Скажи мені, що тобі страшно

Я б сказала, спочатку нічого не відбувалося. Це все було в моїй голові: я перестала хвилюватися. Звичайно, нормальний тваринний страх перед неминучим сильним болем залишився. Але повсякденна тривога, яка змушує двічі перевірити, чи вимкнений відеодзвінок з командою перед тим, як зробити щось тілесно людське, як-от пустити гази, повністю зникла.

Здебільшого це була моя провина. Спочатку я використовувала той дорогий пристрій біологічного зворотного зв'язку, який допомагав мені контролювати надмірні тривожні роздуми-румінації; потім я спробувала експериментальну сполуку FRL-457N. Тоді це була сумнівна "гаражна наука", але вже продавалася як "дизайнерське зілля хоробрості". Я просто хотіла довести її творцеві, моєму дорогому другові і колезі Хасану, що вона просто не перетне гематоенцефалічний бар'єр, навіть якщо я впорсну її прямо в сонну артерію, і піде далі з кров'яного русла на переробку печінкою, а далі - в каналізацію, як і інші оверпрайснуті біодобавки. Та цього разу я помилилася.

Виявляється, Хасану (вірніше, його сполуці) вдалося не просто порушити функцію моєї періакведуктальної сірої речовини, але й знищити частину моїх клітин у ній. Таким чином, у мене немає можливості заклякнути від страху чи навіть зупинитися і подумати. Я можу лише йти далі, тож тепер моя життєва траєкторія значною мірою залежить від того, чи зможу я відновити свою здатність хвилюватися. Довелося тестувати на собі щось значно гірше за саме "зілля хоробрості"...

***

Я повернулася на бік ліжка. Потім увімкнула голопроектор, торкнувшись татуювання у вигляді летючої лисиці на руці. Сьогодні, першого вересня, розклад в основному складався з сеансу психокорекції тривожності та роботи в лабі. Я зітхнула, коли червоним кольором замиготіло обмеження доступу до лабораторії. Через мене адміністрація змушена була запровадити вимогу пройти перевірку у психоневролога. Ця перевірка має довести, що людина достатньо боїться за своє життя, щоб зупинитися перед небезпечною помилкою.

Раптом спалахнули два повідомлення. Одне було коротким голосом від Марка. Він був помітно засмучений і ще помітніше намагався підібрати слова.

«Слухай, я знаю, що наближається наша річниця, але якщо тобі все ще все одно, я буду змушений припинити наше партнерство. Будь ласка, не приходь до мене зі своїм постфактум-сумом. Я не можу так продовжувати, я не можу постійно сіпати тебе і нагадувати про наші плани на життя разом, так, наче для тебе не існує майбутнього часу».

Я знизала плечима, позіхнула і подивилася на друге сповіщення. Це була я, місяць тому, тільки трохи більше зібрана докупи. У повідомленні йшлося про те, що мені слід принаймні прийняти душ перед зустріччю, інакше моя попередньо призначена доставка їжі затримається на два дні (грьобані сенсори у душовій роблять можливим виставляння таких умов самій собі, остаточно знетривоженій, з власного, ще частково тривожного, минулого). Було трохи сумно бачити двох щиро стурбованих людей так рано вранці. Постфактум-сум: сама наробила біди і сама ж лежиш і сумуєш.

«Гей, Роді, як думаєш, нам вистачить їжі до третьої? Інакше тобі доведеться з'їсти мене» , — констатувала я доволі пласким тоном. Здається, колись у цій фразі крився би гумор, але тепер я ніби не до кінця могла його уловити.

Схвальний виск, схожий на тертя двох залізних елементів без масла, за моєю спиною був, скоріше за все, сигналом веселого збудження. Я опинилася в душі з чашкою кави, а Роді стояв за дверима ванної кімнати і нудьгував.

Два зелених ока з темними колами під ними і гіркою посмішкою дивилися на мене з дзеркала, і все, що мені хотілося, це запитати: «Ми знайомі?». Я виглядала так, ніби це був далеко не початок цього дня, ніби це не я спала останні десять годин.

Я швидко одягла тугий комбінезон, що підтримував суглобові зв'язки, під ревіння сирени мого будильника, що сповіщав про «час вирушати». Попередня, тривожна я вважала небезпечним давати мені-теперішній можливість вимкнути цю кляту штуку.

Пронизливий вереск і приглушене шкіряне ляскання супроводжували мене на вулицю. Роді слідував за мною, завжди на межі мого поля зору.

Густе, тепле і вологе повітря вдарило мені в ніздрі дивною сумішшю блювотиння і дезінфікуючого засобу для поверхонь. Сонце світило на мене з ненаситною любов'ю літнього ранку. «Що ж, принаймні, знетривожена я можу насолоджуватися погодою», - подумала я і подолала два квартали до нейропсихологічного центру, який спеціалізувався на таких випадках, як мій. Я відчувала кроки Роді, тому мені навіть не потрібно було обертатися, щоб перевірити, чи він все ще поруч. Маленькі кущики шипшини та дикі трави, в яких дзижчали комахи, розділяли пішохідні та багатоярусні транспортні шляхи.

«А ось і наша безстрашна Тера та її монстр», - сказала адміністраторка, симпатична дівчина років 20-ти з заворожуюче чорними очима на ім'я Амелія. - «Будь ласка, сідайте. Доктор Шульц все ще зайнятий з попереднім пацієнтом». Я привіталася у відповідь і сіла у товсте старе крісло, з тих, що повільно поглинають тебе у свої темні глибини пропорційно до того, наскільки ти розслабляєш свою спину і ноги. Потім я почала гортати свіжий випуск «Популярної біоніки для клініцистів». Роді стрибнув на спинку мого крісла, слугуючи м'якою подушкою між мною та стіною позаду. Я вдячно поклала потилицю на прохолодну голу шкіру. Приймальня була сірою з темно-червоними акцентами і щедрою дозою мистецтва Ґіґера. Мені завжди було цікаво, чи ховається між цими репродукціями якийсь оригінал.

За кілька хвилин двері лабораторії відчинилися, і з них вискочила жіноча постать, яка явно панікувала, задихаючись від гіпервентиляції. Амелія підбігла й обійняла її, простягнувши хустинку, поки дівчина сповзала спиною по стіні, аж поки не згорнулася на підлозі в позі ембріона.

Двері знову відчинилися, і вийшов доктор Шульц у своєму старомодному лабораторному халаті з боковими ґудзиками, майже торкаючись обох жінок, коли він майже переступав через них. Він витріщився на мене, явно здивований моєю появою так рано сьогодні.

«А, докторе Лі, радий, що ви прийшли сюди вчасно, щоб побачити мій успіх!» - кивнув він на тремтячу жінку з відсутнім виразом обличчя, - «Це зайняло деякий час. Але я вселив ідеальний страх, і відтоді справа пішла швидко. Клітини-попередники, які я імплантував кілька місяців тому, нарешті зрозуміли, куди саме їм слід відрощувати свої аксони. Амеліє, будь ласка, не будь з нею надто ніжною, не забирай у неї глибину того, що вона зараз відчуває. Роздрукуй мої звичайні рецепти на бета-блокатор і мінімальні дози фуросеміду на тиждень. Інакше вона збожеволіє через ниркову недостатність. А тепер ідіть за мною, Теро».

Ми зайшли до його яскраво освітленого кабінету і сіли. На його столі була розкладена купа мікроконтролерів початку століття, заплутаних у хаосі датчиків, батарейок і рухомих частин. Книжкова полиця позаду нього складалася виключно з матових поверхонь, тож у мене не було жодного шансу випадково побачити відображення Роді. Але я знала, що в нього є улюблене місце в кутку біля дверей, де Амелія зазвичай залишала їжу для домашніх улюбленців кожного пацієнта. Роді відразу прийнявся за гостинець, і його хрумкотіння трохи відволікло мене, тож я почала гратися з крихітним міні-садом каменів, поки мій нейропсихіатр переглядав мій профіль.

«Ну, як робота?» - запитав він, дивлячись на мене крізь окуляри, поки щось друкував. Його веснянкуваті руки виплітали складні візерунки у видимому лише йому порожньому просторі AR-клавіатури.

«Чесно кажучи, я втомилася від обмежень лабораторної зони. Всі ставляться до мене, як до молодшої сестри, навіть мої студенти! Я знаю, що мені занадто нудно дотримуватися протоколів безпеки і все перевіряти, але я не думаю, що я спричинила хоч один нещасний випадок!».

«Слухай, я розумію, як це тебе дратує. Але ти могла би принаймні зосередитися на аналізі даних. Ти ж не технік. Є люди, які готують дані для вас. Я поки що не можу дати тобі дозвіл на те, щоб ти займалася практичною діяльністю».

«Я просто така знуджена і втомлена... Моя лабораторія навіть намагалася заткнути мене минулого тижня під час Q&A-сесії, Уолтере! Вони намагаються контролювати мою поведінку на конференціях!».

«Я майже впевнений, що вони просто турбуються про твою репутацію, Тере. Вони нізащо не намагатимуться контролювати тебе просто так, чи тому що вважають тебе гіршою, повір мені».

«Але ж я і є гірша за них і за колишню себе! Все здається таким нудним! Як тільки я перестала хвилюватися, я перестала жити, Волтере. Розумієш? Я ніби ходжу у своїй скляній бульбашці, і ніщо не торкається мене безпосередньо!»

«Я дуже чітко бачу, що ти відчуваєш втрату і розчарування через свій стан, Теро. Я не хочу збільшувати дозу стимуляторів, інакше ця партія, яку ми імплантували тиждень тому, теж не приживеться! До речі, про це...» - він повернувся обличчям до голопроектора. «Твої скани показують початкову синаптичну взаємодію і спеціалізацію клітин. Думаю, цього разу вони зможуть вилікувати твої емоції».

«Я справді не знаю... з минулого місяця я не відчуваю нічого схожого на те, що я б назвала тривогою чи навіть нерішучістю. Крім того, здається, що всі ваші пацієнти, які починали одночасно зі мною, одужують».

«Ну, вони всі були з пробірки, а ти народилася природним шляхом від TORCH-позитивної матері. Хто ж знав, що від роботи в зоопарку вона заразиться токсоплазмою? Радій, що будь-які інші проблеми були попереджені протягом усього твого життя. Ти могла би бути майже сліпою, як Роді...».

«Роді... сліпий?»

«Ти була надто гучною поруч з ним, щоб помітити це, так?»

«Напевно, так. Зачекайте, ми були у ветеринара...»

«Були? Як цікаво! Який же це ветеринар має таку спеціалізацію, що може навіть доторкнутися до Роді?», - доктор Шульц підвівся і підійшов до мене. Поки я сиділа, намагаючись пригадати, куди я возила Роді на огляд або як він виглядав раніше. Мені здалося, що я перестала дивитися на нього за рекомендацією того самого нейропсихолога, який зараз одягав мені шолом з електродами для магніто-енцефалографії і наручники. Я була розгублена, і з кожною миттю все здавалося ще більш сюрреалістичним, але я не панікувала.

Я озирнулася на його порожній стілець і зрозуміла, що зараз я перебуваю в його електрофізіологічній лабораторії, а не в його кабінеті. Замість м'якого блиску матового скла, тут був різкий блиск сталевих шаф. На одній з поверхонь дуже чітко було видно, як доктор Шульц схилився над тим, що, мабуть, було Роді. Я не могла встояти перед бажанням повернути крісло у їх бік. Істота була схожа на щось середнє між собакою і птеродактилем, з острівцями хутра, що перемежовувалися з численними наборами дуже різних очей. Воно посміхнулося до мене майже кінською пащею і великими людськими очима у своїх справжніх очницях. Потім Роді з вереском впився іклами в те, що виглядало як шматок людської ноги.

Доктор Шульц злегка погладив шкіряне крило Роді, і той видав низький гуркіт. Я озирнулася на доктора Шульца, коли його обличчя почало змінювати форму, а по всій його поверхні почали з'являтися додаткові очі. «Гаразд, це вражаюче шоу, яке ви тут влаштували, але я гадаю, що воно насправді не працює. І я не бачу, як воно допоможе мені відновити нормальні стосунки з колегами і...»

«Хто тобі сказав, що вони були справжніми, Теро? Вони були настільки ж справжніми, наскільки ти зараз, не спиш і ясно усвідомлюєш своє реальне оточення. Я дуже сподівалася, що мені не доведеться зайти так далеко, але ти - мій найгірший випадок. Ти перервала мою чудову серію чистого перевстановлення тривоги у 100 відсотків моїх пацієнтів. Ти повний провал, Теро. Ти не працюєш у лабораторії. Кілька років тому ти перестала там працювати після загибелі Марка. Ти дозволила йому вдихнути селенід водню через ослаблений респіратор. Ти тут вже кілька місяців, і тобі нікуди йти».

«Я думаю, що це дуже поверхнева спроба, докторе Шульц. Мені, мабуть, знадобиться більш суттєве втручання...»

Роді стрімко стрибнув мені на коліна. Всі його очі дивилися прямо на мене, потім він відкрив рот і показав довгий і схожий на гарпун язик, вкритий направленими назад шипами. Він наблизився до мого обличчя і встромив цей гарпун мені у вухо. Раптовий спалах гострого болю вразив мене, коли він витягнув язик назад. Раптом він заговорив голосом доктора Шульца: «Випробування F-542 завершено. У пацієнта недостатній рівень відновлення нервового ланцюга. Ініціюю випробування F-543. Встановити гальмування консолідації пам'яті на п'ятий рівень... Тривалість п'ятдесят хвилин...».

***

Я повернулася на бік ліжка. Потім увімкнула голопроектор, торкнувшись татуювання у вигляді летючої лисиці на руці. Сьогодні, першого вересня, розклад в основному складався з сеансу психокорекції тривожності та роботи в лабі. Я зітхнула, коли червоним кольором замиготіло обмеження доступу до лабораторії. Через мене адміністрація змушена була запровадити вимогу пройти перевірку у психоневролога. Ця перевірка має довести, що людина достатньо боїться за своє життя, щоб зупинитися перед небезпечною помилкою.

Раптом спалахнули два повідомлення...