Він приходив щоп'ятниці

Він зайшов до мене через балкон. Лезо випало з моїх рук. Так і не дійшла до ванної, а тепер мовчки дивилась на хлопця, що з розгубленим виразом обличчя заходив дедалі вглиб вітальні.

Він запевняв мене, що помилився балконом. Хоч і другий поверх, та однаково дивно. Він пройшов до вхідних дверей, немов був у мене не вперше, глянув у вічко та повернувся назад. Попросився залишитись ще ненадовго.

Я не люблю гостей. Особливо зараз. Та його кривенька усмішка змусила проковтнути ту грудку та мовчки поставити чайник.

Два останні пакетики чорного та невеличкий апельсин, який нещодавно подарувала подруга. Я люблю апельсини, і він, виявляється, теж. Ніколи не думала, що буду обговорювати з незнайомцем точки продажу апельсинів на центральному ринку.

З того моменту орендована квартира, з якої мене кожного тижня обіцяли виселити, стала осередком наших зустрічей. Він приходив щоп’ятниці. І завжди заходив з балкона.

З кожним новим разом його усмішка ставала щирішою, а кількість квитків від трамвая на моїй тумбочці більшою. Бо він завжди приходив з апельсинами, що купував на тій самій точці посеред ринку. Солодкі. Соковиті.

Такими стали й наші зустрічі. Інколи він приходив просто поговорити. А інколи, коли знаходив мене у ліжку знесилену він неможливості встати або заснути, мовчки брав книгу з полиці, розгинав куточок та читав уголос декілька годин поспіль.

Читання зробили нас ближчими. Я почала йому довіряти. Але йому завжди не подобалось, коли в його присутності мені дзвонили або писали друзі. По ділу. Та він завжди швидко і непомітно зникав. А потім пояснював, що вони його злять, оскільки забирають мою енергію.

Мене це тривожило. Бо енергії в мене предостатньо. Можна поділитись. Мені вистачить. На що він зі стриманою усмішкою хитав головою та ховав нові чеки від ліків у навісну шафу. Це я попросила. Бо не хочу, щоб він забагато витрачав на мене. А я ж потім віддам. Він був не проти. Розумів.

Розумів, коли мені надасть енергії музика. Коли стару світлодіодну стрічку треба полагодити та розвісити вздовж стелі, створивши атмосферу свята. Розумів, коли повідомлення від моїх друзів краще видаляти, не читаючи. Останнє я в ньому ненавиділа, та все одно чекала щоп’ятниці.

Щоп’ятниці, та не зі вхідних дверей. Звідти, без попередження принесло тільки власницю квартири. Її безупинний буркіт не давав мені нормально мислити. Мені не можна було і слова сказати. Та коли завітав з балкона він, я знову змогла говорити.

Він слухав та дивився на власницю квартири. Вона ж від його погляду заклякла. А згодом обережно поцікавилась:

— Ти з ким зараз розмовляла?

У ту мить він зник. Він завжди зникав безшумно. Та зараз, немов, забрав із собою моє життя із квартири

Купа квитків на тумбочці. На той старенький трамвай, у якому мене позавчора покрив лайкою кондуктор.

Двері навісної шафки привідчинені. Там купа чеків, з аптеки сусіднього району. Де на мене не дивляться криво фармацевти, бо купую раз у два дні ліки.

Мої пальці у маленьких подряпинах, а світлодіодна стрічка блимотить. Я намагалась полагодити її усі минулі вихідні

Обіцянку мене виселити власниця квартири все ж виконала. У друзів були до мене справи, та мої їх не цікавили. Занадто важко. Занадто мої

Тому я сиділа на лавці біля будинку та дивилась на свій балкон. В надії, що він з’явиться. Він повинен шукати мене. Я ж шукаю. Шукаю всюди та прошу про допомогу.

Та він вже допоміг. Пояснив, врятував. Навчив бути сильною, тому...

«Занадто моє» вирішу сама. Як він навчив. Хоча як він? «Всюди» було дзеркало. Я сама себе навчила. Бо він був лише моєю дивакуватою галюцинацією