Імаго людини

Одна, друга, третя… важкі краплі повільно падали в воду, розпливаючись колами. Ляна щосили стискала пляшечку з екстрактом валеріани, ніби намагаючись її вичавити. Виливши все, вона судомно проковтнула ліки і, в чому була, вибігла з квартири.

Сусідка з першого поверху — баба Маня — несхвально похитала головою й міцно стулила тонкі безбарвні губи, помітивши на вулиці знервовану Ляну. Далекозорі очі прискіпливо обмацували невисоку фігуру в спортивних штанах і запраній футболці. Світле фарбоване волосся, зібране в кінський хвіст, підстрибувало в такт квапливих кроків.

Ляна прямувала знайомим з дитинства двором. Порожня гойдалка зі скрипом похитувалася від вітру, посилюючи тривогу. Як плавчиня, якій до фінішу залишається кілька метрів, кинулася до домофона будинку навпроти. Натисла кнопку й завмерла, затамувавши віддих.

Чекаючи на відповідь, переминалася з ноги на ногу й кусала сухі порепані губи. Не стримавшись, заговорила першою, підсилюючи голос, ніби намагалася докричатися до шістнадцятого поверху:

— Стасе, це Ляна. Знаю, що ти вдома, впусти, будь ласка. У мене біда, більше не маю до кого звернутися.

Клацнув замок. Щосили штовхнувши двері в темряву під’їзду, жінка помчала до ліфта. Кілька разів нервово натиснула чорну, обпалену запальничками кнопку, але нічого не сталося. Озирнулася, наче ліфт міг з’явитися з-за рогу, і помчала сходами. Між четвертим і п’ятим поверхом спинилася перевести віддих. Пішла повільніше, тримаючи темп. На шістнадцятому її зустріли розчахнуті броньовані двері.

Востаннє в цю квартиру заходила тринадцять років тому. Після святкування випускного в когось із дівчат зблиснула думка, що як однокласник не з’явився на останній бал, то бал мусить прийти до нього. Сюрприз не вдався. Ляна пам’ятала, як Стас, у вицвілій фланелевій піжамі зі слоненятами, відчинив двері. Кліпав сонними очима й намагався зрозуміти, чому до нього о четвертій ранку вломився п’яний реготливий натовп, з яким він, хоч і вчився в одному класі, мав мало спільного.

Й ось вона знову в його квартирі — згадує слоненят замість сконцентруватися на важливому.

— Зачини, будь ласка, двері, — пролунав упевнений голос.

Ляна стягнула кросівки й глянула на свій небесно-блакитний педикюр з кокетливими квіточками. Він, немов мультяшна врізка в документальний фільм, дисонував з маренговою стильністю кахельної підлоги. Босі стопи залишали вологі сліди на бездоганному глянці. У приміщенні панували стримані кольори: усе гармонійно, чітко й геометрично правильно. «Мабуть, зробив ремонт, як мати померла», — Ляна принюхалася, вбираючи запах свіжості й чистоти. Пройшла у вітальню й завмерла перед білим довгошерстим килимом, не наважуючись на нього ступити.

Стас вийшов назустріч в елегантному полотняному костюмі. «Ще б “Нікона” на шию й солом’яного бриля — був би американський турист», — зауважила подумки. Порухом голови показав на диван.

Вона сіла скраєчку, відчувши крізь тканину штанів прохолоду шкіряної оббивки. Стас вмостився на стілець навпроти.

— Тобі вистачить чотирьох хвилин?

Ляна закліпала. Робила так, коли нервувалася. Закопирсалась у власних думках, намагаючись виокремити найважливіше, набрала повітря й випалила:

— Моя мала пропала. Три доби вже немає. Я написала заяву в поліцію, — випередила запитання.

— І ти певна, що вона не зависла в якогось бойфренда?

— Їй ще лиш одинадцять, — губи затремтіли й на очі набігли зрадливі сльози.

— Я не знаю, як реагувати на плач, — Стас сходив на кухню по серветки й простягнув гості. Глянув на наручний годинник: — у тебе залишилося півтори хвилини.

Нервовим рвучким рухом Ляна висмикнула серветку, втерла ніс і підвела очі на спокійне обличчя колишнього однокласника. Його стриманий тон остудив розпашілі нерви й сльози самі собою зупинилися. Ляна зібралася й застрочила, як з кулемета:

— Настя — чудова дитина. Вчиться на дванадцятки. Та я з нею ніколи клопоту не мала… — шморгнула носом. — У середу вона пішла по хліб і пропала. Я… я не знаю вже, де її шукати, до кого бігти. — Стас мовчав й уважно дивився. — Звісно, як у будь-якого підлітка, в неї бували напади нігілізму чи протесту… — на мить завагалася: — Останнім часом мені здавалося, що доня щось замовчує. Пише комусь повідомлення, а як мене побачить — відразу ховає телефон. Але я не дуже допитувалась, — думала, з подружками пліткує.

— Зрозуміло. Я вже мушу працювати, але щойно матиму вільну хвилину, подумаю, як про неї щось знайти. І ще — спілкуватимемось у месенджері. Ненавиджу телефонні розмови.

Ляна незчулася, як опинилася за дверима, розсипаючи йому слова вдячності.

«І чого я до нього попхалася, — промайнуло в голові й відлунило безнадією. — Певно ж нічим не поможе. Але мушу робити бодай щось. Не можу сидіти й чекати»...

Ви можете придбати цю книгу на офіційному сайті видавництва "Читай українською", у точках розповсюдження, або у автора з автографом :)