Язик дракона

Королівство Край-Рай. Сонна синь весняного неба й вир пахучих пелюсток, які носить над землею вітер. Десь там, серед білого марева, стоїть хатина — не найкраща в містечку, але й не найгірша. Там живуть із батьками три сестри, які люблять мріяти.

Молодша Цвітана у свої сім років самостійно ходить в ліс, а потім розказує всім, що знайшла там бабцю-знахарку й вчиться в неї травництва. Вона переконує домашніх, що дерева й трави говорять із нею, наставниця розповідає таємні слова і пророкує славу чарівниці.

Тринадцятилітня Сніжана марить далекими краями, небезпечними подорожами і пригодами. Тренується на дворі із важкою палицею, намагаючись вгадати бойові прийоми. Сніжка намітила мету — стати лицаркою, яка переможе і ворога-людину, і чудовисько.

Найстарша Зоряна, юна дівчина шістнадцяти літ, не має визначеної мрії. Вона придумує мелодії до балад і наспівує їх тоненьким голоском під час миття посуду чи підлоги. Вона найбільше допомагає матері, бо молодші сестри часто хто в лісі, хто цілий день на дворі з тяжкою палицею — спробуй змусити щось зробити? Отак вона й мріє про небувале, не відволікаючись від роботи, а побут котиться звичною стежкою.

Однак цього ранку дівчата залишаться самі — батьки ще з вечора поїхали на весілля до друзів. Зазирнемо в їх вікно й почуємо початок розмови. А що з цієї бесіди вийде, покаже час...

***

— Ех, добре було б р-раз — і полетіти! — мовила старша сестра, замріяно дивлячись на світанкові хмарки у вікні. — Щоб ніяка каша недоварена не наздогнала. Небо, свіжий вітер... Краса!

— Краса... — протягнула Сніжана. — Можна скільки завгодно про це мріяти, та нічого не зробиш — не можуть люди літати.

— А моя наставниця каже, що можуть! — подала голос Цвітанка.

— Ага, а також вони здатні проходити крізь стіни та читати думки. І сама відьма зараз у нас на горищі ховається — правду я кажу? Там же ти ночами з нею бесіди ведеш? — насмішкувато сказала Сніжка.

Цвітана набрала повітря в легені, щоб відповісти якнайущипливіше, але тут за неї заступилася Зоряна.

— Сніжанко, не псуй сестрі дитинство. Хіба не чудово вірити у щось чарівне?

— Воно-то чудово, але треба обирати собі реальні мрії, а не якесь недоведене чаклунство. Скільки трав не збери, а цвіту папороті не знайдеш!

— Так, — серйозно погодилася мала травниця і несподівано додала, — бо сяє не квітка, а крихітні люди-папоротинці. Вони живуть одну ніч на рік, і щоб знайти собі пару, сяють. Моя навчителька їх колись бачила.

Секунду дівчата мовчали, та ось Сніжанка знову завелася.

— Добре, і що тобі дадуть ці знання? Кого врятує пара манюніх людців? Якщо вони й є, то занадто незначні для всього світу.

— А ти в нас така велика й розумна, що без тебе світ не справиться,— промовила Зоряна з іронією.

Сніжку це зачепило. Вона тільки схопилася за подушку, щоб надавати сестрі, як згадала, що лицарі з дівчатами не б’ються.

— Принаймні я — майбутня лицарка — принесу користь людям! Я йду до своєї мети, тренуюся, вивчаю мови й право, а що робиш ти? Тільки й знаєш, що вишивати дурні серветки, дарувати всім негарні малюнки та мугикати під ніс, поки чистиш піч!

Вона трохи стишила голос і продовжила:

— Я не засуджую тебе. Просто жаль, що ти живеш так бездумно, коли могла б співати на повен голос. Життя коротке, щоб витрачати його на борщі та млинці!

— Але хтось же має це робити? — сумно сказала старша сестра, а потім продовжила:— До речі, якби одна з вас не вешталася лісом до ночі, а інша не скакала б з мечем, я б мала більше часу.

Обидві меншенькі насупилися. Чому вони знову винні, а розмова звелася до побуту?

Врешті-решт вони встали і разом заходилися працювати. Сніжка принесла води, Зоряна розтопила піч, Цвітка знайшла потрібний горщик для каші. Поки вона варилася, дівчата покришили зілля та засолене м'ясо.

— Знаєш що я ще подумала, Сніжанко? — мовила Зоряна. — Ви обидві мрієте про велике майбутнє, не важливо — славу лицарки чи чарівниці. А я просто хочу, щоб людям навколо було добре й цікаво. Для цього не треба багато готуватися, але запас фантазії теж потрібен. Підмітаю — і уявляю себе панночкою на балу, співаю, миючи посуд — і ось я вже придворний менестрель... У мене багато мрій, може, хоч якась здійсниться.

— І так і залишишся на все життя простою міщанкою,— відрізала Сніжана, ніби суддя присуд вимовив.

— Ой, що там таке їде нашою вулицею! — раптом закричала Цвітанка й цим завершила суперечку. Дівчата схопилися и висунулися у вікно. А там… Дивний фургон котився містечком. Що ж таке на ньому написано? «Драконячі язики», «Нечипір, продавець мов»… Що воно?

***

Після сніданку дівчата побігли на площу. Підвода зібрала навколо себе чималий натовп, так що хазяїна фургону можна було тільки чути:

— А це в нас тарсаконський змій. Бачите язик — як пів руки? А їх було у пащі аж чотири — бо в Тарсаконі є чотири головні говори. Цей зміїще міг одурманити кожну провінцію — всі його розуміли!

Почулися захоплені вигуки, а Сніжка не розгубилася й крикнула:

— А де ж ще три язики?

— Я так і знав, що хтось це спитає, паняночко, — почувся насмішкуватий голос із центру. — Ще три я продав, і непогано: у Вищу школу мов, до Нерем'янського імператорського двору та ще одному невідомому типові, який, певно, став злодієм. Але це не головне. Найважливіше те, що четвертий язик я не продам за ніякі гроші — хто тоді повірить, що це я врятував Тарсакон від найоблудливішого брехуна?

— А нащо тоді ви ті продали? — спитав якийсь не зовсім тверезий тип.

— О, я не розказав головного! — відповів із центру Нечипір — продавець мов. — Якщо людина вип’є відвар зі свіжого драконячого язика, вона отримає здатність говорити його рідною мовою! Секрет приготування настоянки знаю тільки я, і на дуже вигідних умовах його можете отримати і ви, разом із язиком.

— Це правда? — спитав прискіпливо чоловік у чорному. — Доведіть, що знаєте ці мови!

— Без проблем. Якою мовою, пане, ви володієте, щоб я міг підтвердити свою правдивість?

— Як щодо маландської? Її знають всі освічені люди, але вона доволі складна.

— Прийнято. «Прмоглам маланданос драконат ей обронам чтердесятков млдок пртив млдков, запамроченинас драконот», — без запинки відповів Нечипір.

— «Я переміг маландського дракона і врятував сорок дівчат від їхніх женихів, обманутих драконом», — переклав той же пан. — Все так, і навіть ви правильно вимовляєте складні звуки!

— Це ж... це ж неймовірно! — прошепотіла Сніжана. — Можна вивчити будь-яку мову зовсім без зусиль! І потім поїхати в цю країну, і здобути там славу, і...

— А яка ж ціна цього задоволення? — поцікавився височенький школяр.

— Двісті срібнеликів за мови з великих країн, де живе багато драконів — тої ж Маландії. І до тисячі за рідкісні язики. Хтось хоче купити?

Після цих слів люди почали потроху розходилися — видовище нібито закінчилося, далі мають бути торги... Цвітана та Зоряна хотіли підійти ближче, подивитися на язики, але виявили, що Сніжки немає! Вони походили у натовпі та обійшли всю площу, а її все не було.

— Ця мені Сніжка! Знову загубилася! — засмутилася старша сестра.

Аж раптом вони побачили її — вона бігла до фургону з мішечком в руках. Мить — і вона вже біля старого Нечипора, щось йому гарячково пояснює. Сестри встигли підійти в той момент, коли він їй простягав маленьку склянку з темно-фіолетовим язиком і казав:

— ...рятувати людей — це дурня, дівчинко, але діло твоє, гроші твої. Тільки одну пораду дам: не називайся «лицаркою», а то як зрозуміють, що ти дівка, то вже тебе рятувати треба буде.

Сніжана спалахнула і вихопила склянку. Вона йому мрію розказала, а він!

— А ви, дядьку, точно не той, за кого себе видаєте! Лицарі так із дівчатами не говорять! І не продають свої трофеї. Ви просто торгаш, от!

І помчала додому.

— Бідова у вас сестра, еге ж? — спитав Нечипір. — Бережіть її, зарано їй ще про подвиги думати.

— А коли ж думати, як не тепер? — заступилася Зоряна, — до побачення, добродію.

***

Дорогою додому вони обговорили і старого, і його товар, і навіть його зброю.

— Ні, Сніжанко, він таки справді лицар — ти бачила кинджал на поясі? Простому торгівцеві такий ні до чого. Мені навіть здалося, що там королівський герб...

— Ага, теж мені! Ти ще скажи, що він родич короля...

— Чому б і ні? Ви ж пам’ятаєте легенду про принца Никифора, який перемагав драконів, щоб завоювати серце дами, а вона вийшла за нашого короля? Кажуть, той лицар так і їздить країнами, оплакуючи свою долю... — сказала Зоря мрійливо.

— Ото він? Цей не схожий на того, хто буде оплакувати сердечні рани. Але все-таки, може, приглянешся до нього? — відверто насміхаючись, сказала зла на всіх Сніжка. — Не дивись, що старий — Цвітка тобі зробить зілля, від якого він помолодіє років на сорок.

— На сорок? І я буду залицятися до хлопця років... е-е, тридцяти?! — порахувавши, відбила напад Зоря.

Удома Сніжана вже була непридатна до роботи — тільки й возилася зі своєю настоянкою до пізньої ночі. На несміливі прохання Цвітани дати і їй трохи язика, щоб зробити якісь досліди, незмінно відповідала «мені для діла, а тобі для дурниць». Вони знову сварилися, а Зоряна не могла дочекатися, коли ж приїде мама. Ввечері вона навіть сказала середній сестрі:

— Може, ти б не пила того трунку? Про його дію ми знаємо лише від цього старого. Чи все буде добре? Хто зна, не отримаєш ти разом із драконячою мовою і його звички брехати?

— Брехня йде не від язика, а від серця,— відрубала Сніжана,— а воно в мене залишиться таким же.

Полягали пізно — на башті відбило північ. Зоряна миттєво заснула, втомлена роллю матері. Молодші сестри ще довго лежали, але не розмовляли — образилися одна на одну за жадібність та настирливість.

Нечутно йшли години ночі. Раптом у домі почулися тихенькі кроки. Промінь місяця на кухні висвітив фігуру, яка читала щось із папірця при його непевному світлі. Розмішала воду в склянці, кинула якийсь порошок — чи сіль, чи цукор? Розтерла кілька листків — незрозуміло, м’яти чи барвінку. А потім поставила на вікно, під бліді промені, і тихо дмухнула.

— Ти що тут робиш? — зненацька почувся голос старшої сестри. — А ну швидко спати! Завтра будеш із настоянками возитися! Як ви мені обидві набридли!

Молодша кивнула і незалежно посміхнулася. Звичайно, вона йде спати — навіщо їй тут бути, коли зілля вже майже готове? Треба лише дочекатися світанку й випити. А чекати вона вміє, коли йдеться про мету.

***

...Зоряна прокинулась, бо її трусили за плече.

— Вставай, Зорько, Сніжка зникла! — стурбовано кликала Цвітана.

— Та знову взяла в сусіда коня й тренується, — перевернулася на інший бік старша сестра. Але малявка не відстала, витягла її з ліжка, примусила обшукати дім. Немає! Зоряна накинула плащик и відкрила двері надвір.

Тільки вона ступила на ганок, як з темного неба (чи з даху?) шугонуло щось темне й крилате, й ось уже нема Зоряни...Тільки голос її все віддаляється, поступово затихаючи.

Мала Цвітана не знала, що й думати. Так і стояла коло розчахнутих дверей, безсило вдивляючись увись. Зникли обидві сестри! Може, і Сніжану забрав дракон? А що, як він прилетить і за нею?

Налякана дівчинка закрилася на замок, і, присівши біля дверей, проплакала цілу хвилину. А потім згадала, що треба хоч спробувати пошукати сестер, а для цього потрібна підмога.

Але в першому ж домі сусідка посміялася з неї:

— Ага, ти ще скажи, що їх викрала твоя відьма, бо їй потрібні нові учениці!

В іншому домі були добріші люди:

— Не бійся, Цвітанко, тобі це, напевно, наснилося. Надивилася вчора на ті язики, от і лякаєшся. І чого їх дітям показують, коли драконів у Край-Раї винищили ще пів століття тому?

Цвітана захряснула й ці двері. Їй би сказати сусідам, що ось, подивіться, пуста хата залишилася, та загальна невіра забрала у неї надію, що люди допоможуть. Вони ніколи не вірили — ні в папоротинців, ні в її навчання у знахарки. Хто послухає її, коли вона завжди казала нереальні речі?

Хоча є тут один. Той, хто не знає її, але бачив живих драконів. І вона щодуху помчала на площу.

— Дядьку Нечипоре! — заголосила дівчинка, стукаючи в фургон,— сестер викрав дракон!

— Невже? Який? Куди полетів? — швидко прокинувшись, спитав продавець мов, дивлячись у вікно на маленьку фігурку.

— Не знаю... Ніби ось туди... — і Цвітка показала у напрямі Райгороду.

— Треба діяти негайно, — старий вийшов до неї уже озброєний.

Фургон поставили у її дворі, а потім Нечипір хвацько скочив на коня і підняв за собою Цвітану.

Світанок застав їх у передмісті столиці. В блідо-блакитному небі все ще було чітко видно дракона, який наближався до королівського палацу, що стояв на горі. Ось літун знизився, ледь не черкаючи крилами дерева в парку, і кинув свою полонянку вниз! Темна цяточка майнула з неба до освіченої вогнями альтанки.

— Він її вбив! — заверещала дівчинка.

— Треба перевірити,— відповів суворо Нечипір,— дракони так себе не поводять. Він хоче вбити її на очах у короля?

Коли вони домчали до палацу, там, незважаючи на ранній час, зібралася юрба. Нечипір гукнув:

— Дорогу! Я воював із драконами, здолаю і цього!

Їх пропустили до королівського саду. Дракон сидів на вежі, обвивши її високий дах хвостом. У альтанці ховалися придворні дами, а навколо метушилися воїни. Хто ніс високі драбини, хто заряджав арбалети. Нечипір поглянув на них із сумнівом.

— Панове! Прошу, почекайте. Цей дракон незвичайний. Якщо ми вб’ємо його, то не нічого дізнаємося про його таємницю.

— А якщо не вб’ємо, то самі загинемо!

— Чи загинула дівчина, яку він приніс? — задав Нечипір питання, яке Цвітка чекала найдужче. Але відповіді не було.

— Готуємося до атаки! — гукнув король. — Спіймати дракона, але не вбивати.

Старий під’їхав до альтанки з дамами, зсадив Цвітану. Кивнув і посміхнувся вже немолодій королеві, яка здригнулася від його погляду. А потім поїхав кудись у натовп. У альтанці відразу ж стало гамірно.

— А де ж Зоряна? — видихнула Цвітка. Сестра знайшлася у колі фрейлін, щось схвильовано оповідала принцесі.

— Ось твоя сестра, дівчинко,— сказала королева, показуючи Зоряні на Цвітану.

— Ваша Величносте, це не та! Зникла Сніжана! — гукнула Зоря, а потім сказала:— Цвітко! Добре, хоч тебе не вкрав дракон. І звідки він тільки взявся на нашу голову!

— Здається, я знаю, звідки, — повільно мовила Цвітана, здригнувшись від здогадки. — Нечипір каже, що це незвичайний дракон. А я зробила вночі зілля, яке б перетворило мене на дракона. Напевне, це Сніжка випила його. Переплутала склянки!

— Та що ти! А як Нечипір її вб’є? — поблідла Зоря. Вони, а за ними всі дами кинулися до виходу за альтанки.

Лицарі вже встигли приставити драбини і тепер лізли на вежу. На сусідній башті заряджали гармату з сіткою.

— Чому вона не тікає? — з мукою сказала Зоряна. — Її ж впіймають!

— Никодиме! — гукнула королева до свого чоловіка. — Дівчата кажуть, дракон — їх сестра. Але як це перевірити?

Раптом вони побачили маленьку фігурку в сірому одязі, яка ніби нізвідки з’явилася поряд із мордою дракона. Нечипір заспокійливо склав руки і щось сказав зачарованій дівчинці. Що — було не чутно.

— Як він опинився на даху? — спитала принцеса.

— Він народився у цьому замку і знає всі таємні ходи,— відповіла королева. Детальніше розповідати їй не хотілося. Хоча було що...

— Старий, відійди від дракона,— прогримів король,— ми тільки навели приціл сіті.

— Не стріляйте, панове! — гукнув Нечипір,— я доведу, що це людина, а не потвора. Я знаю, що зникла дівчинка, яка купила в мене язик дорецького дракона. Можливо, вона щось наплутала і перетворилася на дракона, замість того, щоб навчитися його мови. Я звернуся до дракона край-райською мовою, якою є рідною для дівчинки, яка зникла. Якщо це дракон, він нічого не зрозуміє. Якщо ж вона мене зрозуміє й послухається, то відпустите нас?

Король кивнув, трохи скривившись від того, що переможцем вийшов не він.

— Сніжано, це ти?— сказав Нечипір до дракона.— Дай мені залізти тобі на спину, а потім злітай униз. Вони не зроблять нам нічого поганого.

Дракониця загуркотіла: «Так, я Сніжана». Десятки очей стежили за тим, як старий чоловік спритно примощується біля шиї, а потім дракон граційно злітає вниз.

— Вітаю тебе, переможцю дракона,— мовив король поважно. — Назви нам своє ім’я.

— Всі звуть мене Нечипір, то й ви так називайте, — мовив старий голосно, а потім пошепки додав, щоб чув тільки король,— навіть якщо звикли звати Никифором. Зараз же — дозвольте вас полишити.

Сніжана знялася в повітря і підлетіла до альтанки, до неї бігли сестри. Принц Никифор допоміг їм залізти на драконячу спину, і скоро всі четверо зникли з очей приголомшених жителів столиці.

***

— Сніжко, ти так нас налякала! Навіщо ти зробила весь цей балаган? — докірливо сказала Зоряна.

— Не повіриш — для тебе. — відповіла дракониця.— Я завжди хотіла бути сильною і допомагати слабким, а ти мріяла потрапити до палацу. А тут я примудрилася познайомити тебе з самим королем! Сама ж би не наважилася. Як тобі, сподобалося твоя мрія в реальності?

— Мені було трохи не до захвату. Але все-таки мети ти досягла — королева запросила мене на найближчий бал!

— От бачиш! А ви, принце Никифоре, — спитала Сніжана,— все ще вважаєте, що рятувати інших — дурня?

Він відповів не відразу.

— Колись я вбив триста драконів заради одної дами. А сьогодні врятував одного дракона через трьох переляканих дівчаток. Як це далеко від діянь моєї юності! Старість — не радість, знаєте. Ніколи не думав, що моя зустріч із Нею буде такою. Що моя мрія здійсниться, а мені буде вже не до неї.

— Хіба це погано? — обережно спитала Зоряна. — Коли одна мрія не підходить, можна вибрати іншу!

— Та я ж і не жаліюся. Просто зараз я подивився на королівський двір, на стару королеву, на не дуже вмілих лицарів, і думаю собі — моя доля склалася непогано, а я й не знав. Я ж мріяв про подорожі, подвиги й свободу, а хіба є це у титулованої особи? Самі клопоти...

— Виходить, якась мрія все-таки збулась? — спитала Сніжка. — Не та, якою ви милувалися, а та, яка була глибоко в серці?

Нечипір не відповідав.

— А в мене теж збулась мрія,— радісно сказала Цвітана, яка далеко не все розуміла з розмови, — виходить, я вмію так добре чарувати, що зможу перетворитися на будь-яку тварину!

— Ох, Цвітко, вибач мені, добре? — попросила Сніжана,— я не вірила тобі й сміялася над твоїми дослідами, а тепер ось — дракон! До речі, ти ж зможеш мене зробити людиною?

— А це цікаве питання... Задамо його разом моїй неіснуючій навчительці?

— Цвітанко,— докірливо сказала старша сестра,— не дражни її. Кінець-кінцем, їй найбільше з нас дісталося.

— Та я ж нічого... Хто наважиться дражнити дракона? — хитро всміхнулася молодша сестра.