Брати

Жрець, стоячи посеред кают-компанії, простягнув руки до гостей і заговорив низьким голосом:

– Ми дуже раді, що ви до нас приєдналися. Ви довго були загублені у Всесвіті, та нарешті ми вас розшукали. Цей день навіки увійде як один з найважливіших до історії нашого народу – день, коли ми возз’єдналися з нашими далекими братами. – Він підвищував голос на словах «ми», «нас», витягувався вгору, щоб поглянути на кожного, і, здавалося, його тіара випростувалася разом з ним.

Прийом проходив урочисто. За столом зібралося командування космічного корабля разом із сім’ями. Контактерів посадили навпроти капітана та старшого помічника. Виголошували промови, гості дякували господарям, ті ж відповідали, що вони неймовірно раді зустрічі. Стюарди розносили їжу та напої, грала музика, про серйозні справи не говорили.

Причина для радості справді була – зустріч людей після століть мандрів космосом. Полишаючи Землю, вони знали, що втратять зв’язок між різними кораблями. Проте бажання побачити інші світи виявилося сильнішим. Мандрівники були впевнені, що колись вони зустрінуться і зможуть поділитися новими знаннями та досвідом. Тож під час першої зустрічі на деякі непорозуміння не зважали: вони видавалися дрібними і несуттєвими.

Навіть те, що екіпаж корабля скидався на середньовічний феод. Офіцери називали капітана сеньйором, посади передавалися у спадок. Члени команди, що не мали офіцерських звань, несли повинності в теплицях, машинному відділенні, на ремонтних роботах. Перехід з однієї роботи на іншу був неможливий, повинність також успадковувалася.

Гості дивувалися з таких звичаїв, але пояснювали їх тим, що корабель господарів – далекого слідування, політ на ньому тривав століттями. Тільки так можна було підтримувати лад на кораблі, виконувати завдання експедиції. Лише космопсихолог Марина Холоденко не погоджувалася з такими виправданнями. Коли космонавти поверталися з учти до своїх кают, вона не змогла стримати роздратування:

– Що це за розмови: «приєдналися», «ми вас знайшли»? А чому не ми їх?

– Ну не сердься, Марисю, – спробував заспокоїти її капітан Борис Хан, високий, трохи вайлуватий і зазвичай стриманий. – Він сказав «возз’єдналися».

– Не так уже й важливо, що він сказав. – Марина струснула пишним рудим волоссям. – Ти хочеш із ними об’єднуватися? Ви хочете? – Дівчина озирнулася навкруги, звертаючись до команди. – Якісь стародавні… звичаї. На космічному кораблі жрець… сеньйор…

– Вони могли пристосуватися до польотів таким чином, – зауважив Борис.

– Отже, деградували, – кинула Марина. – Треба бути дуже обережними з нашими милими господарями.

– Обережними – так, – погодився капітан. – Але ніяких розмов про це з ними. Ми все сприймаємо як належне. Вона мають право на свої особливості.

– Отут ми вирощуємо овочі та фрукти, – офіцер, який проводив екскурсію кораблем, показав на ряди горщиків, занурених у резервуари з поживним розчином.

Люди, що працювали тут, були одягнені в однакові сірі роби та високі шапки. Усі робітники низько схилилися, побачивши гостей. Гості вклонилися у відповідь. Акіро Кімура, молодий офіцер-навігатор, зробив крок до найближчого працівника теплиці та промовив:

– Дуже радий зустрічі. Я вражений результатами вашої роботи. – Акіро вказав на деревце з маленькими яблучками, біля якого порався робітник. Це був хлопець років двадцяти п’яти, як і Акіро. Робітник стояв мовчки, дивився на гостя порожніми очима, наче не знав, як реагувати. Акіро посміхаючись чекав на відповідь декілька секунд, потім мовчки повернувся до решти команди. Супровідник повів групу далі. Більше розпочати розмову з робітниками ніхто не намагався. Так само було в машинному відділенні та в ремонтних майстернях: люди мовчки вклонялися, так що їхні шапки ледь не торкалися підлоги, а потім непорушно стояли, дивлячись просто перед собою.

– Відсьогодні ти прийнятий на службу до капітана корабля «Аратта», командувача його офіцерів, захисника їхніх родин, повелителя його служників, вірного підданого вищої сили. – Жрець поклав руку на голову молодого хлопця, тобто на його головний убір, і надовго застиг.

Усі присутні в залі стояли мовчки, не зводячи очей із цього дійства. Гості так само мовчки дивувалися, дехто ледь стримував посмішку. Потім жрець прийняв руку, новий офіцер встав і разом із жерцем зник за розсувними дверима біля вівтаря. У залі поновилися розмови, дзвін келихів, шурхіт одежі – всі сідали за столи, вітали одне одного з посвятою в офіцери молоді. Кілька щойно посвячених щасливо посміхалися, та вигляд у них був відсторонений, наче хлопці споглядали невідомі дива. Інгрід Ларсен, лікар з корабля гостей, навіть шепнула Марині, що новопризначені під дією наркотиків. Марина кивнула та скоса поглянула у бік розсувних дверей. Звідти якраз вийшов жрець із новим офіцером. Хлопець похитувався, його очі блищали, руки були складені на грудях, наче він молився. В усіх новопризначених офіцерів тепер була нова форма, і капелюхи їм поміняли з дворогих на трирогі.

Марина стала розглядати одяг мешканців корабля, а точніше їхні головні убори: у служників – один ріг, у солдатів – два, в офіцерів – три, у вищого командування – чотири-п’ять. Навпроти неї сиділа дружина командувача. На ній була довга, широка сукня, а на голові – убір із чотирма високими, прикрашеними вишивкою та камінням рогами. Під час перебування на цьому кораблі Марина лише раз бачила місцевих без рогів, у простих сірих шапках, але це були, мабуть, злочинці, бо їх охороняли озброєні солдати. Тобто тільки найнижчі у цій соціальній ієрархії не мали такої ознаки статусу. Марина подивилася на непокриті голови свої колег – може, їм варто було надіти космічні шоломи, а то вважають їх тут бозна-ким.

Тим часом усі новопризначені були посвячені, і жрець теж сів за стіл. Його очі блищали так само, як у молодих офіцерів, але він не був дезорієнтований. За кілька хвилин він піднявся та почав чергову промову:

– Ми всі бачили, як молоді члени нашої команди отримали більшу довіру та стали ближчі до вищої сили – це величезна радість. Проте є ще більша радість – коли наші новонабуті брати приєднуються до нас, починають розуміти всю велич та красу злиття з вищим єством…

– Знов за рибу гроші… – крізь зуби процідила Марина.

– …тому ми сподіваємося, що ви пройдете наш головний обряд – возз’єднання з вищим єством та з усіма своїми братами…

– Нізащо. У жодному разі. Я ніколи не дам згоди на проведення такого обряду, – заявила на нараді Марина.

– Це може бути небезпечно, – підтримала її Інгрід. – Я теж не дам згоди.

– Але обряд міг би посприяти глибшому контакту, – заперечив Акіро. – Вони б стали нам більше довіряти. Це б нас об’єд… – Він замовк на пів слові, коли Марина гнівно блиснула на нього очима.

– Не хвилюйтеся, без вашої згоди ніяких обрядів не буде, – звернувся Борис до жінок. – Ще зарано вступати з ними у такий близький контакт. – Це було сказано для Акіро. – А ще я наказую не пересуватися кораблем по одному. Ходіть по двоє, у супроводі бойових офіцерів. Хтозна, наскільки велика їхня братня любов. Можливо, місцеві захочуть нав’язати комусь своє об’єднання.

Марина переглядала дослідження про стосунки у відокремлених групах, коли до каюти вбігла Інгрід і запитала:

– Ти давно бачила Акіро?

– В обід бачила, – відповіла Марина. – Пізніше – ні.

– Не можу його знайти. Його комунікатор не відповідає. Начальник охорони каже, що Акіро пішов невдовзі по обіді разом з лейтенантом Греєм. Обидва не поверталися.

– Ідемо до капітана. Тут треба оголошувати розшук.

Розбитий комунікатор Акіро виявили в одному з коридорів, проте самого хлопця поряд не було. Леслі Грея знайшли за кілька метрів від комунікатора, за першим поворотом коридору. Лейтенант був непритомний, кривава пляма розповзлася по коміру.

– На щастя, це лише легкий струс мозку та розсічення шкіри на голові, – сказала Інгрід, оглянувши лейтенанта. – Він уже прийшов до тями, але потребує спокою. Можна поговорити з ним кілька хвилин.

Капітан пробув у медблоці хвилин десять, а повернувшись, повідомив:

– Акіро сказав лейтенанту, що місцева вчителька запросила його до школи. Напали там, де ми знайшли Леслі. Спочатку з’явилася вчителька, сама. Потім почувся галас із коридору, Леслі обернувся, далі – удар. Я до капітана, зі мною двоє офіцерів. Решті – не виходити з нашого відсіку, двері – під охороною.

Повернулися вони з Акіро, якого несли на ношах, за ними йшов чи то лікар, чи то знахар, примовляючи пошепки:

– Таке нещастя, знайшли його пораненого, непритомного, надали допомогу…

До відсіку охорона його не впустила, Борис, розвернувшись, подякував та став у дверях. Тоді лікар пригрозив:

– Мою пов’язку знімати не можна, тільки вона може врятувати вашому товаришу життя, знімете – розгнівите вищу силу!

Борис із місця не посунувся, тож лікар, потупцявши трохи перед дверима, пішов. Марина грюкнула дверима відсіку, а Інгрід одразу ж кинулася до пораненого.

Обличчя в Акіро було бліде, але дихання рівне. Здавалося, він спить, може під дією наркотичних препаратів.

Інгрід глянула на Марину:

– Думаю, його краще поки не будити. Як гадаєш, слова цього знахаря – це лише забобони чи він справді міг щось зробити?..

– Є в них якісь уміння… У жерця і знахаря. Але цього разу він, певно, бреше. Погрожує страшними наслідками без пояснень – мабуть, хоче щось приховати. А найкраще згадати вищу силу: усі ж її бояться. Думаю, якщо знімемо пов’язку, це нашкодить самому лікарю, а не Акіро чи нам.

Через три години лікарка прийшла до Бориса.

– Ситуація складна, – одразу сказала вона. – Череп пробитий чи, швидше, просвердлений. Ні, це життю не загрожує. Але результати енцефалограми такі, наче Акіро під гіпнозом. Потім він прокидається, говорить осмислено, далі знову ніби підпадає під навіювання. Втім, це не найгірше. Томограма показує: у мозку щось є, воно росте, наче пухлина, але дуже швидко… Тут я нічого не можу зробити. Треба повертатися на наш корабель: необхідна операція.

Капітан оголосив про збори команди, незабаром усі були в його каюті.

– Контакт завершено. Ми повертаємося, – наказав Борис, а далі пояснив, не чекаючи запитань: – Акіро потрібна невідкладна медична допомога, також ми з Інгрід підозрюємо, що його стан викликаний діями мешканців «Аратти». Я не знаю, чи це рішення їхнього керівництва, чи самодіяльність окремих людей. Проте залишатися тут надто небезпечно.

Усі розійшлися по каютах, щоб зібратися. Марина кинула в багаж особисті речі та пішла допомагати Інгрід. Поки вони складали апаратуру та ліки, Марина запитала про стан Акіро. Інгрід відповіла:

– Марить, потім приходить до тями.

– А що він каже, коли марить?

– Про об’єднання братів, вищу силу – мабуть, те, що чув останнім часом.

– Треба мені послухати, – зауважила Марина.

– Іди послухай, – кивнула Інгрід у бік медблоку, – тільки не розпитуй, не тисни на нього.

Марина поглянула на хлопця – він наче одужував: обличчя було вже не таке бліде, погляд ясніший. Навігатор помітив дівчину, посміхнувся та заговорив:

– Марино… усе так чудово складається.

Дівчина ледь стримала вигук здивування та якомога спокійніше спитала:

– Що чудово, Акіро?

– Ми тепер зі своїми братами. Ніщо не зможе нас розлучити…

«Марить», – згадала Марина слова Інгрід.

– Чому ти так думаєш?

– Бо вища сила нас поєднала, – відповів Акіро. Потім його обличчя спохмурніло, він скривився, наче від болю, та прошепотів: – Але не всі… Іще не всі з нами.

– А хто ще не з вами… з нами?

– Вони! Вони проти нас! Їх треба залучити, приєднати. Ти? Ти разом з вищою силою?.. – Голос Акіро став гучніший, погляд зупинився на Марині, наче він щойно її побачив, та не впізнавав.

Дівчина позадкувала, бурмочучи:

– Аякже, звісно…

Акіро мовчав, здавалося, він уже забув про Марину.

– Відсік заблокований, – промовив один з офіцерів.

Борис зв’язався з командуванням корабля господарів:

– Будь ласка, розблокуйте наш відсік. На жаль, ми змушені вас залишити: член нашої команди травмований, йому потрібна медична допомога, яку тут ми надати не можемо… Двері заблоковані… Ні, дякую за пропозицію. Краще буде відвезти його на наш корабель… Так, нам теж дуже шкода…

Зустрівши здивовані погляди членів команди, Борис увімкнув гучний зв’язок. Полився голос жерця:

– …що ми не встигли порозумітися. Повірте, від нас ви побачите лише добро. Ваш товариш одужає, ми знаємо, як йому допомогти, та й вам усім…

– І весь час таке, – прошепотів Борис, звертаючись до команди, і крикнув, уже в комунікатор: – Двері!

– Ви можете піти, проте потім будете шкодувати… – понеслося з комунікатора.

Почулося гупання у двері, потім удари чимось важким. Двері здригнулися, проте вистояли. Офіцери відскочили до стіни та підняли зброю.

– Так вони швидко виб’ють… – прошепотіла Інгрід.

Капітан прокричав у комунікатор:

– Випустіть нас! Присягаюся, вам ніщо не загрожує. Ми одразу полетимо і не будемо вам мститися.

З комунікатора донеслося:

– Ми вас не затримуватимемо силою – лише хочемо подарувати вам єдність… Тільки поєднавшись, можна стати щасливим…

Борис знову заволав у комунікатор:

– Якщо ви не припините напад, я проб’ю зовнішню стіну, клянуся! Ми загинемо, але й ваші люди також! Краще померти, ніж стати вашими маріонетками!

Удари у двері припинилися. Борис відвернувся від комунікатора, очі в нього були страшні.

– Ти серйозно? – спитала Марина.

– Не знаю, – відповів капітан, – мабуть, ні.

– Божевілля, – сказала Марина. – Ні, я не про тебе, Борисе. Про них, про жерця. І це не просто безглуздя. Він справді божевільний. Не розуміє, що робить.

– Звичайна підступність, – пробурчав Борис.

– Ні, – вперлася Марина. – Інгрід, що ти думаєш?

– Я не можу сказати. Потрібне обстеження. І я не психіатр… – Інгрід закусила губу.

– Це несуттєво, – зупинив їх капітан. – Треба думати, як звідси вибратися.

Марина відвернулася і побачила, що Леслі Грей лежить на підлозі.

– Леслі, тобі зле? – кинулася до нього дівчина.

Леслі притулив палець до губ та заперечно похитав головою. Постукав по підлозі та приклав до неї вухо. Марина зробила те саме. Тепер на них дивилися всі.

– Порожньо, – ледь чутно прошепотів Леслі.

І цієї миті заговорив Акіро:

– Так, порожньо. Пропало. Зникло.

– Що? – Інгрід уже була біля нього.

– Зв’язок. Я сам. Сам, розумієте? – голос Акіро зірвався на крик.

– Підіймайте підлогу, – наказав Борис.

Акіро кричав, слів уже було не розібрати. Інгрід піднесла до його плеча шприц. Капітан зупинив її руку:

– Вибач, але, поки Акіро кричить, наші господарі більше нічого не почують.

Акіро ридав, Інгрід плакала нечутно. Борис тримав її за руки. Нарешті хлопці підняли плиту. Капітан одразу відпустив лікарку і дав знак Леслі йти з ним, вони зникли в отворі. Інгрід зробила Акіро укол, він схлипнув і замовк. Марина підійшла до комунікатора, з якого весь час чулося бурмотіння, і зробила звук голоснішим.

– Ви не хочете допомогти своєму товаришу, робите його нещасним. Він може цього не пережити. Впустіть нас, ми йому допоможемо.

Марина, стиснувши кулаки, через силу відповіла:

– Це ж ваша робота. Ви перервали зв’язок з ним. Шантажуєте? Гадаєте, ми захочемо стати такими, як він? – І шепотом пояснила Інгрід: – Відволікаю увагу.

Жінка підняла обличчя вгору і, здавалося, пильно подивилася на Бориса. Він відсахнувся від отвору і завмер. Та внизу і далі було тихо, чулося тільки легке шурхотіння одягу сеньйори. Борис знову зазирнув у отвір – жінка повільно рухалася, і далі дивлячись угору, але не звертаючи на нього уваги. Ці плавні рухи нагадували танець і могли б бути гарними, якби не застиглий погляд і дивний головний убір сеньйори. Він рухався наче сам по собі та здавався живим – зроблений з матеріалу тілесного кольору, дуже схожого на людську шкіру. Капітан, уже не криючись, придивився уважніше і ледь стримав нудоту. Цей убір дедалі більше нагадував йому виріст, розділений на чотири частини. Борис знову відсунувся та прошепотів до Леслі:

– Глянь, що в неї на голові...

Леслі довго мовчав, притиснувшись до отвору, а далі заговорив з довгими паузами:

– Воно наче живе... От що тут усі під шапками ховають... Гидке якесь. І сеньйора ця як сомнамбула – танцює, а нічого не тямить, ніби її за ниточки хто смикає.

Борис ще раз глянув, як дружина капітана ніжно гладить свої роги та вклоняється дзеркалу, і наказав рухатися далі.

У наступній каюті сам сеньйор вправлявся зі зброєю – старовинними на вигляд голкострілами. Він ставав у стійку для стрільби, розвертався, міняв позиції. Погляд його був так само спрямований у стелю, а вирости на голові дрижали, наче вібруючи.

Далі побачили помешкання жерця. Той говорив, наче і не зупинявся:

– Приходьте до нас, брати наші! Будьмо єдиним цілим. Століття блукань роз’єднали нас, та ми маємо бути разом...

Жрець стояв прямо, а п’ять виростів на його голові виструнчилися, як солдати на параді.

- Тьху, гидота, – процідив Леслі. – Досі торочить те саме... Наче зависло що в голові. Зараз їх можна взяти в заручники, вони й очуняти не встигнуть. Спустимося?

– Ні, – заперечив капітан. – Рухаємося далі.

Що приміщення під ними набагато більше за стандартні каюти, стало зрозуміло одразу. У цьому ангарі розміщувалося щось велике, кругле за обрисами, проте деталі приховувала напівтемрява. Борис і Леслі мали бути десь у центрі корабля – у таких місцях зазвичай зберігали найцінніше обладнання і запаси. Але те, що ховалося тут, раптом поворушилося. Борис розгледів підняту рогату голову і почув шурхіт. Величезна туша завовтузилася, від неї у різні боки поповзли щупальця. Чоловіки принишкли, намагаючись не виказати себе і розгледіти істоту внизу.

– Ти бачив у неї роги, як у тутешніх людей? – спитав Леслі, коли вони відповзли від ангара.

– Та щось розгледів, і ще мацаки. Схожа на мокрицю, тільки розміром з кита, – гмикнув капітан.

– Куди ж вони її тягнуть? Нащо вона їм?

– Мабуть, потрібна. Бачив, у неї вирости на голові схожі – може, через них вони пов’язані. Он вони у транс просто впали, а істота була якраз активна.

– А те, що в Акіро в голові росте? Це такий самий ріг? Щоб і він із цією комахою поєднався? – голос Леслі тремтів.

– Певно, ріг. Та й нам усім можуть їх підсадити.

– Капітане, давайте її... знищимо? Кинемо кілька гранат газових?

Борис кілька секунд вагався, та відповів:

– Ні, я не дозволяю. Невідомо, чи подіє на неї наш газ. Та й люди тут, може, зовсім сказяться без своєї... матки. Ще підірвуть корабель разом з нами усіма. Шукаймо далі.

На щастя, далі виявився відсік з катерами – у найбільшому якраз помістилася б рогата істота.

– Вони стрілятимуть? – пошепки спитала Інгрід, намагаючись не потурбувати Акіро.

Навігатор добре переніс транспортування, він спав під дією заспокійливого. Але ніхто не знав, у якому стані прийде до тями.

– Стрілятимуть, – відповів Борис. – А ми маневруватимемо. І попросимо допомоги від нашого корабля. Треба тільки звідси вирватися.

Капітан підійшов до пульта керування, і за секунду пролунав постріл. Внутрішня обшивка ворожого корабля почорніла та зморщилася, у ній з’явилася діра. Другий постріл збільшив отвір. Борис спрямував у цей отвір катер. Люди затамували подих, здавалося, катер застрягне, залишиться тут навічно, і тоді вони приречені. Але катер вилетів назовні та одразу ж різко пішов униз. Навздогін вилетіла ракета, але – не влучила. Капітан викликав материнський корабель.

– Ми тікаємо, – одразу заявив Борис. – Нас не хочуть відпускати, стріляють. Прошу підтримки вогнем.

За мить кілька ракет пролетіли впритул зверху, знизу та з боків чужого корабля. Капітан спрямував катер до шлюзу. Більше по них не стріляли. Усі пасажири мовчали. Леслі дивився в ілюмінатор. Інгрід заплющила очі та застигла. Марина взяла її за руку. Коли вони підлітали до свого корабля, Акіро застогнав.

– Як же він тепер? – спитала Марина в Інгрід, яка схилилася над хворим. – Його єдність із вищою силою втрачена.

– Зараз до операційної. – Інгрід змінилася просто на очах, щойно вони влетіли до шлюзу. Її відстороненість та загальмованість зникли. Вона підсунулася до комунікатора і попросила: – Викличте хірурга, треба готуватися до втручання, нейрохірургічного…

Марину це трохи заспокоїло. Якщо вдасться видалити імплантат, не ушкодивши мозок, Акіро одужає... Треба вірити.

– А як же вони? – спитала Марина, ні до кого не звертаючись. – Наші божевільні брати? Так і залишаться зі своєю маткою?

Проте запитання повисло у повітрі, так і залившишись без відповіді.