Хто лізе на стіну

Так би й залишив його на кілька діб висіти на петлі, але тоді би вже руки довелось ампутувати. Азар хоче його поки що живим і цілим, але за дві години так і не знаходить інших варіантів для покарання. Спати зовсім не виходить, хоч Каміль не видає гучних звуків, лиш ланцюг від наручників трохи дзеленчить.

Більше так не можна.

Азар встає з ліжка, накидає халат і, зачинивши двері, спускається на кухню. До ранку залишати Каміля в підвішеному стані — дійсно погана ідея, а інші в голову не лізуть. Менше треба було пити вчора. Тобто сьогодні. Біс із цим. Він дістає смартфон і набирає єдиний контакт, якому в останні роки телефонує по своїй волі. Нечасто, але доводиться.

— Кажи, — змучено тягне Ілля. Точно вже спав.

— Пиздюк вліз до кімнати малої.

— Питання?

— Я підвісив його за руки, але треба альтернатива.

— Відвези в ліс.

— Не занадто?

— Ти ж не спиш. Хай копає собі могилу, а далі на твій розсуд.

— Земля вже, мабуть…

— Нормальна, — вмить розвіює його сумніви Ілля. — Добраніч.

Якщо Ілля так каже, то вже точно перевірив. Але з приводу того, щоб везти в ліс, Азар ще пару секунд вагається. З іншого боку, цього точно не буде мало.

Він закидає до автівки штани і кофту Каміля, до багажника ще складає лопати і, завівши двигун, іде на кухню, де малий на підлозі так і залишив спідницю та светр. Як він до такого додумався? Азар збирає всі речі й підіймається до спальні.

— Не спати, — незвично голосно для себе каже він і кидає речі Камілю під ноги, потім спускає його зі шнурка й знімає наручники. — Одягайся, ми їдемо.

— Надворі ніч… — каже Каміль, розминаючи руки.

Так, третя ночі. Найкращий час для єднання з природою.

Азар хапає малого за волосся та змушує подивитись на себе.

— Хочеш ще шість годин постояти? — гарчить він, на що Каміль відразу давить пискляве «ні». Азар відпускає його та на виході з кімнати кидає: — Гетри не забудь.

***

Нічна траса абсолютно пуста. Ніхто не ризикує їздити в таку пору ще й в таку погоду. Азару подобається вільна дорога хоча б за те, що можна розігнатися. І трохи налякати цим малого. Каміль немов втискається в спинку крісла, але продовжує дивиться в бокове вікно.

Вони проїжджають останній знак метро перед виїздом з міста. Його складно не помітити. Каміль мав його помітити. Смішний в цій старій куртці Азара.

— Куди ми їдемо? — тихо питає Каміль.

— В ліс.

— Нащо?

— Картоплю копати, — каже Азар та кидає швидкий погляд на Каміля.

Якщо до цього малий можливо щось і розумів, то після його слів виглядає абсолютно розгубленим. Розгубленим і наляканим. Натягує на кисті рукава светра й наче трохи тремтить.

Звісно, в лісі картоплю не копають. Копають не картоплю.

Азар звертає на зʼїзд із траси, що за декілька секунд заводить їх до лісу. Довкола болотяної стежки присипані вологим снігом сухі бурʼяни. А на вихідних так гарно було…

Азар двічі повертає на розвилках, виїжджає на невелику галявину і глушить двигун. Не вперше тут. Скільки разів возили з Іллею свої сімʼї на шашлики. Хоча можна було залишитись вдома з нормальним мангалом. Але ні, тут же природа…

— Вилазь, — кидає Азар і, захопивши ключі, виходить із автівки.

Він встигає відчинити багажник, коли хлопають пасажирські дверцята. Каміль дуже вчасно з’являється поруч. Азар відразу вручає йому одну лопату, а іншу бере собі.

— За мною, — командує він, зачиняє багажник і не озираючись іде на перед автівки, під світло фар. Встромивши лопату в землю, Азар спирається на неї та махає Камілю рукою. — Копай.

Каміль озирається довкола, ніби тут може бути хтось ще, крім них двох, але звісно нікого не знаходить. Тоді підіймає свій переляканий погляд на Азара і тихо питає:

— Нащо це?

— Копай, — повторює Азар.

— Вибач, — Каміль схиляє голову і намагається копнути, але лопата проїжджається по землі. — Твердо.

— Старайся краще, ми звідси не поїдем.

Чужі плечі помітно здригаються, навіть в цій великій для Каміля курці. Він знову бʼє лопатою землю так, що цього разу вона на третину втоплюється в болото.

— Ти сильно образився? — не підіймаючи очей, питає Каміль та тисне ногою на лопату.

— Ні, не відволікайся.

— Скільки копати?

— На метр в глибину, десь метр сімдесят пʼять завдовжки, — Азар притискає його маківку, від чого Каміль вмить шарахається від нього.

— Ти мене лякаєш.

— А хто тобі лікар? — зітхає Азар.

— Азаре, — невпевнено кличе Каміль та повільно відступає на крок, але Азар хапає його за куртку, щоб не втік далі.

— Сука, — гарчить він, — або ти далі вставляєш лопату в землю, або я вставлю її в тебе, допетрав?

— Будь ласка, Азаре, не треба, — зі сльозами в голосі просить Каміль і нарешті нормально вставляє лопату в землю. Тепер видно, що не вперше використовує це приладдя.

— Не реви мені, задовбав, — гаркає Азар і підпалює цигарку.

Малий штрикає декілька разів лопатою в землю і знову підіймає погляд на нього, зминає губи та вкотре відкриває рота, хоча міг би вже й помовчати.

— Я більше ніколи не полізу до твоїх речей.

— Звісно не полізеш, — награно весело погоджується Азар. Каміль відразу смикається назад, але недалеко, бо все ж лопату тримає. — Якщо і мені доведеться копати, то я буду дуже злий.

— Вибач, Азаре, — вже понуро каже Каміль і сильніше, ніж до цього, забиває лопату в землю.

Нарешті тиша. Азар дістає смартфон і відкриває робочий чат, якого вчора зовсім не хотілося торкатись. Зараз настрій вже трохи кращий. Вчасно. Менеджерка пише, що завтра, тобто вже сьогодні краще приходити після обіду, бо черговий гість буде аж ввечері. Можна буде ще виспатись.

На екран час від часу падають сніжинки, але Азар запросто змахує вологий слід пальцем та щоразу кидає погляди на Каміля. Той важко дихає ротом, але яму добре копає, хоч і явно не за параметрами, котрі задав Азар. Сам же спитав. Виходить щось коло метра в ширину і може сантиметрів до тридцяти в глибину, коли малий знову не може стримати язик за зубами.

— Вибач за все. Я розумію, що вліз туди, куди не треба було.

— Як добре, — іронічно зітхає Азар.

— Краще вже померти тут. Краще буде, якщо ти мене вбʼєш, ніж повертатися до борделю. Так буде краще.

— Для кого? — Азар підіймає брови. Сам же ще в перший вечір сказав йому, що за контрактом це не вигідно. Певно, у малого тоді свідомість була не зюзю.

— Ти мене тепер ненавидиш, — схлипує Каміль, ногою забиваючи лопату глибше, — тому, мабуть, для нас обох.

— Справді так вважаєш?

— Я вже стільки накапостив, а ти це все терпів. Ти допоміг мені, а я… я…

— Що ти? — перебиває чужі гикання Азар.

Каміль стискає губи, дивлячись на нього і тре око рукавом.

— Я все псую. Я більше не можу, — він встромляє лопату в землю і, тримаючись за неї, всідається на гірку снігу. Відразу затуляє обличчя руками і гучно шмигає носом. — Я все зіпсував.

Всього лиш не варто було лізти до кімнати принцеси, але, по ходу, з першого і єдиного разу не розчув. Його проблеми.

— Встань, — каже Азар. Не вистачало, щоб це дурне ще й сраку застудило.

Каміль лиш хитає головою та, шмигнувши носом, тихо ниє:

— Я ніг вже не відчуваю, холодно і важко.

— Встань, — повторює Азар.

— Вибач, — майже реве Каміль.

— Лопатою рубану, як не встанеш, — гарчить Азар.

— Не треба, — Каміль вмить виставляє долоню перед собою, а потім вже двома хапається за лопату і нарешті повільно встає. — Я не уявляю, що маю зробити, щоб ти мене пробачив…

Звісно, не уявляє. Якби зачепив ще хоча б одну ляльку, то точно мав би всі шанси залишитися в цій ямі хоч шматками. Пощастило.

Певно, поки досить з нього фізичних вправ.

— Роздягайся, — кидає Азар.

Каміль без питань скидає стару куртку в болото, яке накопав; туди ж летить светр; на спідницю в нього йде більше часу, але й вона не затримується на його тілі. Він схиляється до взуття, але Азар хапає його за волосся і тягне за собою, до задніх дверцят автівки. Відчиняє та змушує Каміля нахилитися над сидінням і впертися в нього ліктями.

— Стій, — командує Азар та розстібає куртку, а за нею і ширінку.

Каміль починає тремтіти від холоду, але здригається ще більш відчутно, коли Азар вставляє в нього відразу два обслинені пальці, а потім додає і третій. Навіть у виснаженому стані малий намагається підігрувати, вигинає спину, ніби справді хоче, щоб його зараз трахнули.

— Не совайся, — каже Азар і одним поштовхом входить в нього до кінця. Каміль лиш тихо пискає та далі мовчить.

Мовчить, коли Азар швидко вбивається в нього, стискаючи його стегна. Мовчить, коли він тягне його за волосся. Мовчить, коли Азар кінчає в нього і заштовхує на сидіння. Мовчить, коли знімає з нього взуття і ті кляті гетри.

— В торбі одяг, вдягнись, — Азар киває йому на дальній бік сидіння і зачиняє в автівці.

Скотина.

Викинувши гетри в те ж болото, Азар запалює нову цигарку й закидає голову назад. З неба починають летіти холодні краплі. Наче розталі сніжинки. Декілька шиплять на кінчику цигарки, тому Азар зітхає і накидає каптур.

В животі крутить, сухі губи злипаються, в роті теж сухо, а на очах проступають сльози.

Він не плаче.

Він не вміє плакати.

Він в житті не плакав, бо з дитинства батьки забороняли.

Лише один раз. Коли в нього забрали Марка.

А зараз він почувається так, ніби сам його в себе забрав.

Сльози вологі. Азар долонею витирає очі й притуляє її до губ. Солоно. Він знав, що вони мають бути солоні, але тепер знає точно їхній смак.

Вода із сіллю та хлоркою.

Азар дотягує половину цигарки, що не встигла зітліти, викидає бичок в болото Каміля та, зібравши лопати до багажника, залізає в своє крісло. Малий сидить ззаду обіймаючи коліна. Певно, вже достатньо накрутився там.

— Під пасажирським черевики, дістань і перелізай до мене взуватись.

Каміль слухняно все виконує та дивовижно швидко зашнуровує черевики, хоч його пальці й тремтять. Не дивиться зовсім у бік Азара, губи жує, але хоча б не плаче знову.

— Ти повернеш мене до борделю? — питає тихо.

— А я маю? — Азар тре кермо і скошує погляд на Каміля.

— Ти хотів вбити мене, але почув, що бордель — гірше…

Його висновок цілком логічний, однак зовсім не сходиться із тим, що для себе вирішив Азар.

— Наступного разу залишишся в ямі, яку копав, ясно?

— Так, Азаре, — покірно киває малий.

Наче більше не боїться. Азар не відчуває між ними хвилювання як раніше. Каміль не шарахається від нього хоча б до дверцят, він виглядає доволі спокійним, пригніченим і спокійним.

— Змерз? — питає Азар.

— Ні, — Каміль веде плечем і на мить схиляє голову набік.

Не боїться, радше звинувачує себе у чомусь. Тому так безсовісно бреше. Азар знімає з себе куртку та, відхиливши Каміля від спинки, накидає йому на плечі.

— Ніколи не бреши мені.

— Вибач, — мимрить Каміль.

— Що я казав за вибачення?

Каміль нарешті підіймає на нього погляд, в якому за мить Азар помічає надію. Малий встає із сидіння, впирається в нього коліном та, схилившись до Азара, цілує його в щоку.

— Не розчаровуй мене більше, — каже Азар і, завівши автівку, кладе руку на коробку передач. — Зголоднів?

— Так, — Каміль боязко торкається долоні Азара, але не поспішає забирати руку.

Дивний малий.

Азар дивиться на нього, а потім просто перекладає його долоню на коробку передач під свою, стискає міцно. Ввімкнувши задню, Азар повільно рушає автівку з місця. Викочується на більш вільну від дерев територію і тоді вже, викрутивши кермо повністю вліво, газує вперед, виїжджаючи на нормальну дорогу.

***

Вони заїжджають на паркінг до першого МакДональдса, що трапляється на шляху. На щастя, вже відчинено. Азар бере Камілю наче як людський сендвіч і молочний коктейль — сам попросив на свій смак, — а собі лише каву. Ніколи не брав тут коктейлів, але Каміль має такий вигляд, ніби він йому сподобається. Вони сідають за столик, який обирає малий, у найвіддаленішому кутку, спочатку на різні сторони, але Каміль, лиш взявши до рук загорнутий сендвіч, пересідає на диванчик до Азара, тулиться під бік.

— Дякую, — він цілує Азара в щоку й розмотує свій сендвіч.

На диво, Азару приємно бачити як він їсть. Нарешті їсть сам, без примусу. Справжнє чудо. Скільки часу пройшло. Азар закидає руку йому за плечі й бере свою каву.

Тиша.

Навіть музику ще не ввімкнули.

Каміль жує тихо. Гучніше шелестить папером.

Спокій.

Каміль тричі кусає, а потім простягає сендвіч Азару, на що він хитає головою, відмовляючись. Знову щось починає крутити в животі, але не від голоду. Це відчуття. Наче й трохи приємне, але Азар сьорбає кави й закидає голову, щоб зморгати сльози, що так просяться назовні. Ніхто не має цього бачити.

Спокій.

Каміль зминає обгортку і тягне свій коктейль, прихиляється щільніше до Азара. Досі тулиться до нього. Після всього. Азар схиляє голову на його бік, дивиться, як він тримає соломинку губами й продовжує потроху тягнути. Раптом Каміль зупиняється і підіймає на нього погляд.

— Я тебе люблю, — абсолютно твердо заявляє він і продовжує пити коктейль.

Після такої ночі це останнє, що могла б сказати чи хоча б подумати адекватна людина.

Але це Каміль.

— Я не просив цього казати, — просто відгукується Азар, бо для нього це вже не настільки й несподівано.

— Мені захотілось, — бурчить Каміль. — Ти класний.

— Класний? — вже справді дивується Азар.

— Ти класний, — повторює Каміль і дивиться на нього. — Я тебе розумію.

— Розумієш? — Азар хмурить брови.

— Ти винахідливий в покараннях, коли я роблю щось не так, але ти дуже добрий до мене.

— Добрий?

— Мені так здається, — із соромʼязливою посмішкою каже Каміль.

— Тобі здається, — зітхає Азар і тре чуже плече.

— Гаразд, — Каміль знову тягне свій коктейль і притискається до плеча Азара. — Хочеш? — він підставляє соломинку майже до його губ.

Малий, який вважає його добрим. Після всього. В це складно повірити. Але він так довірливо дивиться на Азара. З легкою посмішкою. Ніби й не копав собі яму півгодини тому.

В стакан він точно не зміг би нічого підсипати.

Азар таки тягне трохи цього молочного полуничного коктейлю. Навіть не надто бридко після кави. Непогано.

— Смачно? — питає Каміль.

— Так.

— А поганим людям не подобається, — Каміль тихо сміється, прикриваючи рот тильною стороною долоні.

Непоганий. Добрий.

Азар не вірить в те, що чує.

Ніхто ніколи не називав його добрим. Крім одного хлопця.

Хлопця, котрому він довіряв.

Хлопця, котрий кинув його півжиття тому.

І зараз Каміль… якийсь малий блядун…

— Можна ще? — просить Азар.

Каміль перестає смоктати соломинку й трохи здивовано дивиться на нього, але потім простягає стакан ближче до нього.

Коктейль справді смачний, але зовсім не може бути ознакою хорошої людини.

***

Розповідати виродкам про ту нічну подорож Азар, звісно ж, не має наміру, але все втримати в собі він все одно не може, коли є хоча б одна людина, що зможе його зрозуміти. Власне, Ілля всі півгодини, що вони тут сидять, періодично дивиться на нього, точно бажаючи почути, що ж сталося після нічної розмови. Тому Азар, перебиваючи теревені Паші, твердо вивалює:

— Мене блядун хорошою людиною назвав.

Паша вмить замовкає і відкидається до спинки свого крісла, однак з коментарем його випереджає Владлен:

— Ніхуя собі поворот.

— Він же нічого не знає? — дивлячись Азару в очі, питає Ілля.

— Ні.

— Що ти з ним зробив? — Паша смикається в бік Азара, але відразу хапається за бильце, ніби намагається не перетинати межу, за якою на нього накинуться вовки.

— Нічого хорошого, — відповідає Азар.

— Так і що, коли ти його повернеш? — Владлен з цікавістю підпирає щоку кулаком.

— Не знаю.

Від Іллі Азар не дочікується питання з очевидного приводу, але зрозуміло чому. В нього інша, глибша сфера інтересів, ніж у цих двох виродків. Азар вже знає приблизно, що він хоче сказати, бо все-таки має з ним більше спільного.

— Ти ж хотів малу на Різдво до себе забрати, — нагадує Ілля, — не будеш же його доти тримати?

Чогось такого Азар і чекав. Більш насущного, заглядання в майбутнє. Він опускає погляд на свою склянку і тре губи, але Ілля, як завжди, бачить його сумніви і перепитує:

— Не будеш же? Мої малі вже хочуть до дядька в гості.

Збоку Паша починає інтенсивніше терти свій хуй, але навіть ця бридота не може затьмарити питання Іллі. Бо Азар вже мільйон разів думав про таку перспективу, і вона не здавалась йому якоюсь поганою чи хоча б непристойною. А от казати зараз про це Іллі в лоб буде негарно і щонайменше неповажно. Не при інших виродках.

***

Десять хвилин на майже пустій парковці. Азар не поспішає виходити, лише тому що бачить, як нервує Каміль. Як він, дивлячись в одну точку на бардачку, кусає губу і натягує рукава куртки. Вони приїхали на початок робочої зміни, до відкриття закладу, щоб ні з ким не перетнутися, однак малий сказав, що тут завжди є ті, хто приходить раніше за всіх.

— В кого ти був закоханий? — більше не в змозі чекати, питає Азар. Каміль нарешті підіймає погляд. — Він працює тут?

Здається, вдарив куди треба, бо малий стискає губи і киває.

— Так, мій адмін.

— Не нервуй, коли будемо там. Ходімо.

Азар виходить з автівки та, почекавши Каміля, йде разом із ним до ліфта. Секунди, що вони підіймаються на поверх, здаються вічністю. Певно, для Каміля — особливо. Малий тулиться під бік, тож Азар обіймає його за плечі.

Двері розʼїжджаються, випускаючи їх до закладу, але Каміль гальмує пару секунд перед тим, як зробити перший крок.

— Приведи свого адміна, — Азар підштовхує його вперед, а сам рушає до бара, де зазвичай збираються працівники.

Каміль завертає у перші ж двері коло ліфта. Певно, їхня якась підсобка. В залі поки ще немає клієнтів, як і працівників, лиш за баром крутиться одна жінка, навіть уваги на Азара не звертає. Дивне місце. Коли пусте і зі звичайним освітленням, то виглядає як звичайний пристойний закритий клуб. Блядюшнею його роблять самі люди, працівники та їхні клієнти.

За пару хвилин Каміль повертається разом із Євгеном і знову тулиться до Азара, котрий стискає його шию ззаду і трохи тре великим пальцем. Малий відчутно нервує, підіймає швидкий погляд на Азара й трохи тремтить, ніби його морозить.

— Я хочу забрати його повністю, — без вітань заявляє Азар, дивлячись Євгену в очі.

Той вмить киває, але це більше схоже не на згоду, а радше на нерви. Надто різко. Надто швидко. Євген, як охоронець, стискає долоні разом перед собою. Захищається. Теж нервує?

— Ви впевнені? — питає він.

Азар на мить опускає погляд на Каміля, котрий теж якраз дивиться на нього, і чітко промовляє:

— Так.

Євген знову киває, але вже нормально, і змахує долонею у бік зали. Не схоже, що він ревнує, але поводиться якось дивно. Ніби чогось боїться.

— Прошу за мною, а Камі…

— Зі мною, — перебиває його Азар та, щоб ще більше побісити Євгена, намагається трохи усміхнутись, — речі потім збиратиме.

Вони проходять через всю залу до цілком звичайного кабінета, обставленого доволі антикварно. Як і минулого разу, Азар сідає в крісло коло кавового столика і підіймає погляд на Каміля, що зупиняється поряд. Кладе долоню собі на плече, а малий швидко розуміє жест і відразу кладе на нього свою, злегка стискає. Досі нервує.

Євген за робочим столом довго шуршить паперами, ніби не може знайти потрібні, кілька разів кидає швидкі погляди на Азара та Каміля і нарешті підходить до них із контрактом. Всівшись на диван на відстані витягнутої руки, спочатку сам щось дописує в кілька рядків, а потім розвертає його до Азара.

— Будь ласка, ознайомтесь і скажіть, чи згодні з умовами та сумою.

Азар швидко продивляється все, особливо те, що написав Євген, та ляскає долонею по верхньому папірцю.

— Дорого, — заявляє Азар і відчуває як Каміль стискає його плече. Боїться залишитись тут? — Ви дали мені поламану ляльку. Я тиждень слухав, як він ниє без своєї наркоти. Вважаєте, мені було приємно?

— Ми не несемо відповідальності за…

— А за що несете? Якщо я наберу вашого власника, він повторить Ваші слова? Щось мені підказує, що ні.

— Перепрошую, можемо вирахувати моральну компенсацію у розмірі пʼяти відсотків від загальної суми, якщо бажаєте.

— Бажаю, — Азар з насолодою спостерігає, як Євген стискає щелепи.

— Гаразд, — вперто дивлячись на Азара, погоджується Євген та, підтягнувши контракт до себе, дописує знижку. — Будь ласка, — він повертає папери Азару та кидає швидкий погляд на Каміля.

Певно, між ними є якась взаємна образа. Хотілося б розпитати малого про це, але щось підказує, що цього не варто робити, бо всім стане гірше.

— Приємно мати з Вами справу, — Азар простягає Євгену долоню, щоб отримати ручку, однак той ледь не випускає її з руки двічі та нарешті кладе над паперами.

Хай вдавиться своєю гордістю.

Після підписання та узгодження способу оплати Азар іде за Камілем до приміщення персоналу, де малий збирає свої речі. Рюкзак зі звичайним хлопчачим одягом і смартфон. Певно, речі, з якими він прийшов до закладу два тижні тому. Весь час пролежали тут. Каміль простягає Азару відкритий рюкзак.

— В мене більше немає нічого такого, але можеш перевірити.

— Правду кажеш?

— Так.

— Я тобі вірю, ходімо, — Азар обіймає його за плечі й підштовхує до дверей, однак Каміль зупиняє їх, впираючись рукою в одвірок, і підіймає погляд.

— Можна тебе поцілувати?

Дивне запитання. Азар в житті не чув такого на свою адресу. Але Каміль так довірливо дивиться на нього, ніби зараз розреветься.

— Можна, — Азар схиляється до нього й відчуває легкий дотик чужих губ до своїх.

Зовсім по-дитячому, та Каміль відразу зминає губи, стараючись не показувати свою посмішку.

— Ходімо, — повторює Азар та нарешті виводить його до ліфта.

— Можна я ввімкну телефон? Мама, мабуть, вже перенервувала…

— Як сядемо.

— Дякую, — Каміль різко розвертається до Азара передом і обіймає його доволі міцно.

Обіймає.

Не сказати, що Азар шокований — його півжиття так ніхто не обіймав. Крім маленької принцеси, але вона тоді не плакала. На відміну від Каміля зараз. Азар обережно обгортає руками його плечі, теж намагаючись обійняти. Як людина. По-людськи. Незвично. Обіймає. Накриває долонею чужу потилицю й трохи чухає великим пальцем.

Двері ліфта розʼїжджаються. Не відпускаючи Азара, Каміль задкує всередину, і вони так і спускаються обіймаючись. Він милий. І, здається, неймовірно вдячний. І щасливий. Перед тим, як вийти, Каміль знову цілує Азара й обіймає його руку. Вони повільно крокують до автівки, коли повз них в сторону ліфта пролітає розлючений хлопець із двома каністрами. Каміль озирається на нього й міцніше стискає руку Азара.

— Твій колега? — питає Азар, хоча це обличчя добре запамʼятав з першого разу.

— Так, вперше бачу його в поганому настрої.

— Гадаю, нам варто поквапитись, — Азар відмикає автівку та підштовхує Каміля вперед, щоб він швидше заліз всередину, і всідається сам, відразу ж заводить двигун. — Як звуть твого колегу? — питає він, коли Каміль вже намагається пристібнутись, і виїжджає з місця.

— Ларі.

— Один на один хто переможе, він чи твій адмін? — Азар зупиняється перед виїздом і дивиться на Каміля, котрий точно намагається перебрати в голові всі варіанти їхньої бійки на кулаках.

— Точно Ларі, — зрештою заявляє малий.

А Азар не сумнівається в його висновку. Євген був надто нервовий, і розлючений хлопець із каністрами точно не покращить його психічний стан, отже, і шансів перемогти в нього не багато.

— Що ж, ми дуже вчасно вийшли, — зітхає Азар і виїжджає з паркінгу.

Час пік, дороги переповнені. Було б добре встигнути відкотитись подалі від цього місця, поки той пацан не закінчив свою справу. Каміль дістає свій смартфон і починає інтенсивно строчити.

— У тебе гарні стосунки з батьками?

— Так, я їх вже три місяці не бачив через те, що хвилювався, як буду виглядати. Я не хотів, щоб вони вважали мене наркоманом.

— Чому тоді почав вживати?

— Це було важко… важко вивозити, все, що там було.

— Як же ти потрапив до борделю?

— Через свою дурість, думав, що всім можна довіряти… — Каміль зиркає на Азара. — Пробач, — він витирає очі вільною рукою і відвертається до вікна.

— Ти любиш своїх батьків? — питає Азар.

— Так, дуже.

Дивно таке чути, коли все життя всі з близького кола ненавиділи своїх батьків, як власне і сам Азар. Їх ні за що було любити чи хоча б поважати. Хоч Азару й довелося зробити дитину, щоб батько нарешті відчепився, хоч у нього й не було якихось теплих почуттів до колишньої, з маленькою принцесою він пообіцяв собі бути найкращою людиною в її житті.

— До мене на Різдво приїде донька. Хочу, щоб ти теж був з нами. Ти маєш їй сподобатись.

— Так сильно віриш в мене? — питає Каміль, соромʼязливо всміхаючись.

— Ні, у мене з нею схожі смаки.

— Що буде далі?

— Ти вільний, але я хочу, щоб ти по своїй волі залишився зі мною. Мені подобається те, що я відчуваю поряд із тобою.

— Мені теж, — Каміль обережно торкається долоні Азара. — Я люблю тебе.

— Ти чудо, — Азар зиркає на малого та, стиснувши його долоню, цілує кісточки пальців.

Скоро Різдво, і він справді збирається залишити цього хлопчика собі, познайомити з ним маленьку принцесу. Він має їй сподобатись. Навіть якщо Ілля буде на нього косо дивитися, він побачить, що Каміль насправді гарне слухняне дитя.

Раптом у дзеркалі заднього виду зʼявляється яскрава помаранчева пляма, що спочатку розширюється, а за нею долинає і звук вибуху. Полумʼя на верхніх поверхах будівлі.

Мабуть, справа рук того розлюченого хлопця. Ларі. Цікаво, що йому зробив той заклад, що він прийшов до рішення спалити все нахрін.

___________________

За хронологією наступна робота «Імʼя»

Ви маєте чудову нагоду написати відгук, а в іншому разі з вами нічого не трапиться, але я так ніколи й не дізнаюсь, чи є в мене живі читачі.

А який неймовірний тріп привів Ларька до такого рішення, можна дізнатися в «Сонечко 1.0»

Дякую за увагу!