Третій гріх – Хіть

— Чому ти про нього питаєш? — через секунду спокійно запитує пан Кейн, відвернувшись від мене. Його зміни настрою занадто різкі. Напевно, справді щось не так.

— Ну... я сьогодні чула, як про якогось такого злочинця говорили на радіо, — переживально відповідаю я, невідривно дивлячись на вампіра.

Кілька довгих хвилин він мовчить, що створює між нами невимовно напружену атмосферу. Потім сухо говорить:

— Тобі не треба про нього нічого знати.

— Що? Але чому? — не приховую свого здивування, а мій співрозмовник лише важко видихає. Він злий. Я його розізлила запитанням про цю особу? — Може, я сама вирішу, треба мені про нього знати чи ні?

— Він небезпечний, — коротко і різко відказує чоловік. Але мені цього, на жаль для нього, недостатньо, аби відчепитися.

— Але на радіо говорилося про те, що він зараз у місті, в яке ми їдемо! — схвильовано наводжу важливий аргумент дати мені відповідь. Альбінос знову зітхає. — Будь ласка, розкажіть бодай щось, — благаючи, я несвідомо беру його бліду й холодну руку в свою. Пан Кейн спершу здивовано дивиться на мене, а опісля з певною відразою висмикує долоню. Справді, що це зі мною...

— Наскільки нам відомо, цьому чоловікові тридцять чотири роки. Він перший в історії аімер, який убиває вампірів, і не приховує своїх злочинів, — пан Аберхард на мить зупиняється, а я лише охаю у жаху почутих слів. Аімер! Убиває вампірів! — Одягнений переважно в темний плащ із великим капюшоном і маску. Волосся у нього якесь русяве, наскільки мені вдалося побачити, й очі блакитні.

Звичайні блакитні? Не дво чи триколірні, як це буває у більшості аімерів? Таке явище – рідкість, але трапляється.

— А... — вампір переводить цікаво-тривожний погляд на мою занепокоєну персону, поки я заїкаюся. — А як його звуть?

— Дáміан, — знехотя відповідає чоловік, знову відвернувшись до вікна. — Прізвища ми не знаємо.

— Ем… І довго він так убиває вампірів? — бачу, що йому неприємно розмовляти на цю тему, але, можливо, такої нагоди в мене більше не буде.

— Наскільки ми знаємо, то десь із вісімнадцяти років.

— То це виходить, що його кров ще ніхто не пив? — витріскую перше, що спадає на думку після його слів. Мій господар вкотре оцінює мене дивним поглядом, ледь повернувшись. Примружується.

— Я не знаю. Такої інформації у нас немає, — бурмотить він, знову дивлячись у вікно.

Я схвильовано стискаю губи, і більше нічого не кажу. Наразі досить розпитувань.

Не розумію, чому я за всі свої двадцять років ні разу не чула про цього Даміана? До речі! Я схоплююся, аби дещо запитати, але пан Кейн, не обертаючись, швидко, проте обережно притуляє свого блідого пальця до моїх розтулених вуст, і я миттєво замовкаю.

Добре. Більше не треба, я зрозуміла, пане. Майже нечутно зітхнувши, відвертаюся до іншого скла і дивлюся за сірими й нудними краєвидами. Мабуть, той Даміан щось паскудне заподіяв особисто пану Аберхарду. Цікаво лиш, що саме...

Першу годину я намагаюся більше нічого не запитувати, чекаючи, поки мій господар заспокоїться. Час від часу різного розміру й екстер'єру будинки змінюються на вже зелені дерева, які хоч трохи прикрашають цю всю гнітливу атмосферу. Іноді пролітають якісь пташки, та їхнього цвірінькання я, на жаль, не чую.

Коли мені таки набридає просто мовчки їхати, я швидко обертаюся до пана Кейна, плануючи почати розмову, і так само швидко завмираю через те, що він дуже проникливим поглядом дивиться на мене. О Всевишні! І давно він так пропалює мене цими своїми червонющими очиськами?! Вмить моє дихання уривається.

— Ви щось х-хотіли? — ось і заїкання не забарюється, холера! Глоріє, не видавай своє хвилювання так легко, заспокойся. Коли вампір чує моє боязке запитання, одного з кутиків його блідих губ торкається незвична усмішка. От дідько!

— Ні, нічого, — так само усміхнено він відвертається до вікна. Заспокоївся, значить. Хах.

— Тоді чому Ви так на мене дивилися? — нервово видаю я. Так само не дивлячись на мене, пан Кейн відповідає:

— Просто думав, який мені хороший аімер трапився.

Я спалахую, не чекаючи подібних слів. Проте подумки відповідаю: "А мені який хороший пан!"

— Що це означає? Ви ж знали, якого аімера купуєте.

Через це зауваження чоловік повністю розвертається, і знову кілька секунд мовчки вивчає мене, внаслідок чого мій внутрішній світ перевертається догори дриґом (прокляття!). Згодом він починає говорити своїм приємним і спокійним голосом:

— Звичайно, я знав, кого купую, але…

— Тоді чому під час нашої першої зустрічі Ви питали моє ім'я?? — різко перебиваю я. Обличчя пана Аберхарда хмурнішає, проте в очах все одно помітні грайливі іскри.

— Ти про те, коли ти так кумедно запиналася?

Я червонію: і від обурення, і від сорому. Киваю, але мовчки, бо боюся, що якщо розтулю рота, то, ймовірно, нажену на себе біду своїм же язиком.

— Лишень хотів знати, як правильно вимовляється твоє ім'я. Прочитати ж я по-всякому міг, — вампір звабливо всміхається, на секунду заплющивши очі.

— Можна було нормально спитати, — засоромлено белькочу я, надуваючись.

— Більше тебе я знав як "дочка Кліффордів", а не за іменем. Тож водночас запитував, щоб познайомитись.

— Якось це надто різко було тоді… — з докором заявляю я, згадуючи, як розхвилювалася в ту мить.

— Ти будеш зараз мене вичитувати через це? — він цікаво звужує вічі, поки його зіниці видовжуються. У мене всередині починають поволі викручуватися нутрощі.

— Ні-ні! Бороніть Творці, я не посмію!! — переможно пищу, про всяк випадок відсунувшись подалі від нього. Пан Аберхард задоволено усміхається, і на хвилин п'ять у кареті зпановує тиша.

— Від мене лише недавно пішов мій черговий аімер… — несподівано починає чоловік. І від цих його раптових слів мені чомусь стає неприємно на душі. Крадькома зиркаю на нього, при тім бажаючи, аби він не помітив у моїх очах дивну тугу.

Я ж теж колись піду від нього, чи не так? Ех, а що мені ще лишається?..

— Взагалі, у вампірів є такий період, коли їхній аімер піде від них, а вони ще не знайдуть нового, — в цю мить мене переповнює цікава тривога. — Коли найближчим часом аімер має залишити свого господаря, ми спеціально, можна сказати, налаштовуємо свій організм до того, що певний час не будемо мати змогу пити кров. Такий період може тривати від тижня до двох місяців, в залежності від організму. Але що довше він триває, то гірше самому вампіру. Все ж завжди так організм налаштовувати ми не в змозі, на жаль.

— А якщо вампірові за той час не вдається знайти собі нового аімера?

Чоловік супиться.

— Такого я сам ще не зустрічав... Переважно вампіри використовують усі свої зв'язки, щоб якнайшвидше купити нового аімера. Нам, себто головним вампірами клану, в цьому плані легше, адже інколи можемо звернутися особисто до короля, який, наскільки мені відомо, має список усіх неузаконених аімерів, які вже досягли двадцятиріччя чи скоро його досягнуть.

— А що… це у всіх вампірів такі судини з'являються, коли вони довго не п'ють кров? — я несвідомо тішуся тим, що зав'язалася хоч якась розмова, нехай і тема не конче хороша.

— Так. Ми вже про це говорили, здається. Але у всіх по-різному. У когось вони з'являються, якщо він більше тижня не пив кров аімера, а в когось – якщо більше двох-трьох днів. От в мене другий варіант.

На хвильку мені здається, що він це зараз так говорить, немов почуває себе винним через це. Та ні, пане, це я тут винною маю бути. І лише я…

Знітившись, відводжу очі в протилежний бік.

— Вам, мабуть, завжди непросто… — не встигаю до пуття закінчити речення, як карета зупиняється так раптово, що я навіть не втримуюся на своєму місці і майже звалююся на підлогу. Проте мій господар вчасно хапає мене за руку (добре, що непоранену) і втримує.

— Ти ціла? — стурбовано питає він, а я лише збентежено агакаю.

Та що ж сталося? Після того, як я повертаюся на своє місце, пан Аберхард повільно відпускає моє передпліччя. Я обережно тріпаю сукню, а альбінос дивиться у вікно, попередньо відсунувши шторку. Знадвору ми чуємо чоловічі обурені голоси.

Хто ж там такий?

Я теж хочу побачити тих людей, які так несподівано перервали нашу подорож, виглянувши у скло, але пан Кейн відразу зупиняє мене, мовчки схопивши за плече. Я перестрашено дивлюся на нього, а він лише заперечно хитає головою.

— Я зараз вийду подивитися, що там таке, а ти не думай показуватися. Зрозуміла? — на його тихі й неймовірно серйозні слова я лише невпевнено киваю, після чого вампір відпускає моє плече і вилізає з карети, наостанок стривожено глянувши на мене. — Вітаю вас, — чую я спокійний голос мого пана. Ох, так і кортить подивитися! Тримайся, Глоріє, тримайся. Він сказав, що не треба, отже, не треба. — Можу я поцікавитися: чому ви так раптово зупинили нашу карету?

— Добрий вечір, пане. Бачите, ми тут... — далі я чомусь не чую те, про що вони говорять. Можливо, відійшли подалі? Але чому?

Нетерпляче соваюся на одному місці, чекаючи, поки мій вампір повернеться. Знічев'я помічаю невеличке вікно навпроти себе, через яке бачу шию і потилицю чоловіка, який керує каретою. Може, в нього щось запитати?

Несміливо наближаюся до того ж віконця і відчиняю його.

— Пробачте. Ви не скажете, що там відбувається? — кучер же повинен бачити і чути краще, ніж я, про що вони балакають. А якщо пану Кейну зараз загрожує небезпека??

— Вибачайте, пані, але пан Аберхард заборонив мені говорити Вам про це, — спокійно відповідає ельф, не повернувшись до мене.

Заборонив? Трясця, та коли ж встиг?! Як я цього не почула? Розчаровано кажу "зрозуміло" і, зачинивши так званий засіб зв'язку (я ж можу це так назвати?), знову сідаю на пружну темно-зелену шкіру дивана.

Чесно кажучи, протягом того часу, якого я була одна в цій гарно оздобленій кареті, стримувати бажання поглянути у вікно було дуже і дуже складно. Всевишні, хоч би все було добре... Якщо я раптом почую якісь підозрілі крики, то відразу вистрибну звідси! А мій господар тоді вже хай робить те, що хоче.

Минає хвилин десять, поки я не здригаюся від неочікуваного відчинення дверцят і знайома мені мужня постать вродливого альбіноса знову опиняється біля мене.

— Пане Аберхарде, що там було?? — не можу стримати свою схвильовану цікавість, коли карета, нарешті, спокійно рушає з місця. Ох, ми знову в дорозі. А там ще дві з чимось години їхати, так?

— Та так… — безпечно починає він. — Вони дещо запитували, а я відповідав, — вампір беземоційно відвертається до вікна. Задумався над чимось?

— Ви не хочете це мені говорити? — чесно питаю я, не відводячи від нього збентеженого і навіть ображеного погляду. Пан Кейн лише мовчки киває на моє запитання, що змушує мене вкотре замислитися над тим, що він ще зовсім мені не довіряє. А що ж ти, Глоріє, хотіла? Ти йому свою кров пити не дала, а тут хочеш, щоб він тобі вірив! Ага, та вже!

Обурюючись, радше сама на себе, ніж на нього, я відвертаюся в інший бік і просто мовчу. Один біс! Мені ще треба буде заробити його довіру, як і йому мою, мабуть…

Мої очі знову безпристрасно переглядають різні краєвиди, які проносяться повз, поки голова кишить найрізноманітнішими думками. А за вікном я вже давно не бачила будинків, один лиш ліс. Дерева та й дерева, кущі та й кущі…

Так, стоп! Я не зрозуміла: чому це він повинен мені не довіряти лише через те, що я йому не дала крові? Ага, Глоріє, то його двоюрідному брату ти повірила, а своєму пану вірити не хочеш! Дурепа, дурепа, дурепа! Йой, що ж робити?

Я в безвиході хапаюся за голову обома руками і спираюся на спинку канапи, витріщаючись на стіну, а боковим зором помічаю, що пан Кейн скоса дивиться на мене.

— Що трапилося, Глоріє? Над чим ти так вогненно роздумуєш, що аж за голову взялася? — згодом спокійно запитує він, цікаво посміхнувшись. Поганець! Та щоб тобі добре було, з твоєю-то красою, Кейне!

На його провокативне запитання я насуплюю брови і, кілька секунд мовчки дивлячись на нього, випалюю:

— Ви! Чому… Чому Ви мені не довіряєте?!

На таке несподівано нахабне запитання з мого боку його гарні червоні очі розширюються від здивування і він певний час, нічого не кажучи, проникливо вдивляється в моє серйозне обличчя.

Після такої собі паузи пан Аберхард спершу пирхає, а потім починає голосно реготати. Щось не те спитала? Я з подивом і нерозумінням вилупляюся на нього. Та що з ним не так??

— Чому не довіряю тобі? — перепитує вампір, заливаючись сміхом, а я лише несміливо киваю. От і вся моя дика впевненість кудись ділася...

Раптово, занадто раптово альбінос замовкає і міцно дивиться на мою сконфужену постать. Ой, ой… Зараз щось буде…

Потім його серйозне обличчя повільно наближається до мого, і я затамовую подих. Мої збентежені очі в передчутті чогось незвіданого цікаво й злякано стежать за його діями. В наступну мить відчуваю, як його теплий подих наближається до моєї вилиці… Потім до шиї і…

— Бу! — несподівано вигукує пан Кейн, через що я аж підскакую від несподіванки. Та що ж це!

— Що В-ви… — шоковано відсунувшись і червоніючи, дивлюся на його задоволену фізіономію, на додачу ще й хапаюся за місце на шиї, біля якого він дихав, наче захищаючи його. Що цей гад задумав?

— Не треба так лякатися, — посміхається він, підозріло звузивши очі, а я лише перестрашено ковтаю слину. Не треба, кажеш…

У наступну секунду я навіть не встигаю нічого збагнути, як мій господар швидко опиняється біля мене, а радше навпроти, і ставить свої руки з двох боків від моєї голови. Далі притискає моє тіло до спинки дивана своїм і, наблизившись до самого вуха, тихо шепоче, обпікаючи шкіру своїм вже гарячим подихом:

— Коли даси мені попробувати своєї крові, тоді і поговоримо, хто кому не довіряє, — сказавши це, альбінос не дуже поспішає відходити від мене, а мені в ніздрі вбивається неймовірний запах його одеколону. — Скажи, що ти зрозуміла це, Глоріє, — раптом наказує він, знову змушуючи мільйонам дрібних мурашок пробігтися по всій моїй шкірі. Творці…

— Я… — соромливо заїкаюсь, а потім страхітливо прикриваю очі, наче боячись, що він мені щось зробить.

— Що "я"? — нетерпляче питає вампір, мабуть, єхидно посміхнувшись, бо в наступну мить я відчуваю, як його ікла обережно торкаються моєї шиї. О всесильні! Ні-ні-ні! — Говори, Глоріє, — знову пошепки наказує він, що змушує щось незрозуміле в моєму животі охолонути. Матінко моя!

— Я… — вкотре заїкаюсь, а далі на силу продовжую: — Я зроз-зуміла…

— Що ти зрозуміла, Глоріє?

От гад! Я подумки десятки разів лаюся на цього до біса вродливого альбіноса і стискаю губи в лінію. Знову схвильовано ковтаю слину і ледве говорю:

— Я зроз-зуміла те, що м-ми поговоримо про дов-віру тоді, к-коли я… — несподівано запинаюся і червонію ще більше, а пан Аберхард досі тримає свої іклиська на тому самому місці.

— Коли ти що? — обережно перебиває він, повільно відсахнувшись від моєї шиї, через що мені стає у мільярд разів легше говорити.

— Кол-ли я дам Вам-м своєї... Кров-ві… — нарешті говорю я, знову боязко замружившись і трохи відвернувши голову.

— Гарна дівчинка, — задоволено говорить чоловік, після чого несподівано ніжно цілує мене в мочку вуха і повільно відходить. Коли він сідає на своє місце, я тихо й полегшено видихаю. Що це, біс забирай, зараз було?..

Обережно глянувши на нього, ще дужче червонію і відразу відвертаюся, тому що цей вампір усміхнено дивиться на мене. От же ж!

З певними сподіваннями, що пан кучер нічого не чув, я знову починаю дивитися за природою, яка переливається всіма відтінками зеленого за вікном.

І саме через такі моменти моя свідомість відчуває і вкотре розуміє, що пан Кейн – справді мій пан, а я – лише його жалюгідний аімер, його підопічна, яка нічого не варта проти нього. Та це все через те, що він такий вродливий!

Все ще схвильовано сидячи на канапі, цими нахабними думками я намагаюся заспокоїти своє бідолашне серце, яке досі скажено б'ється в клітці, ім'я якій – ребра.

Ох, скільки всього мені ще треба буде дізнатися про нього, я навіть не уявляю…

Спостерігаючи за всім, що твориться по той бік скла, я навіть не помічаю, як починаю поступово віддаватися сонним чарам. Можливо, це через те, що минулої ночі не дуже добре спала, кошмар же ж снився. Та ще й погода якась сонна… Через кілька секунд чи то хвилин я ледве-ледве відчуваю, як вампір мене, сонну, повільно схиляє собі на плече, накриває чимось теплим і обережно обіймає за бік. Відчувши зручність, тепло і захищеність, моя свідомість не витримує – і я засинаю.

*****

Сонливо розплющую очі лише тоді, коли хтось мене обережно гладить по щоці і тихо говорить:

— Прокидайся, Глоріє. Ми вже на місці. Я не хочу запізнитися на зустріч через те, що мій аімер спить, — Кейнів теплий голос нагадує мені, хто я, де я і з ким я. Це ж мій пан…

— П-пробачте, я вже встаю… — сонно бурмочу я, легенько протираючи очі і обличчя, після чого вручаю йому його піджак, в який він поспішає одягнутися. Сама в цей час поправляю свою сукню і зачіску, а далі потягуюся і позіхаю.

— Виспалася? — турботливо цікавиться мій господар і ввічливо подає мені свою бліду руку, попередньо вийшовши з карети.

— Так, прекрасно. Дякую, — посміхаюся я у відповідь, наче забувши все, що недавно сталося. Граційно кладу свою долоню в його, акуратно виходжу, ставши мештиками на землю, і тішуся відчуттям, наче я якась світська дама. Ух, як захопливо й чарівно!

Коли ми починаємо йти до величезного триповерхового будинку з гарнезним фасадом і неймовірним газоном, який є приблизно в ста метрах від нас, я помічаю ще, може, з десяток таких же елегантних карет, як наша, які стоять біля кованої брами.

— Це карети інших гріхів? — цікаво запитую я, спокійно йдучи з моїм партнером під руку. Ай, коли ми так йдемо, мені здається, що він тільки мій і все, нічий більше!

— Так, а ще це можуть бути інші багаті знайомі Евеліни.

Гм, так. А то я вже забула, як вона називається… Евеліна Мaлкольм, здається. І, якщо не помиляюся, вона – Гордість. Чомусь мені не дуже приємний той факт, що ми до неї йдемо. Мабуть, через те, що вона жінка… Стоп. Я що… Ревную?!

— Вітаю Вас, пане Аберхарде, — відразу вибиває мене з дивних думок білявий ельф-охоронець середнього віку, який стоїть біля входу в приміщення.

Ей, коли ми вже встигли прийти до цього маєтку? Щось я геть розсіяна після цього чарівного сну…

— Радий бачити, Джáзмене, — вітається мій господар, потиснувши руку і вручаючи йому якийсь папірець. Цікаво, він запам'ятовує імена всіх ельфів-охоронців, з якими коли-небудь зустрічався? — Всі гріхи вже тут?

— Ні, сер. Чекаємо лише на Заздрість, оскільки Ви вже прийшли, — спокійно відповідає чоловік, а я згадую, що мій пан дружить лише із Заздрістю і Обжерливістю.

— Он як… Ну, це в її стилі, — усміхнувшись, каже вампір. "Її"? Так це жінка! От зараза… Глоріє, та припини це вже! Негайно!

— До речі, вітаю Вас із покупкою нового аімера, — несподівано говорить ельф, що змушує мене здивовано подивитися в його зацікавлені зеленющі очі.

— Дякую, Джазмене. Вона дуже хороша. Ніколи не пошкодую, що витратив на неї ці гроші, — от мені від цих слів і радісно, і прикро. Паскудство! Та я вам не річ якась там! І дякую – приємно. — Ми підемо, — каже альбінос і після стверджувального кивка охоронця ми заходимо всередину. Спершу нас зустрічає невеликий коридор, по боках якого кілька кімнат, а потім – величезний чудовоосвітлений зал. Ох, і багачі ж ця сімка! Правда, в цьому я вже встигла переконатися ще у домі мого пана.

Повсюди висять великі картини, прикрашаючи стіни з персиковим відтінком. В них всіх що, якась манія на ці картини, чи як? Але, мушу визнати, це гарно. Підлога застелена одним величезним килимом коричнево-какавового кольору з чорними візерунками. У всіх кутах кімнати стоять столики з різною їжею, біля яких "крутяться" якісь чоловіки зі своїми дамами. Дивно, але вікон це приміщення не має. В повітрі кружляє запах кави і кориці, що змушує мене несвідомо всміхнутися. Далі очі помічають кілька гарних канап, на деяких з яких сидять жіночки з чоловіками, мило розмовляючи.

— Що ж, Глоріє, я поки піду привітаюся зі знайомими. А ти, будь добра, принеси мені яблучного соку, — просить чи то наказує вампір, вказавши на якийсь зі столиків, після чого відходить від мене і йде до гостей. Цікаво, яка з них ця Евеліна Малкольм?

Нормально сприйнявши його прохання, я спокійно йду до столика з їжею, боязко вхопившись за перебинтовану руку. Сподіваюсь, нічого такого зі мною сьогодні не станеться через це поранення…

Підходжу до потрібного місця і черпачком наливаю в невеликий стакан яблучного соку. Коли розвертаюся, то бачу, як мій пан обіймається з деякими присутніми. Гм, а усмішка в нього якась не дуже щира. Цікаво, чи легко розрізнити вампіра від його аімера, коли так зразу очей не бачиш? Можливо, вампіри мають більш бліду шкіру…

— Тримайте, пане Аберхарде, — не конче впевнено говорю я, підійшовши до нього і вручаючи йому напій. Інші гості оцінююче стежать за мною, нічого не говорячи. Ой, а це напружує!.. Тут, здається, є жінка-вампір і чоловік-вампір разом зі своїми аімерами.

— Дякую, Глоріє, — усміхнено каже альбінос, взявши стакан із моїх рук і тим самим виводячи з тих дивних роздумів. Потім він знову повертається до знайомих і якийсь із чоловіків продовжує:

— От я говорив, що якщо тобі треба буде, то я не буду проти... — високий широкоплечий брюнет із гарним профілем, досить повними світло-рожевими вустами і впевненими ясно-блакитними очима спокійно всміхається. Як цьому незнайомцю личить його білий камзол! Це друг пана Аберхарда? Очевидно, вампір, якщо ще й має такі довгі верхні ікла. І про що вони таке говорять, цікаво… А то щось мені вираз обличчя молодої дівчини, яка стоїть біля цього пана, не сподобався. Щось тут не так…

Несподівано пан Кейн нахиляється до мого вуха і тихо говорить:

— Поки що можеш іти прогулятися, я тебе потім покличу, — я невпевнено киваю на його слова і, повільно розвернувшись, іду до якихось дверей.

Що ж, погуляємо, так погуляємо.

Поки досліджувала цей великий особняк, встигла трохи перекусити смачною булочкою з чорним міцним чаєм, насолодитися красою озера, яке є на задньому дворі і навіть зашпотикнутися на якихось сходах. Ну, без цього я – не я. Після того як відчула, що рана на руці трошки пульсує і болить, я вирішила знайти вбиральню, щоб поміняти там ту рослинку, яка є в мене в сумочці.

Трохи поспішаючи, я з певною тривогою знаходжу потрібне місце, спитавши перед цим деяких присутніх, що трапляються на шляху. Щось невідоме змушує мене заходити до того приміщення повільно і боязко, міцно тримаючи сумочку в руках.

Коли двері повністю відчиняються, зіниці моїх очей миттєво зменшуються, серце пропускає болючий удар, а тіло береться зрадливо тремтіти. Ч-чому? Він… Чому мій пан… п'є кров у цієї дівчини?..

Поки я спостерігаю, як знайомий мені вампір жадібно напивається кров'ю тієї молодиці, яка була серед його знайомих, встромивши в її тонку шию свої довгі ікла, мені хочеться щось сказати, але я не можу і пискнути. А все через трикляту грудку, яка застрягла у горлі і не пускає будь-які звуки.

Раптом та дівчина своїми зляканими фіолетовими очима помічає мою завмерлу постать у дверях і так само застигає. Я бачу неприхований біль в її вічах.

Їй... їй шкод-да? Вона... В-вона цього н-не хотіла?..

Я несподівано відчуваю, як по моїй вже холодній щоці тече гаряча сльоза. Що? Чому? Чому я плачу?!

Мої руки відразу слабнуть, через що сумочка падає на підлогу. В наступну мить я помічаю, як незнайомка кривиться і починає щось белькотіти до мого альбіноса, несміливо відпихаючи його від себе.

У наступну мить пан Аберхард відривається від чужого аімера і дивиться на порожній вхід, двері якого лише трохи гойдаються, тому що я вже встигаю підхопити сумочку з підлоги і почати швидко бігти до виходу з маєтку, на ходу витираючи сльози, які так і котяться з моїх очей. Дідько! Чому ж так боляче? Я не повинна була це бачити…