Перша справа Каріни. Аналітична агенція Інфузорія

Перше оповідання циклу: Аналітична агенція Інфузорія

Каріна завмерла перед дверима офісу з табличкою: «Аналітична агенція Інфузорія». Кілька секунд вгамовувала дихання. Нарешті набралася сміливості й штовхнула важкі дубові двері. «Доброго ранку!» — прокричала в пустий коридор та шугнула до свого кабінету. Окинула поглядом приміщення, торкнулася до великої срібної кульки, яка прикрашала пишну ялинку, спіймала своє віддзеркалення та усміхнулася. Підійшла до робочого місця, ніжно провела пальцями по клавіатурі, немов по клавішах фортеп’яно, видобувши приємний звук легкого поклацування, і плюхнулася в шкіряне крісло.

Це був перший робочий день. За місяць до того її звільнили, і пошук нового місця затягнувся, а конверт, у який дбайливо склала заощадження, схуд. Ще трохи й довелося б повернутися до рідної Канави, села на Вінниччині, де мешкали її батьки. Але вчора доля, в образі власниці агенції, їй усміхнулася.

Щойно Каріна розташувалася, до кабінету увірвався скуйовджений парубок. Він балансував глиняним кухлем, над яким, немов кучугура снігу, височіла кавова пінка. Прилаштувавши ароматний напій на своєму столі, кивнув до Каріни:

— Я — Микола. А тебе, як звати?

Вона зашарілася, опустила очі та почервоніла:

— Каріна.

— В сенсі Каріна? — Брови Миколи повільно поповзли догори. Перед ним сидів худий, коротко стрижений хлопчина, вдягнений у джинси та спортивний светр сірого кольору з каптуром, — Карен, може?

— Каріна. Я — дівчина. Просто… — запнулася і підняла сумні очі, — вдягаюся, як мені зручно. Що в цьому дивного?

— Нічого, напевно, — зніяковів. — А ти купуєш одяг у чоловічих відділах? — Микола відчув, що верзе дурниці. У його голові утворився хаос, який потребував негайного впорядкування.

— Ні, у підліткових. У чоловічих завеликі розміри.

— Зрозуміло, — протягнув, немов би це все пояснювало й поспішив сховатися за монітором.

За пів години тишу робочого кабінету перервав ніжний шурхіт тканини. Шефиня в багатоярусній спідниці веселковій спідниці та короткому топі, якій оголював засмаглу шкіру, впливла до кабінету. Каріна намагалася не витріщатися, але зображення гусені на животі приковувало погляд. Жирна та зелена, здавалося, вона от-от заповзе до пупа, прикрашеного вигадливим пірсингом.

— Квітко-Василино, я б зробив комплімент твоєму зовнішньому вигляду, але естет у мені обурюється. Хіба ж можна вдягати таку кількість різномастих браслетів до такої спідниці? Та ще і взимку, — Микола не виглядав зніяковілим, навпаки здавалося, що нічого дивного в зовнішньому вигляді шефині він не помічає.

— Якби ми не працювали разом стільки років, я б тебе звільнила за демонстрацію несмаку та критиканство, тож запам’ятай мою надлюдську толерантність, — усміхнулася, і Каріні здалося, що на язику в неї теж татуювання. Квітка-Василина з вдоволеним виглядом поправила волосся кольору глибокого лісового болота, демонстративно відвернулася від Миколи та поглянула на новеньку.

— Микола працює зі мною від заснування агенції, тому ми поводимося, як друзі. До речі, мого батька звуть Джон-Ірвінг. Він — американець. Тож називати мене по батькові невдячна вправа. І кажи мені: «Ти». Коли чую: «Ви», — завжди хвилююся, чи в мене часом не роздвоєння особистості. — Каріні не розуміла, чи кепкує Квітка-Василина, чи говорить серйозно.

— Хотіла спитати, чому агенція називається: «Інфузорія»?

— Тому, що відповіді на найскладніші питання завжди прості, — Квітка-Василина підморгнула та граційно вийшла з кабінету, замітаючи підлогу подолом шурхітливої спідниці.

***

Каріна поступово втягувалася в робочі процеси агенції. Їй подобалася затишна атмосфера маленького офісу, наповненого артефактами: статуетками, африканськими масками, талісманами, різноманітними вазочками та сувенірами.

Шефиня мала дивну звичку губити речі. Каріна часто знаходила гроші, а одного разу на поличці біля умивальника зустріла діамантовий браслет. Її дивувало, як така розсіяна людина справляється зі складними завданнями й миттєво обробляє колосальну кількість інформації.

Виконуючи чергове завдання, Каріна почула гучні голоси в коридорі. Хотіла визирнути, щоби подивитися на новоприбулого, але Квітка-Василина стрімко зачинила двері перед її носом. Довелося повернулася на місце.

Коли відвідувач пішов, Квітка-Василина зайшла до кабінету аналітиків, пошукала очима стілець, видохнула та сперлася на краєчок Миколиного столу.

— В нас гарна новина, бублики мої. Є клієнт готовий щедро платити.

— Платити за що? — Микола занурив пальці в кудлату чуприну та насторожився.

— О, послуга зовсім дріб’язкова. Він має доньку і просить приглянути з нею кілька днів, поки з’їздить із дружиною у відрядження.

— Ти впевнена в тому, що робиш? Ми ж не агенція по догляду за немовлятами.

— Дівчинка не немовля. Їй вісім.

— Однак, це дивно — батько винаймає трьох дорослих, няньчити одну дитину, — Каріна включилася в розмову.

— Ставите забагато запитань. Ми з ним давні знайомі. Не бачу підстав відмовляти. У нас наразі немає інших замовлень, тож, щоб не сидіти голодними, мусимо працювати.

Квітка-Василина вийшла з кабінету, демонструючи, що розмова закінчена, а спантеличені аналітики залишилися губитися в здогадках.

***

Червоний Альфа-Ромео, тюнінгований пінгвінами-танцюристами, мчав за місто. Каріна вперше в житті молилася. Манера їзди Квітки-Василини сприяла пробудженню релігійних почуттів. На виїзному КПП їх спинив черговий поліціянт. Він довго та вдумливо вдивлявся у водійське посвідчення, зазирав під капот, обходив машину довкола, стукав ногою по колесу. Квітка-Василина приспустила на кінчик носа темні окуляри та спокійно спостерігала за його діями.

— Відчиніть багажник та покажіть аптечку.

— Пане, ви витрачаєте на нас забагато часу, між тим, як ваша дружина прямо зараз непогано розважається, — поліціянт отетеріло витріщився на Квітку-Василину, яка провадила своє. — На безіменному пальці обручка, відповідно ви одружені, але форма не випрасувана, сорочка не пралася кілька днів. Коли б із дружиною сталося лихо, чи вона поїхала, то від вас, напевно б, не тхнуло борщем, салом та часником. Я б могла припустити, що ваша дружина завжди так ставилася до одягу, але заважає той факт, що на фото в посвідченні, яке ви мені продемонстрували, форма виглядає значно краще. Тож робимо висновок: дружина до вас збайдужіла, а це трапляється, коли жінка заводить коханця.

— Їдьте, шановна, — процідив крізь зуби поліціянт, який втратив цікавість до вмісту аптечки та поквапився в бік цегляної будки з написом: «ДАІ».

— Оце ти даєш, — Микола не приховував здивування. — Думаєш, вона насправді його зраджує?

— Саме так. Коли він до нас підходив, я бачила в дзеркалі, як його колеги зображували рогатого оленя та реготали.

— Ти неймовірна.

— Я це знаю, тож нагадування зайві.

***

Заміський будинок, до якого вони зрештою добралися, вражав стильною розкішшю. На широких гранітних сходах їх зустріла покоївка. Вона повідомила, що господар щойно відбув, передала ключі та поїхала.

Дівчинку, за якою потрібно було приглянути, звали Соломія. Каріна, яка мала двох молодших сестер, швидко знайшла з нею спільну мову. Коли повечеряли, кожен зайнявся власними справами. Микола занурився в ноутбук, Квітка-Василина читала товсту книгу: «Особливості зимування птахів на Приполярному Уралі», а Каріна грала з Соломією в шашки. Затишно цокав годинник. У каміні потріскували дрова. На круглому столику миготіла вогниками блакитна ялинка. За вікном почалася сніжна буря. Блискучі сніжинки кружляли в хороводі й замітали підвіконня.

Раптом блимнуло та пропало світло. Микола піднявся з місця:

— Певно, вибило пробки. Спущуся в підвал, пошукаю рубильник. Соломіє, ти знаєш, де така коробочка з важелями, щоб світло увімкнути?

— Це вона. Це вона зробила! — вигукнула налякана Соломія. Вона забилася в куток дивану й обхопила себе руками. Каріна підійшла та турботливо обійняла дівчинку за плечі. Нахилилася до вушка:

— Соломіє, хто зробив? Покоївка вже пішла.

— Ні, то вона, — Соломія тремтіла.

«Мабуть, злякалася темноти», — вирішила Каріна, механічно пригладжуючи хвилясте волосся Соломії.

Микола, підсвічуючи собі телефоном, спустився до підвалу. За кілька хвилин з’явилося світло, і всі полегшено видихнули. Бліда, налякана Соломія, весь вечір тулилася до Каріни. Коли прийшов час лягати спати, дівчинка не хотіла йти до своєї кімнати, тож довелося її проводжати.

***

Коли Каріна із Соломією залишили вітальню, Микола зауважив:

— У підвалі я чув дивний звук, неначе босі ноги ляпали по кахельній підлозі, але коли присвітив, нічого не побачив.

— Спостерігай уважно за всім, що відбувається. Ти ж розумієш, що ми сюди не соплі витирати приїхали.

— З цією задачею Каріна чудово справляється, але може проясниш хоч щось. Ти ж тоді в офісі навмисне зробила так, щоб ми не бачили клієнта. І тут нас покоївка зустріла.

— Звісно, я нічого не роблю просто так. Клієнт — публічна особа й не хоче розголосу. А, як тобі Каріна? — Квітка-Василина мала звичку перестрибувати з предмета на предмет у розмові, особливо коли не хотіла розвивати якусь тему далі.

— Ну, спершу, коли я її побачив, то спантеличився, але придивився і, здається, вона мила й чемна дівчина.

— Дивися не закохайся, — Квітка-Василина розсміялася, а Микола почервонів так, що веснянки на довгому носі засяяли, немов різдвяні вогники.

— Ну, ця дівчина надто, е-е-е, унікальна.

— Не на стільки, як я, — Квітка-Василина сховала самовдоволену усмішку за книжкою.

***

Вклавшись у ліжко, Соломія попросила розповісти казку.

— В одному красивому замку жила принцеса… — Каріна вмостилася в ногах і задивилася на засніжену шибку. Вона вигадувала романтичну історію і захопилася. Коли нарешті дійшла до весілля принца та принцеси, дівчинка міцно спала.

Каріна тихо вийшла з дитячої та прикрила двері. Прямуючи довгим темним коридором, почула ззаду рипіння половиць. Стрімко озирнулася, але нікого не побачила. «Певно, Соломія вибігла зі своєї кімнати», — подумала.

Довелося повернутися, щоби перевірити. Але дівчинка тихо посапувала в ліжечку.

Каріна розташувалася у своїй кімнаті. Вночі вона прокинулася і побачила, що біля її ліжка стоїть Соломія. Темне розпущене волосся сягало поясу. Безформна нічна сорочка робила її схожою на привида. Каріна пригадала, що Соломія лягала спати в піжамі, і відчула холод, який слизняком проповз вздовж хребта до мозку. Заметіль стихла й на небі сяяв повний місяць. Маленька мовчазна дівчинка, освітлена блідим синюватим сяйвом, здавалася потойбічним створінням.

— Соломійко, чому ти не в ліжечку? — Каріна спробувала надати голосу лагідного звучання, але він хрипів.

Дівчинка розсміялася рипучим, схожим на каркання, сміхом, та вибігла з кімнати. Каріна зачинила двері на ключ і ще довго не могла заспокоїтись.

***

На сніданок на всіх чекала нашвидкуруч приготована Миколою їжа: сонцеподібна яєчня та вівсяна каша, у якій повільно танув шматочок жовтого вершкового масла.

— Соломійко, чому ти спустилася снідати в піжамі? І навіщо приходила до мене вночі?

— Я не приходила, — буркнула, не полишаючи жувати, дівчинка.

— Ти впевнена? — Каріна намагалася проявляти терплячість, але моторошне нічне переживання не давало спокою.

— Я спала й щойно встала.

— Вранці, на пробіжці я бачив, що ти блукаєш по саду, — Микола витягнув у бік дівчинки свою довгу шию і питально заглянув в очі.

— Я ніколи не виходжу з будинку без дозволу.

— Це все дуже дивно, — підсумувала Квітка-Василина.

До вітальні увійшла покоївка в червоному фартуху та яскраво-жовтих гумових рукавичках.

— Доброго ранку, панове! Смачного. Посуд залишить на столі, я потім приберуся, — вона повернулася та попрямувала на кухню, але Микола гукнув у слід:

— А ви коли прийшли?

— Щойно, — жінка зникла за дверима.

— Я певен, що бачив її з дитиною в саду. Чому вона каже, що прийшла щойно? Тут щось не так.

— Соломіє, ця жінка давно у вас працює?

— Завжди.

Усі зосередилися на їжі, лише дзенькання столового приладдя об фарфорові тарілки, порушувало тишу. Раптом Каріна голосно зойкнула. Її обличчя зблідло, а руки почали дрібно тремтіти. Присутні озирнулися та прослідкували очима в напрямку її погляду.

— Т-там за вік-к-к-ном щось було. Воно таке… таке… схоже на Соломію, але ду-у-уже страшне: в-вищирена паща, вирячені очі… Це воно приходило вночі, — Карина не могла себе опанувати, здавалося, от-от і в неї станеться нервовий напад. Нічний кошмар наздоганяв її знову.

— Пані, заспокойтеся, — покоївка, яка прибігла на крик, простягнула склянку з водою. — Вам здалося. Може, то віти дерев утворили малюнок.

Микола підійшов до вікна і визирнув надвір:

— Там купа слідів. І вони маленькі. На свіжому снігу їх гарно видно.

Каріна відсторонила руку покоївки зі склянкою і набрала повітря в груди, поступово приходячи до тями. Зібравшись, звернулася до дівчинки:

— Тут коїться якась чортівня. Соломіє, розповідай усе. Про що ти намагалася сказати нам учора ввечері? Хто вимкнув світло?

— Я, я… я не знаю, — Соломія зіщулилася і стала схожою на кошеня. Каріні зробилося соромно за свій суворий тон. Вона підняла руку й ніжно торкнулася волосся Соломії, ніби вибачаючись за надмірну грубість.

— Не лякайте дитини, вона нічого не розповість, — голос покоївки змінився, став впевненим, і присутні вловили цю нову інтонацію.

— То ви проллєте світло на цю історію? — втрутилася Квітка-Василина, яка до цього моменту мовчки спостерігала.

— Сідайте, — Микола підсунув стілець. Покоївка повалилася на нього, обвела кімнату втомленим поглядом і заговорила. Здавалося, вона давно чекала, цього моменту й от, нарешті, він настав:

— Проведіть Соломію нагору, нехай пограється у своїй кімнаті, — кинула багатозначний погляд на всіх.

Каріна відвела дівчинку, яка напрочуд легко погодилася піти.

На кухні почалася розповідь, яка не в’язалася з веселим блиском різдвяного декору будинку. З мови покоївки зникла послужливість та улесливість тону. Перед ними сиділа інтелігентна, досвідчена жінка, яка багато пережила і знає:

— Люди, зазвичай, поспішають засуджувати, бо це — привід звеличитися над іншими. Кидаючи в когось камінь, ми, ніби, кажемо: «Я — кращий, бо так не вчинив би». Проте, варто заглянути за завісу людського вчинку, і з’являється розуміння та співчуття.

Одного разу бабуся Соломії — Ксенія, оступилася. Її батько був високопоставленим партійним чиновником. Він видав доньку заміж із власних корисливих міркувань. Вона не терпіла чоловіка і швидше з ненависті, ніж із любові, завела коханця, від якого народила єдину доньку.

Минув час, чоловік спочив із миром, й історія забулася. Та так сталося, що її донька, матір Соломії, вдало вийшла заміж. Подружжя побудувало цей будинок і жило щасливо. Була лише одна проблема: Ксенія не зізналася, що її зять — син коханця, від якого колись народила доньку.

— Тобто матір Соломії вийшла заміж за звідного брата? — жоден м’яз на обличчі Квітки-Василини не смикнувся. Ніби вона розв’язувала математичну задачу, а не слухала про чужу важку долю.

— Саме так, — покоївка набрала в легені повітря та продовжила: — У молодого подружжя народилася двійня. Соломія має сестру, але дитина хвора. Її обличчя спотворено «вовчою пащею». Ксенія вирішила, що це — покарання за гріхи її молодості. Вона сказала доньці, що друга дитина померла при родах, а сама сховала її в інтернаті. Пізніше, переживаючи муки совісті, забрала онуку та ростила потайки від родичів. Ксенія не випускала дівчинку на двір, навчала самотужки. З часом вона втомилася вести подвійне життя і потребувала підтримки, тому довірилася мені.

Я допомагала з доглядом за квартирою, у якій утримувалася дівчинка. Ксенія була доброю жінкою, але доля наклала відбиток на її сприйняття світу. Можливо, що це все тривало б і досі, але нещасний випадок на дорозі забрав життя Ксенії, — покоївка притулила краєчок фартуха до очей і шморгнула носом. — Її збив на переході п’яний водій. Коли я дізналася, то поспішила до квартири. Дитина перебувала в жахливому стані. Не їла кілька днів і перелякана ховалася під ліжком. Багато зусиль вартувало забрати її звідти.

Квартира була орендована, тож залишитися в ній дівчинка не могла. Я нишком привезла її сюди й обладнала місце на горищі.

— Дитину на горище?! Чому ви не забрали її до себе? Чи не сказали про все батькам?

— Заспокойся, — Квітка-Василина поплескала схвильовану дівчину по руці. — Вона не могла. Собаки.

— Які собаки? — Карина підняла брови.

— Подивися на штани цієї жінки. Бачиш, на них кольорові ворсинки?

Покоївка нахилилася та почала незграбно обтрушуватися:

— Ви маєте рацію, у мене вдома живе бульдог та йоркширський тер’єр. Вони агресивні до чужих. Дівчинка ніколи не бачила собак і могла налякатися.

— А батькам ви не сказали, бо боялися, що вас звинуватять у приховуванні цієї таємниці?

— Вони впливові люди, а ця робота дуже важлива для мене. Крім собак, на мені ще і хворий син, якого доглядаю. Я вчитель за професією, але працювати повний день не можу. А тут зручний графік і можливість навідуватися додому серед робочого дня. Мені шкода, що…

Розповідь покоївки обірвав істеричний крик. Усі підхопилися та поспішили нагору. Заскочивши до кімнати Соломії, побачили палаючи фіранки. Вогонь почав лизати килим і повільно повз до ніг переляканої дівчинки, яка забилася в куток та накрилася подушкою. Микола схопив її, перекинув через плече й побіг до виходу. Квітка-Василина поспішила слідом, на ходу набираючи телефон пожежної служби.

— Де вона, де дівчинка?! — кричала Каріна, намагаючись наздогнати стрімкого цибатого Миколу.

Він спинився на подвір’ї та поставив Соломію на затрушену снігом доріжку. Квітка-Васелина накинула на неї прихоплений у вітальні плед. Каріна підскочила, схопила її за плечі та почала трусити:

— Кажи швидше, де та дівчинка?

— П-п-побігла на горище. Це вона запалила свічку в моїй кімнаті, це не…

Каріна не слухала. Вона стрімголов кинулася до будинку, проскочила сходи, вибігла на другий поверх. Коридор наповнився димом, стало важко дихати. Каріна заскочила в найближчу спальню, схопила простирадло та подерлася вузькими сходами на горище. Дим пробрався туди крізь шпарини. Каріна відкашлялася:

— Гей, сонечко, де ж ти?! Ну, виходь. Треба рятуватися…

У відповідь не пролунало жодного звуку. У паніці Каріна почала обшукувати приміщення, перевертати великі ящики з непотребом, розгрібати звалений на купу старий одяг. З кімнати Соломії вогонь продерся нагору й запалив балку. Похмуре горище миттю освітилося яскравим спалахом, і Каріна побачила, що в дальньому кутку сидить дівчинка, укутана, немов палантином, довгим сплутаним волоссям.

— Рапунцель, маленька, йди до мене, ну ж бо, швидше. Треба тікати.

Каріна схопила дівчинку за руку та потягнула до сходів. Їм вдалося спуститися на другий поверх. Там лютувало полум’я, яке прямувало коридором. Каріна накинула простирадло на голову собі та дитині й поспішила спуститися. На допомогу, задихаючись та кашляючи, біг Микола. Він підхопив дівчинку, і вони стрімголов вибігли на свіже повітря.

***

У затишній ретро-кав’ярні грала спокійна музика. Пахло ваніллю, печивом та смаженим мигдалем. Маленький колектив аналітичної агенції «Інфузорія» зручно вмостився на оксамитових диванчиках та насолоджувався капучино, у якому, немов рожеві буйки, плавало маршмелоу.

— Сьогодні клієнт із нами розрахувався, очікуйте на премію — Квітка-Василина потягнула солодкий напій, залишивши на соломинці слід темної помади. — Він шокований. Розповів, що після смерті тещі в будинку почали коїтися дивні речі, через те і звернувся до нас. Як я завжди повторюю: «Якщо відбувається щось загадкове, обов’язково є той, хто знає розгадку». На цей раз усе знала покоївка.

— А що буде з хворою дитиною? — Каріна часто поверталася думками до врятованої дитини.

— Батьки подбають про неї. Потворність не така тяжка, як вважала її бабуся. Річ у тім, що Ксенія страждала на психологічну проблему, яку я назвала зворотною дисморфофобією. Дисморфофобія — психічний розлад, коли людині здається, що вона виглядає, як чудовисько. Але в цьому випадку Ксенія вважала що дівчинка виглядає жахливою, між тим усе не так страшно. Пластична хірургія зможе все виправити. З неї ще виросте красуня. Набагато важче цій дитині буде впоратися з травматичним досвідом. Але родина заможна, думаю, вони знайдуть кращих спеціалістів.

— А, як із будинком? — Микола розворушив правицею свою буйну чуприну. — Він згорів вщент.

— Все покриє страховка.

Помовчали. Кожен думав про своє.

Квітка-Василина подивилася на Карину впритул:

— Маю тобі дещо розповісти…

Дівчина відчула тривогу й насторожилась.

— Кілька місяців тому, твій шеф, з минулої роботи, звернувся до мене з проханням. Він хотів з’ясувати, чи ти могла вкрасти цінну для нього річ. — Каріна витріщилася на Квітку-Василину. Її рот відкрився і здавалося, що ще трохи й щелепа, як у мультфільмі, з грюкотом вдариться об стіл. Каріна ковтала повітря, немов окунь, якого виловили та кинули на траву. — Заспокойся, бубличок, усе добре. Ти чиста, як спиртовий розчин. Але хочу, щоб знала — я винайняла тебе в агенцію задля перевірки. Постійно розкладала цінні речі, але все залишилося на своїх місцях. А після того, як ти кинулася в полум’я рятувати чужу дитину, я остаточно переконалася у твоїй доброчесності. Розумієш, люди схильні підозрювати в поганих вчинках тих, хто вибивається із загальної маси. Твій незвичний вигляд наштовхнув шефа на думку, що між півсотні працівників, саме ти винна в зникненні його гаманця. Ксенія переховувала онуку зі страху, що дитину зацькують через зовнішність. В обох випадках упередження сильніші за здоровий глузд.

— Дякую, що зняли з мене підозри, хоча ситуація образлива.

— Розумію і хочу перепросити. Твій бос, після перевірки, готовий відновити тебе на посаді й підвищити зарплатню, але я маю кращу пропозицію — залишайся в Агенції. Не можу запропонувати стільки, як він, проте в нас попереду ще багато цікавих справ. — Каріна поглянула на Квітку-Василину, яка у своєму кольоровому безформному вбранні нагадувала тропічну рослину, перевела погляд на довгов’язого рудого Миколу й подумала, що її місце швидше в цій команді диваків, ніж у фешенебельному офісі в центрі Києва. Вона з насолодою допила капучино:

— Я згодна. І ти платиш за мій напій.

Шановні читачі! Цей цикл задуманий давно, але мені не вистачає натхнення, щоб його продовжити. Якщо буде інтерес та позитивні відгуки, то історія Аналітичної агнеції Інфузорія триватиме, якщо ні, значить їй не доля. Відгуки можна залиати в ФБ, або в формі внизу сторінки. Дякую за Ваш час.