на місці.

— Будемо просто спати чи як учора? — надав їй Кроу вибір. Сьогодні закінчувався другий день польоту, і в останню ніч Рікаро ніяк не міг заснути через гучні стогони в сусідній кімнаті. Ці двоє напевно не увімкнули звукоізоляцію спеціально, щоби його подражнити!

— Як учора, — поставила перед фактом Лін та сама завалила його на ліжко, першою почавши поцілунок.

«Чудово, не прогадав!» — зрадів Рікаро та почав здійснювати повільні ритмічні рухи правою рукою. Пальцями іншої він затискав сосок та разом із секс-парою на екрані отримував потоки задоволення.

Спершу в Академії на четвертій планеті Рікаро був слабким студентом та постійно схоплював на собі насмішкуваті погляди гордовитих одногрупників. Кроу був єдиним, хто спілкувався з ним, вирішивши допомогти з навчанням, — зрештою він став для Рікаро першим та єдиним другом. Таємно Рікаро постійно йому заздрив: поки той користувався загальною увагою та змінював партнерок наче рукавички, Рікаро ночами сидів за навчанням, щоби довести тітоньці Чанто, що і він на щось здатний. Поступово Рікаро виправився та став одним із кращих студентів.

Розумом він усвідомлював, що повинен концентруватись тільки на навчанні, щоби чогось досягти, але продовжував таємно заздрити розпусному Кроу. Навіть Лін, з якою зустрічався вже аж півтора роки, той розглядав виключно як засіб сексуального задоволення, ігноруючи її почуття. Кроу сам в цьому якось зізнавався, іронізуючи над цією «наївною дівчинкою». А Рікаро після підліткової травми назавжди залишився зі спотвореним лицем та був обділений будь-якою увагою.

Зрештою Рікаро як найкращий після Кроу випускник року був вибраний на посаду глави сектора на Землі. І навіть після досягнення таких висот продовжував тиснути тягар, що він так ні разу і не був у стосунках у свої двадцять дев’ять. А цей Кроу все знає та підколює його, навіть якщо й без злого наміру. Раз по раз виникало бажання спробувати хоча би з ним, але Рікаро такі сороміцькі думки ретельно вимітав.

Рікаро уже перебував на межі, намагаючись відтягнути момент оргазму, як помітив краєм ока зловісний помаранчевого кольору дим, що повільно виходив з місця стику ілюмінатора з корпусом корабля.

«Що відбувається?» — він не на жарт перелякався, але не встиг зреагувати. Дим немовби зрозумів, що його помітили, та накинувся на Рікаро, наче хижий звір. Через мить він проник всередину Рікаро через ніс, і будь-яка здатність самостійно мислити провалилась в безодню небуття.