ХТО ПРО ЩО...

1

Стася прокинулася, ввімкнула підсвічування, поглянула на годинник і зойкнула:

– Проспала!!!

Підхопилася з ліжка, накинула халат і прожогом побігла у санвузол – приймати душ. За кілька хвилин вийшла й сказала Грицькові, що теж прокинувся:

– Уявляєш, уже за двадцять восьма!

– Це – не найбільший жах у світі, – усміхнувся хлопець. – Доброго ранку!

– Доброго! Але тепер ти мусиш чекати в каюті аж до обіду, бо якщо няньки тебе побачать, мене виженуть з роботи. Коли дітей вкладуть спати, я тебе випущу.

– То відпочину ще! Перед рейсом це – на користь. Не переймайся.

– Кохаю тебе! – Стася поцілувала хлопця й пішла одягатися в маленьку вітальню. А за кілька хвилин вона вже разом з няньками-роботами заходила у велику каюту, утворену з кількох звичайних, де спали діти. Встигла.

Колись Стася сама бігала коридорами цього дитсадка, обладнаного в старому зорельоті «Пума», який після списання спочатку використовувався як склад. Потім населення планети зросло, і застаріла космічна «тарілка» отримала нове призначення. Дітям віддали всю верхню палубу з величезною кают-компанією. В дитсадку ж Стася познайомилася зі своїм однолітком Грицьком. Вони народилися тут, на тераформованій Q-384, куди переселенці з Землі прилетіли тридцять шість незалежних років тому. Поступово їхня дитяча дружба переросла в юнацьке кохання. Григорій вчився на пілота, Стася – на виховательку, що не заважало їм зустрічатися щодня. А потім почалася робота, і їхні вихідні співпадали дуже рідко. Тому дівчина наважилася на заборонене: коли Грицько мав перерву між рейсами, вона потай впускала його в дитсадок, якщо сама в ці дні працювала. Як оце вчора…

Три роботи-няньки повели вже умитих і одягнених дітей до їдальні, теж обладнаної з кількох кают, і Стася, як завжди, не витримала – пішла слідом, щоб проконтролювати. Хоч якими б старанними й лагідними не виглядали андроїди-помічники, дівчина чомусь не могла їм повністю довіряти. В часи її дитинства в дитсадку цілодобово чергували звичайні охоронці. Кремезні дядьки, які видавалися маленькій дівчинці добрими велетнями, постійно щось лагодили, в чомусь допомагали неповоротким роботам-нянькам, іноді майстрували чудернацькі іграшки. Потім старих няньок замінили на нові вдосконалені й значно спритніші роботи класу «М», і потреба в охоронцях відпала. Навіть виховательку залишили лише одну на зміну замість двох, як було раніше. «Емки» працювали бездоганно, але щось таке мигтіло в доброзичливих агатових очах, що іноді ставало лячно… Стася по двох тижнях праці подавала прохання про повернення штатної одиниці охоронця, та це нічого не дало. Вихователька – так, людина, і цього достатньо. «Обслуговувати» мусили роботи, а охороняти – від кого чи від чого? Нісенітниця!

В їдальні, звісно ж, все було добре: харчові апарати видавали порції поживної вітамінізованої маси, які няньки розносили по столах. Стася зітхнула й зібралася вже піти в ігротеку (колишню кают-компанію), щоб вибрати якусь цікаву гру для своїх вісімнадцяти підопічних у віці від трьох до шести років, але несподівано блимнув фон-браслет.

– Слухаю, – натиснувши на кнопку, відповіла дівчина.

– Пані Борщенко, відкрийте, будь ласка, вхідний люк, – вона впізнала голос завідуючого освітою поселення. – До вас ідуть монтажники.

– Я не викликала! – здивувалася.

– Так, це – моя ініціатива. Ми отримали нові харчові апарати, більш досконалі, тож вирішили замінити насамперед ваші.

– Але вони ще хороші!

– Пані Борщенко, мені видніше. Виконуйте розпорядження. Монтажники вже біля «Пуми».

– Але ж саме сніданок! – обурилася вихователька. – Нехай прийдуть пізніше!

– Негайно відчиніть люк! Інакше вас буде звільнено! – в голосі спочатку з’явилися металеві нотки, а кінець фрази пролунав якось зовсім механічно.

– Я не розумію… – пробелькотіла Стася й пішла до їдальні, щоб подивитися, чи закінчують їсти діти. Вона не дозволить байдужим роботам-монтажникам псувати сніданок у дитсадку! Самі вони зайти не зможуть, бо «Пума» відкривається виключно скануванням сітківки ока виховательки, яка заступила на шестиденне чергування (в понеділок зранку вихователька й діти заходили в корабель, в суботу ввечері виходили – дітей забирали батьки; в неділю няньки робили генеральне прибирання; в понеділок діти заходили вже з іншою вихователькою, яких тепер у дитсадку працювало лише двоє).

Картина, побачена в їдальні, ошелешила: три няньки спокійно нівечили харчові апарати – два працюючих і один запасний.

– Що ви робите??? – скрикнула Стася.

– Вони поламані, – відповів один робот. – Відкрийте люк, щоб нам принесли нові.

– Звідки ви знаєте? – аж повітря забракло.

– Можливо, вам потрібна в цьому допомога? – запитав другий робот, повертаючись до Стасі й роблячи крок у її сторону.

Глипнувши на дітей, які зацікавлено дивилися з-за столів, вихователька розвернулось і побігла до своєї каюти, волаючи:

– Грицю!!!

Але він уже сам вискочив назустріч. Побачивши, що нянька наздоганяє дівчину, парубок, не вагаючись, вихопив зброю і крикнув:

– Пригнись!!!

Стася послухалась, але не втрималася на ногах і впала. Робот, що вже майже схопив її, теж упав з розплющеною пострілом головою. Гриць поспішив розчавити ногою штучний мозок, від чого нянька здригнулася й завмерла з піднятими руками. Але з їдальні вже поспішали інші два роботи, що вдало ухилилися від нових пострілів парубка. Помітивши, що в коридор вибігли й троє хлопчиків, вихователька, що тимчасово залишилася без уваги няньок, швидко поповзла до їдальні. Хоч як її серце вболівало за Гриця, що вже бився врукопаш з двома супротивниками, але головним було вберегти дітей. Вона підвелась і зробила кілька кроків, коли істерично, без пауз заблимав фон-браслет.

– Стасю, хіба ти не бачиш, що тебе викликають? – запитав маленький Антоніо. – Не відповідати – це неввічливо!

На дитячий голос обернулася одна з няньок. Побачивши, що вихователька заводить хлопчиків у їдальню, робот побіг до них. Стася встигла закрити двері, але нянька з силою смикнула їх на себе, розчахнула і промовила:

– Пані, чому ви не слухаєтеся? Дітям не буде завдано шкоди, якщо ви поводитиметеся…

Договорити робот не встиг, бо Гриць пострілом зніс йому половину голови. Антоніо, що стояв ближче інших, побачив це й заплакав. Пригорнувши хлопчика до себе, Стася розпачливо прошепотіла:

– Що це??? Чому???

– Збій в мережі роботів класу «М», – відповів Гриць. Ставши навколішки, він швидко звільнював атомне «серце» няньки. – Вони звихнулися, отримують від котрогось з них команди, які суперечать усім законам, і виконують їх. Мені дзвонили з крейсера. На планеті – масова евакуація. Командор зрадів, що я тут, і наказав…

– Як? Ти сказав??? – шокована дівчина, не усвідомлюючи масштабів трагедії, відреагувала лише на те, що викрито їхню таємницю.

– Стасю, зараз головне – вижити! Звичайно, я сказав, де я. Тож командор наказав негайно злітати. Ці «Емки» прагнуть тут панувати. Мабуть, дитсадок їм потрібен для шантажу.

– Дітки, сідайте за столики, зараз буде нова гра! – обернулася до вихованців дівчина, марно намагаючись говорити спокійно. Потім знову до Гриця: – Чому ж нас не захищають?

– Вважай, що мене для цього відрядили. Потрібно тікати якнайшвидше, доки цей вірус, чи що воно таке, не перекинувся на всю комп’ютерну мережу.

– А… хіба тут є пальне?

– Цього, – вхопивши «серце», відповів хлопець, – вистачить, щоб дістатися Землі. Чекай тут і нічого не бійся! – він підвівся й десь побіг коридором.

– А няньки не оживуть? – злякано крикнула Стася.

– Ні… – почулося вже здалеку.

Знову настирливо заблимав фон-браслет. Доки дівчина роздумувала, відповісти чи ні, зореліт здригнувся, ніби від вибуху, світло блимнуло й згасло. Діти перелякалися й закричали, Стася – разом з ними. Але за кілька секунд світло увімкнулося.

– Це така гра… – заспокоювала і себе, і вихованців дівчина. – Це така гра…

Вона, немов квочка, сіла на підлогу, намагаючись обійняти якомога більше дітей. Пролунав ще один вибух, зореліт здригнувся, дрібно затрусився й затих.

– Гра закінчилася? – запитала, витираючи сльози, маленька Тереза.

– Мабуть, – Стася подумки благала Грицька швидше повернутися. Раптом похолола: а якщо це вибухнули двигуни? І вона залишилася тут сама з дітьми?

– Тобі погано? – запитав, поглянувши на виховательку, Антоніо.

– Ні, все нормально…

– Тоді ходімо в ігротеку!

– Краще посидимо ще тут, – дівчина боялася й потикнутися з їдальні. Їй здавалося, що в коридорі повно злих роботів.

– А хто був той дядько? А де няньки? А хіба няньки погані? – запитання посипалися, немов рясний дощ. Вперше в житті це роздратувало Стасю, вона закрила очі й почала рахувати про себе, щоб скоріше минув час, щоб Грицько, нарешті, повернувся…

На рахунку «тисяча вісімсот дев’ятнадцять» почулися швидкі кроки. Стася скочила на ноги й, обережно прочинивши двері, визирнула в коридор. Побачила хлопця й зі сльозами кинулася йому на шию:

– Я боялася… Я думала, що двигуни…

– Двигуни в нормі, – трохи сумно відповів Гриць, – але…

– Що???

– Чула вибухи?

– Так.

– Я не знаю, хто й по кому палив, але нас зачепило. Навігаційна система вийшла з ладу.

– І що? Не тягни! – аж скрикнула.

– Ми злетіли, стрибнули, а от куди – я не знаю. Зараз ми дрейфуємо в просторі.

– Але ж нас знайдуть? Ми подамо сигнал? Так?

– Антени теж знищено… Стасю, звичайно, нас хтось колись знайде! Головне – ми не загинули.

– І що ж нам робити? – зовсім розгубилася дівчина. Діти висипали в коридор і обступили дорослих, з острахом поглядаючи на залишки няньок.

– Жити. Я вимкнув двигуни, тому енергії «серця» робота вистачить на багато років функціонування повітряного, водяного й харчового апаратів, як і системи терморегуляції.

– А харчові апарати поламано! – випалив Антоніо.

– Всі? – звів брови Гриць. – Мав бути запасний.

– Всі, – підтвердила вихователька. – Але ми ж їх полагодимо?

Того дня діти вляглися спати без обіду й вечері, тому що апарати полагодити не вдалося. Грицько вийняв атомні «серця» ще з двох роботів, заховав подалі, а те, що залишилося від няньок, викинув у сміттєвик. Потім покликав Стасю, щоб сказати:

– Раніше тут був склад. Можливо, щось залишилося? Пам’ятаєш, ми з тобою колись пробралися на нижню палубу?

– Там було дуже страшно! І нас потім ледве не відрахували з дитсадка, а батьки заплатили величезний штраф.

– Але ж внизу стояли якісь стелажі з коробками! Я туди навідаюсь. Якщо пощастить, знайду якусь їжу.

– Я піду з тобою!

– Ні, ти залишишся з дітьми. Не сперечайся. Може, мені вдасться розблокувати ліфт, щоб довго не блукати. Чекай! І не бійся! – і він пішов, а Стася закрилася в спальні, щоб оберігати неспокійний сон дітей і молитися, аби коханий швидше повернувся.

Гриць зумів розблокувати ліфт, який за хвилину слухняно зупинився на нижній палубі. Зореліт мав хороше обладнання: за довгі роки датчики не вийшли з ладу, бо після відкриття кабіни ліфту ввімкнулося світло. Хлопець вийшов у довгий коридор. Звичайний, а не велетенський, як видалося в дитинстві. Замість кают тут були секції, в основному – порожні. Моторошно було ходити в повній тиші. Відлуння власних кроків било по вухах, примушуючи здригатися й оглядатися. Але перспектива голодної смерті видавалася страшнішою, тому Гриць відкривав секцію за секцією, примусивши свій страх замовкнути. І таки надибав залишені за непотрібністю бокси з консервами. Перетягнув два до ліфта. Потім повернувся, пройшов ще кілька секцій і знайшов коробку з якимись незрозумілими пакетиками. Вирішив теж взяти, щоб нагорі роздивитися. З усім цим скарбом повернувся до дитсадка.

Стася кілька разів збилася з рахунку, поплакала, спробувала задрімати, але не змогла. Вийшла в коридор, походила біля ліфта, та коли почула, що він піднімається, знову злякано забігла в спальню, щоб уже звідти, з прочинених дверей, побачити спочатку важкі коробки, а потім – Грицька.

– Є??? – не повірила власним очам.

– Є. Дивись!

– О Космосе, ми нагодуємо дітей!

– І себе теж! – усміхнувся хлопець, відкриваючи консерву. – Їж!

– А це що? – запитала Стася, вказуючи на пакетики.

– Не знаю. Потім подивимося.

З дверей спальні визирнула Тереза:

– А коли ми снідатимемо?

– Зараз! – засміялася вихователька. – Буди всіх!

Після ні на що не схожого занадто раннього сніданку діти вляглися досипати, а Стася взялася роздивлятися дивні пакетики.

– Це ж насіння! – за кілька хвилин здивовано сказала вона Грицю. – Звідки воно на зорельоті?

– Обов’язкова програма. Ми вчили, що такі комплекти мають всі кораблі, якими летять переселенці. Я просто не знав, як воно виглядає.

Дівчина помовчала, над чимось міркуючи, а потім запитала:

– А на який термін нам вистачить консервів?

– Чесно?

– Звісно!

– Не хочу тебе засмучувати… На рік, не більше. Але, сподіваюся, що нас знайдуть раніше.

– А якщо не знайдуть?

Гриць мовчав. Що він мав сказати? Що, ймовірніше, так і буде? Стася зрозуміла, зітхнула й промовила:

– Зараз подивимося кіно. Ввімкни, будь ласка, екран, а я поки що знайду потрібний мікрофільм.

Гриць ввімкнув, а потім, коли з’явилася назва «Неймовірна оздоба Землі», здивувався:

– Тобі зараз потрібні ці краєвиди й музеї?

– Ні. Почекай, – вона гортала сторінки. – Ось! Україна. До речі, мої предки звідти. Та, мабуть, і твої, бо мого дідуся теж звали Грицем.

– Не знаю, можливо… То чим це кіно нам допоможе? Що там – якісь особливі музеї?

– Який ти нетерплячий! Я завжди шкодувала, що на цій сторінці мало фото, адже вони напрочуд гарні й різноманітні. Але дев’яносто відсотків інформації – рецепти приготування їжі. Таке враження, що саме це – українська оздоба Землі. Ось послухай!

Вона прокрутила трохи відео, ввімкнула, і Гриць побачив симпатичну жінку у вишиванці, яка лагідно говорила, ніби до дітей: «Візьміть четвертину білокачанної капустини, п’ять-шість картоплин, величеньку морквину, середній бурячок…»

– Зупини! – кинув Грицько. – Я не розумію, який у всьому цьому сенс?

– Ми маємо насіння, з якого можуть вирости овочі. Я уважно дивитимуся це кіно й готуватиму нам їжу! Щоправда, там майже завжди згадують про м’ясо, курятину, борошно, олію, гриби, ще щось. Але для мене головне – зрозуміти, що робити з овочами, бо це єдине, що дає нам хоч якусь надію, – Стася говорила впевнено, ніби та жінка у вишиванці, що завмерла на екрані, додавала їй сили. Де й поділася перелякана вихователька! – Можливо, ми й не ласуватимемо, але житимемо! І дочекаємося, доки нас знайдуть!

– Маленька, ти шуткуєш? Я навіть не уявляю, як ті овочі виглядають, але ж на підлозі вони точно не виростуть. Чи маєш десь прихований клапоть землі?

– Ти прокрути далі це кіно. Там розповідають ще й про гідропоніку. До речі, є й схема найпростішої електричної печі. Сиди й вивчай матеріал! Енергії нам має вистачити, бо є ще два «серця» від андроїдів. Ми мусимо якнайшвидше влаштувати город, щоб він почав годувати нас раніше, аніж закінчаться консерви.

– Дивні в нас були предки, – усміхнувся Гриць. – Хто про що – а вони про їжу…

– Розумні й кмітливі! – Стася взяла руки в боки. – Мусимо бути такими ж!

Кіно – це не життя… Скільки гірких сліз пролила Стася, втупившись в маленький ілюмінатор ігротеки!.. Байдужий Космос навіть не блимав зірками, він сміявся чорною порожнечею над крихіткою життя, яка відчайдушно боролася за своє існування. Грицько спочатку натхненно взявся за гідропоніку, але за місяць зрозумів, що нічого не виходить. Кинувся майструвати найпростішу антену – теж не зміг. Безнадія витанцьовувала зорельотом, відраховуючи дні й тижні… Але одного разу хлопець, забираючи з нижньої палуби чергову коробку з консервами, вирішив досконально перевірити всі секції, навіть порожні. І в кількох з них знайшов тирсу, щедро розсипану підлогою. Робота над гідропонікою почалася знову…

2

Альберто Мароні пригубив червоне вино з бокалу й вийняв з кишені фото дружини. Колишньої, на жаль. Федеріка не пробачила чоловікові загибелі сина. І не лише вона. Всі батьки, чиї діти були в тому дитсадку, вважають Альберта покидьком. Позаочі. Як і колеги. Навіть керівництво, яке постфактум схвалило його рішення бомбардувати кляту Q-384, ставиться до нього як до якогось автомата. Не людини, бо хіба може людина розтрощити планету, з якої ще не евакуювали дітей? Так, звичайно, була загроза того, що комп’ютери крейсерів підхоплять вірус і рознесуть його світом. Так, миттєве збільшення кількості «звихнутих» не лише «Емок», а й масивних роботів класів «N» і «Х» – суттєва причина для атаки. Так, трагедія обмежилася Q-384. Але ж – трагедія…

Минуло двадцять років, та пан Мароні й досі засинав лише зі снодійним, а уві сні чи не щоночі бачив свого маленького Антоніо, що простягав до татка обпечені ручки…

Блимнув фон-браслет.

– Слухаю, – знехотя відповів.

– Пане Мароні, – невпевнено промовив його заступник, – здається, знайшли «Пуму». Це неймовірно, але виявляється…

– Що???

– В квадраті п’ятсот шістнадцять дрейфує зореліт «Пума». Майже цілий, але двигуни мовчать. На сигнали не відповідає.

– Сканували? – хоча що там вже можна сканувати… Тиск вдарив у скроні, мало не розірвавши судини.

– Так. Двадцять вісім живих істот.

– Що??? Їх було двадцять, разом з тим пілотом!

– Двадцять вісім. Можливо, це – не люди?..

– Діяти за протоколом! Я лечу туди. Без мене всередину не заходити!

За п’ятнадцять хвилин Альберто Мароні сідав у найшвидший земний крейсер, щоб за три години опинитися в холодній порожнечі квадрату п’ятсот шістнадцять.

Зореліт виглядав мертвим. У перехідній камері, приєднаній до вхідного люка, вже чверть години працював потужний різак. Пан Мароні волів опинитися всередині корабля й одночасно боявся цього. Кого приховують ці стіни? Людей чи чудовиська? Якщо людей – у якому стані?

Аж ось різак востаннє завив і замовк. Люк відкрився. Альберто, у скафандрі, зі зброєю напоготові, ввійшов першим. За ним – семеро бійців з військового крейсера. Кілька кроків коридором… Нікого… Раптом почувся грубий чоловічий голос:

– Хто ви?

– Об’єднані війська Землі, – відповів пан Мароні.

– Нарешті… – видихнула жінка.

А потім вийшли всі: пара середнього віку, молоді люди, діти. Суворий командор Альберто Мароні сів на підлогу, стягнув з голови шолом і заплакав, не соромлячись своїх сліз. Його обступили: Стася й Грицько з сином і двома доньками, вісімнадцять вихованців дитсадка і п’ятеро вже їхніх дітей. Вони були змарнілі, одягнені в якесь лахміття, але – живі.

Наступного дня пан Мароні подзвонив колишній дружині, вперше за багато років:

– Федеріко, знайшлася «Пума».

Зойкнувши, жінка не змогла вимовити й слова у відповідь.

– Наш Антоніо живий, – поквапився додати чоловік. – Вони всі зараз у санаторії під Києвом.

Він збирався докладно розповісти про дива людської винахідливості, побачені в зорельоті, але зрозумів, що Федеріка його не слухає. Так, жінка потребувала часу, щоб пережити неймовірну звістку, і сил, щоб вирвати з серця чорну журбу й наповнити його щастям. Альберто просто заїхав за нею, щоб разом поквапитися в санаторій. Дорогою Федеріка, нарешті, припинила схлипувати й запитала:

– А чому вони проходять адаптацію саме там? Адже є й інші місця, з комфортнішим кліматом.

– Під Києвом вони матимуть більш-менш звичну їжу, а це – важливіше за клімат.

– Альберте, – поглянула на чоловіка, – невже за годину ми побачимо нашого дорослого сина?

– Так, – і не втримався, хоча збирався влаштувати сюрприз: – І онуку.