Дзвінки

Ці дзвінки для неї – порятунок.

Вона чекає на них, старанно заряджає стару розбиту Моторолу. Тримає при собі котрий рік поспіль, не дістаючи з кишені. Навіть її власний телефон не настільки важливий для неї, ні. Іноді вона забуває його на барній стійці, іноді – на сидінні автомобіля. Але не цей телефон, тільки не його.

Поповнює рахунок, хоча й не дзвонить з нього. Так, про всяк випадок. Можливо, вона буде там, де немає покриття. І він не зможе лишити голосове повідомлення, бо одна дурепа не потурбувалася про кошти на рахунку.

Іноді вона розмірковує про те, що цей тарифний план лише в неї чи на якомусь музейному телефоні. Згадує старий анекдот, що розповідав Вінчестер, про хлопця, якому пейджингова компанія надсилала гнівливі повідомлення, тому що вже п’ятнадцять років не мала змоги закритися через одного абонента. Напевно вона могла би стати другою такою, що не змінює ні тарифний план, ні бісів телефон.

Та їй байдуже. Бо він дзвонить саме на цей номер.

І ці нечасті дзвінки рятують її від божевілля.

— Привіт, Джо, як воно? — Він починає без зволікань, трохи насмішкувато, ніби знає щось таке, що їй ще поки не усвідомити. — Скучила?

— Сам яку думаєш? — Відповідати питанням на питання, щоб не здогадався, як вона чекає миті, коли Моторола вибухне Осборнівскою «Not Going Away».

— Я не думаю, я знаю. — Зарозумілість Вінчестера не зменшується з роками. — І я скучав. Як ти?

— Твоїми молитвами, Дін. Жива поки що.

— Я радий. Як Хелен? Все так же бурчить?

— Що їй ще лишається? Вчора ось влаштувала Ешу головомийку.

— В цей раз за що?

— Та таке. Еш запустив свою пекельну машинку — без електрики лишилось піврайону, уявляєш?

— Зібрав-таки. І як, ну окрім перебоїв зі світлом?

— Працює.

— Я в ньому не сумнівався. Бачила Боббі?

— Вчора заїжджав — з ним все добре. Коліно ниє, спину ломить. Старіє наш Боббі, старіє.

— Сумно це чути. А… Сем? Не бачила його?

Після цього питання він завжди затримує дихання. Мовчить напружено, чекає її відповіді. Вона майже чує, як тріщить його телефон від занадто міцного захвату, майже бачить, як тремтять його пальці. Вона завжди поспішає відповісти, аби він не хвилювався.

— Все гаразд. Чула, він зачистив гніздо вампірів у Портленді. Врятував трьох заручників і одну новообернену. Встиг в останній момент, дівчинку саме збиралися вперше годувати.

Вона завжди знає, де Сем, що з ним, чим він займається. Вона знає про нього геть усе, нехай навіть їхні шляхи розійшлися десять років тому. Просто вона впевнена, що Дін телефонує лише для того, аби запитати про Сема. Не заради неї, ні. Вона не тішить себе такою думкою, вона не настільки наївна.

Сценарій не змінюється з роками. Їхні репліки відточені і відрепетирувані. Вона розповідає, як Сем. Розповідає, чим і де він займається. Переказує все те, що чула про молодшого з моменту їхньої останньої розмови. Сем зачистив гніздо вампірів, ледь не загинув від пазурів вервольфа, вигнав демона, знищів ругару, гуля, вендиго. Сем вбив Азазеля, помстився за матір, Сем зірвав пришестя диявола. Сем витягнув Боббі із неприємностей. Сем повернувся до Сари. Сем одружився, зав’язав с полюванням. Тільки Сем.

Ніби її не існує. Є лише безмовний свідок, що старанно запам’ятовує подробиці життя чужої їй людини.

— Чому ти не подзвониш йому? — Для того аби наважитись на це питання їй знадобилися роки. Але вона все-таки ставить його і напружено чекає відповіді.

Мовчання в трубці стає нестерпним. Джо здається, що зв’язок перервано, але до болю знайомий голос все ж звучить в динаміку.

— Не хочу, щоби він почував себе… Не хочу нагадувати про нашу… гммм… останню зустріч.

Джо розуміюче киває, так, ніби Дін може побачити її, побачити цей жест.

— Де ти, Дін?

Ще одне давно підготовлене и вперше поставлене питання. Їй більше нічого втрачати. Вона має знати правду.

— Я не можу тобі цього сказати. — Інтонації його голосу змінюються, звична веселість змінюється проникливою настороженістю. Він підбирає слова, ретельно и неквапливо. — Просто надто рано про це говорити. Вибач.

— Все гаразд, я все розумію.

З того дзвінка вона ставить його регулярно, и так само же регулярно він уникає відповіді.

— Привіт, Джо, як воно?

Завжди та ж фраза, ті ж інтонації. Легка усмішка, чи то над нею, чи то над ситуацією. Звично життєрадісний тон, знайомий і майже рідний.

— Чому ти дзвониш мені? — Врешті-решт вона не витримує, питає, і з острахом чекає відповіді.

— Якщо я скажу, що ти дуже дорога мені, то ти повіриш чи ні? — З ним ніколи не ясно, жартує чи говорить правду.

— А якщо я скажу, що повірю? — Питанням на питання, з ним тільки так и можна.

— Ти мені дуже дорога, Джоанна Бет, і я хочу знати, що з тобою все добре.

Напевне, Джо знає, чого дамочки так люблять Діна. Одна фраза, а серце пускається в галоп від тону, котрим він її вимовляє.

— Припини випробовувати на мені свої брудні прийомчики, Вінчестер! — сміється Джо. — Я серйозно!

— І я.

І як йому не вірити?

І дзвінки продовжуються, такі ж рідкі и короткі, такі ж життєво необхідні для неї.

Вони — її спасіння. Вони — її щастя. Її біль. Її таємниця. Її життя.

Вони і тільки вони тримають її на плаву, не дозволяючи загнутися від болю, коли злий рок и рак головного мозку крадуть Еша. Коли полювання на дух, що прагне помсти стає для Боббі Сингера останнім. Коли п’яний водій припиняє феєричну історію Гарта. Коли тихо, в своєму ліжку, йде з життя Хелен Харвелл.

Саме Дін витягує її з безодні, в яку вона ледве не падає. Натхненна на останній політ в невідомість висотою і пляшкою рому, вона вперше не хоче відповідати на наполегливий тренькіт. Але він не здається, і вона все ж наважується попрощатися з ним. Застигаючи на самому краєчку даху.

І сходить униз за дві години і океан виплаканих сліз.

— Я не хочу оплакувати тебе, Джоанна Бет.

Якби їй хтось сказав у її далекі двадцять, що й чверть століття потому вона з завмиранням чекатиме дзвінка від чоловіка – не повірила би. Тільки не вона! Та все ж – чекає. Акуратно заряджає стару роздовбану трубку, перемотану скотчем, із розбитим екраном и залитою кров’ю и річковою водою начинкою. Непрацюючу вже четверть століття. З тої самої ночі, як вона, багатостраждальна, рухнула с пірсу в холодні води ріки разом зі своїм попереднім господарем.

— Привіт, Джо, як воно?

— Бувало и краще. — Кров хлище крізь пальці, в очах темніє від болю, але вона тримає свідомість на плаву. Адже подзвонив він. — Ти трохи невчасно, хоча вже все одно, так що можемо побазікати. Хочеш, останні новини розкажу?

Напевно її чують. Напевно ті, хто лишив на ній відмітини, вже підіймаються до неї. Та яка різниця? Їй не вийти з цього будинку живою, так чому би й не побазікати с ним наостанок?

— Якщо ти так хочеш, Джо.

— Сем, ти тільки уяви, знову став татом! Місяць тому, сімнадцятого. Хлопчик, здоровий, величенький. Цезар його бачив, коли до них із Сарою заїжджав.

— Як назвалили?

— Сам здогадайся! — Сміх виходить надтріснутим через біль, Джо майже не відчуває ніг. — Знаєш, я рада, що він зумів зіскочити. Він виявився сильнішим, ніж я.… Чи ти...

— Як він?

— З ним все буде добре, ти ж знаєш. — За зачиненими дверима чутно шарудіння і скрип долівки. Вона боїться, що не встигне закінчити цю останню їх розмову. — Будь-ласка, скажи мені: де ти зараз? Це важливо! Дін?

— Я завжди був поруч… — чується чи то в трубці, чи то за спиною.

Джоанну Бет Харвелл знайшли в закинутому будинку майже через дві доби. Її тіло було вкрите багатьма рваними ранами, однак судмедексперт клявся, що смерть настала в результаті крововиливу в мозок и була миттєвою. Прижиттєвими були лише три поранення в ділянку живота.

До останньої секунди свого життя сорокап’ятилітня мисливиця стискала в руці зламаний телефон Motorola i850, бувший в ходу чверть століття тому, приблизно в 2005–2007 роках. Семюель Вільям Вінчестер, що знав загиблу, опізнав в апаратові телефон, що раніше належав його покійному братові, загиблому при загадкових обставинах на початку весни 2007 року. Цей телефон покійна попросила у нього на пам’ять про свого друга, котрого вона й знайшла на пірсі ще живим, и котрий пішов у небуття на її руках