Останнє слово

Щось сьогодні комп'ютер зовсім відмовляється працювати – то зависає, то відключається: живе своїм життям, і книгозбірня недоступна. Ще й холодно, аж дрижаки б'ють. А зранку, навпаки, було жарко. Я перевірив систему терморегуляції – все працює, але в приміщенні дубак. Вирішив спробувати перезапустити всю систему. Пульт встановили над ліжком у кімнаті для сну; в разі збою потрібно натиснути червону кнопку, що я й зробив.

На кілька секунд живлення припинилося: світло згасло, перервалося тихе ритмічне гудіння.

Я відчув себе неначе в труні, повна темрява й абсолютна тиша. Хоча, тиша ніколи не буває абсолютною, допоки ти живий. Я слухав, як серце невпинно переганяє кров у моєму тілі.

Вже за кілька секунд світло блимнуло й освітило білу кімнатчину приємним, ледь блакитним сяйвом.

Трохи почекав – не потеплішало, навпаки, стало ще холодніше: хекнув і з рота пішла пара.

Теплого одягу я не мав, то ж загорнувся в ковдру, перш ніж повернутися до бібліотеки; але цього разу комп'ютер навіть не увімкнувся.

Коли мене рокували до повної ізоляції, за звинуваченням у терористичній діяльності на ґрунті національної нетерпимості (здається так вони це сформулювали), останнім бажанням, на яке я мав право, було отримати доступ до книгозбірні. Позаяк, це було не можливо, мені надали комп'ютер з файлами книжок. І от – маєш, тепер вони недоступні!

Я таки ще сподівався, що система відновиться. А тим часом в приміщенні дедалі холоднішало й дихати ставало тяжко...

Востаннє я бачив Марусю 28 лютого минулого року.

Погода того дня була зовсім весняною, неначе весна дізналася, що календарна зима вже закінчується, й не забарилася.

В університеті я вже не працював; щодо мене тривало слідство; попереду чекали виснажливі психіатричні експертизи й суд.

Того дня я прийшов до скверу, яким вона, зазвичай проходила, повертаючись додому з роботи. В якому ми колись гуляли, здається тисяча років тому.

Я дочекався її й гукнув. Вона знітилася побачивши мене. Тоді я вже знав, що її свідчення використали проти мене. Та про надані нею аудіозаписи, дізнався лише в суді. Я був певен, що її змусили, чи переконали, як вони вміють це робити, свідчити проти мене – раніше, як і тепер, я шукав їй виправдань.

– Привіт!

– Привіт,– вона ховала очі, а мені так хотілося зазирнути в них.

– Нам не можна бачитися.

– Знаю, я на хвилинку.

Відвів з-за спини руку й подав їй її улюблену велику ромашку. Певно вона не очікувала цього, то ж одразу взяла квітку.

Ми повільно йшли алеєю, серед ще сплячих безлистих дерев; нас обминали люди. Ми крокували мовчки. Незручне мовчання. Нарешті вона обірвала його.

– Чому ти не йдеш на співпрацю?

– Тобто?!– я зійшов майже на крик,– Уявляєш?! Вони пропонують мені здати хлопців з гуртка!

Її очі злякано забігали. Жінка, що проходила повз, озирнулася. Маруся показала мені знак рукою стишити голос і прошепотіла:

– Яке це має значення? Однаково їхні прізвища відомі. Твоя заява це просто формальність, цим ти покажеш свою лояльність, і все. Розумієш? Їм взагалі нічого за це не буде.

– Я розумію. Але ж вони мені вірять! Довіряють! Якщо я їх зраджу, кому після цього вони будуть вірити?

– Ой, Дене! Завжди ти такий ідеаліст. Зараз інші часи! Я ж говорила тобі, а ти...

– Що я?

– А ти говорив своєю українською мовою: де треба й де не треба!

Вона нервово відривала пелюстки ромашки. Так ніби ворожила: «любить, не любить».

І я запитав:

– Марусю. еее .. Мері, чи ти мене все ще любиш? Чи ти любила мене?

Білі пелюстки падали нам під ноги.

– Ти так нічого й не зрозумів, – відповіла вона, тицьнувши мені до рук обідрану квітку, й пішла.

Хвиля її рудого волосся огорнула мене ароматом торішньої осени.

Дві пелюсточки, як крильця, стирчали з жовтої серцевини квітки.

Любить ... не любить...

На суді вона була за екраном: вона мене бачила, а я її – ні.

Я самотньо пройшовся хідником до тієї лавочки, на якій ми колись з нею розмовляли, разом.

На лавці сидів старий, він якось розгублено дивився довкола. Мені, навіть, здалося, що він загубився.

Дивно було бачити таку літню людину на вулиці. Я взагалі настільки старих з виду людей бачив лише в ретро фільмах. Зазвичай ті, хто з якихось причин не міг скористатися стабілізуючою сироваткою (найчастіше з медичних протипоказань, чи фінансової неспроможності), доживали свого віку в пансіонатах за межами міста.

– Ондечки смітник,– несподівано заговорив він.

– Перепрошую, що ви сказали? – вкрай незвично, щоб незнайома людина зверталася до тебе, ось так, просто, на вулиці.

– Смітник,– він показав рукою на кумедне пластикове звіреня і на

розкромсану ромашку, яку я все ще тримав у руці.

– Дійсно, дякую, – вкинув квітку в роззявлену пащу.

«Любить, не любить» – подумав наостанок, під тихе дзижчання в середині смітника, там моя квітка перетворювалася на компост для тисяч інших квітів.

– Поверніть мені шалену бджілку,– знову озвався старий, якимось по-дитячому плаксивим голосом.

– Перепрошую, ви до мене говорите?

– Ні, то я не до вас, – він обережно, тремтячими руками, розгорнув цукерку в жовтій обгортці.

– То я ні до кого взагалі,– і, так само делікатно, поклав смаколика собі до рота.

Тоді подав мені обгортку, прохаючи:

– Будьте ласкаві викинути, вам ближче до смітника,– доброзичливо усміхнувся.

– Колись ці цукерки називалися «Шалена бджілка». Я так любив їх в дитинстві,– говорив ніби до мене, й не до мене.

– Вони тоді були такі смачнющі, смачніші ніж тепер. Тато, коли повертався з роботи, приносив цілий пакет таких цукерок. Вони там були різні, та найбільше ми з сестрою полюбляли ті, що з вишневим смаком, бурячкового кольору – ми завжди з нею сварилися за них. Вони називалися «Шалена бджілка».

Він скрушно зітхнув і розгублено роззирнувся:

– Часто я навіть не розумію, де знаходжуся,– старенький поглянув на мене очима загнаного звіра,– Всі ці написи чужими мовами, я нічого тут не впізнаю!

Я озирнувся довкола, дійсно: кав'ярні, крамничка, перукарня на розі вулиці, навіть маршрутний вказівник – жодної української назви, жодного слова українською. Якось я ніколи не зважав на це, напевно з часом такі деталі перестаєш помічати довкола себе.

«На нашій – не своїй землі!», – подумав я, а вголос сказав, звертаючись до дідуся:

– Можливо вам потрібна допомога? У вас є телефон, чи ідентифікаційний браслет?

Швидко крокуючи бруківкою, до нас наближалася жінка старша тридцяти, їй могло бути й на багато більше, судячи з віку її батька. Цей дивакуватий старий виявився її батьком.

Вона підійшла, заступаючи – ледь не кинулася між нами – ніби відсторонюючи літнього чоловіка на лаві, від мене:

– Тату, знову?! Ти ж обіцяв більше такого не робити!

Він ніяково зорив на неї знизу вгору й відказав лагідно:

– Не сварися, Зіню. Ми тут не самі.

Зітхнувши, дочка допомогла йому підвестися.

– Вибачте, сподіваюся він вам не надокучав? – вона подивилася на мене змученими очима, й я подумав, що їй таки далеко за тридцять.

– Сподіваюся, він не наговорив нічого такого,– вона поглянула мені в очі злякано й одночас благально,– У тата проблеми зі здоров'ям.

Я зрозумів, що вона натякає на психічну хворобу.

– Він постійно тікає з пансіонату та йде до цього парку, а назад дороги знайти не може. Вибачте, він не небезпечний.

– Все гаразд, не хвилюйтеся, жодних проблем,– я зовсім розгублено пробубнявив собі під носа.

– Дякую вам! – вона взяла старого під лікоть й повела до транспортної зупинки.

– Ти знову зламав браслет?– вичитувала його дорогою.

– Я вам не щеня, щоб носити таке,– голос його звучав вперто, але вигляд він мав абсолютно безпомічний, ледь шаркотів ногами поруч доньки, вона теж хилилася під його тиском, намагаючись підтримати батька.

Образ цього безпомічного, заблукалого старого ще довго не йшов мені з голови. Я подивився на цукеркову обгортку, яку він мені дав – назва чужою мовою.

Того вечора я довго блукав сквером сам-один. Майже до комендантського часу. Хотів навіть залишитися там на ніч, принаймні поки по мене не приїхав би патруль. Та стало прохолодно, я змерз і, таки, поплентався додому. Не знаю, чи було мені насправді холодно, чи я просто злякався.

За рогом мого будинку на мене чекав студент з нашого розмовного клубу. Я хотів запропонувати йому піднятися до мене, тоді подумав, що не варто, адже вони й без того натерпілися через мене.

– Здрастуй, Пашо! Ти...

Він не відповів – махнув йти за ним. Я пішов. Так ми опинилися в невеличкому затемненому провулку: одне з тих місць, які називають «апендиксами міста» – закамарки загублені при складанні карти-плану. Тож, в такі «апендикси», не залітали дрони, не заїжджали прибиральні машини, а ще там не було відеокамер і прослуховування. Особисто я ніколи не вірив у це тотальне прослуховування, я завжди сприймав це, як елементарні заходи безпеки, але тепер після того судилища наді мною, усвідомив власну наївність.

Тільки завівши мене туди, Павло рвучко озирнувся. Він вхопив мене за руку й міцно потиснув. Його очі, як білки злякано бігали за товстими скельцями окулярів, червоні акне на щоках додавали його образу химерності, мені згадався монстр із «Вулиці В'язів». Високий і кострубатий він – Павло, а не монстр,– навис наді мною. Його манера дихати в лице, наближаючись впритул до співрозмовця, завжди дещо дратувала, та зараз я був радий; я обняв його й поплескав по спині. Вже два тижні ні з ким не розмовляв, якщо не рахувати мою коротку розмову з Мері перед тим, ну й з дивним старим у сквері.

Павло обняв та поплескав мене по спині у відповідь, і заговорив – так і не відсторонюючись – швидко й впівголоса:

– Ви ж знаєте я у вільний час підпрацьовую помічником у архіві в універі.

– Угу,— здається він колись говорив про це.

– Так от, я випадково дізнався, що ваша справа зовсім погана.

– Я ...

– Вислухайте мене,— він грубо перервав мої заперечення, це було так не схоже, на, завжди невпевненого в собі й сором’язливого, Павла, що я замовчав, давши йому можливість говорити.

– У мене є товариш на фізико-математичному факультеті, він займається вивченням квантової фізики, він писав наукову роботу на тему «квантового самогубства» й переміщення в паралельні виміри. А потім йому перекрили фінансування.

Я щось чув про ці дослідження паралельної реальності в нашому університеті, але ця тема мене мало цікавила.

– Йому перекрили фінансування, але він не припинив досліди. Розумієте?

– Угу.

Павло говорив так схвильовано, що його гарячковість починала охоплювати й мене.

– Так от. Він вже кілька разів запускав дрончика туди.

— Куди?

— В інший вимір. Це правда. Я бачив відео. Воно не чітке, але воно є. Я особисто бачив. Два дрони не повернулися, але вісім повернулися. Вісім з десяти – це не мало! Розумієте?

— Угу.

— Я поговорив з ним. Він думає, що вдасться?

— Що вдасться?! Павле, до чого ти хилиш?! — я вже пошкодував, що пішов за ним. Мені хотілося сидіти вдома з чашкою кави й зануритися в надруковані слова. Я відчував, що просто втрачаю час, а планував ще дописати працю з фонетики сьогодні.

— Ви не розумієте?

— Ні!

— Ми хочемо відправити вас.

— Що?! — я ледь втримався, щоб не розсміятися.

— Але це серйозно. Так, ризик є, але ви нічого не втрачаєте. Я дізнався, що вас збираються...

— Нічого вони мені не зроблять! Павле, ти ж знаєш, всі ці звинувачення абсурдні! Я ніколи, нічого не робив протизаконного! Та й навіть, якщо те, що ти мені пропонуєш вдасться, я не хочу кидати Україну!

— Так ви й не покинете. Ви будете в Україні, тільки в іншому вимірі. Ходімо зі мною, я покажу вам записи. Там все ще йде Велика війна, ви легко зможете там загубитися.

— А якщо в тому Світі є інший я? Якщо цей перехід зруйнує Світоустрій? Ти подумав про це?

— Так, звичайно. Вам доведеться уникати особистих, близьких контактів з людьми в тому Світі, ну й намагатися не потрапити собі на очі.

— І все?! Так просто?! – я хотів додати ще щось грубе, на кшталт: «Я вам не піддослідний пацюк»...

А тоді побачив, як у нього по щоках течуть сльози, блискучі краплинки прокладали мокрі борозночки між великих, червоних, гнійних прищів.

— Вас хочуть...

— Нічого вони мені не зроблять, розберуться і все буде добре.

— Це остаточна відповідь? Сьогодні вночі останній шанс, іншого може не бути. За вами постійно стежать, а сьогодні ні.

— Так, це остаточна відповідь.

Він подивився мені в очі, його зінниці більше не бігали. Кивнувши, потиснув мені руку на прощання:

– Ми все одно будемо збиратися нашим гуртком,– випалив він.

– Хлопці, ви…– я хотів його відмовити, хоча насправді відмовляти не хотів, але мусив.

– Це наше рішення! – твердо відказав він і пішов.

Я трохи постояв там, роздивляючись бруд під ногами: пляшки, використані шприці, недопалки самокруток, різні обгортки – ніколи не задумувався про існування подібних місць у нашому місті, чув про них, проте сприймав, як щось ефемерне. Раптом, в темному закутку, куди не потрапляло світло вуличних ліхтарів, щось ворухнулося. Я, швидше автоматично ніж цілеспрямовано, направив промінь ліхтарика телефона в той бік: під старим електричним стовпом, з якого гронами звисали обірвані, іржаві дроти, сидів чоловік, очевидно безхатько, він кутався в брудно-червону дуту куртку. Чоловік примружившись, привітався:

– Добрий вечір! – натягнув бейсболку козирком на очі, в світлі ліхтаря вона здавалася рожевою, хоча, напевно була такою ж червоною, як і куртка.

Я буркнув у відповів і поспішив звідти; чимшвидше додому – працювати.

«Чи безхатько насправді звернувся до мене українською мовою, чи то лише здалося?» – міркував я прямуючи безлюдним провулком.

Ось і тепер, озираючись на своє минуле життя, я думаю, а чи було воно, чи лиш здалося? А що як цей білостерильний простір довкола мене був завжди? А тепер він стискається, тисне мені на груди, як гранітна плита.

Комп'ютер у бібліотеці не включався, то ж я вирішив писати по пам'яті. Взяв стопку списаних аркушів, повернувся до початку роботи й заціпенів – чорнило на папері майже випарувалося, на перших списаних мною листках, вже зовсім нічого не видно, ледь-ледь проступали обриси слів…

«Ти так нічого й не зрозумів!»…

Я скинув з себе ковдру й притьмом кинувся до продовольчого відсіку, звідти продукти надходили на автомат і в шахту ліфта. Їжі залишалося, максимум, на кілька днів.

Схоже моє довічне ув'язнення добігало кінця!

Звідти побрів на кухню по ніж, але знайшов у шухляді лише затуплені столові прибори – наше високогуманне суспільство усіляко запобігає випадкам суїциду; хоча, наміру покінчити з собою я й не мав.

Повернувся до свого письмового столу, взяв кулькову ручку й пробив нею вену на долоні – це було нелегко, але я зробив.

Темна кров витікала поштовхами – на диво багато, як для такої маленької ранки – вмочуючи в неї кінчик ручки, написав одне єдине слово на чистому білому аркуші, тільки одне слово…

УкРАЇнА

…трохи кострубато, але розбірливо. Написав кров'ю!

Завтра (якщо для мене ще буде «завтра»), продовжу писати – я писатиму доки матиму сили! А сьогодні хочу лягти спати раніше, щось я достобіса втомився.

Притиснувши руку до футболки, щоб зупинити невелику кровотечу, пішов у кімнату для сну.

Тепер лежу в ліжку, тремчу від холоду й задихаюся від нестачі кисню; думаю про всіх тих засуджених: терористів, вбивць, злодіїв, ґвалтівників, яких роковано до довічної ізоляції від суспільства в таких от капсулах. Когось в великих – групами, таких як я, з нахилами до бунтарства,– в одиночних. Чи доживають вони в своєму ув'язненні до глибокої старості, так як про це декларує влада, чи їх також кидають у смертельну пастку, разом зі сміття, яке не піддається переробці?

Задрімав…

Прокинувся від свого страшного сну. Люди з плакатами знову кричали, як тоді – в залі суду:

«Ганьба! Ганьба! Таким не місце на Землі!»

Напевно уві сні я плакав, тому що бурульки застигли в мене на віях і я не в змозі розклепити очей. Поклав руку на подушку, ближче до вуха, щоб було чутно як тихесенько цокає годинник на моєму зап’ястку…

Коли я побачив усю ту ненависть до себе в суді; коли почув ті записи наших з Марусею розмов, змонтовані так, що сумнівів у вироку більше не було, чи не пошкодував я тоді, що не пристав на пропозицію Павла? Думаю – ні, не пошкодував. Це моя чаша і я вип'ю її до дна. Але якась часточка мене тоді точно вмерла і мені було вже байдуже до вироку.

А коли мене виводили з залу суду, я відчув ледь вловимий дотик до своєї руки, той хтось, хто торкнувшись мене, вклав мені у долоню крихітну цидулку. Я озирнувся, але на мене дивилися лише спотворені гнівом обличчя і жодного приязного лиця. Я хотів відкинути геть ту записку, бо не вбачав у ній нічого доброго для себе, та все ж не викинув, а розгорнувши її пізніше, побачив одну єдину літеру написану для мене, літеру схожу на свічечку.

Якщо цей Світ не єдиний, десь є інший Світ, інший вимір – в ньому є Україна. Там все ще точиться війна з московитами, ми ще не перемогли, союзники, поки що, не ввели війська. Кремль все ще стоїть. У тій Україні гинуть люди, але та Україна є – вона жива! І десь там за письмовим столом сидить юнак і пише книгу українською мовою й мислить українською мовою і це не злочин, і це не геройство – це просто звичайна реальність у тому Світі...

... колись же ж і наш Світ був таким...

Думки мої уриваються, я то засинаю, то прокидаюся; знову думаю про свою працю, про все, що зроблю завтра, а мою капсулу відносить все далі та далі від Землі у відкритий космічний простір.

... може бути, що той інший юнак, просто зараз, цієї самої миті зі зброєю в руках, боронить свою Україну.

листопад 2023 ( 19 липня 2024)

* МОН - МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

** ไม่เป็นไรกับคุณเหรอ? - Тобі це зрозуміло?

*** з «Мені однаково, чи буду» Т.Г.Шевченко