Циганське Сонце

Ніч розкинула свій таємничий шлейф над стомленим, оповитим легендами, містом. Тоненький ріжок місяця-молодика вишикував на небі зорі, що забажали показатися світу, і нахабно зазирав до моєї кімнати, лоскотав своїм тонюсіньким промінчиком повіки, не даючи заснути. Я встала з ліжка, немов сновида, потинялася туди-сюди, плекаючи у душі надію на те, що Морфей врешті-решт схаменеться і покличе мене у свої обійми. Та дива не сталося. Місяць-молодик за вікном розпливався химерною посмішкою на небосхилі, а зорі загадково підморгували, мовляв, сьогоднішня ніч не для сновидінь.

Заваривши запашного м'ятного чаю, я підійшла до шафки з фотоальбомами. Життя декількох поколінь людей вміщене в одну-єдину невеличку шафку! І що парадоксально: там зберігається найбільше епізодів із мого ще досить короткого життя. На моїй мармизі з'явилася іронічна посмішка. «Не для того я встала посеред ночі, щоб роздивлятися риси, які щодня постають переді мною по той бік люстерка,» – рука сама потягнулася до старенького пошарпаного альбомчика, який на повні груди вдихав повітря минулого, а то й позаминулого століття.

На зміну іронічній посмішці прийшла інша – трепетна, щира: які ж милі і наївні ці фотознімки! Кремезні хлопці отетеріло поглядають кудись в далечінь, невдало намагаючись приховати свою розгубленість, дівчата сором'язливо опускають очі і лише діти спостерігають за тим, що відбувається навколо них, широко розплющеними зацікавленими очиськами. Раніше процес фотографування не був чимось звичним і буденним, тому сприймався, як таїна, як магія. А фотографа вважали чарівником, який уміє зупиняти час, фіксуючи на невеличких прямокутниках життя, що постійно кудись поспішає. І хтозна, чи можна довіряти такій людині? От і ставилися з острахом до всього, що викликало сумніви, здавалося таємничим чи надприродним.

Хтось мудрий сказав, що на кольорових світлинах зображено тіло, на чорно-білих – душу. Дійсно, розглядаючи старі фотокартки, я не бачу того розмаїття барв, яке буяло багато років тому у природі, в одязі, в стрічках, кашкетах чи хустках. Про колір очей та волосся тих, хто потай зазирає у майбутнє, я можу лише здогадуватися. Але переді мною на маленьких глянцевих клаптиках розпускаються дивовижні квіти, посіяні Творцем у кожній людині. І ось найчарівніша квітка – молода, вродлива, усміхнена дівчина,моя бабуся. Народжена в роки страшного лиха – голодомору, немов символ перемоги життя над смертю. Дитиною вона пережила жахливі роки Другої Світової війни, але до глибокої старості не втратила любов до усього, що її оточувало, і віру у диво.

Згадалося дитинство. Ще одна безсонна ніч, наповнена п'янким ароматом матіол і зірками, що зазирали прямісінько в душу. Тоді зорі були значно більшими і усипали все небо своїми мерехтливими тілами, не боячись сторонніх очей. Докотився до нашої кімнати і місяць, не тоненький ріжок, як сьогодні, а повновидий, насичений, щедрий.

– Циганське сонце зійшло, – тихо сказала бабуся.

– Ти що, бабуню?! – засміялася я. – Ніч на дворі! Яке сонце?! Місяць!!!

– Як для кого, – пролунали повчальні нотки.

– Тобто?

– Ти колись чула про циган?

– Про тих брудних людей у лахмітті, що обкрадають інших?

– Люба моя, не варто міряти усіх однією мірою, – голос бабусі став сумним. – Цигани – один з найдавніших народів на землі, оповитий міфами і загадками. Свободолюбні кочівники і мандрівники з тисячолітньою історією та мудрістю, нині вони ведуть переважно осілий спосіб життя. Але були такі часи, коли ці люди із дня у день подорожували вулицями, містами, країнами, перепочивши деякий час, знов рушали у дорогу, мандруючи і вдень, і вночі. Якщо упродовж дня їх супроводжувало світло і сонце, то серед ночі їм доводилося продиратися крізь морок, пітьму, страхи, які не всім вдавалося подолати. Кожна подорож для будь-кого з них могла стати останньою.

– Чому ж тоді вони блукали уночі? – мені ставало цікаво.

Бабуся трохи помовчала, добираючи слова, і продовжила:

– Тому що люди, вважаючи циган помічниками диявола, боялися їх, а відтак – грубо виганяли зі своїх міст і селищ. Якось табір циган спинився у старовинному поселенні. Спочатку місцеві мешканці гостинно поставились до зайд, зустріли їх хлібом-сіллю, веселими піснями і хороводами. Та чиїсь злі язики рознесли плітки, що це прибули чаклуни з єдиною метою: викрасти і продати всіх дітей з поселення. Страшно обурилися місцеві, похапали хто вила, хто коси, хто великі палиці і загнали нещасних переляканих ромів до темного лісу, на краю якого була прірва, що забрала до своєї хижої пащі чимало беззахисних душ тієї ночі. Адже місцеві, добре знаючи тутешні дороги, благополучно повернулися додому. А цигани, стоячи у непроглядній пітьмі на краю прірви, боялися навіть дихати: один необачний рух – і прощавай життя. Ох як хотілося жити тієї миті! Їхні душі у щирій молитві звернулися до неба, благаючи, щоб якомога швидше зійшло сонце, вказавши їм шлях до порятунку. Та яке ж сонце серед ночі?! Звісно, що воно не зійшло. Натомість викотився місяць і простягнув свої рятівні промені бідахам. З тих пір місяць у повні кличуть циганським сонцем...

... Гарячі сльози капали на старі світлини. Я поглянула на небо: у мерехтінні поодиноких зірочок з'явилися бабусині очі, що випромінювали тепло, якого мені так бракувало.

Як же добре, що час від часу люди, які відлетіли у інші світи, навідуються до нас приємними спогадами!