Зміст
  • Біль
  • Біль

    «Все, що наснилось, більше не вернеться –

    Казкові мрії в небутті.

    Занадто рано зупинилось серце:

    Ми вмерли надто молоді.»

    Тінь Сонця, Пісня Чугайстра

    Він стояв у ранковій тиші і споглядав на ще зовсім темне, вранішнє небо. Світанок, такий тихий та обережний. Хлопець дивився своїм юним, але вже таким мужнім та стомленим обличчям на перше тремтливе та тривожне сонячне проміння, воно немовби боялось торкатися цієї грішної та скаліченої землі. По вирвах від нещодавніх ударів «Градами» сивим мереживом тягнувся туман. Він мимоволі здригнувся. Скільки він вже тут? В зоні бойових дій… Юний воїн не міг собі відповісти – місяць чи два…чи більше. Час для нього тут йшов зовсім по-іншому, йому іноді здавалось, що він тут пробув не один рік. Він і досі пам’ятає той перший раз, коли він зі своїм загоном потрапив під обстріл «Градом». Той несамовитий гуркіт, потужні удари снарядів один за одним, від яких здригалась земля, курява, що застилала собою все небо, їх жбурляло як ганчір’яних ляльок, несамовитий крик поранених… Воїн і досі бачив перед очима понівечені тіла його загиблих товаришів. В той день він і познайомився зі смертю, з її несправедливістю та жахом. Він залишився живий, йому пощастило, його лише трохи зачепило уламком.

    Війна… він її ненавидів усім серцем. Але не міг не приїхати сюди, він мусив, «якщо не я, то хто?» – цю фразу він повторював наче молитву щоразу, коли його опановував страх. Почало сходити сонце, роса, що рясно окропила трави, виблискувала як дорогий кришталь. Хлопець з насолодою вдихнув свіже повітря на повні груди і повільно видихнув. Він поправив новий бронежилет, нещодавно подарований волонтерами, і востаннє поглянув на заграву, що все дужче розгоралась на небосхилі. Йому стало якось не по собі, він все дивився навколо і ніяк не міг надивитись, ніяк не міг надихатись… Чомусь йому перед очима постала його матір, як він обіцяв їй, що коли повернеться, то таки переробить старенький ганок. Він стільки ще не встиг зробити! Юнак махнув декілька разів головою, немов хотів витрусити геть ці дурні думки і швидко закрокував до решти, що вже збиралась навколо імпровізованої польової кухні.

    Лунали сміх та гучна лайка, жваво потріскував вогонь. Навіть тут, серед війни, болю та страху не вщухали жарти та пісні. Вони воювали як могли, допомагали один одному не падати духом. На одній із машин у вишині над головами тріпотів синьо-жовтий прапор. Зрілі чоловіки та зовсім юні хлопці, одні з перших добровольців, зібрались тут за покликом свого серця, всякий з них боронив кожен сантиметр рідної землі ціною крові та свого життя. Його групі зовсім нещодавно видали новий маршрут, вони прямували тепер небезпечним районом, поблизу навколишніх сіл, де напередодні був помічений ворог.

    Було по полудні. Вони обережно просувались своїм маршрутом. Сонце нещадно палило, та він не зважав. «Сину, повертайся живим», – хлопець не міг позбутися материного голосу, він лунав від самого ранку. – «Звичайно повернуся, повернуся з перемогою! Ти ще пишатимешся мною, нами всіма!».

    Зовсім поряд почулась автоматна черга.

    Вони потрапили в засідку. Постріли, вибухи, полум’я… гранати. Хтось знову закричав про «Гради». Їх нещадно поливали свинцевим дощем. Крики і прокльони в бік сепаратистів. Вони відстрілювались. «Не візьмеш…», – хлопець сам до себе всміхнувся і пішов уперед. За метрів сто – сто п’ятдесят від нього він побачив одного з новоприбулих добровольців, такого ж зеленого хлопчиська, яким був і він сам. Той незграбно сидів на землі і дивися байдужими скляними очима у заслане димом та пилюкою небо. З грудей сторчав обломок чи то від снаряду, чи від техніки, з якої розпливалась кривава квітка.

    Несамовито ревучи не своїм голосом юнак рвонув з рештою бійців в останню відчайдушну спробу відбитись.

    Автоматні черги. Залпи артилерії, своєї та ворожої.

    Відбились.

    Хлопець погойдуючись випустив з рук автомат, ноги самі підкосились і він незчувся як впав. Суха обгоріла земля жадібно всотувала в себе його гарячу кров.

    А десь за сотні кілометрів, пораючись біля дому, завчасно посивіла мати, рвучко стріпонулась всім тілом, їй потемніло перед очима, в передгрозовому небі, голосно щось лихе прокричало вороння. Жінка впала навколішки, і, сама не розуміючи чого, гірко заплакала.

    Темрява і тиша, яскраве світло. Він відкрив очі і роззирнувся довкола… не було ні війни, ні пострілів. Він лежав на траві, а над ним, погойдуючись на вітрі, змикали своє віття дерева. Він вдома, на Поліссі, на рідній Волині. Він не відчував ні ран, ні болю, повільно піднявся і пішов прямо до хащі. Під босими ногами розстелявся м’який моховий килим, що так приємно холодив. Звідусіль долинало дзижчання комашні і переспіви пташок, обережно відгинаючи гілля дерев та кущів він все йшов та йшов вперед, з кожним кроком йому ставало все легше і спокійніше. Він не воїн, що бачив жахіття війни, він знову маленький хлопчик, що начебто потрапив у одну з тих казок, про Лісовика-Чугайстра, котрі йому розповідала на ніч його мати. Вдалині лунала чиясь пісня, поміж дерев блукала постать старця в довгій білій свиті. Він його звав до себе, спити води… А ще він, здається, чув мамин голос, вона як завжди хвилюючись кликала його до себе.

    Хлопча розсміялось і побігло вперед полохаючи пташок. Він повертається додому, назавжди.

    Матері юного воїна, що героїчно загинув в бою, вручили його посмертну нагороду. Його тіло в труні, накритому синьо-жовтим прапором, за який він віддав життя, несли пішки його друзі. Його зустрічали стоячи на колінах, як справжнього героя. Мати, не стримуючи сліз, йшла поряд, заламуючи руки і шепочучи щось тихо-тихо, інколи наспівуючи щось схоже на дитячу колискову.

    Сотні воїнів назавжди повернулись туди, де на них чекають, вони там, де немає війни та болю, вони знову юні безтурботні душі.

    Сотні матерів, батьків, сестер, коханих оросили своїми слізьми землю за тими, хто її освятив своєю кров’ю.

    Ми пам’ятаємо.

    Міла К.

    29.01.16

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Тетяна Птаха
    29.07.2022 22:01
    До частини "Біль"
    Дуже емоційне та проникливе оповідання. Не можу стримати сліз, занадто це зараз актуально, занадто міцно залазять слова під шкіру
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше