Гостинність

Ліля втомлено подивилась на свого чоловіка і голосно зітхнула. Роман, звичайно ж, удав, що цього не помітив. Він знав, що кохана от-от вибухне цілим шквалом звинувачень та обурення, а, оскільки вони в машині були не самі, то це було б не вельми доречно. Як не крути, а всі були трохи напружені, адже його авантюра під назвою «відпочинок з наметами подалі від цивілізації» обернулась повним крахом. Дві машини, напхом напхані спорядженням і втомленими друзями, намагались проїхати розмитою сільською дорогою під рясним дощем, що не вщухав вже декілька годин.

Все починалось до болю буденно. Повертаючись додому після напруженого робочого дня, Роману спала на думку чудова, як йому тоді здалось, ідея — поїхати невеликим гуртом далеко за місто, щоб пожити декілька днів в наметах, відпочити від щоденної метушні та трохи «розвантажити» голову. Ще в дорозі він встиг усіх обдзвонити, і буквально за добу компанія вже була готова до подорожі. Виїхали вони ще удосвіта. Добирались не найкращими дорогами й незнано куди за наводками їхнього друга-Сусаніна Вови, що десь колись чув про надзвичайно класну місцину. Також Роман запросив свого брата з його дівчиною, вони вдвох їхали на своїй машині позаду «штурманської». Вже ближче до вечора, заїхавши в справжню глухомань, друзі нарешті стали табором поблизу струмка.

Як тільки все було майже готово, а Ліля з Олею думали зайнятись вечерею, небо затягло важкими сиво-чорними хмарами та почався злива. Спочатку «дощик» нікого не налякав, а навіть навпаки, додав був якоїсь особливої похідної романтики. Але коли він в рази посилився, здійнявся вітер і їх разом з наметами ледь не змило в уже не просто рівчак, а справжню річку, на яку той за мить перетворився, горе-туристи ледь не за дві хвилини все запхали назад до машин і тепер відчайдушно пробивались крізь ліс в пошуках прихистку, чи хоча б нормальної дороги, з якої їх не знесе потоками багнюки.

— Так, Вовчику, з місцем ти жорстоко налажав, тепер виводь нас звідси, доки ми ще на ходу! — Роман подивився на внутрішнє дзеркало заднього виду, одночасно розвертаючи його так, аби краще бачити задні сидіння. Картина була невтішна: Вова трохи збентежено переводив погляд від телефону на здоровенну пожмакану карту в себе на колінах і назад, з мокрого чорного волосся хлопця потихеньку скрапувала вода: — Вова! Прийом! Куди нам їхати? Треба швидше вибиратись, бо погода геть лайняна, а в мене не всюдихід, можемо сісти й на довго, я вже мовчу про Андрія!

— Секундочку! Місця тут глухі, сам хотів подалі від людей, от я і вибрав…

— Годі! – Втрутилась Ліля. — Я як чорт зла на вас обох, але давайте без взаємних звинувачень, принаймні зараз! — Дівчина також сиділа вся мокра, і, викручуючи світло-русяву коротеньку косу, підкрутила обігрівач.

— Та я ж нічого не… — почав було Вова, але після того, як перетнувся поглядом з дійсно не на жарт розлюченою дівчиною, швидко втупився назад у карту.

Несподівано в Лілі задзвонив телефон. Це Оля з машини, що їхала позаду, намагалась з’ясувати, куди вони прямують, і чи ще довго, бо вони з Андрієм вже не витримують таких крутих віражів. Зв’язок постійно обривався, але, судячи з відбірної лайки, ситуація була дійсно не найкращою. Ліля поклала слухавку і багатозначно глянула на свого чоловіка.

— Ром, нам терміново треба десь або зупинитись перечекати, або виїхати на нормальну дорогу, їх з Андрієм ледь не змиває, і нас, до речі, теж.

Ліля стурбовано подивилась на хлопця, як він намагався впоратись з керуванням, та раз по раз нервово пригладжував густе каштанове волосся, що, певно, так і висохне сторчма, та знову на дорогу, якщо її можна було так назвати. Роман, котрий нічого не бачив більше, як на декілька метрів вперед, вже знову хотів був напосісти на Вову, як той його випередив.

— Зараз буде поворот вліво, завертай туди! Там далі має бути село, попросимо в когось з людей перечекати.

— Ти впевнений? Бо, якщо ми звернемо ще глибше до лісу, нам гаплик! — Роман недовірливо подивився на друга, котрий судомно вп’явся в потріпану мапу.

— На навігаторі його немає, але на карті є. Враховуючи, що тут глухо з інтернетом та зв’язком, я довірюсь краще путівникові. Звертай!

— Якщо ми потрапимо до ще більшої дупи, я тебе точно приб’ю! — Рома посигналив і врубив поворотники, аби завчасно попередити Андрія з Олею, що їхали позаду, — Головне нам за такої погоди побачити той твій поворот!

На цих словах Ліля скрикнула та аж підстрибнула на місці. Світло фар вихопило попереду високий кам’яний хрест, підв’язаний потертими стрічками. Можливо, вдень вони б на нього і не звернули ніякої уваги, але зараз, в грозу, він виглядав щонайменше зловісно.

— Я ж казав, село є! Такі хрести часто при дорогах до сіл ставили…

Рома з дружиною мовчки подивились на Вову, та так, що той знову притих на пів слові. Напружений момент розвіяли гудки, що линули від машини Андрія. Обережно повернули на дорогу до села. Здавалося, вони не їхали, а пливли. Дощ нещадно барабанив по машині, заглушаючи цим монотонним шумом майже всі інші звуки, окрім, хіба що, грому.

Несподівано десь попереду замаячили слабкі далекі вогники. Немов маяк серед розбурханого океану, стояв будинок, що приманював відчайдушних туристів до себе світлом та теплом. Ліля в ту мить навіть зраділа, але невідомо чому в дівчини повільно поповзли мурашки по шкірі. «Як примарні вогники на болотах», — подумала вона, і від цього їй стало млосно. Ліля вже хотіла була сказати про це чоловікові, але той її випередив, певно, одна вона була налякана.

— Ура! Нарешті, ну що, живи Вовко, живи! — Роман з ентузіазмом взяв курс на далекий будинок. — Будемо надіятись, що господарі приймуть нас переночувати, а не спустять собак.

Знову задзвонив телефон. Андрій з Олею також помітили вогні та радісно щось намагались розповісти Лілі, але зв’язок остаточно обірвався в ту ж мить.

— Та навіть якщо і ніхто не пустить, можемо зупинитись поміж хат і перечекати цей кошмар. Я, звісно, буду надіятись на краще, але запасний варіант має бути завжди!

— Вово, ти невиправний песиміст. Давай спочатку спробуємо достукатись до господарів, а далі вже, якщо нічого не вийде, то шукатимеш свої запасні варіанти. — Рома весело глянув на дружину, що сиділа поруч, і грайливо підморгнув. — Оце так пригоди, правда?

Ліля стримано усміхнулась. Відчуття тривоги не покидало дівчину, але, дивлячись на хлопців, що знову почали кепкувати один з одного, вона вирішила, що просто себе накручує. В принципі, всім жінкам властива така риса, як самонакручування та роздування з мухи слона. У Лілі ця функція була просто гіперрозвинена, і дівчина про це знала, тому спробувала не звертати уваги. Вона заспокоювала себе тим, що це на неї так вплинули погода і той старезний хрест при повороті, що дещо додавав драматичності всім подіям.

Через деякий час друзі дісталися до старого будинку. Ветха похилена огорожа, здавалось, в будь-який момент розвалиться від вітру. На подвір’ї вся земля перетворилась на в’язку багнюку, яка голосно чавкотіла під ногами. Та все ж, там не було такої кількості води, як на дорогах, що тепер більше нагадували гірську річку. Як тільки компанія знайшла підходяще місце для машин, двері оселі відчинились і на невеликій критій веранді з’явилась маленька згорблена постать старенької бабці, що привітно махала їм рукою і, видно, запрошувала їх зайти. Без зайвих вагань всі чимдуж рушили до господині.

Пройшовши через темну засклену веранду, що вже почала хилитись від часу та голосно скрипіла під кожним кроком, подорожні потрапили до незвичної оселі. Будинок, що давно вимагав ремонту, був немов з минулого століття. Бура полущена підлога була збита з подекуди нерівних дощок та де-не-де прикрита тонкими плетеними килимками. Побілені нерівні стіни, на покутті висіли ікони. Пофарбовані колись синьою фарбою вікна по боках були обрамлені стареньким вишитими пожовклими шторами на грубих нитках, котрі були просто прибиті до віконної рами гвіздочками. Старезні ліжка на високих ніжках, застелені квітковими покривалами, на яких височіли акуратно викладені подушки з такими ж, як штори, власноруч вишитими наволочками. Меблі, а саме шафи-серванти, столи, все було надзвичайно вінтажним, від них віяло спогадами давно минулих років. Та, напевно, найцікавішими предметами в домі була величезна піч та ледь не антикварна скриня, в котрій, скоріше за все, лежали всі бабусині цінні пожитки. Було досить світло, скрізь горіли лампочки, що звисали небезпечно низько зі стелі, прикрашені хитромудрими радянськими абажурами. З іншого боку від входу до цієї кухні-вітальні виднілися пошарпані двері, що, скоріше за все, вели до бабусиної спальні.

В домі було якось неприродно тихо, попри грозу та шум дощу за вікном, тут не було майже ніяких інших звуків. Старий годинник мовчазно висів на стіні, назавжди зупинившись на чотирьох годинах. Здавалось, що все лежало на своїх місцях уже не один тиждень, жодного сліду не вказувало на те, що бабуся, наприклад, нещодавно вечеряла чи бодай просто хоч щось робила. Великий стіл, прикрашений потертою скатертиною та оточений з боків двома довгими лавками, був навіть дещо припорошений пилом, як і весь посуд, що виднівся в шафах чи стояв на кухонних столиках.

Бабуся майже беззвучно ходила по хаті й тільки скрушно заламувала руки, вибачаючись, що вона давно не приймала гостей, і їй майже нічим почастувати таку милу компанію.

— Діти, ви мене вибачте, тут зовсім здичавіла, онуки давно не їздили, а на все село одна я була лишилась, нікого не стало. В мене і піч не топлена, і не прибрато, важко мені, ви мені вже вибачте, все що є…

В дівчат ледь не сльози почали навертатись. Видно, що до бабусі настільки рідко приїздили онуки, що вона надзвичайно рада була будь-якому товариству. Вбралась ледь не в кращий свій одяг: яскраву стареньку хустинку, спідницю й сорочку з вишитими рукавами. Наче готувалась до чогось надзвичайно важливого, а тут налетіло п’ятеро гостей, як сніг на голову, але це анітрохи не засмутило чи не збентежило стару жінку, навіть навпаки. Вона неквапливо ходила то до дівчат, то до хлопців, питала, чим їм допомогти, підказувала, куди й що покласти, аби просохло, та все бідкалась, що немає гідної вечері.

Ліля з Олею, що саме почала причісувати своє розкішне біляве волосся, на мить зупинились, переглянулись і як по команді підійшли до бабусі.

— Бабулю, годі вам уже, ми вам надзвичайно вдячні, що ви нас прихистили. Ви, може, кажіть, що вам допомогти? — Хлопці в один голос підтримали ініціативу.

Вова озирнувся і підморгнув Романові, аби той підійшов до нього.

— Ромо, я сам з села, в нас досі в літній кухні така піч стоїть, знаю, як з нею управитись. І нам не завадило б зігрітись, і бабуля, здається, вже аж посиніла від сирої погоди.

— Так, ти маєш рацію, а ми з Андрієм збігаємо до машин, в нас харчів з собою стільки, що і ми наїмося, і старенькій на тиждень лишиться, бо щось мені підказує, що грошей вона не візьме…

Молоді люди розійшлись по своїх справах. Дівчата влаштували міні прибирання, Андрій з Романом принесли декілька відер води для рукомийника і для приготування, Вова — з сараю дрова і розпалив піч. За якусь мить будинок заполонило тепло та запах смачної їжі, звареної у печі.

Бабуся тихо сиділа на краю лавки й непомітно витирала сльози малесенькою носовою хустинкою. Її біле, мов полотно, обличчя було порите глибокими зморшками, від чого вся шкіра більше нагадувала майстерно зліплену маску, аніж живу людину. Згодом бабця тихенько вийшла на веранду і повернулася зі старим бутлем якогось напою.

— Це я сама робила, це моє домашнє вино! — Старенька з гордістю поставила брудну посудину на стіл. — У вашому го́роді такого не продають!

Компанія голосно засміялась, а бабуся підморгнула і сіла в куточок за стіл. Дівчата за вказівкою господині, миттю понишпорили на кухні та дістали кришталеві бокали.

— О, у моєї мами досі такі є! — Вигукнула Оля, розставляючи їх по столу.

— Так, — мовила бабуся, — це мені колись дочка подарувала на ювілей, це тоді був ого-го який подарунок!

— А довго ви тут живете? — Андрій поправив окуляри, що сповзли йому на носа, та зацікавлено поглянув на стареньку.

— Довго, синку, довго. Переїхала сюди ще зовсім молодою, тут колись був великий колгосп. Людей було багато, все життя тут проробила і прожила в цьому будинку. Потім господарство почало пропадати, все мінялось. Діти виростали і їхали в міста, людей в селі було все менше. Зникла школа, а за нею й амбулаторія, магазини. Згодом і людей не лишилось. Сім років назад помер і мій чоловік, поховали тут в селі, за ним я...пропало село.

Розповідь бабусі пробудила чергову порцію мурашок, що пробігли цілим табуном в Лілі по спині. Дівчина здригнулась і подивилась на самотнє бліде обличчя бабусі. Воно не викликало ніякої тривоги, але чомусь їй було моторошно.

— Бабулю, а ви не замерзли? — Ліля підійшла до старенької й торкнулась до руки. Дівчина оторопіла. Руки були, мов лід.

— Дитино, не переймайся, це вже давно так. — Бабуся спокійно глянула на злякану Лілю і стомлено посміхнулась.

Дівчина на автоматі зняла свою блакитну спортивну кофту і накинула на стареньку, та, сповнена невеселих роздумів, сіла на своє місце поряд з Романом. Після перших келихів вина розмова пожвавішала. Молоді люди розповідали якісь свої життєві історії, переважно з дитинства, всі весело сміялись, жартували. І бабуся враз повеселіла, хоча, здавалось, вона майже нічого не пила і не їла. Сиділи довго, ледь не до ранку. Вже поринаючи в сон, Ліля ясно почула голос старенької, як та наспівувала колискову.

— Спіть дітки, спіть... — Ледь не плачучи, промовляла бабуся. — Дякую вам, що завітали, бо я вже думала, ніхто мене і не пом'яне, ніхто не поховає, і я так і буду тут чекати без кінця без краю.

Вони заснули всі п’ятеро просто за столом. Спали міцно, і всім снилось безтурботне дитинство, літнє синє небо і щаслива бабуся, що бавилась з малими онуками у яблуневому саду.

Прокидатись було важко. Дощ давно вщух, крізь шибки безцеремонно пробиралось сонячне світло і сліпило сонних людей. Через те, що вони пів ночі проспали, сидячі на твердих лавках, то почувалися друзі не найкращим чином. Руки й ноги затекли, добре, що хіба голова не боліла. Старенької господині ніде не було. Роман роззирнувся довкола: всі речі лежали як і напередодні, зі столу ніхто не прибирав, а ще тарілка та келих бабусі були повні, наче вона до них не торкалась. Кофта, яку Ліля накинула старенькій на плечі, одиноко лежала на лавці. Ліля злякано вчепилась в руку чоловікові. Оля, здавалось, також була стурбована.

— Народ, ви чуєте? Ви чуєте цей запах? — Після Вовиного запитання всі, наче по команді, повернулись до кімнати з закритими дверима. Несло мертвечиною.

Андрій обережно прочинив двері та голосно вилаявся. Оля зомліла, її ледь встиг підхопити Вова. Ліля голосно закричала і кинулась до Романа. Серед такої ж, як і весь будинок, охайно прибраної кімнати стояло ліжко, на котрому виднілось бездиханне тіло бабусі, одягнене в її найкращий одяг. Судячи з вигляду, пролежало воно так уже ледь не місяць. На маленькому комодику поряд з ліжком лежав клапоть паперу, на якому знесиленою старечою рукою була написана записка з проханням поховати її, коли хтось зайде до будинку.

Вони зробили все, що потрібно. Викликали поліцію, оселю оглянули та закрили, допоки не приїдуть діти чи онуки бабусі. Стареньку поховали біля її чоловіка за всіма звичаями. Тепер і вона спочила на кладовищі в далекому селі, що зовсім нещодавно збезлюдніло та зникло з усіх карт.

П’ятірці друзів ще час від часу ввижались ночами далекі вогні знайомих вікон і привітна стара господиня, що запрошувала сховатись від негоди в її домі.