Крук та Чорний Метелик 3. Відлуння мертвих сновидінь

УВАГА! Тут буде лише уривок для ознайомлення, погоджений з видавництвом!

Придбати друковану книжку можна на сайті видавництва АССА, або в мене напряму!

Якщо ви хочете замовити книжку з автгорафом - пишіть мені в приват в інстаграмі, на фейсбуку чи в телеграмі ! (ціна та ж сама, що й на сайті видавництва).

До 14 листопада триває ПЕРЕДПРОДАЖ! Книжку можна придбати за зниженою ціною. А хто замовлятиме в мене напряму - також отримає приємний подаруночок! (наліпки або пряник з принтом малюнку з обкладинки)

Була вже ніч, коли двері моєї спальні зненацька відчинилися, свічки запалилися самі по собі, і я побачила на порозі незнайомку. Високу, дуже вродливу. Із волоссям, що кривавим водоспадом струменіло аж до гомілок, червоними очима та губами кольору стиглої калини. А з її шиї, на тонкому ланцюжку, звисав маленький мідний ключ.

Сонливість ураз немов звіяло поривом ураганного вітру і я блискавично скочила на ноги.

— Давно не бачилися, — гмикнула вона й граційно пройшла всередину кімнати. Тафта її вишуканої червоно-чорної сукні загрозливо шаруділа.

— Давно? Хіба ми взагалі знайомі? — насторожено спитала я, уважно стежачи за нею поглядом. — Я навряд би забула таку… неординарну особу.

— Усі так думають, а потім і справді забувають, — загадково усміхнулася жінка, наблизившись до мене на відстань витягнутої руки.

— І що ж потрібно моїй… «давній знайомій» у мене вдома посеред ночі? — обережно поцікавилася я.

— Небагато, — запевнила вона, пильно дивлячись на мене. І цього погляду було достатньо, аби зрозуміти одне: те, що стоїть переді мною — істота абсолютно нетипової, незрозумілої природи. — Просто потеревенити про істинну глибину кролячої нори.

— Що ти маєш на увазі? — я розгубилася.

— Те, що твоє сьогоденне буття — це лише маленька частинка великого задуму, де навіть я — не більше ніж куратор, — підморгнула жінка. — І наразі ця частина експерименту виходить на фінішну пряму. Які уроки ти засвоїла та на які жертви ладна піти? Від відповідей залежатиме й вирок.

— Вирок? — я мало не закашлялася.

— Бідолашна Алісо, я розумію, ти ж так утомилася плавати в цьому озері власних сліз… Я знаю його, твоє єдине бажання, — прошепотіла жінка, схилившись над моїм вухом. Тіло пройняв мороз, а серце відізвалося різким болем, немов від глибоко загнаної розпеченої голки. — Незабаром тобі доведеться обирати між життям та смертю, і ти зайдеш у дверцята, що ведуть до трояндового саду. Незважаючи на те, що це буде небезпечно, ризиковано та нерозумно. Адже тільки так ти зможеш знову доторкнутися до того, чим дорожила найбільше, і що втратила.

— Я не розумію…

— Тобі й не треба зараз цього розуміти, на все свій час, — вона, трохи відхилившись від мене, знову зазирнула в очі, немов гіпнотизуючи.

— Тоді, може, принаймні скажеш, хто ти?

— Не бачу в цьому сенсу. Усе одно ти знову забудеш про мене, як і про всі наші попередні зустрічі. Хоча й зробиш усе так, як я тобі сказала. А як ти чинитимеш після цього — цікаво буде подивитися навіть мені, — лукаво всміхнулася незнайомка, торкнувшись долонею мого обличчя…

Я почувалася так, ніби зомліла посеред циркового шатра. Навколо — а може, просто всередині моєї голови — гомін, товкотнеча та метушливий набір звуків, серед яких було все: від незв’язного бурмотіння до свисту, що виривався зі слонячих хоботів. Щохвилини голова все більше й більше нагадувала бубон, у який знавісніло лупили…

Аж раптом усе стихнуло. Я просто розплющила очі та побачила біле денне світло всередині невеличкої лікарняної палати. Спочатку мені в око впало два ліжка, які стояли неподалік від мого, і на кожному також лежали люди — на відміну від мене, непритомні. І тільки потім я зрозуміла, що хтось тримає мене за руку.

— Алісо, доню… не може бути! — схлипнула мама.

Поруч також сиділи тато й моя сестричка Катя. Усі вони дивилися на мене та плакали, хапаючись за другу мою руку — так, ніби боялися, що коли не тримати мене, то я зникну назавжди.

— Як… — простогнала я, не в змозі вичавити з себе хоч одне зв’язне речення.

— Яке щастя, що ти прокинулася, — промовила зі сльозами Катя, не наважуючись обійняти мене. — Сестричко, Алісочко, я так за тобою сумувала!

— Тепер усе буде добре, білочко моя, — схлипнув тато, міцніше стискаючи мою руку.

— Прокинулася? — слабко прошепотіла я.

— Так, — видихнула мама, марно намагаючись себе опанувати. — Алісо, ти так довго спала… лікарі казали, що надії немає… це просто диво!

— Що сталося? — я стрепенулася та спробувала скочити з ліжка, але моїх сил вистачило лише на те, щоб судомно здригнутися.

— Спокійніше, доню, — зашепотіла мама, гладячи мою руку. — Дев’ять років тому тебе збила машина й ти впала в кому. Лікарі намагалися робити все, але так і не змогли тебе витягти. Твій стан тоді стабілізувався, але вони сказали, що ти навряд колись прокинешся. Проте ми все одно на тебе чекали! І я, і тато, і Катя, і навіть Захар.

— Захар? — розгублено перепитала я.

— Твій хлопець, Алісо, — усміхнулася мама. — Ти не повіриш, але за всі ці роки він не забув тебе, не почав зустрічатися з іншою дівчиною! Він уже їде. Ми повідомили йому, коли лікарі сказали, що у твоєму стані сталися зміни, і він сказав, що буде з хвилини на хвилину.

Слухаючи маму, я здивовано, розгублено й дещо перелякано кліпала… аж раптом завмерла: двері відчинилися й до палати увійшов високий чорнявий чоловік. Це обличчя… я будь-що й де завгодно впізнаю його.

— Ларгусе?.. — хрипко прошепотіла я за мить до того, як розплакатися.

— Алісо, люба, що сталося? — стривожилася мама.

Я тремтіла. Усе тіло, до кінчиків пальців. Коли ж він підійшов і обійняв мене, то відчула, як провалююся й ось-ось зомлію.

— Ти… живий? — слабко видихнула я, з незрозумілою для себе самої силою обіймаючи його. Це тепло… не може бути, не вірю, це ж справді Ларгус!

— Звісно, Алісо, — прошепотів чоловік, цілуючи мої щоки. — Чого б це мені не бути живим? — зніяковіло додав він, а я заплакала з новою силою.

— Захар постійно навідувався до тебе, — усміхнулася мама. — Щотижня приходив посидіти з тобою. Приносив тобі квіти… Діти, як добре, що ви знову разом!

Але я майже не слухала маму. Чи будь-кого іншого. Мої пальці судомно стискали чорну сорочку Ларгуса, а та вбирала в себе всі сльози, коли я пригорнулася до його грудей.

— Тобто ви стверджуєте, що всі ці дев’ять років буквально жили в тому сні? — уточнив психолог, щось занотовуючи у своєму записнику. — Ніби це був реальний світ, де ви проживали кожну хвилину?

— Так, — кивнула я, нерухомо лежачи на кушетці.

Батьки та лікарі наполягли, щоб я ходила до нього — це було обов’язково для людини, яка перебувала без тями стільки часу. Надто коли я сумбурно пояснила їм, що всі ці роки жила в мареві, де отримала чарівну силу, всі мої рідні загинули, а я потрапила до іншого, повного загадок і пригод світу. Та зустрілася там зі своїм хлопцем, який був у цьому сні головою магів-круків на ім’я Ларгус Агердон.

На диво, психолога моя розповідь не дуже й здивувала. Він лише висловив бажання почути її настільки детально, наскільки я зможу пригадати. А якщо дозволю використати цей матеріал для його дисертації, то вся моя психічна реабілітація буде безкоштовною.

— Знаєте, найцікавіше в цій історії — роль вашого хлопця, Захара, в тих подіях, які вам примарилися, — задумався лікар, поправляючи окуляри в тонкій оправі. — Ви не тільки перенесли його разом із собою до того фантастичного світу, а ще й повністю адаптували чоловіка до нього. Зробили Захара повноцінним жителем тієї реальності: дали йому тамтешнє ім’я, біографію, рід занять. Зробили з нього такого собі чорного лицаря — голову круків, Гільдії чарівників, які черпають магічну силу з… останнього передсмертного подиху, кажете? І цей образ був до того реальним, що ви почали сприймати Захара саме як Ларгуса Агердона.

— Саме так, — відсторонено кивнула я. — Навіть зараз, через два тижні після того, як вийшла з коми, я не можу звикнути до того, щоб називати його «Захаром». Часто, коли ми разом, із язика так і хоче зірватися «Ларгус». Досі не можу повірити, що насправді то був сон.

— До того ж ви так само нічого не згадали про ваші з ним реальні стосунки? Ті, які були до аварії?

— Нічогісінько, — зізналася я. — Він сам мені все розповів, водив у місця, де ми колись полюбляли гуляти разом, і все таке. Але скільки б Лар… тобто Захар не старався, сама пригадати все це я ніяк не можу.

— Можливо, тому, що ви досі не відпустите вигаданий вами образ чарівника-крука? І от саме він блокує всі ваші спогади про миті, пережиті з реальним Захаром? — припустив психолог. — Скажіть… розумію, питання відверте, але я ваш психолог, і ми маємо це обговорити.

— Слухаю.

— Те, що Захар розповідав вам про ваші стосунки… чи не торкався інтимної теми? У вас щось було до того, як ви впали в кому?

— Ні, — прошепотіла я. — На той час ми вже довго зустрічалися, але мені тоді було лише п’ятнадцять, і він не гнав коней. Та й, мабуть, на той час ми просто не були готові.

— Ну це, в принципі, нормально для демісексуальної пари. І як я розумію, після вашого пробудження ви ще не зачіпали цієї теми?

— Не зачіпали, — кивнула я. — Л… Захар сказав, що чекатиме, поки я остаточно отямлюся.

— Просто золотий чоловік, — тепло всміхнувся психолог. — Але цей маленький факт дещо пояснює. Здається, у своєму мареві ви просто реалізовували те, чого не було у вашому справжньому житті: стосунки з коханою людиною, весілля, ще й усілякі чарівні пригоди… ви просто відчували сильний емоційний зв’язок і хотіли бути з ним разом, створити сім’ю. І тепер боїтеся відпустити ці фальшиві спогади, бо в реальності таких досі не маєте. Та тільки відпустивши їх, ви отримаєте змогу створити все це насправді, розумієте? Лише так повернетеся на своє місце тут, у справжньому світі — де ваші батьки, сестра та рідні живі-здорові, а коханий чоловік — звичайна хороша людина, із якою все гаразд, яка не вмирала від укусу якоїсь чарівної гадюки.

— Я розумію, що це правильно, але все одно складно перемкнутися з того сну на реальність, — тяжко зітхнула я. — Надто коли починаю шукати логіку в тому мареві.

— Тобто?

— Ну, якщо все те було суто плодом моєї уяви, моїми фантазіями, у яких я реалізовувала свої мрії та потаємні бажання… чому ж мені було там так важко? — збиваючись, заговорила я. — Чому мої рідні там загинули, а я цілий рік жила мало не в злиднях, перш ніж потрапити до казкового чарівного світу? Чому в тому світі в мене майже нічого не клеїлося, чому я там не досягла з порогу нічого значущого, зате так багато страждала? Чому минуло стільки років, перш ніж ми з Ларгусом стали парою? І найголовніше, якщо все це — підсвідоме втілення моїх дитячих мрій… то чому ж тоді той, кого я так сильно кохала, там помер?

— Справді, дуже цікаві запитання, — задумався лікар. — Можливо, усе це — результат ваших комплексів, які блокували вас, заважали вам бути щасливою настільки, що навіть у мріях переконували: все не може бути добре. І як результат, цей страх втілювався у вашій вигаданій реальності, раз у раз псуючи ідеальну картину. Однак я припускаю, що саме ця особливість вашого вигаданого світу й була причиною того, що ваш розум, усе ж, вирішив покинути ту фантазію та повернутися до реальності. А може, й навпаки — ви так хотіли прокинутися й знову бути разом із рідними, що робили все, аби друга половинка вашого підсвідомого не створила утопію, в якій хотілося б залишитися назавжди.

— І у фантазіях я робила все можливе, щоб не бути щасливою?

— Алісо, ви можете бути щасливою тут, у справжньому світі, не вигаданому! Звісно, ви втратили багато років свого життя і вам складно визнати, що весь цей час ви просто спали, а не переживали фантастичні пригоди. Але тепер ваше тіло одужало після аварії, ви отямилися й усі, кого ви любили, разом із вами. Родина, коханий чоловік, навіть друзі, яких ви також перенесли до своїх фантазій. То чому ж ви досі так тримаєтеся за ці ілюзії замість того, щоб забути їх, наче страшний сон?

— Я й сама не знаю.

Після того, як я вийшла з коми, кожна сімейна вечеря була особливою: проста, але смачна їжа, усмішки дорогих людей і веселі розмови як у кого минув день. Попри те, що я була по-справжньому щасливою і в моєму житті все було спокійно та добре… чомусь мені все одно було якось непросто дослухатися до порад психолога. Це відчуття нагадувало пружину, яка трохи, майже непомітно випирала зі старого дивана: лежачи на ньому, ти ніяк не можеш зрозуміти, що ж не так. Просто весь час щось муляє й не дає по-справжньому розслабитися.

— Доню, навіть не думай, погоджуйся, — радісно вигукнула мама, сплеснувши в долоні.

— Але я боюся, що хвилюватимуся й осоромлюся, — ніяково знизала плечима Катя. — Адже виступати перед усіма тими людьми…

— Неважливо скільки людей. Ти справді молодчинка й усіх їх вразиш, — усміхнувся тато.

Катя ж іще більше зашарілася, але, мабуть, трохи набралася рішучості. Саме сьогодні її вчителька з мови та літератури повідомила, що хоче, аби Катя виступила за свою школу на міському конкурсі читців Шевченка, тож тепер необхідно обрати вірші, які б вона хотіла прочитати, та починати готуватися.

Утім, це й не дивно, сестричка завжди була розумничкою. Буквально з першого класу добре вчилася, а з літератури то й поготів показувала себе найкращою в класі…

Раптом виделка, яку я тримала в руках, упала й дзінко брязнула об тарілку.

— Алісо, що сталося, тобі погано? — занепокоїлася мама.

— Катю, — відсторонено прошепотіла я зі скляними очима. Ні-ні, тільки не це, не може бути! Я б мала помітити раніше… але мені так не хотілося помічати, просто думати про це!

— Що таке, Алісо? — поцікавилася сестричка, здивовано дивлячись на мене.

— Слухай… а ти ж… ходиш до школи.

— Ну так… а що? — спантеличено проговорила дівчинка.

— Катю… — видихнула я, відчуваючи клубок, який підкочує до горла. — Катю… чому тобі… досі тринадцять?

— Тобто? — іще більше розгубилася сестричка.

— І чому… тато… мама… чому ви анітрохи не змінилися? Минуло ж цілих дев’ять років! Чому тоді ви такі самі, як і того дня, коли я «заснула»?

— Алісо, послухай, я зараз викличу швидку, — забурмотіла мама.

Але я не слухала її. Не дивилася на родину, яка метушилася навколо мене. На Захара, який несподівано забіг до квартири й почав щось говорити, аби заспокоїти мене.

Я просто плакала.

Плакала серед чорної порожнечі.

— АЛЛІРЕЄ, ЩО ВСЕ ЦЕ ОЗНАЧАЄ?! — заволала я на все горло, міцно стискаючи в кулаку підвісок у вигляді чорного метелика.

І, як не дивно, почула у відповідь:

— Пробач, я не думала, що цей сон розсиплеться.

Біла королева стояла навпроти мене — спокійна, зажурена, із сумним поглядом.

— Якого дідька? — оскаженіло прошипіла я. — Це ні чорта не смішно! Мені начхати, що ти — одне з ядер цього світу… як ти посміла влаштувати зі мною весь цей цирк?

— Я навіть не уявляла, що так вийде, — зітхнула Королева снів. — Думала, ти просто приймеш цей сон і проживеш у ньому решту життя, так і не дізнавшись, що все це неправда.

— Але навіщо було робити таке зі мною?

— Тому що мені тебе шкода, — прошепотіла жінка. — Те, як ти страждала, незважаючи на все, що робила, що намагалася зробити… Я відчувала свою провину за твою скалічену долю: за те, що сталося десять тисячоліть тому й за те, через що ти пройшла минулої осені. Увесь цей час, відколи ти як Абсолютні ворота опинилася в цьому світі, я мріяла, що з твоєю допомогою можна буде допомогти Аккареї, Праматерям перевертнів і всьому нашому світові… але водночас не могла знайти в собі мужності з’явитися відкрито, лише жбурляла якісь натяки в сновидіннях. У що це вилилося — ми з тобою чудово розуміємо. Я хотіла якось полегшити твої страждання.

— І тому створила цю фальшивку, куди запхнула мене, навіть не спитавши?

— Хіба ти сама не казала, що тобі не потрібна така реальність, де Ларгус Агердон помер? — зірвавшись, вигукнула королева. — …Пробач, — гірко додала вона, побачивши, як скривилися мої губи та стиснулися кулаки. — Я б… мала зробити все інакше, ретельніше замести сліди. Не варто було просто брати образи рідних із твоєї пам’яті та облаштовувати все так, ніби ти лежала в комі та бачила сон. Просто… коли я у снах досліджувала твої спогади, то дізналася, що колись у тебе вже були такі припущення, тому й вирішила, що цей варіант ти сприйматимеш якнайкраще. Спочатку думала про те, щоб зістарити твоїх рідних на дев’ять років… але в мене погано б вийшло зробити це правдоподібно — все ж, я не моя сестра, яка обожнювала різноманітні науки. Був великий ризик, що після моїх імпровізацій ти просто не впізнаєш їх, а отже, й у сон не повіриш. Тому я вирішила ризикнути. Проте не переживай, я врахувала свої помилки і тепер зроблю все трохи інакше.

— Про що ти?

— Я створю для тебе інший сон, — пояснила Аллірея. — У ньому не буде коми та дев’яти років, що випали з твого життя. Ти просто прокинешся того дня, коли тебе досяг посланий Аккареєю імпульс, що відкрив Абсолютні ворота… але саме от цього й не станеться. Ти проживеш цей день, а потім і всі наступні дні таким життям, яке могло б у тебе бути. Спогадів про всі ці роки ти теж не матимеш, я надійно їх запечатаю. Твоє тіло спатиме, поступово старіючи. А ти знову будеш звичайною дивакуватою п’ятнадцятирічною дівчиною, яка закінчить школу та вступить до університету, де зустрінеться з хлопцем на ім’я Захар, якого щиро покохає, незабаром вийде за нього заміж і народить від нього дітей. І ти помреш від старості, так і не дізнавшись, що все це — лише сон. Таким чином я поверну тобі життя, яке могла б прожити Аліса Гайлінова, й навіть більше — життя, у якому вона все одно зустріне Ларгуса й усіх своїх друзів, і в якому з нею не станеться нічого поганого…

— Звучить справді заманливо, — гірко гмикнула я. А потім, різко підвівши голову, додала: — От тільки мене звати Аліса Агердон. І я не хочу бути ніким іншим, як Алісою Агердон. Так само, як не хочу забувати Ларгуса та жодної хвилини, проведеної з ним, аби замінити його на якусь фальшивку.

— Не думала, що ти відмовишся, — здивувалася Аллірея. — Знаєш, я досі нікому такого не пропонувала.

— То не варто було починати з мене, — розлючено прошипіла я.

— У такому разі не буду тобі нічого нав’язувати, — погодилася Королева снів. — Але пропозиція моя однаково залишиться чинною. Тому якщо колись ти передумаєш, то достатньо буде просто про це повідомити. Обіцяю, що почую тебе де й коли завгодно, щойно ти заснеш… і тоді твій сон розпочнеться.

Різко розплющивши очі, я підхопилася та сіла в ліжку. Рука судомно стискала нічну сорочку, відчуваючи скажені удари серця, що ладне було розірватися. Кілька секунд я так і просиділа абсолютно нерухомо, а потім нарешті повільно видихнула повітря, набране в легені.

— Алісо… — почула я за мить до того, як Ламіра міцно мене обійняла.

— То скільки я проспала? — нарешті запитала я, коли в голові все трохи вляглося.

— Вісімнадцять днів.

— Зрозуміло, — прошепотіла я та стала на ноги. — Ходімо поп’ємо чаю.

Лише після того, як третя чашка спорожніла, а мавка дізналася, що відбувалося зі мною в снах увесь цей час, я піднялася у свою кімнату, щоб перевдягнутися в домашню сукню та зачесати волосся… довге чорне волосся.

«Це особливість сили круків, — пояснила колись Каніла, розчісуючи мені ці самі коси. — Протягом першого року після успадкування сили волосся поступово чорніє. А ще час для тіла повертається на три-чотири роки. Коли цей процес закінчиться, ти просто старітимеш повільніше за інших людей».

На щастя, нова Голова круків дала мені найважливіше: спокій. Усі ці вісім місяців мене ніхто не квапив. Я спокійно працювала з папірцями, відклавши на потім польову практику, із кабінету керувала комітетом протидії нежиті вищих категорій. Мені не призначали учениці, просто про людське око дозволили Ламірі весь час бути поряд і виконувати в комітеті роль моєї помічниці. Ніхто не наполягав на тому, щоб я вивчала тонкощі сили круків, і не змушував приймати останні подихи помираючих. А той єдиний останній подих, який я в себе випадково увібрала, цілуючи свого чоловіка в мить його смерті, досі зберігався недоторканим. Кожна крупиця сили, отримана від нього… я відчувала її всередині себе, наче окремий організм, та берегла як свій найбільший скарб — єдине, що залишилося мені від Ларгуса.

Тим часом Вадима досі не зловили. Ходили чутки, що він утік до Дарани та співпрацює з рештками колишньої верхівки, яка переховувалася, намагаючись здійснити контрреволюцію.

Щодо самої Дарани, то там наразі відбувався повний хаос. Революція, яку розпочала генералка-рабиня Каміласса, фактично брала гору: столиця та більша частина країни вже була під повним контролем дракониці, і сотні тисяч активних прихильників царського режиму вже покоїлися в землі. Повільно, але впевнено вона захоплювала нові й нові території та втілювала свій план очищення тоталітарної країни вогнем. І якщо цар та його оточення не придумають чогось радикального, їхня повна поразка та публічна страта монарха будуть лише питанням часу.

В Ануарі ж тривав закулісний перерозподіл влади. Здається, після того, як Вадим із Королевою кошмарів вирізали стару столицю, лорди нарешті дійшли згоди щодо керування цією країною. І тепер усі готувалися до виборів у парламент, одночасно набридаючи активною агітацією населенню, яке досі не відійшло від шоку.

Принаймні території, захоплені Дараною під час спроби вторгнення, відбили завдяки допомозі союзних військ. Армія ж трохи стала на ноги й зовнішньої загрози наразі можна було не боятися.

Проте це мене зараз не надто хвилювало. Усе, що робила я — тихо проживала день за днем, повертаючись після роботи додому, де кожен сантиметр зберігав у собі маленьку частинку привиду Ларгуса. Я чесно намагалася перестати оплакувати його та не ходити щовечора до склепу, де лежав саркофаг із його тілом. Але чомусь жити далі не вдавалося. Час для мене ніби зупинився, а решта розсипалася на шматки. Я просто… не була готова втратити його так зненацька, так скоро. Він помер у мене на руках такою безглуздою смертю. Мріяла прожити з ним уе життя, народити від нього дітей і вдвох зустріти старість. Натомість ми навіть не встигли побути разом після проведених так далеко один від одного довгих років. Майбутнє, яке мало б у нас бути, яке ми, здавалося б, чесно вибороли, було назавжди втрачене, і жодна сила у всесвіті не могла його повернути.

— Каніла просила переказати тобі, щоб ти зайшла до неї, коли прокинешся, — нарешті наважилася промовити Ламіра.

— Цікаво, навіщо?

— Хтозна. Але точно не збирається сварити тебе за те, що ти на два з половиною тижні пропала, перекинувши на мене свою роботу в комітеті — усе ж я непогано прикрила твою сраконьку. Сходи до неї та дізнаєшся, що до чого, — зітхнула дівчина, прибираючи зі столу чашки.

— Твоя правда, — знизала плечима я. А потім, вставши, повідомила: — Тоді почекай хвилину, збігаю перевдягнуся.

— Так, звісно, стара, — кивнула Ламіра, дивлячись мені вслід. Здається, за ці місяці вона так і не звикла ні до мого чорного волосся, ні до чорного пояса мага, ні до чорного вбрання крукині-вдови.

УВАГА! Тут буде лише уривок для ознайомлення, погоджений з видавництвом!

Придбати друковану книжку можна на сайті видавництва АССА, або в мене напряму!

Якщо ви хочете замовити книжку з автгорафом - пишіть мені в приват в інстаграмі, на фейсбуку чи в телеграмі ! (ціна та ж сама, що й на сайті видавництва).

До 14 листопада триває ПЕРЕДПРОДАЖ! Книжку можна придбати за зниженою ціною. А хто замовлятиме в мене напряму - також отримає приємний подаруночок! (наліпки або пряник з принтом малюнку з обкладинки)