Трояндинець

Розквітли перші троянди. Сходило сонце. На світ з’явились її двоє синів. Вони росли і підростали разом із її трояндами. Дві з троянд були синівські… Хлопчиків привчили із ранніх літ доглядати за трояндами, любити їхню стиглу красу і велич. Вони жили у трояндовому домі. Тут все було заставлене й обсаджене трояндами. Це було райське місце, де квітли всі можливі і неможливі троянди… І кожна з них була по-своєму, особливою красою гарна…

Хлопчики знали усі нюанси, уміли розбиратись у сортах і видах троянд, уміли кожну з них приголубити й виростити так, аби вона і зірвана, й жива радувала кожного, хто на неї дивився.

Проте це не давало родині грошей. Троянди були надто дорогі, а грошей за покупку квітів отримували так мало, що родина жила скромно. Нескромним у їхній оселі можна було назвати лиш сад, де троянд було море… Навіть аристократи не могли дозволити собі такого розкішного саду.

Все тут було дбайливо вирощене маминими й татовими руками. Хлопці рано навчились працювати, рано зрозуміли красу… Дуже рано вони всотали у себе всю повноту науки про вирощування троянд.

У їхньому місті всі любили троянди, але не всі мали гроші й бажання ку-пувати їх. Часто люди сходились до будинку квітникарів, аби подивитись на троянди, вдихнути цей запах краси і ніжності. Лиш рідко аристократи купували у них багато квітів для балу.

Але навіть безгрошів’я не засмучувало родину. Вони жили трояндами. Для них значили більше барвисті клумби ніж шматок хліба. Та на шматок хліба й воду завше вистачало…

І хлопці виросли… Горді, цілеспрямовані, у їхніх очах завжди світилось бажання; у точності рухів вгадувалась дисципліна, а в тому, що сади батьківські були прекрасні – їхня любов.

Батьків уже не стало. Оселя наче спорожніла. Живуть двоє юнаків… Вони від світанку до смеркання у садку… Кружляють наче бджоли навколо квітів… Їхня праця майже нічим окрім краси не винагороджена…

На отримані гроші знов куплять троянди… Тепер фіолетові… А ці пахнутимуть на весь сад так, що аж сусіди чують… Можуть кілька й дівчатам подарувати…Знічев’я … А одна така троянда кубок золота… Та хлопцям не жаль… Це, зрештою, їхня праця…

І почав старший брат робити із трояндових пелюсток масло. Це був еліксир краси… Кожна дівчина чи жінка хотіла мати у себе бодай один флакон. Гроші потекли рікою. Старший брат насолоджувався життям: пив вино, гуляв із дівчатами, просиджував цілі ночі на березі моря. Молодший же сумлінно працював. На братові гроші він не мав охоти… А до того ж він мусив вирощувати вередливі сорти троянд для найкращого масла. Брат же потім продавав еліксир краси, одержуючи від цього кубками золоті і срібні монети.

З цих грошей, він не спішив принаймні десятину віддати на те, аби заса-дити садок новими, кращими трояндами… Молодший брат і не знав, де ті злоті й срібні монети лежать. Йому було байдуже. Для нього сенс життя - ці троянди, залишені батьками у їх фамільному саду.

Одного дня старший брат не прийшов вранці, аби зробити чергову порцію масла. Він чи забув, чи проспав, а чи зовсім вже не хотів нічого. І тоді молодший брат розгорнув старовинну книгу із рецептом… Він боявся заглядати у ту старовинну материну книгу… Навіть за життя батьків вони самі не зазирали туди… А що казати про хлопців, котрі оволоділи секретами трояндівництва не так давно і ще не повною мірою…

Та замовлення вже були. Потрібно зробити щонайменше десять флаконів. І молодший брат взявся до роботи… Масло у нього вийшло не згірш, ніж у старшого брата.

І роблячи масло, молодший брат згадав, що їм колись мама розповідала… Нібито їх народженню передував розквіт найкрасивіших у саду троянд… А любов, що пронизувала їх усіх – то трояндові пахощі, що поселились у їхній оселі навічно.

Хлопцеві сподобалось робити масло. Та тепер це забирало у нього дорогоцінний час, котрий він би витратити на вирощування троянд, на пошук нових сортів…

Брат зник. Кілька тижнів не з’являвся вдома. Тепер золоті і срібні монети потекли до молодшого брата рікою, та він вклав усе у нові квіти.

Окрім вирощування троянд він мріяв ще стати лицарем. Орден щита вже давно манив його… Але він не міг стати лицарем, бо хто тоді буде виро-щувати його троянди, хто берегтиме наче святиню батьківську хату?

Між клопотами і текло його життя. Неширока, глибоченька річечка… Вона була зовсім непримітна. І життя його тим-то й було корисне, що вмів своїми руками, що пахнули сонцем. Зростити неймовірну красу… Та краса – лиш дар природи… Він допомагав їй з’явитися на світ. Окрім троянд і ордену щита не мав більш нічого, що б гріло його душу.

Брат згодом з’явився. Він був такий же веселий і охочий до грошей як і перед тим. І відтепер він уже не робив трояндове масло, він був згоден лиш продавати його, а прибуток ділити навпіл. Молодший брат мусив погодитись, бо квіти ніхто не купував, а трояндове масло було єдиним на чому вони обоє могли заробити… І братові погуляти вистачить і йому на трояндовий сад…

Та наставали темні часи. Одного разу молодший брат побачив як стріла розіпнула червону троянду. Квітка лежала на землі зламана… Прострілена наче серце…

І тоді він вирішив піти до лицарів ордену щита. Його майбутнє враз чітко і ясно постало перед очима. Він візьметься кувати мечі, стріли, робити наконечники для списів… І будуть вони наче вістря трояндових шипів.

Та лицарі ордену щита не спішили приймати неофіта до своїх лав. Вони попросили його спочатку довести своє уміння. Молодший брат вперше брав у руки ковальські інструменти… Молот був надто важкий для його руки.

Але він згадав троянду, що червоно й порубано, безнадійно лежала на чорній землі… І промені сонця падали так безжально… Якщо його будинок із садом перетвориться на попіл… ніхто навіть не заплаче, ніхто не згадуватиме із жалем… Ніхто не став би горою за трояндовий сад… А він? Сад, що його плекали батьки усе життя багато значив для нього.

І він вирішив, що доведе лицарям своє уміння кувати мечі і наконечники для списів. Вони будуть у нього гострі наче трояндові шипи…

І як тільки він зрозумів це, інструменти по-іншому лягли у руки… він від-чув себе як раніше, людиною, що плекає квіти… Нехай ці квіти розрізають чиїсь руки й тіла… Хай кров ворожа ллється наче пелюстки опадають із троянди…

І хай квітникар, що виростив їх, десь там, на іншому кінці світу, плаче як плакав він того дня над своєю трояндою.

Лицарі прийняли його до свого братства, коли побачили зброю його роботи. Це був шедевр, котрим навіть битися хотілося частіше… цією зброєю можна було знищити втричі більше ворогів. І він також зрозумів це.

Крім того братчики помітили, що його зброя світиться в руках у воїна.

Коли ж вони запитали про його секрет, він просто відповів:

— Я лише трояндовий майстер… трояндинець, якого народили у квітучому саду… Певне, я сам з’явився із квітки…

Він швидко став уславленим ковалем. Про його наконечники на списи ходили легенди…

А він зробився магістром ордену щита… Всі братчики схилялись перед його талантом і слухалися його за будь-яких умов.

А вдома лишився старший брат, що продавав останні запаси трояндового масла. Гроші майже скінчились. Та ще й жінки не брали у нього ні флако-на. Кожна з них казала, що воліє чоловікові меча і коня справити, аніж собі купити флакон дорогого трояндового масла… Кому потрібна її краса, коли чоловік на війні?

Справи старшого брата були дуже погані. Він зовсім вже не вирощував квітів… А нащо? Їх же все одно ніхто не замовлятиме…

Навіть перехожі більше не зупинялись біля їхнього дому. Тепер це пустка. Ні на що було там поглянути… Нічим потішити око…

А магістр ордену щита мандрував. Його мечі уславились і коштували ду-же дорого… А списи, що їх звали ще шипами, розходились серед вояків на ура. Та він не зупинявся на цьому. Грошей не хотів, тому половину зброї віддавав задарма.

Вояцтво любило його і його зброю. Всі поважали його.

І коли знов блакить миру засяяла над головами, його спитали про те, що він збирається робити далі, як і де жити.

— Повернусь додому… Там сад мій… Певне, брат вже зовсім усе закинув… Мушу відновлювати свої троянди… Це ж вони стали моїм всім… Вони були і будуть моїм всім… Вони наче моя основа, наче один із сенсів мого життя …

На світанку він повернувся у свій будинок. Брат спав на підлозі. На-півп’яний і нещасний.

Він вийшов у сад. Зі сходу дув легкий вітер… Вітер освіжав його обличчя, просмалене у кузні. Молодший брат згадав вістря котрі кував для вояцтва… У цих вістрях було все від троянди…

І лише він, трояндинець, той хто розкрився разом із трояндою… І цей сад, що лежав нині пустий і чорний, був для нього сенсом і цілю… І лише він може все відновити… Троянди дали йому силу кувати зброю, дадуть і силу відновлювати красу.