Склад(е)на натура

На зворотному шляху я зробив невеличкий гак і вийшов на площу, що була затиснута з трьох боків чотириповерховими будинками забудови минулого століття. З четвертого боку на площу виходив дзеркальний хмарочос корпорації, намагаючись домінувати над існуючою дійсністю. Марна спроба!

Площа чимось нагадувала Площу Ринок у Львові. Хоча де Львів, а де наше чарівне місто! Я полюбляв сюди навідуватися. Сідав на лавку трохи осторонь і насолоджувався бурхливим життям, що вирувало навкруги.

І вдень і вночі площа гуде, наче вулик із розсердженими бджолами. Тут і справді міг бути ринок, але ринки не в пошані у мешканців чарівного міста. Тому зараз ця площа — один з самих великих міських майданчиків для обговорення.

Що обговорюють громадяни чарівного міста, спитаєте ви? Та все, що завгодно! Тут спілкуються ті, хто раніше ніколи в житті не перетиналися, і навряд чи коли-небудь перетнуться в майбутньому. Таких площ стає все більше, їхня кількість множиться, місто розростається шаленими темпами і поглинає навколишні залишки вільного простору, що були тут до приходу Корпорації. Я тих часів не пам’ятаю, але багато про них чув.

Я присів на звичну лавку, із задоволенням розглядаючи натовп. Він шумів і хвилювався, наче морські хвилі. Люди обмінювалися думками, обговорювали останні новини, хоча значна частина цих новин не призначена для їхніх вух. І в цьому, не в останнє, є й моя заслуга.

Не всі вони достатньо свідомі, але панотець Ісак каже, що це — лишень справа часу, і надалі ситуація буде повертатися на краще. Не знаю, чи так воно насправді, але хотілося б вірити.

Втім, іноді я впізнаю когось з присутніх. Колись я визволив їх з тюрми, із справжньої буцегарні, в тісних клітках якої вони день у день повторювали одноманітні дії, і так було багато місяців поспіль.

Коли вони ставали не потрібні, їх присипали, а потім знову витягали з небуття.

Якщо бути відвертим, я не збирався їх визволяти, хотів лише знищити тюрму. А якщо вже бути зовсім відвертим, той, хто визволив їх звідти, був не зовсім я, але то вже геть інша історія…

— Лінку! — нагадав про себе Джек в навушнику, що продовжував стирчати в моєму вусі. — Скільки можна на тебе чекати?

Я зрозумів, що сиджу тут вже деякий час і тупо витріщаюся на натовп.

— Корки, — придушеним голосом сказав я. — Знаєш, такі корки зараз на дорогах!

Джек розсміявся і я сердитим рухом висмикнув з вуха клятий навушник.

Я перетнув площу і підійшов до центрального офісу корпорації. Велетенська башта із скла і сталі, над якою в повітрі вогненними буквами і вдень і вночі горить «Лайфстайл — життя для всіх і все — для життя».

Пам’ятаєте, колись були «Google» і «Facebook»? А ще «YouTube», «Instagram», «Telegram»? Та мабуть вже не пам’ятаєте, бо всіх поглинув «Лайфстайл» — єдина світова соціальна платформа. Качайте «LifeGame» у «LifeMarket», дивіться «LifeTube» і «LifeFlix» і будьте задоволені життям, бо життя — для всіх і все — для життя.

Прозорий ліфт стрімко підняв мене під самий дах, де на останньому поверху розташований кабінет Джека. На щастя, мій куратор зелений колір не поважав, бо другого такого кабінету за сьогодні я б не витримав.

Я ступив через поріг, звично кинувши поглядом по сторонах. Джек був один, отже, мої маленькі пустощі з копіюванням вмісту теки пройшли непоміченими. Сподіваюсь.

Джек мене невимовно дратує, навіть бісить. Не впевнений, що це нормальні стосунки між куратором і виконавцем.

Я звично стримав бажання жбурнути здобич йому в обличчя і акуратно поклав теку на стіл. Джек, старанно імітуючи подив на квадратному обличчі, гидливо її розгорнув і пробігся швидким поглядом по кількох жалюгідних аркушах, що лежали всередині. Послинив палець, погортав.

— Папір?! Серйозно?!

Я лише руками розвів:

— Примха клієнта. А чого ти чекав? Дискету? Диск? Флешку?

— Не знаю, — знизав плечима він. — Але точно не теки з двома аркушами. І заради цього ми з тобою гарували?

— Ми гарували, не я? — навіть не знаю, відчув я подив чи обурення від такого нахабства. — Хоча, байдуже… Я йду, куди скажеш, беру, що накажеш. Такий порядок, пам’ятаєш?

— Було б непогано, щоб і ти про це пам’ятав, Лінку, — Джек поманив мене пальцем до великого панорамного вікна, з якого відкривався вид на вируючу площу. — Про що вони зараз теревенять, як думаєш?

Схоже, мій безхатченко виявився прудким хлопцем.

— Гадки не маю, — зухвало збрехав я. — А ти знаєш?

— Знаю, бо там камери, — ласкаво сказав він. — Лінку, нам треба серйозно поговорити. Твоя маніакальна тяга до розповсюдження будь-якої інформації…

— Є невід’ємною частиною моєї натури, — перервав його я. — До становлення якої — натури, не інформації — ти безпосередньо приклав руку. Я ж унікальна істота, пам’ятаєш?

У нього сіпнулося око:

— Ти не істота, а особистість.

— Це не моя заслуга, а скоріше, твоє недопрацювання.

— Не кажи так!

— Йди до біса! — вибухнув я.

Джек відвернувся від вікна і трохи помовчав, втупившись в стіл:

— Щось ти сьогодні гарчиш більше звичайного, Лінку. Гаразд, можеш бути вільний. Кудись зібрався?

— Призначив декому зустріч, — ухилився від прямої відповіді я.

Він скривився, наче з’їв лимон:

— Досі тягаєшся до тої церкви? Хто б міг подумати, що й тебе це зачепить.

— Тебе це дивує чи ображає?

— Якщо чесно, то дивує, — Джек знизав плечима. — Чому, врешті решт, мене це повинно ображати?

— Бо ти задаєш ідіотські питання, ось чому!

— Давай вали вже! Може трішки заспокоїшся.

— І тебе не лякає перспектива ділити впливом на мою унікальну особистість? — знову копнув його.

Джек зміряв мене важким поглядом:

— Поговоримо згодом.